РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОДІЇ ТА ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА НА УКРАЇНІ (1917-1920 рр.)

1. Основні історіографічні концепції революції та громадянської війни.

2. Передумови революції в Російській імперії.

3. Розвиток революції від Лютого до Жовтня.

4. Політичне становище в Україні після падіння самодержавства. Українська Центральна Рада та її взаємини з Тимчасовим урядом.

5. Зміни політичної ситуації в ході громадянської війни. Державно-політичні утворення на території України періоду революції та громадянської війни.

1. Основні історіографічні концепції революції та громадянської війни

Існують три основні моделі інтерпретації революції та громадянської війни в Росії й Україні: ліберальна, марксистська та національно-визвольна.

Ліберали бачили в Жовтневій революції катастрофу, яка перервала закономірний історичний розвиток. Вона, за їх думкою, була спровокована розпадом країни внаслідок війни, ідеологічним фанатизмом більшовиків і недостатньою політичною зрілістю народних мас.

В марксистській історіографії революція і громадянська війна розглядалися, перш за все, як об’єктивні взаємопов’язані процеси, прояви класової боротьби, викликані загостренням соціально-економічних протиріч, що стали наслідком розвитку продуктивних сил і їхнього конфлікту з застарілими виробничими відносинами.

У сучасній українській історіографії домінуючою тенденцією став розгляд революційний подій з точки зору «національних інтересів України», утвердження концепції «української революції», «національно-визвольних змагань». «Українська революція» розглядається як самостійне історичне явище, тісно пов’язане не лише з Першою світовою війною та революційними змінами в Росії, а й з ширшим контекстом подій у Центральній та Східній Європі. Такий підхід в умовах здобуття Україною державної незалежності має особливу актуальність, але він може привести до штучного відриву революційного процесу на Україні від загальноросійського, звуження перспектив бачення.

Революцію оцінюють по різному: як «найвизначнішу подію ХХ ст.» чи як «соціальну катастрофу», «безвідповідальний експеримент», «авантюру», «переворот» (адже сам термін «революція» походить від пізньолатинського revolūtio відкочування, круговорот, поворот, переворот). Не можна заперечувати, що революція була викликана цілим рядом об’єктивних причин, чинників і обставин, мала власну логіку розвитку, викликала глибокі зміни в усіх сферах суспільного життя і зробила величезний вплив на весь хід світової історії.

2. Передумови революції в Російській імперії

Напередодні революційних подій українські землі входили до складу різних держав, – Російської та Австро-Угорської імперії, знаходились під впливом різних локальних цивілізацій. Українські землі, які входили до складу Російської імперії, знаходились під домінуючим впливом російської цивілізації і підлягали її загальному ритму та закономірностям, хоча й мали свої особливості.

Говорячи про передумови і причини революції, важливо усвідомити особливості й історичний тип еволюції Російської імперії. Росія являла собою приклад прискореної модернізації (< фр. moderne сучасний) і трансформації (< лат. trānsfōrmātio перетворювання) традиційного суспільства. Намагаючись стати на шлях Заходу, насамперед, досягти його військово-політичного й економічного рівня, і водночас зберігаючи культурну своєрідність, Росія була приречена на «доганяючий» шлях розвитку. Наслідком цього стали зростаюча розлагодженість народного господарства, поглиблення розриву між укладами, деформація системи управління, соціальної структури, особистих цінностей і соціально-психологічних взаємин, розрив в культурі соціальних верств, зростання соціальної напруженості в усіх класах і шарах населення.

Українські землі, що входили до складу Російської імперії, переживали ті ж суспільно-економічні процеси, що і вся країна.

Перша світова війна стала іспитом усіх організаційних можливостей воюючих держав. Першою під тягарем війни розпалася Російська імперія. Військові невдачі, економічна криза, труднощі з постачанням і т.д. викликали широке невдоволення у всіх шарах населення. В суспільстві склалася певна антидержавна єдність. Цензове суспільство, репрезентоване думськими партіями, виступало за поліпшення керівництва військовими діями. У широких масах населення переважала глибока втома від війни.

3. Розвиток революції від Лютого до Жовтня

Лютнева революція почалася 23 лютого (8 березня за н. ст.). Царський уряд, лідери політичних партій не зрозуміли суті подій, убачаючи в них звичайні «безпорядки». Однак уже 27 лютого (12 березня) Петроград опинився в руках повсталих. Микола II, котрий у цей час знаходився в ставці, змушений був 2 (15) березня зректися від престолу. Перемога Лютневої революції вирішилася в Петрограді. Інші великі міста, фронт, уся велика периферія цілком мирно прийняли те, що наприкінці лютого – початку березня 1917 р. здійснилося в Петрограді.

Головною особливістю політичного життя Росії після падіння самодержавства стало встановлення двовладдя – Рад робітничих і солдатських депутатів і Тимчасового уряду. Вже в ході революції, багато в чому стихійно, ще до того, як котрась з політичних партій проголосила це гасло, за зразком 1905 р. стали виникати Ради робітничих і солдатських депутатів. 27 лютого (12 березня) була створена Петроградська Рада робітничих депутатів. Більшість у керівництві Ради належало меншовикам і есерам. Керівництво Петроградської Ради добровільно передало владу сформованому 2 (15) березня з опозиційних депутатів Думи Тимчасовому уряду. У його склад увійшли деякі з найвідоміших представників російського лібералізму. Міністром-головою став князь Г.Є. Львов. Тимчасовий уряд бачив своєю головною ціллю успішне завершення війни і буржуазно-ліберальну еволюцію країни за західним зразком. Він повинен був забезпечити демократичні перетворення і підготувати проведення Установчих Зборів, котрим належало остаточно вирішити всі найважливіші питання державного устрою Росії.

Лютнева революція не вирішила кризи, у котрій опинилася країна. Вирішення основних питань – про владу, про землю, про мир – затягувалося. Ліквідація заборон на політичну діяльність поряд з загостренням соціальних протиріч призвели до різкої політизації суспільства. Чисельність політичних партій різко зросла. В 1917 р. у Росії діяло більше 50 політичних партій.

Провідною ліберальною партією, яка знаходилась на правому крилі політичного спектру, була Конституційно-демократична партія (перейменована в Партію народної свободи). Вирішення основних соціально-економічних проблем кадети відкладали до Установчих зборів.

Найбільш чисельною партією Росії навесні 1917 р. стала Партія соціалістів-революціонерів. Есери вважалися селянською партією, центральним пунктом їхньої програми була соціалізація землі. Есери сповідували ідею «особливого шляху» Росії до соціалізму, але примикали до тих партій, котрі орієнтувались на західний шлях розвитку. Не дивлячись на ідейні розбіжності з меншовиками, есери виступали з ними в єдиному політичному блоці.

Меншовики (РСДРП(м)), формально маючи з більшовиками єдині програму і устав, розходилися з ними в головному. Вони зберігали вірність ортодоксальному марксистському положенню, згідно якому після буржуазної революції має слідувати невизначений у часі період буржуазно-демократичного розвитку.

Партія більшовиків у перші дні революції не мала чіткої політичної лінії. Приїзд з еміграції В.І. Леніна та проголошення ним курсу на перехід від першого етапу революції, який дав владу буржуазії, до другого етапу, який повинен дати владу робітникам та селянам, докорінно змінив стратегію і тактику більшовиків. Партія відмовилася від усілякої підтримки Тимчасового уряду і вела боротьбу з меншовиками та есерами за вплив у Радах. Більшовики виступали за негайне вирішення соціальних питань та припинення війни. Поглиблення економічної та політичної кризи сприяло зростанню популярності більшовицьких лозунгів та збільшенню числа членів партії.

Нестійкість положення відбилася в трьох політичних кризах (квітень, червень, липень). У липні після розстрілу антиурядової демонстрації встановилося єдиновладдя Тимчасового уряду. Розвиток революції в Росії визначався наростанням загальнонаціональної кризи. Прогресуючий параліч народного господарства, війна з її невдачами і втратами, розкладання армії, зростаючі соціальні і міжнаціональні конфлікти, безсилля державної влади, наростаюча політична анархія – така була ситуація через півроку після лютневої революції.

4. Політичне становище в Україні після падіння самодержавства. Українська Центральна Рада та її взаємини з Тимчасовим урядом

Падіння самодержавства викликало посилення національного руху. Носієм національної ідеології виступала національна інтелігенція. З падінням самодержавства перестали діяти всі обмеження щодо української мови і культури. Проявом росту національного руху стало виникнення українських політичних партій і Української Центральної Ради (УЦР). Ініціатором створення органу, що об’єднав усі українські організації стало Товариство українських поступовців (ТУП) – єдина організація всеукраїнського масштабу, котра збереглася в підпіллі. До УЦР ввійшли представники ТУП, українських соціал-демократичних організацій, військових, робітничих, кооперативних, студентських, наукових і т.ін. гуртків та організацій. Офіційною датою утворення УЦР вважається 7 (20) березня 1917 р. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльнос­ті відіграли три провідні українські партії: Українська партія со­ціалістів-революціонерів (М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш) та Українська партія соціаліс­тів-федералістів (Д.Дорошенко, С.Єфремов, А.Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М.Грушевського, а його заступниками - Д. Антоновича і Д. Дорошенка.

Таким чином, характерне для всієї країни двовладдя на Україні набуло більш складної конфігурації. Крім органів Тимчасового уряду і Рад на політичну арену тут виступила УЦР, котра представляла національний рух. Співвідношення, протиріччя і взаємопереплетіння соціальних і національних аспектів визначило розвиток революції на Україні.

Для підтвердження своєї політичної ваги і повноважень, щоб надати УЦР характер дійсного представництва, було організоване проведення Всеукраїнського національного конгресу, котрий відбувся 6-8 квітня в Києві. На ньому було присутні біля 900 делегатів від різних економічних, політичних, культурних, просвітницьких, професійних і т.д. українських організацій. На конгрес були запрошені представники від усіх українських губерній, а також від Петрограду, Криму, Кубані, Холмщини (Польща). Конгрес переобрав УЦР у складі 150 чол.: представників губерній, міст, політичних, суспільних і ін. організацій. Головою ЦР був обраний М. Грушевський, його заступниками – В. Винниченко і С. Єфремов. Після Конгресу УЦР обрала зі свого складу виконавчий орган – Комітет, згодом названий Малою Радою. Деякі дослідники вважають, що Конгрес перетворив УЦР на представницький орган усієї України.

З ініціативи УЦР почали створюватися підпорядковані їй місцеві органи – губернські та повітові ради. Паралельно з цим відбувалося об’єднання українських станово-професійних організацій. Наприкінці весни – початку літа 1917 р. відбулися два Всеукраїнські військових з’їзди, Всеукраїнський селянський і робітничий з’їзди. Висловлюючи підтримку УЦР, ці з’їзди підштовхували її у бік більш радикального вирішення як соціально-економічних, так і національно-політичних питань.

Заручившись такою підтримкою, УЦР стала пред’являти все більші претензії на владу. Між нею і Тимчасовим урядом наростала напруженість. Тимчасовий уряд відмовлявся вирішувати питання автономії України до скликання Всеросійських Установчих зборів. У відповідь на це УЦР прийняла 10 (23) червня І Універсал, у якому проголосила автономію України. Фактично УЦР брала на себе державні функції. Був створений виконавчий орган – Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. І Універсал УЦР викликав величезний суспільний резонанс. Тимчасовий уряд змушений було піти на врегулювання відношень із УЦР. Результатом компромісу став ІІ Універсал УЦР, ухвалений 3 (16) липня. В цьому документі вказувалося, що поповне­на представниками національних меншин, які проживають в укра­їнських землях, УЦР перетвориться на єдиний найви­щий орган революційної демократії України. Передбачалося формування УЦР відповідального перед нею органу — Гене­рального секретаріату, який після затвердження Тимчасовим урядом мав стати носієм найвищої крайової влади Тимчасового уряду в Україні. УЦР брала зобов’язання боротися проти намірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів[1]. Ці положення були підтверджені спеціальною Інструкцією Тимчасового уряду, в якій, між іншим, той обмежив владний вплив УЦР п’ятьма з дев’яти українських губерній – Київською, Волинською, Подільською, Чернігівською і Полтавською.

Влада УЦР була виключно формальною. УЦР основну увагу приділяла безкінечним суперечкам із Тимчасовим урядом стосовно межі своїх повноважень, у той час, як найважливіші проблеми – продовольча, земельна, охорони правопорядку й т.ін. – залишалися невирішеними. Після ІІ Універсалу почалося повільне але неухильне падіння авторитету УЦР.

На місцях у силу розмитості функції управління і самоврядування, існували своєрідні три центри влади (органи Тимчасового уряду, органи УЦР, Ради). Як і в усій Російській імперії, в Україні восени 1917 р. революційна криза досягла вищої точки.

5. Зміни політичної ситуації в ході громадянської війни. Державно-політичні утворення на території України періоду революції та громадянської війни

В умовах наростаючої революційної кризи партія більшовиків організувала в жовтні 1917 р. переможне повстання в Петрограді. ІІ Всеросійський з’їзд Рад проголосив перехід усієї влади до Рад, а також прийняв Декрети про землю і мир. Після встановлення Радянської влади в Петрограді почався перехід влади до Рад на місцях.

У результаті подій 25-30 жовтня (7-12 листопада) в Києві установилася влада УЦР. 7 (20) листопада У ЦР прийняла ІІІ Універсал, у якому проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР) без відокремлення від Росії, а також програму демократичних і соціальних перетворень. Формально УЦР була єдино законною владою на Україні. Підтримку УЦР висловили всі політичні сили. Однак у УЦР не було адміністративного апарату, армії, її влада на місцях була чисто номінальною. УЦР проводила політику лавірування, прагнула враховувати інтереси різних верств. Формування державності проходило часто на шкоду вирішенню соціальних проблем. В умовах зростаючого господарського занепаду і паралічу влади це вело до втрати УЦР підтримки мас.

УЦР не вважала, що влада Ради Народних Комісарів (РНК) більшовицької Росії стійка і поставилася до неї недостатньо серйозно. РНК уважала себе центральним урядом і розглядала всі інші периферійні державні утворення, у тому числі й УНР, як контрреволюційні. Конфлікт між УЦР і РНК ставав неминучим. 4 (17) грудня РНК направила до Києва «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», невиконання яких означало війну.

У відношеннях із УЦР українські більшовики мали намір використати тактику непрямого відсторонення від влади УЦР шляхом її переобрання на з’їзді Рад і перетворення за російським зразком в Центральний виконавчий комітет Рад. Однак Всеукраїнський з’їзд Рад, що відкрився у Києві 4 (17) грудня і на який УЦР удалося провести більшість своїх прихильників, висловив підтримку УЦР. Тоді незначна меншість більшовицьких делегатів покинула з’їзд і об’єдналася зі з’їздом Рад Донецько-Криворізького басейну, що проходив в Харкові та конституювався як «Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів за участю частини селянських депутатів». З’їзд працював 11-12 (24-25) грудня 1917 р. Він проголосив встановлення Радянської влади в Україні, обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), котрий 14 (27) грудня затвердив перший український радянський уряд УНР – Народний секретаріат.

Народний секретаріат, як і Генеральний секретаріат мав формальну владу. Однак для РНК його існування мало важливе юридичне значення. Тепер Радянська Росія воювала не проти УНР, а проти УЦР, відстоюючи право на існування українського радянського уряду, обраного представниками трудящих України.

Спочатку чисельність радянських військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка, що вели боротьбу проти УЦР, не перевищувала 6-7 тис. чол., їх боєздатність була низькою, але в міру просування по території України їхня чисельність зростала. У багатьох містах України відбувалися збройні повстання. УЦР формально мала біля 20 тис. військ. Але їхня боєздатність була вкрай низькою, під впливом більшовицької агітації багато полків відмовлялося захищати УЦР, гарнізони здавалися практично без бою, переходили на бік Радянської влади. В цих умовах УЦР в ніч на 12 (25) січня 1918 р. прийняла свій IV Універсал, що проголосив УНР самостійною державою. Однак незабаром вона змушена була покинути Київ, котрий був зайнятий радянськими військами на чолі з колишнім царським полковником М. Муравйовим. На більшій частині території України була встановлена Радянська влада.

Передбачаючи неминучу поразку, УЦР шукала іноземної допомоги. IV Універсал УЦР, проголошуючи незалежність України, усував формальні перешкоди для ведення переговорів із Німеччиною. 27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бресті був підписаний договір між державами Четвертного союзу і УЦР. Його сутність зводилася до того, що Німеччина зобов’язувалася надати ЦР військову допомогу в обмін на постачання сировини і продовольства. Уряд Радянської Росії був змушений визнати цю угоду, оскільки сам, сподіваючись на сепаратний мир, вів невдалі переговори з Німеччиною. Спираючись на угоду, австро-німецькі війська почали наступ на Україну. Разом із ними в наступі взяли участь війська УЦР. У лютому-квітні 1918 р. австро-німецькими військами була зайнята майже вся територія України.

7 березня в окупований німецькими військами Київ повернулася УЦР. Однак її становище було хитким. УЦР втрачала контроль над положенням на місцях. УЦР виявилася нездатною виконати свої зобов’язання перед німецьким командуванням. У результаті за його участю був підготовлений державний переворот.

29 квітня 1918 р. на Всеукраїнському хліборобському конгресі колишній царський генерал П.Скоропадський був проголошений гетьманом. Гетьман видав «Грамоту до всього українського народу», де він зобов’язувався забезпечити населенню «спокій, законність та можливість творчої праці». УНР як форма державності скасовувалася, замість неї проголошувалася «Українська держава». Період Гетьманату характеризувався певним економічним підйомом, ростом економічної активності, котра, однак, набула ажіотажного, спекулятивного характеру. Значними були досягнення гетьманського уряду в становленні і розвитку національної освіти, науки, культури. Але, з іншого боку, реальна влада в країні належала окупаційному командуванню. Проти гетьманського режиму висловилися нелегально проведені навесні селянський і робітничий з’їзди. В опозицію до гетьмана стали УПСР, УСДРП, УПСФ. У травні 1918 національні опозиційні сили оформилися в Національно-Державний Союз, перетворений у серпні в Український Національний Союз (УНС). У країні ширився повстанський рух, керований різними політичними силами – більшовиками, анархістами, есерами і т.п.

У листопаді 1918 р. у Німеччині відбулася революція, Німеччина підписала капітуляцію. Гетьманський режим залишився без підтримки. Цією ситуацією скористався УНС, почавши антигетьманське повстання. Для керівництва повстанням 13 листопада була створена Директорія, до якої увійшли В. Винниченко (голова), С. Петлюра (головний отаман), Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко. Основною військовою силою повстанців були «січові стрільці» на чолі з Є. Коновальцем. Німецьке командування заявило про свій нейтралітет. 14 грудня П.Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. Київ зайняли війська Директорії.

Директорія проголосила відновлення УНР і всіх революційних завоювань, передачу землі селянам, широке соціальне законодавство і т.д. Довіру Директорії висловив Всеукраїнський Трудовий Конгрес, що проходив у Києві 22-28 січня 1919 р. 22 січня Конгрес проголосив Акт злуки (об’єднання) Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), що утворилася в листопаді 1918 р. під час розпаду Австро-Угорської імперії, з УНР. Однак цей акт, як і інші рішення Конгресу, мали декларативний характер і не мали впливу на розвиток подій. Директорія не мала органів, які б проводили в життя її програму. Реальна влада на місцях належала комендантам і отаманам, що примкнули до Директорії. Вони, у свою чергу, не завжди могли контролювати навіть свої частини і змушені були потакати анархічним і погромним настроям, що проявилися серед повстанців. Найбільш яскраво це проявилося в хвилі єврейських погромів. Свавілля отаманів викликало невдоволення населення. Аграрна політика Директорії викликала розчарування селянства.

В Україні зростав повстанський рух, але вже проти Директорії. У самій Директорії не було єдності щодо спрямованості внутрішньої і зовнішньої політики. В. Винниченко схилявся до налагодження відношень із Радянської Росією, більшість Директорій на чолі з С. Петлюрою орієнтувалося на союз з Антантою. Війська Директорії не могли чинити серйозного опору наступу Червоної Армії. 5 лютого 1919 р. радянські війська зайняли Київ. Покинувши Київ, Директорія перебралася у Вінницю, потім у Рівно, потім у Кам’янець-Подільський.

До кінця березня – початку квітня 1919 р. на більшій частині території України була відновлена Радянська влада. Безпосереднє керівництво відновленням Радянської влади здійснював Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України. 6 січня ним був прийнятий декрет, відповідно якому радянська Україна стала називатися не УНР, як раніш, а Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). 10 березня 1919 р. ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив першу конституцію УСРР, з’їзд обрав ВУЦВК на чолі з Г. Петровським. ВУЦВК створив уряд – РНК УСРР на чолі з Х. Раковським.

З відновленням Радянської влади на Україні стала проводитися політика «воєнного комунізму», котра склалася на той час у Росії. Характерними рисами «воєнного комунізму» були прискорена націоналізація, одержавлення всієї економіки, сувора централізація, організація розподілу без урахування законів товарного виробництва, згортання товарно-грошових відносин, перенесення військових методів у господарське життя і широке використання позаекономічних, примусових засобів, запровадження трудової повинності для всього населення. Була встановлена продовольча диктатура, введена продрозкладка.

Органи державного управління отримали сувору вертикальну підпорядкованість знизу доверху. Місцеві Ради замінювалися надзвичайними органами – революційними комітетами (ревкомами). Обмежувалися виборчі права громадян. Контроль за державним апаратом був зосереджений у руках більшовиків. Діяльність інших партій була або обмежена, або цілком заборонена. На антирадянські позиції стали переходити партії, які раніше лояльно ставилися до Радянської влади. Стосовно політичних опонентів більшовиками широко застосовувалися репресивні методи.

По Україні прокотилася хвиля селянських заворушень. Найбільш значним з них був виступи під проводом отаманів Н.Махна, Зеленого (Терпила) та М.Григор'єва (травень 1919 р.). На селянські заворушення уряд відповідав репресивними заходами.

Навесні 1919 р. Добровольча армія А.І. Денікіна, підтримана Антантою, активізувала свої дії в Україні. Ослаблена Червона Армія не змогла вчинити опір добровольцям і майже вся Україна до кінця літа опинилася в їхніх руках. Денікін визначив основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики: «єдина, велика, неподільна Росія», «встановлення порядку», «захист віри», «ніяких класових привілеїв» і т.д. Було прийняте робітниче законодавство, «Декларація про землю», в котрій проголошувалось «забезпечення прав трудящих» поряд зі «збереженням за власниками їхніх прав». Та незважаючи на проголошені декларації, на практиці денікінський режим означав повернення дореволюційних порядків, грабежі і терор. Характерною рисою режиму була деморалізація армії.

Активізувалися дії армії УНР, що, з’єднавшись із військами ЗУНР – Галицькою Армією (УГА) – почала наступ проти Червоної Армії. 31 серпня їй вдалося зайняти Київ, однак у той же день вона змушена була, щоб уникнути конфлікту з денікінцями, його залишити. Антанта намагалася поєднати їх зусилля для спільної боротьби проти Червоної Армії, та це їй не вдалося. Денікін негативно ставився до ідеї української державності.

Наприкінці 1919 р. Червона Армія здобула перемогу над денікінцями. На Україні втретє – вже остаточно – була відновлена Радянська влада. Третій прихід Радянської влади на Україну вніс певну стабільність у політичну ситуацію. У 1920 р. на Україні ще продовжувалися військові дії, однак реальної загрози для Радянської влади вони вже не становили.

22 квітня 1920 р. уклавши Варшавський договір з Директорією про спільну боротьбу з більшовиками, Польща розпочала 25 квітня 1920 р. наступ на Україну. 6 травня був зайнятий Київ. Союз Директорії з Польщею викликав обурення навіть у тих шарах, котрі не співчували Радянській владі. У червні Червона Армія перейшла в наступ, звільнила Київ і стала успішно просуватися на захід. У Ризі 12 жовтня 1920 р. між Радянською Росією і Польщею був укладений договір про перемир'я і попередні умови миру. Польський фронт був ліквідований. Армія УНР була роззброєна й інтернована. Залишки адміністративного апарату Директорії 20 листопада 1920 року остаточно залишають українські терени. 18 березня 1921 р.між РСФРР, УСРР, Білорусією і Польщеюбув підписаний Ризький договір, за яким до Польщі за "лінією Керзона" відійшло 46 тис. км² території західноукраїнських земель, а кордон між Радян­ською Україною і Польщею проходив по річці Збруч. Цей договір поставив останню крапку в подіях громадянської війни. Розпочалась радянська доба української історії.

Тема 8

Поиск по сайту: