Фашизм і неофашизм

Фашизм (лат. fascio — пучок, в'язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні (1883—1945) та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера (1889—1945).

У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують «давні інстинкти» людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія «гальмує єдність нації». Ідеал суспільного ладу для фашизму — тоталітарна держава, позбавлена «хиб ліберальної демократії», здатна до всеохопного контролю за особою й суспільством в ім'я єдності та процвітання «великої раси», а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її «гниттю». Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати собі життєвий простір, має загинути, — заявляв Гітлер. Бо «хто хоче жити, той бореться, а хто не хоче в цьому світі безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя».

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму заперечувала поняття «клас» і «класова боротьба», для нього головні поняття — «раса», «нація», оскільки класи роз'єднують вищу і вічну спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітників, службовців, вважала, що профспілки збурюють «стадні інстинкти» працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.

Ліквідуючи парламентську форму правління, фашизм, як свідчить історія, не здатний утворити стабільну структуру. Безславно впали фашистські режими в Італії, Німеччині, Іспанії, інших європейських країнах. Ганебно закінчилися повоєнні спроби «чорних полковників» у Греції та «горил» у Латинській Америці. Але як ідеологія він не зник, а, пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в різноманітні модифікації неофашизму.

Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід'ємна складова фашизму, ка модифікувала гітлерівський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.

Певне забарвлення характерне для неофашизму в СІЛА. Його ідеологи висловлюють расистську ідею про «вищу» і «нижчу» раси в таких концепціях, як «перевага англосаксонської раси», «расова війна». Один із «теоретиків» американського неофашизму М. Рут головними перевагами англосаксів вважав «здорове почуття нерівності», «загострену недовіру до демократії»; пролетаріат і службовців визначав як «дві неповноцінні маси людей, що борються за привілеї, розмножуючись, забруднюючи планету».

Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження «справжнього», «первісного», «чистого» фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію «нового», «гуманізованого» фашизму французького письменника М. Бардіна, кий трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твердження, що людина — хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів. «Так було і так буде» — мотив їх виступів з цього приводу. З куряви століть вони витягують приклади жорстокості Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх володарів, щоб реабілітувати гітлерівських злочинців.

У західному суспільствознавстві функціонує навіть напрям вайоленсологія — наука про насильство. Визнаючи, що насильство стало невід'ємною частиною сучасного способу життя, ідеологи неофашизму намагаються подати його як фаталістичну тенденцію, притаманну як сучасній епосі, так і суспільству в цілому, вишукуючи аргументи в генетиці, психології, щоб довести ідею про вродженість, біогенетичну природу феномена насильства, успадковану людиною від своїх пращурів із тваринного світу, що передається з покоління в покоління через гени.

Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Цей неофашистський погляд викладено в концепції Е. Анріха. Надаючи містичного змісту положенню про спадковість духовного життя поколінь, Анріх до «народного суспільства» включає не тільки живих людей певної національності, а й численні покоління мертвих, воля яких нібито жива і спрямовує дії нащадків. Ця цілісність усіх генерацій народу, в тому числі й давно померлих, втілюється, за Е. Анріхом, у державу. Тому держава, посилаючись на «волю мертвих», має право нав'язувати свої незаперечні рішення всім громадянам.

Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні структури. З 70-х років ці організації проводять загальні зльоти. 80—90-ті роки позначені активними спробами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.

Неофашистські організації діють в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки. Резиденція світового координаційного неофашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США.

Людство вже виробило потужні політичні та правові важелі для боротьби з насиллям, тому неофашизм як реакційна та ідеологічна течія приречений на поразку.

Запитання. Завдання

1. З'ясуйте причини появи ідеологій. Які чинники впливають на формування певної ідеології в межах конкретної країни?

2. Що нового з'явилося в ідеологічній політиці світу з появою неоконсерватизму та неолібералізму?

3. У чому полягає специфіка ідеологічної ситуації в посткомуністичних країнах?

4. Чому комунізм претендував на статус науки? Чим наука відрізняється від ідеології?

5. Поясніть трансформації ідеологічних доктрин у разі їх перетворення на партійні або державні.

Теми рефератів

1. Сучасний лібералізм: традиції та новації.

2. Перспективи неофашизму у постсоціалістичних країнах.

3. Особливості розвитку неоконсерватизму в сучасному світі.

Література

Гавриленко І. Чи потрібна державі ідеологія? // Віче. — 1996. — № 4.

Галкин А. Фашизм — его сущность, корни, признаки и формы правления // Политические исследования. — 1995. — № 2.

Гарбузов В.Н. Консерватизм: понятия и типология. (Историографический обзор) // Политические исследования.— 1995. — № 4.

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. — М., 1991.

Консерватизм как течение общественной мысли и фактор общественного развития // Политические исследования. — 1995. — № 4.

Лейпхарт А. Консервативные альтернативы для новых демократий // Политические исследования. — 1995. — № 2.

МатцУ. Идеологии как детерминанта политики в эпоху модерна // Политические исследования. — 1992. — № 1—2.

О свободе. Антология западноевропейской классической либеральной мысли. — М., 1995.

Соболь О. Н., Ермоленко А. Н. Неоконсервативная революция: лозунги и реальность. — К., 1990.

Согрин В. В. Либерализм Запада XVII—XX веков. — М., 1995.

Шапиро И. Введение в типологию либерализма // Политические исследования. — 1994. — № 3.

Якушик В. М. Социал-реформизм в современном мире: идеология и практика. — К., 1990.

Поиск по сайту: