Політика й сучасний розвиток українського суспільства

На рубежі XX—XXI ст. українська держава й українське суспільство переживають стадію внутрішньої боротьби застарілого з новим. Ускладнює ситуацію те, що Україна, тривалий час перебуваючи різними своїми землями у складі сусідніх імперських держав, а останні десятиліття будучи регіоном тоталітарної радянської імперії, опинилася перед необхідністю творення сутнісних ознак держави, формування нової моделі суспільного розвитку, основні характеристики якої — економічний і політичний плюралізм, громадянське суспільство, права і свободи особистості.

Найпомітніші зрушення сталися на терені державотворення. За кілька років незалежності Україна створила основні атрибути держави, конституювалася як «суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Значно зріс рівень політичної свободи громадян. Почалося становлення реальної багатопартійності, розвивається вільне підприємництво. Але через різні об'єктивні та суб'єктивні причини руйнівні процеси в окремих сферах суспільного життя (насамперед в економіці) переважали над конструктивними.

Загалом соціально-політичне становище в Україні характеризують як відносно спокійне, зі збереженням значного рівня соціальної та політичної напруженості. Серед політичних причин такого становища — нерозвинутість політичних та організаційних структур, відсутність впливових, авторитетних політичних партій; низький рівень політичної культури суб'єктів політики; довготривале нежиттєздатне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади; невизначеність принципів відносин між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; низький рівень концептуального обґрунтування ідеї державності України та вкорінення її у свідомості населення.

Зі становленням державності в Україні виникли передумови динамічного розвитку суспільства, самореаліза-ції людини, але проблематичним є створення належних умов для такої реалізації. Саме їх покликана створювати політика, поступово інтегруючи політичні відносини в соціальні, спираючись на ґрунтовні наукові досягнення. Оновлення українського суспільства потребує оновлення політичної свідомості, формування нової політичної — демократичної за характером — культури, що передбачає: заповнення політико-культурного вакууму в свідомості людей; перехід від класових, національних, корпоративних цінностей до загальнолюдських; зростання ролі особистості; створення людині можливостей для реалізації своїх здібностей.

На рубежі третього тисячоліття Україна опинилася в силовому полі масштабних цивілізаційних змін, які охоплюють два суттєвих процеси:

1. Процес демократизації — впровадження демократичних начал та відповідна перебудова держави й суспільства. Демократизація в політичному сенсі розглядається як поетапний процес подолання авторитаризму, встановлення і розвиток демократії.

Суспільно-політичній практиці відомі різні моделі переходу від авторитаризму до демократії. В Україні, за твердженням політологів, простежується «транзитний» варіант демократизації, за якого існує кілька можливих напрямів її втілення: ліберальний, популістський, номенклатурний, націоналістичний, а також їхні поєднання.

2. Процес набуття Україною ознак постіндустріального (інформаційного) суспільства, якому властиве поряд із суспільно-політичним культурно-ціннісне забарвлення. Помітніше його риси виявляються в розвинутих західних суспільствах, деякі з них простежуються і в Україні, яка активно намагається інтегруватися в Європу.

У процес демократизації Україна включилася на початку 90-х років XX ст., коли демократизація в загальноцивілізаційному сенсі переживала пік фази експансії. Цій фазі властиві ринкова економіка, інтеграція в глобальну систему капіталістичного поділу праці, прагнення соціумів максимально реалізувати свої можливості в боротьбі за гідність людини.

Зовнішній універсалізм демократизації породив ілюзорні уявлення, що запровадження ліберально-демократичних цінностей є легкою справою. Найхарактернішим їх виявом стала концепція американського професора Френсіса Фукуями, сформульована 1992 р. в книзі «Кінець історії і остання людина», в якій він визначає демократичний капіталізм як безальтернативну модель політичної та економічної організації розвинутих країн Заходу та ідеал для суспільств, які прагнуть максимально реалізувати свої можливості.

В останні роки XX ст., за висновками вчених, процес демократизації переходить від фази експансії до фази консолідації. І якщо у фазі експансії домінують загальні риси розвитку, то фаза консолідації виявляє неповторно-специфічні особливості реакцій конкретних соціумів на демократичний виклик. Тому перед Україною постала проблема відповідності вітчизняних суспільно-політичних перетворень основним вимогам консолідаційної фази сучасної демократичної хвилі.

У цьому розумінні десятилітній досвід демократизації українського суспільства, досвід інших перехідних суспільств виявляє характерні ознаки функціонування демократії в суспільствах, які переходять від тоталітари-таризму до суспільної та індивідуальної свободи:

1. Утвердження ринкових відносин не детерміноване певним політичним режимом. Натомість вільні ринкові відносини за певних умов здатні створювати перепони для ефективної реалізації плюралістичної демократії, спричиняти послаблення або заперечення демократичних принципів, норм і процедур.

2. Утвердження демократичних інститутів і форм політичної самоорганізації суспільства в державі більшою

мірою залежить від свідомості народу, його готовності реалізувати основні принципи ринку, політичної демократії, ніж від перенесення західних стандартів і цінностей демократичного розвитку.

3. Українська ментальність відторгує як однобічно індивідуалістичну, так і колективістську форми організації суспільно-політичного життя, визнає органічним співіснування їх там, де кожна з них може принести найбільшу користь людині, сприятиме динамічному безкризово-му розвитку.

4. В осмисленні демократичного реформування суспільства демократія постає тотожною лібералізму. Але її не можна вважати результатом практичного втілення постулатів лише однієї з ідеологічних течій. Вона є політичним синтезом консерватизму, соціал-демократизму, марксизму та інших течій. Орієнтація на ліберально-індивідуалістичні цінності зводить демократію до однобічності, оскільки народ, за висловом російського політолога К. Гаджієва, — не арифметична сума індивідів, а органічна сукупність соціокультурних, етнічних, конфесійних та інших спільнот, які творять розвинутий соціум.

5. Під час переходу українського суспільства від фази експансії до фази консолідації демократії важливо враховувати:

— можливі негативні наслідки й «відкати» суспільства назад внаслідок запровадження нелегітимізованих масовою свідомістю проектів і моделей політичних реформ;

— страх населення перед інноваціями та груповий егоїзм, пов'язаний з небажанням певних кіл поступатися груповими, особистими інтересами;

— конфліктно-кризовий характер розвитку суспільства внаслідок цілеспрямованих соціально-економічних змін.

У процесі демократизації українського суспільства, впровадження елементів ринкової економіки сформовано засади конкурентної політичної системи; відбулася інсти-туціоналізація механізмів державної влади; прийнято Конституцію, яка забезпечила можливість консенсусу політичних сил, усього суспільства з принципових питань.

На зламі XX—XXI ст. політична консолідація демократії в Україні окреслила такі завдання: адаптація суспільства до нового політичного механізму; забезпечення взаємної лояльності влади й опозиції; легітимація правлячого режиму масовою свідомістю, подолання розриву між владою і народом; забезпечення ефективності функціонування державного управління.

Утвердження в Україні елементів постіндустріалізму передбачає:

— гнучке реагування на нові цивілізаційні процеси, домінуючими серед яких є децентралізація, гуманізація, демократизація, інформатизація, індивідуалізація, що потребує розвитку інформаційних можливостей та пост-матеріальних цінностей суспільства;

— врахування того, що в постіндустріальних суспільствах політика перетворюється на різновид підприємництва, де провокуються події, конфлікти, створюються штучні іміджі лідерів, набуває самодостатнього характеру реклама;

— подолання етики антропоцентризму з його ставленням до навколишнього світу як до сфери самоутвердження в ньому людини-хазяїна, формування екологічного суспільства, заснованого на впровадженні природозберігаю-чих технологій;

— розширення сфери індивідуальної свободи людини, можливостей вільного вибору варіантів самореалізації;

— поступової переорієнтації суспільства до гуманістичного обмеження політики, що передбачає: розвиток індивідуально-орієнтованої освіти, особистої компетентності на всіх рівнях; пріоритет духовного начала перед матеріальним; розвиток громадської самодіяльності й формування громадської думки; постійну увагу до молодіжного середовища як визначального чинника людського життя в майбутньому.

Потреби модернізації українського суспільства в контексті сучасних цивілізаційних змін потребують посилення уваги до інтересів і потреб конкретної особистості, задля якої і повинні здійснюватися будь-які реформи.

Запитання. Завдання

1. Дайте тлумачення поняттям «світ політики», «політична сфера суспільного життя».

2. Віднайдіть у наукових словниках пояснення терміна «політика», порівняйте їх і визначте наріжні поняття, пов'язані з цим феноменом.

3. Яка структура політики? Охарактеризуйте її основні елементи та порівняйте за змістом.

4. Назвіть основні різновиди політики.

5. Які функції виконує політика в суспільстві? Які з функцій політики є слаборозвинутими в сучасному українському суспільстві?

6. Чи можна політику розглядати як «чисту справу»? Сформулюйте основні критерії моральної політики з огляду на політичний розвиток сучасної України.

Поиск по сайту: