ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ І СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ

1. Політична думка Стародавнього світу.

2. Політичні вчення середньовіччя.

3. Політичні погляди мислителів XVII-XIX ст.

4. Політична думка ХХ ст.

Із виникненням держави з’являлися перші політичні вчення. Найшвидше цей процес розпочався у країнах Стародавнього Сходу.

Особливості політичних течій Стародавнього Сходу:

- обгрунтуваня божественного походження влади;

- ототожнення державної влади із владою царя або імператора;

- визнання божественного втручання в управління державою і визначення людської долі;

- проголошували верховенство етичних принципів над політичними;

- торкалися питань управління, а не структури і функцій політичних інститутів.

Концепції політичних учень Стародавнього Сходу:

- Конфуцій розглядав державу як велику сім’ю, де влада імператора уподібнювалася владі батька, а відносини між володарем і підданим розглядалися як відносини між старшими і молодшими членами сім’ї, а благо народу було основною метою державної адміністрації. Правитель повинен мати шляхетне походження і піклуватися про достаток народу, захищати його зброєю і виховувати. У свою чергу народ повинен був би проявляти шанобливість до правителя, беззастережно виконувати його накази;

- Легісти (законники) відмовилися від від етичного і релігійного розуміння політики своїх попередників. Державне правління мало грунтуватися виключно на законах, виконання яких повинен забезпечити централізований державний аппарат чиновників. Неухильно дотримуватися закону, згідно з поглядами легістів, повинен народ, а не правителі, які є законотворцями.

Політичні концепції античності:

- античні політичні теорії виокремилися у самостійну галузь;

- на місце східної колективної моралі висунувся принцип індивідуальної свободи людини, її громадянського обов’язку;

- в політичних теоріях рохроблялися питання суті й форм держави, а також ідеї приватної власності та права.

Періодизація розвитку західної політичної думки:

- античний (від V ст. до н.е. до ІІ ст. н.е.), що охоплює політико-філософську думку Стародавньої Греції та Риму;

- просвітницько-раціоналістичний (від XV до половини ХІХ ст.), що поєднує європейську та американську політико-філософську думку епохи Відродження, Просвітництва та раціоналістичні концепції ХІХ ст.;

- політико-соціологічний (з кінця ХІХ ст. до другої світової війни), коли політична проблематика розвивається в контексті соціології або самостійно, але на основі соціологічних емпіричних методів;

- політологічний (після другої світової війни), коли політологія була визнана ЮНЕСКО як самостійна наука і навчальна дисципліна, що поєднує теоретичні й емпіричні методи дослідження.

Погляди мислителів античного періоду:

- ПЛАТОН (пояснював генезис держави як природне прагнення людей до громадського життя з метою забезпечення потреб для існування й удосконалення. Держава має служити високому ідеалові – наближенню людей до ідеї добра, спокою, щостя. Платон розробив дві концепції держави: ідеальну та реальну. Основними ознаками ідеальної держави є загальність і постійність. Загальність передбачає, що держава керується загальним добром, а не окремими інтересами громадян, а постійність полягає в тому, щоб громадяни одностайно прямували до досягнення мети держави. В ідеальній державі громадяни мають бути поділені на три суспільні стани, кожен з яких повинен жити і виховуватись у своєрідних умовах і володіти власними чеснотами. До першого, найвищого стану належали правителі, які повинні бути філософами. Чеснотою цих правителів є мудрість. Другий стан становлять воїни, що дбають про цілісність держави, бережуть її кордони та внутрішній лад. У них чеснотою є хоробрість. До третього стану мають належати ремісники, купці, хлібороби – всі ті, хто здобуває матеріальні засобидля існування. Їхня чеснота – поміркованість. Два перших стани повинні жити за комуністичними принципами – без приватної власності, подружжя, родини, а також мають пройти школу державного виховання. Платон виділяє форми держави за ступенем їхньої досконалості і регремисвної лінії розвитку. Аристократія – влада кращих, тимократія – влада військових, олігархія – влада багатих, демократія – влада, яка допускає рівність і нівелює ієрархічні вартості людей, тиранія -–влада несправедливих і нерозумних людей, котрі захопили її силою. Ідеальна форма державного правління існувала у минулому. Якщо у державі немає філософів, здатних управляти, Платон пропонує у праці “Закони” проект законодавчої держави, в якій мудрі закони заступають мудрість філософів. У цій парці Платон висловив геніальну здогадку про загибель держави, де закони не мають сили і перебувають під чиєюсь владою, натомість лише та держава забезпечує благо громадян, в якій закони – володар над правителями, а вони – його раби.

- Аристотель не пропонував ідеальної держави, а зосередив увагу на такій державній моделі, яка була б доцільнішою для певних історичних умов. Він трактував державу як об’єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Аристотель відкидав ідею Платона про усуспільнення майна, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів, егоїзму. Форми держави він класифікував за двома критеріями: кількістю правителів та метою правління (служіння загальному благу чи особистим інтересам). Відповідно до цих критеріїв Аристотель виділив правильні і неправильні форми держави. До правильних він відносив монархію (царську владу), аристократію і політію, а до неправильних – тиранію, олігархію і демократію. Найкращою формою держави він вважав політію – помірковану демократію, яка поєднує кращі риси олігархічного й демократичного правління і грунтується на законах. Політія мусить спиратися на середній клас, який підтримував би рівновагу між багатими і убогими.

- Полібій розкрив логіку виникнення і змін шести форм держави в межах одного циклу: монархії, аристократії, олігархії, демократії, охлократії, тиранії. Монархія як єдиновладне правління царя або вождя грунтується на розумі. Розкладаючись, монархія перетворюється в тиранію, а незадоволення тиранією призводить до того, що благородні мужі з допомогою народу встановлюють аристократію. Аристократію поступово перероджується в олігархію, де використовується влада з метою наживи. Народ, незадоволений розкошуванням олігархії, скидає її і встановлює своє правління – демократію. Її спотвореною формою стає охлократія (панування натовпу), за якої домінують беззаконня і свавілля. Натовп, що нездатний управляти, знову обирає собі царя. Для того, щоб подолати круговерть політичних форм, потрібно встановити змішану форму держави, яка б поєднувала монархію, аристократію і демократію.

- Марк Тулій Ціцерон обгрунтував республіканський принцип побудови держави. Основна мета державної влади - безпека громадян, подолання у них страху один перед одним. Він виступав за змішану форму держави за аналогією з державним устроєм Риму, в якому монархічна форма виявлялася в повноваженнях магістрату (передусім це влада консулів), а аристократична – в повноваженнях Сенату, демократична – в повноваженнях народних зборів і народних трибунів.

Особливості розвитку політичної думки у феодальній Європі:

- політична думка перебувала під впливом теології;

- догмати церкви виступали одночасно і політичними аксіомами, і правовими нормами;

- доктрина “двох мечів” (один меч церква зберігає при собі, інших – вручає володарям, щоб ті могли вершити земні діла і водночас виконувати волю церкви

Політична думка нового часу:

- Ніколо Макіавеллі (намагався звільнити політику від релігійних і моральних основ. Сутність віровчення важлива не з точки зору його істинності, а з точки зору суспільної вигоди,. Відстоював гасло “мета виправдовує засоби”, що означало можливість порушення задля слави і могутності моральних норм. Допускав аморальність правителя лише у випадках сммертельної небезпеки для вітчизни, в усіх інших випадках правитель повинен бути чесним і справедливим. Ідеалом державного правління була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноосібна диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення твердого порядку. Основні принципи політики за Н.Макіавеллі можна узагальнити так:

А) для того, щоб управляти треба знати істинні причини вчинків людей, їх бажання і інтереси;

Б) в політиці треба завджи сподіватися гіршого, а не ідеально кращого;

В) влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть;

Г) правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противником пасток;

Д) правитель повинен вміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі;

Е) народ, обираючи посадових осіб, здатний зробити кращий, ніж правитель, вибір;

Ж) тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу.

- Жан Боден (сформулював поняття суверинітету як істотної ознаки держави. Суверинітет держави він розумів як єдину, неподільну, вільну від обмежень і законів владу над громадянами і підданими. Основними ознаками суверинітету є: 1) самостійність влади, яка зовнішньо виявляється у незалежності від інших держав, а внутрішньо – у незалежності від підпорядкування кому-небудь всередині держави; 2) постійність і безперервність влади, яка у Франції, наприклад, виявляється в офіційному повідомленні про смерть одного короля і вступ на престол іншого; 3) незв’язаність законами, оскільки вони є розпорядженнями тієї ж суверенної влади (влада може бути зв’язана правом як виявом загальної справедливості); 4) невідчудженість і неподільність влади. Суверенна влада має право видавати закони, оголошувати війну і мир, призначати чиновників, вчиняти вищий суд, милувати, чеканити монету та встановлювати міру і вагу, збирати податки.

Концепції природних прав і суспільної угоди ( визнання того, що люди від природи наділені правом на життя, свободу, власність та безпеку і ніхто не повинен зазіхати на природні права як невід’ємні від самої сутності людини. Цими правами люди були наділені у природньому (додержавному) стані. Цей стан філософи розуміли по-різному і у відповідності до цього розуміння вони пояснювали суть суспільної угоди між владою і людьми:

- Т.Гоббс – як “війну всіх проти всіх” (люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі, щоб позбутися постійного страху за своє життя);

- Дж.Локк хоч і підкреслював мирний характер людей у природньому стані, однак не виключав можливості виникнення загрози існуванню природних прав людей (люди лише частково делегують права, обмежуючи таким чином владу, даючи їй “мінімальні” повноваження, зберігаючи при цьому індивідуальні особливості);

- Ж.-Ж.Руссо трактував природний стан як найщасливіший період людства (трактував суспільну угоду як обман бідних багатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу, і тому пропонував таку угоду, за якою окремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують собі громадянські права і свободи. Руссо вважають засновником концепції народного суверинітету, суть якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. Суверенність народу є невідчудженою і неподільною. Руссо критикував прихильників поділу влади. Суверинітет народу здійснюється через участь усіх громадян у законодавчому процесі. Закони, встановлені народом, будуть корисними як для народу в цілому, так і для кожного громадянина зокрема. Руссо заперечував парламентаризм на тій підставі, що парламент, відображає інтереси окремих партій і клік, депутати не виражають прямо колективної волі, а є лише уповноваженими для обговорення законів.

Концепція розподілу влади:

- Дж.Локк вважав, що влада поділяється на законодавчу (встановлює норми поведінки громадян), виконавчу (вживає заходів щодо застосування законів) і федеративну (визначає відносини держави з іншими державами). Судову владу Дж.Локк не відмежовував від виконавчої.

- Ш.Монтеск’є виділив три види влади: законодавчцу, виконавчу і судову. Принцип поділу влади передбачав, що вона належить різним органам влади, і закон встановлює прерогативи для кожної з гілок влади, кожна гілка влади взаємно обмежує і стримує одна одну (тобто існує механізм стримувань і противаг). Зосередженість влади в руках однієї особи неминуче призводить до загибелі свободи, до зловживань чиновників.

Концепції правової держави:

- І.Кант відстоював думку, що благо і призначення держави у досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права. Держава – це об’єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Мета держави не в піклуванні про матеріальні і соціальні інтереси громадян, а в правовому забезпеченні індивідуальної свободи.

- Г.В.Ф.Гегель заклав теоретичні засади концепції громадянського суспільства, яке характеризується системою потреб, правосуддям і корпораціями, грунтується на приватній власності й загальній рівності. Головна функція громадянського суспільства, яке у своїх діях повністю покладається на правосуддя, - захист свободи і приватних інтересів громадян. Він розумів громадянське суспільство як систему суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою та індивідом і в рамках правових відносин захищають інтереси особи та груп на державному рівні.

Політична думка в США У XVIII ст.:

Ø Бенджамін Франклін (наприкінці 60-х років відмовився розглядати Британську імперію як єдине органічне політичне утворення і розвинув ідею home rule, тобто самоуправління північно-американських провінцій, відповідно до якої північно-американські штати й Англія поставали як дві рівноправні й суверенні частини імперії; зовнішня законодавча влада належала місцевим асамблеям і парламенту, а королю відводилася роль посередника між двома владами; права й свободи американців і жителів метрополії регулювалися конституціями, які вони самі схвалили; у провінціях роль конституції виконують хартії. уСі намагання парламенту поширити свої закони на провінції розглядав як намагання політичної узурпації, при цьому посилався на вчення про право кожного народу на укладання “суспільного договору” та його скасування, якщо він перестав відповідати інтересам підданих. Не будучи прибічником радикальних політичних змін, послідовно відстоював ідею незалежного та гармонійного розвитку своєї країни як “країни праці”, в якій не буде різкої поляризації між багатими і бідними, між розкішшю одних і аскетизмом інших, де люди житимуть в стані “щасливої поміркованості”, де республіканська влада керуватиме всіма матеріальними перевагами і політичними навичками. Йому належить одна з версій плану конфедерації штатів під назвою “Об’єднані колонії Північної Америки”, він був активним укладачем Статей Конфедерації 1781 року, а аткож Декларації незалежності й проекту федеративної конституції Філадельфії);

Ø Томас Пейн (у памфлеті “Здоровий глузд” доводив, що боротьба північноамериканських штатів за свою незалежність є природним правом кожного народу. Захищав ідеї республіканського самоуправління колоній і сміливо критикував недоліки спадкової монархії та напівреспубліканського парламенту метрополії. Одним з перших провів рівзницю між суспільством (громадянством) і державою (правовою). На його думку, держава є продуктом суспільства й відрізняється від нього як за походженням, так і за завданнями. Суспільство створюється нашими потребами, а уряд - нашими недоліками. Суспільство в будь-якому становищі є благо, уряд, навіть найкращий, є лише необхідним злом, у гіршому випадку – це зло нестерпне. Якби люди не мали вад і будували свої стосунки на засадах справедливості, то уряди були б непотрібні. Відстоював право народу на знищення політичного ладу, котрий не відповідає його інтересам і цілям. Політичним ідеалом Пейна була демократична республіка із загальним виборчим правом, широким рівним представництвом, оскільки діяльність уряду, на його думку, перш за все потребує хисту й здібностей, а ці якості не переходять у спрадщину, їх кращому виявленню сприяє саме республіканська форма правління. Велике політичне значення мала критика Пейном церкви, релігійного фанатизму.[1] Він вважав, що релігія є знаряддям деспотизму. Велику увагу приділяв Пейн питанням соціальної справедливості, пом’якшенню антагонізму між багатими і бідними.[2] Щоб ліквідувати небезпеку соціального вибуху потрібно усунути із суспільства ненависть. А цього можна досягти лише тоді, коли власність приноситиме нації щастя, яке поширюватиметься на кожну людину. Виступав за пропорційне до прибутків обкладення податками, що могло забезпечити встановлення власності на твердому фундаменті національних інтересів і національному захисті);

Ø Томас Джефферсон (автор Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки, яку К.Маркс назвав першою декларацією прав людини.[3] Однак сучасні вчені твердять, що ідеї, які викладені в Декларації, не придумані ДЖефферсоном, а у великій мірі взяті з праць Дж.Локка, а Декларація не була окремою філософією, бо її можна назвати коротким виразом переконань, які вже були у американців.[4] У Декларації рівність, свобода, право на повстання визначаються природними правами народу і не можуть бути у нього відвбрані. Джефферсон наголошував на тому, що природні права вищі за закони, які видає державна влада. За рахунок внесення до Декларації положення про природні права вдалося досягти державного вивчення суб’єктивних прав особи, завдяки чому встановлювалися перепони сваволі з боку держави. Політичним ідеалом Т.Джефферсона, як захисника інтересів дрібних виробників, стала демократична республіка фермерів. В ній народ бере участь через своїх представників в управлінні державою, всі посадові особи вибираються на обмежений термін та підлягають народному контролю. З цих позицій мислитель критикував погляди Ш.Монтеск’є, як прихильника монархічної форми правління. Він негативно ставився до твердження Монтеск’є про те, що республіка по природі своїй вимагає маленької території. Виступав за надання народу дійсних прав на участь в політичному житті країни та проти того, щоб державою керували багаті люди);

Ø Джон Адамс (у своїй тритомній монографії “На захист конституційної урядової влади в Сполучених Штатах Америки” відстоював ідею поділу влади, а також систему стримувань і противаг. Був прихильником того, що існування соціальних відмінностей і різноманітних соціальних груп та класів є неминучим. Він досконало проаналізував усі відомі системи державного устрою Європи і порівняв їх із досвідом окремих американських штатів. Вважав, що аристократія поставала в історії як панівний елемент будь-якого цивілізованого суспільства. Усі форми правління – монархію, аристократію, демократію – вважав втіленням деспотизму. Найбільш вдалою формою правління вважав змінашу форму, трьохелементний баланс викоанчвої влади, верхньої аристократичної і нижньої демократичної палат, що разом утворюють форму збалансованої урядової влади);

Ø Александр Гамільтон (був захисником сильної центарлізованої влади федерації в ім’я міцності союзу, його зовнішньої і внутрішньої безпеки, а також авторитету в міжнародних справах. Головне призначення держави бачив в охороні приватної власності від народу. Організація державної влади повинна бути такою, щоб права людей розподілялись відповідно їх майнового положення. Відстоював ідею сильної виконавчої влади, виступав на захист конституційної монархії. Післято того, як його вимоги не втілилися у життя почав наполягати на встановленні довічної президентської влади, надавши президенту необмежених повноважень. На чолі штатів пропонував поставити призначених центральним урядом губернаторів, які б були наділені великою владою, зокрема накладати вето на усі закони штатів. Вимагав не включати в конституцію білль про права, на полягав на введенні високого майнового виборчого цензу. Законодавчий орган, на його думку, повинен складатися з двох палат);

Ø Джейм Медісон (завдяки його зусиллям в США вперше на практиці була втілена ідея розподілу гілок влади, створена система стримувань і противаг. Надаючи перевагу принципові свободи, Медісон вбачав гарантію громадянської свободи в різноманітності поглядів та інтересів. Свобода виникає за умови балансу протилежностей, рівноваги соціальних сил та інтересів, що протистоять одне одному. Цей баланс має підтримуватися взаємним “соціальним контролем”. Основою поділу гілок влади має бути визнання за кожною з них свого волевиявлення, а також те, щоб жодна з них не втручалася у прерогативи іншої. Контроль може здійснюватися введенням права вето, імпічменту, зміни президента кожні чотири, вісім років. Меншість і фракційність у політичному житті – природні явища, оскільки вони пов’язані з нерівномірним розподілом власності, що й породжує різницю в поглядах і згруповує людей у класи та політичні організації з їхніми особливими інтересами. Фракційність це й наслідок і умова демократії).

Великий вплив на розвиток політичної думки мав позитивізм, який почав формуватися ще у 30-х роках ХІХ ст., але утвердився як домінуюча методологія наприкінці ХІХ- на початку ХХ ст. його основні принципи були сформульовані Огюстом Контом, Гербертом Спенсером, Емілем Дюркхеймом.

Основні положення соціологічного позитивізму (позитивісти займалися здебільшого соціологічними проблемами, хоча й торкалися питань теорії політики):

- перенесення на галузь пізнання суспільства методи та принципи, характерні для природничих наук;

- звільнення соціології від метафізики;

- відмова від будь-яких впливів і психологічних пристрастей при науковому дослідженні.

Погляди “позитивістів”:

1) О.Конт (розглядаючи три стадії суспільного розвитку (теологічну, метафізичну і позитивістську), аналізує стан політичних відносин на кожній з них. На теологічній стадії (до 1300 р.) духовна і світська влада поєднувалися, характерним було панування спадкової монархії. На метафізичній стадії влада перейшла до філософів-метафізиків, виникло бажання замінити монархію владою народу, посилювався індивідуалізм та егоїзм. Позитивістська стадія характеризувалася пануванням соціократії, яка грунтується на солідарності інтересів. Правили суспільством багаті патриції, спираючись на професіоналізм філософів-позитивістів. О.Конт, на відміну від просвітників, які проголошували пріоритетність прав особи, робив акцент на категоріях обов’язку, порядку і прогресу);

2) Г.Спенсер (відстоював концепцію поступового розвитку суспільства, без революційних катаклізмів (революції він вважав соціальними патологіями), і його подібності до функцій людського організму. Він розрізняв два типи суспільства – військове і індустріальне. У військовому суспільстві існує військова деспотична влада, яка відповідає умовам жорсткої боротьби людей за виживання, де перемагають сильніші, хиріші, підступніші. В індустріальному суспільстві замісь грубої військової дисципліни панують мир, порядок, свобода, рівноправність, кооперація і добровільна згода. Держава перетворюється у “добровільну політичну асоціацію для взаємного захисту інтересів індивідів”. Така держава повинна менше втручатися у соціально-економічне життя, не перешкоджати реалізації принципу “роби, що хочеш, торгуй з ким хочеш”. Суспільний прогрес Г.Спенсер розумів як зростання гарантій участі громадянина в процесі реалізації влади і тому критикував явища посилення бюрократії, централізації, мілітаризації, а також європейський парламентаризм, що обмежують свободу громадян, їхню участь в політичному житті. В теорії соціалізму Г.Спенсер вбачав, у випадку її реалізації, появу нового рабовласницького суспільства);

3) Е.Дюркхейм (заклав основні принципи методології позитивістської соціології, яка слугувала основою розвитку політичної науки:

- соціальні факти (дії, відчуття) існують поза індивідом і впливають на нього силою примусу;

- до соціальних фактів треба підходити як до речей, тобто досліджувати будь-які соціальні явища – чи моральні, чи релігійні – як матеріальні об’єкти;

- потрібно послідовно відмовитися від природжених ідей, а це означає, що соціолог повинен остерігатися хибних істин, які існують в умах простих людей, а також ідеологічних впливів;

- духовні явища (релігійні, моральні) є визначальними щодо економічних і політичних;

- суспільство функціонує на основі солідарності механічної, яка існує в примітивних суспільствах і для якої характерна подібність та недиференційованість індивідів, і органічної, для якої характерні різноманітність інтересів і їх функціональна взаємозалежність;

- суспільство стає нестабільним в умовах аномії – відхилення від існуючих суспільних норм і цінностей.

Певний відхід від методології класичного позитивізму спостерігається в працях німецького соціолога Макса Вебера. Його напрям називають соціологією розуміння, тому що людські ідеї, за Вебером, піддаються поясненню, оскільки в них вкладений соціальний смисл і вони завжди орієнтовані на дії інших людей. Основна відмінність соціології Вебера від соціології класичного позитивізму полягає в тому, що вона:

A пропонує розглядати соціальні факти як певні цінності, за допомогою яких суспільства, соціальні групи й окремі індивіди виражають своє ставлення до світу, і зв’язок між якими, на відміну від природних явищ, не вкладається в звичайне поняття “закон”;

A відстоює думку, що наукові теорії, гепотези про суспільство можуть розглядатися як імовірні;

A передбачає розгляд соціальних явищ, виходячи з аналізу соціальної дії людини (методологічний індивідуалізм), а не соціальних інститутів.

М.Вебер виділяє три види легітимного панування, яке грунтується на довірі підданих або громадян до влади: раціонально-легальне (існує в країнах Західної Європи і США і передбачає підпорядкованість не особам, а законам, вимагає професіоналізму владних структур), традиційне (спирається на віру у святість традиційних суспільних порядків. Цей тип передбачає не професійне управління, і поділ влади, а особисту відданість слуг своїм панам) і харизматичне (спирається на віру людей у надзвичайний дар політичного вождя, для якого властивий авторитарний стиль управління, при якому ігноруються закони і традиції).

Політику М.Вебер розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині держави і між державами. Держава є спільністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство.

М.Вебер розглядав бюрократію як апарат управління – ієрархічний, позбавлений індивідуальності, спеціально підготовлений, як вияв суспільної раціоналізації, що захопив європейське суспільство після занепаду феодалізму. Бюрократія є не тільки елементом держави, а й усього комплексу соціальних інститутів (політичних партій, профспілок, церков, підприємств) і її свавілля може бути обмежене владою вибраних народом вождів.

До політико-соціологічного етапу розвитку політичної думки належать елітарні концепції італійських соціологів Вільфредо Паретто, Гаетано Моски та німецького соціолога Роберта Міхельса.

Погляди представників елітарних концепцій:

A В.Парето (обгрунтував закон циркуляції еліт, згідно з яким владу спочатку захоплює та еліта, яка використовує силу як засіб здобуття й утримання влади (еліта "левів”), а їй на зміну приходить інша еліта, яка здобуває владу за допомогою переконання (еліта “лисиць”. Циркуляція еліт відбувається також по вертикалі і настає тоді, коли еліта перетворюється у гальмо розвитку і їх усувають шляхом революції);

A Г.Моска (сформулював концепцію нового політичного класу – правлячої меншості, яка прагне узаконити і раціоналізувати своє панування. Поділ політичної еліти характерний для будь-якого суспільства, н7езалежно від політичного режиму. ісНує два типи панівної верхівки: аристократична, або закрита, еліта, яка чинить опір будь-яким змінам, і демократична, або відкрита, що допускає розширення своїх рядів за рахунок вихідців із низів. Система еліти закритого типу і відкритого типів не завжди збігається із системою диктатури і демократії);

A Р.Міхельс (сформулював “залізний закон олігархії”, згідно з яким правляча меншість існує у будь-якій організації і має владу над більшістю. Правляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції. Цей процес незворотній і характерний як для авторитарних, так і для демократичних партій.

У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. Домінуючим напрямком, у рамках якого розвивалися політологічні течії, був біхевіоризм. Для біхевіоризму головним є не розробка понять, пояснення суспільних явищ і процесів, а опис фактів, вдосконалення методики спостережень. У такому розумінні методологія біхейвіоризму передбачає розгляд лише поведінки, яка зафіксована; вдосконалення методики реєстрації фактів, що грунтується на математичних і статистичних даних; проведення робіт безпосередньо на місці знаходження об’єкта дослідження; надання переваги процесам, які можна спостерігати і лічити, а саме: структурі виборів, розподілу голосів, діяльності, політичних партій, групам тиску, механізму прийняття рішень. У рамках цього напряму виділяється дві концепції:

1) концепція масових комунікацій американського політолога Гарольда Лассуела (розглядав політику як поведінку суспільно-політичних груп, а владу – як явище міжособистісної взаємодії; вивчав вплив засобів масової комунікації на відтворення і поширення символіки політичної влади. Людське спілкування розглядав як відкритий форум для постійного обговорення питань доступу до основних цінностей життя. Проблеми громадської думки і засобів масової комунікації досліджували також політологи Поль Лазарсфельд і Девід Рісмен);

2) концепція плюралізму еліт (поліархії) Р.Даля (довів, що в суспільстві панує конкуренція еліт, що призводить до розпорошення влади між ними. Вважав, що керують не маси; керує не еліта, оскільки жодній з елітарних груп не вдалося монополізувати владу в усіх сферах життя суспільства; керують суспільством диференційовані і спеціалізовані елітні групи, які одночасно є суперниками і спільниками і на чолі яких стоять більш-менш підприємливі лідери. Поліархічна модель управління властива для всього американського суспільства і певною мірою для всієї світової цивілізації.

У 60-х роках біхевіоризм був підданий критиці і частково відкинутий самими американськими політологами. Ця критике зводилася до таких моментів:

1. біхевіоризм – це надмірна цифроманія, за якою можна упустити важливі проблеми, що не піддаються прямому вимірюванню;

2. біхевіоризм – це фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходові до політичних проблем;

3. біхевіоризм – псевдополітизм, оскільки він, спираючись тільки на факти, не може критикувати суспільний порядок, то тим самим буде підсвідомо відстоювати його збереження.

Носії течії постбіхевіористського напрямку керуються такими принципами:

A реальність має переважати технічні прийоми дослідження;

A головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати і аналізувати факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку;

A вчені повинні поєднувати як пізнавальні, так і нормативно-ціннісні аспекти політології.

Серед течій постбіхевіористського напрямку виділяється систематизм Девіда Істона, який сформулював вчення про політичну систему:

^ головне призначення систем полягає у розподілі цінностей та вимушеному визнанні цього більшістю суспільства на тривалий час;

^ неспроможність системи виконувати розподіл цінностей призводить до зростання напруги в ній і навіть до її руйнування;

^ для розуміння системних процесів потрібен, крім певного обсягу емпіричних даних, високий рівень теоретичних узагальнень.

Поиск по сайту: