ПСИХІЧНА САМОРЕГУЛЯЦІЯ

Повсякденне життя переконує нас у тому, що фізичне самопочуття людини тісно пов'язане зі станом її психіки.

Фізична активність позитивно впливає на нормальний перебіг психічних процесів. "У здоровому тілі — здоровий дух" — так відображена у відомому стародавньому вислові єдність тіла і психічного стану. У скелетних м'язах численні специфічні нервові клітини під час м'язових скорочень посилають у головний мозок стимулювальні імпульси, за допомогою яких підвищується загальний тонус відповідних ділянок кори великого мозку, що сприяє поліпшенню розумової діяльності.

Однією із найважливіших форм активного впливу на людську психіку вважається метод психічної саморегуляції, завдяки чому людина може цілеспрямовано координувати і спрямовувати свої психічні реакції. Психічна саморегуляція — це цілеспрямована духовна діяльність людини за власним свідомим імпульсом, спрямована на досягнення оптимального стану духовного і фізичного здоров'я особистості.

Сучасні наукові принципи і методи психічної саморегуляції сягають своїми витоками до джерел стародавньої, зокрема, традиційної медицини. За допомогою спеціальних засобів психічної саморегуляції тібетські лами та індуські йоги спроможні, наприклад, розширювати або звужувати кровоносні судини, прискорювати або сповільнювати частоту серцевих скорочень, активізувати або пригнічувати продукцію травних соків, активізувати або гальмувати обмін речовин, теплопродукцію. Психічна саморегуляція базується на важливій здатності людської психіки абстрагуватися від реалій дійсності, формувати уявні образи і використовувати їх із метою саморегуляції функціональної діяльності організму.

Характерною особливістю людської психіки є те, що вона може відволікатися від реальної дійсності і використовувати створені нею образи для психічної саморегуляції. Так, йоги за допомогою феноменальних здібностей можуть вільно розширювати кровоносні судини свого тіла, інтенсифікувати обмін речовин в організмі, підвищуючи максимально теплопродукцію організму.

Людське життя проявляється двома формами активності — поведінкою і діяльністю. Поведінка — це зовнішні прояви системи рухових реакцій організму людини на дії об'єктивного світу. Діяльність — це взаємодія з об'єктивним світом, у процесі якої людина свідомо та активно намагається досягти своєї мети.

Саморегуляція поведінки і діяльності є однією із важливих функцій психіки людини. Дії людини можуть бути як зовнішніми, що виконуються за допомогою рухового апарату і органів чуття, так і внутрішніми, що виконуються в розумі.

Звички — це автоматичні дії людини. Вони бувають корисними (охайність, організованість, дисциплінованість) і шкідливими (куріння, вживання алкоголю, наркотиків). Якщо людина вміє керувати звичками, вона може керувати і своєю поведінкою.

Щоб позбавитись від шкідливих звичок, людина повинна прикласти певні вольові зусилля та виконати ряд правил:

• сформулювати для себе тверде і безповоротне рішення — діяти у накресленому напрямку. Таке чітке рішення сформулює у головному мозку необхідний енергетичний центр, який буде забезпечувати наступну діяльність по реалізації рішення;

• уникати умов, при яких проявляються старі звички. Створити сприятливі умови для формування нових позитивних звичок;

• не відступати від дотримання нових звичок, доки вони не закріпляться. Постійне тренування є найголовнішою умовою для формування нових звичок.

Коли людина сформується як особистість з її змістом життя, тоді в неї створюється механізм управління мотивацією. А свої мотиви має кожна практична діяльність людини. Поки людина не сформується як особистість, її поведінка характеризуватиметься імпульсивністю, непередбаченістю, непослідовністю.

Корисно засвоїти деякі принципи ставлення до життя, які сприятливо впливають на мотиваційну саморегуляцію:

• готовність до будь-яких неочікуваних подій;

• сприйняття дійсності такою, як вона є, а не такою, якою її хотілося б бачити;

• уміння відрізнити головне від другорядного;

• емоційна зрілість і стійкість;

• знання засобів впливу на подію;

• уміння підходити до проблеми з різних точок зору;

• намагання шукати нові, змістовні мотиви життєдіяльності;

• уміння бачити перспективу життєвих подій;

• розвиток спостережливості;

• намагання зрозуміти інших;

• уміння вибирати позитивний досвід з подій, які сталися.

Наведені принципи ставлення до життя можуть допомогти людині в складних життєвих ситуаціях. При достатньому розвитку свідомості людина з об'єктів зовнішніх впливів перетворюється в суб'єкт керування своєю поведінкою.

Самовиховання — це система дій особистості, спрямована на досягнення відповідності власної поведінки загальноприйнятим орієнтирам, вимогам і нормам фізичного і духовного життя людського оточення. Самовиховання є важливою формою самоконтролю над власними вчинками, діями, поведінкою з метою їх критичної оцінки, закріплення позитивної і усунення негативної сторони. При визначенні конкретних завдань самовиховання дуже важливо орієнтуватися не лише на самооцінку власної суті, але й враховувати критичну оцінку особистості іншими людьми. Основні методи самовиховання — самопізнання, самооцінка, самопереконання, самоуправління, самопримушування, самонавіювання, самозвіт, самоконтроль, самопокарання.

Самопізнання — метод самовивчення фізичних і психічних особливостей людини, за аналізом яких вона пізнає і критично оцінює свої істинні фізичні і духовні можливості. Оцінка цих можливостей проводиться шляхом порівняння даних власної оцінки з відповідними модельними показниками. Самооцінка визначається світоглядом, ідеалами, рівнем інтелектуального розвитку особи. Цей метод самовиховання передбачає порівняння себе з ідеальною моделлю.

Самопорівняння — різновид самопізнання (і самооцінки), який базується на порівнянні власних фізичних, моральних і інтелектуальних властивостей з такими у людини-взірця.

Самозобов'язання — форма самовиховання, основана на формуванні певних моральних вимог до власної особистості шляхом порівняння їх з ідеальним взірцем.

Самопереконання — це роздуми, дискусія із собою, співставлення різних мотивів, які потребують всебічного обліку всіх обставин і не допускають впливу негативних почуттів: гніву, образи, заздрості, самолюбства та ін.

Самовправи — один із методів формування стабільних норм і правил поведінки, який ґрунтується на систематичному виконанні цілеспрямованих дій і вправ з метою закріплення конкретних навичок і рис характеру.

Самонавіювання — метод, який базується на формуванні у свідомості людини ідеальних образів, уявлень, бажань, відчуттів за допомогою власних думок і слів. Це психічний вплив людини на саму себе за допомогою слова, що змінює її психофізичний стан. Ефективність самонавіювання залежить від здатності людини концентрувати свою свідомість на предметі навіювання.

Самопримушування і самонаказ — форми самовиховання, які базуються на вольовому впливі людини на власний організм за допомогою слова з метою подолання очікуваних труднощів і перешкод. Самонаказ сприяє реалізації програми самовиховання в складних умовах і допомагає виробити відповідні установки, наприклад на усунення небажаних або шкідливих звичок.

Самозвіт — це звіт людини перед собою про процес і результати власної діяльності та вчинків. Самозвіт тісно пов'язаний із самоаналізом. Він ділиться на поточний і підсумковий. Самозвіт може проявлятись в усній формі, у формі спеціальних щоденників тощо.

Самоконтроль — це визначення відхилень програми самовиховання від поставлених завдань з наступною корекцією програми або поведінки особи. Самоконтроль забезпечує підпорядкування різних видів діяльності мотиву самоудосконалення.

Самозаохочення і самопокарання — емоційне підкріплення здійснених вчинків. Самозаохочення — це усвідомлення своїх успіхів, а самопокарання — усвідомлення і переживання своєї провини, незадоволення собою. Самозаохочення викликає позитивні емоції. Вони закріплюють успіхи особи, досягнуті в процесі самовиховання. Самопокарання викликає негативні емоції. Вони спонукають особу до намагань не повторити негативних дій.

Таким чином, емоції є одним з важливих механізмів внутрішньої регуляції активності особи.

У житті людей часто виникають напружені ситуації. Вони можуть бути спричинені складними моментами у трудовій діяльності, важкими умовами життя, погіршанням здоров'я. Напружені ситуації призводять до стресів.

Стрес — це неспецифічна реакція організму на ситуацію, яка вимагає більшої чи меншої функціональної перебудови організму і відповідної адаптації. Слід зауважити, що не кожна життєва ситуація, яка викликає стрес, є критичною. Критичні ситуації призводять до стресів, які переживаються як горе, нещастя. Такі стреси виснажують сили людини і супроводжуються порушенням адаптації, що перешкоджає саморегуляції особи.

Стреси часто проявляються у вигляді пограничної активізації внутрішніх резервів особи, фізіологічних і психічних. Тому виділяють фізіологічний і психічний (емоційний) стреси. При фізіологічному стресі адаптаційний синдром виникає в момент зустрічі з подразником, а при психічному — адаптація передує ситуації і наступає передчасно. Поділ на фізіологічний і психічний стреси умовний, оскільки у фізіологічному стресі завжди є елементи психічного і навпаки.

Для оцінки стану людини в напружених ситуаціях, придії сильних емоційних і фізичних факторів необхідно використовувати різні показники, які характеризують психічну і фунціональну сфери її діяльності. Одним з основних показників психічної сфери є емоційна стійкість. Під цим розуміють здатність людини успішно продовжувати свою діяльність при дії сильних емоційних факторів (стресів).

Емоційна стійкість визначається різними методами. Одним з них є метод самооцінки за допомогою особистих запитань. Він дозволяє визначити різні рівні емоційної стійкості і виявити емоційно нестійку особу.

Для емоційно нестійких людей характерна неурівноваженість, підвищена збудливість, схильність до різкої зміни настрою, нерішучість, неспокій та ін.

Емоційно стійка особа має високу витримку і самовладання в напружених, критичних і екстремальних ситуаціях. Під самовладним розуміють здатність людини здійснювати діяльність у дезорганізувальних ситуаціях, які впливають на емоційну сферу. У самовладанні проявляється свідомо вольова організація психічних процесів, які регулюють діяльність людини.

Найважливішою регуляторною системою адаптації організму до негативних стресових реакцій (дистресу) вважається така, яка спрямована на усунення або, принаймні, на зменшення почуття тривоги, розпачу, відчаю, страху в період очікування або дії подразника, здатного викликати дистресову реакцію. Такою системою є психологічний захист організму.

Психологічний захист — це спеціальна регуляторна система стабілізації особи, яка спрямована на усунення або зниження почуття неспокою. Це така форма психічної реакції на подразники зовнішнього і внутрішнього середовища, яка спрямована проти їхнього патологічного впливу на організм людини.

Ефективність психологічного захисту від дистресу визначається різноманітними фізіологічними механізмами, серед яких важливу роль відіграють, крім надниркового апарату, кора головного мозку, гіпофіз, вегетативна нервова система. Існують і інші методи психологічного впливу на захист від дистресу — витіснення, проекція та ідентифікація.

Механізм психологічного захисту є глибоко індивідуальним, тому посилення і тренування психологічного захисту є одним із найактуальніших завдань профілактичної і клінічної психотерапії. Особливістю психологічного захисту є його неусвідомлюваність. Зокрема, не усвідомлюється потреба в терміновому зниженні дії психотравмувального чинника. Часто проявами психологічного захисту є самовиправдовування, самонагорода, самовибачення, забування тощо. Слід пам'ятати, що емоційно негативні враження й афекти дуже погано забуваються і надовго залишаються у свідомості, спричиняючи біль і страждання. Велику роль у порушенні механізмів психологічного захисту відіграють різні зовнішні і внутрішні подразники: психотравмувальні чинники (грубість, цинізм, жорстокість), схильність особи до самопокарання, нездатність дати об'єктивну оцінку подіям, що відбуваються, конфліктність особи, зміни характеру тощо.Часто формами психологічного захисту є ухилення від обговорення теми, ситуацій, кінофільмів, телепередач, "вихід" із сім'ї, професійної або вікової групи тощо.

Найдієвішими механізмами психологічного захисту є витіснення, проекція та ідентифікація.

Витіснення — це процес, який базується на неприйнятті й усуненні із свідомості неприємної згадки, переживання. Вони ніби виганяються із свідомості і переводяться в сферу несвідомого. Конкретні форми такого захисту — ухилення від неприємних розмов, згадок про саму подію або схожі чи близькі за змістом ситуації, які можуть викликати аналогічні почуття. Витіснені думки часто продовжують впливати на поведінку особи і проявляються у формі тривоги, неспокою, страху та ін.

Проекція (викидання вперед) — це механізм психологічного захисту, що полягає в неусвідомленому наділенні іншої людини властивими даній особі мотивами і рисами.

Ідентифікація — це механізм психологічного захисту, внаслідок дії якого особа ототожнює себе з іншою особою (або із групою людей), яка є для неї взірцем поведінки, фізичної і духовної досконалості. Цей механізм може працювати по-різному. По-перше, це може бути об'єднання з іншою особою на ґрунті встановленого емоційного зв'язку, а також включення у свій внутрішній світ і прийняття, як власних форм, орієнтації іншої особи. По-друге, це може бути бачення особистості іншої людини, як продовження самого себе. По-третє, це може бути постановка особистістю себе на місце іншого. Різні механізми ідентифікації викликають і відповідну оцінку особи.

Людина як істота біосоціальна постійно відчуває потребу жити у злагоді з навколишньою дійсністю, зберігати і підтримувати рівновагу стану психіки як основи нормальної життєдіяльності та оптимальної соціальної адаптації. Цій меті служать різні механізми психологічного захисту, які визначаються індивідуальними характеристиками особи. Впливаючи на індивідуальні особливості людини, можна цілеспрямовано тренувати і посилювати механізми психологічного захисту.

Дієвими методами психотерапії, якіможуть успішно застосовуватись у практичній діяльності медсестер для зменшення пошкоджувальної дії надмірної стрес-реакції, є нервово-м'язова релаксація, вольова регуляція дихання і автотренінг.

Методика нервово-м'язових релаксацій. Потрібно зняти або ослабити деталі одежі, які стискають тіло або обмежують рухи. Необхідно зайняти максимально комфортне положення. Повільно зробіть якомога глибший вдих, для цього максимально напружте дихальні м'язи. Після глибокого вдиху розслабтесь і пасивно видихніть все повітря. Відчуйте напруження і розслаблення і зафіксуйте у пам'яті ці відчуття. Зробіть паузу 5-10 с.

Випряміть ноги під кутом 90° градусів до тулуба. Відчуйте напруження м'язів живота і передніх м'язів стегон. Розслабте ці м'язи. Потім відірвіть пальці ніг від підлоги, а п'ятки щосили притисніть до неї, ніби ви на пляжі, зариваєте п'ятку у пісок. Відчуйте напруження і розслабте ноги. Запам'ятайте відчуття розслаблення м'язів стегон (пауза 20 с).

Якнайміцніше одночасно стисніть пальці обох рук у кулаки, потримайте кілька секунд і розслабте пальці. Для впливу на протилежні м'язи розсуньте якомога ширше "віялом" розправлені пальці рук, а через кілька секунд розслабте їх. Сконцентруйтесь на відчутті тепла і поколювання в кистях рук і передпліччях (пауза 20 с).

Максимально підніміть плечі перпендикулярно вгору, ніби бажаєте плечовими суглобами доторкнутись до вух. Потримайте плечі в такому положенні, відчуйте важкість в плечах і розслабтесь. Потім максимально опустіть плечові суглоби вниз і також розслабтесь (пауза 20 с).

Посміхніться якомога ширше. Через кілька секунд розслабтесь. Міцно стисніть губи, щоб вони зайняли найменшу площу, а потім розслабте їх. Міцно заплющіть очі, а потім вільно розслабте їх. Тримаючи очі заплющеними, якомога вище підніміть брови, затримайте таку міміку і розслабтесь (пауза 15 с).

Таким чином ви розслабили більшість основних м'язів вашого тіла. Для того щоб переконатись у розслабленні, інструктор перераховує м'язи, а пацієнт розслаблює їх і викликає у себе специфічні відчуття розслаблення: "Ви відчуєте, як розслаблення спускається теплою хвилею по всьому Вашому тілу. Відчуйте спочатку розслаблення м'язів лоба: воно спускається вниз до очей, до щік, Ви відчуваєте, як розслаблюються щелепи, шия, груди, плечі, як розслаблення сягає кистей рук. Розслаблення спускається до ніг, стегон, гомілок, аж до стоп. Ви відчуваєте важкість у всьому тілі. Це відчуття є приємним. Після певного часу насолодження цим відчуттям Ви переходите у свій звичайний стан".

Аутогенне тренування (аутотренінг) — концентрована формa саморегуляції з одночасним застосуванням саморозслаблення і самонавіювання. Ця система передбачає застосування спеціальних прийомів м'язової релаксації (розслаблення м'язів), психічного спокою одночасно із самонавіюванням. Аутогенне тренування широко застосовують у медицині, спорті, на виробництві, в самовихованні. Аутотренінг дозволяє вирішити широке коло завдань, які входять до програми саморегуляції особистості. До них належать регуляція функціонального стану організму, регуляція різних психічних станів, мобілізація фізіологічних і психічних резервів особи, емоційно-вольова підготовка людини до відповідної діяльності, зняття нервово-емоційного напруження, розвиток пізнавальних процесів — уваги, пам'яті, мислення, зміна мотивації і самооцінки особи тощо.

Застосовують індивідуальний та груповий аутотренінг. Останній ефективніший завдяки масовості охоплення, а також залученню механізмів взаємоіндукції і психогенного впливу одних людей на інших. Однак необхідно враховувати, що негативне ставлення до аутотренінгу бодай одного із членів групи суттєво знижує ефективність методу.

Індивідуальне тренування розширює можливості цього заходу, оскільки дозволяє використовувати різні прийоми впливу з урахуванням конкретної особистості. Часто індивідуальне навчання аутотренінгу проводять із застосуванням магнітофонних записів. Перед початком занять у доступній формі повідомляють про роль психічної діяльності і кори великого мозку в регуляції діяльності м'язів, серцево-судинної, дихальної та інших систем, пояснюють фізіологічні та психологічні основи методу. Вступна бесіда може тривати 1—1,5 год. Колективні заняття проводять, як правило, через день, бажано в один і той самий час, краще у вечірні години. Самостійне повторення занять (власне аутотренінг) рекомендується проводити щоденно не менше ніж три рази на день. Головне завдання курсів полягає в поступовому розвитку навиків самовпливу. Загальний курс складають не менш як 12 колективних.занять, під час яких курсанти засвоюють базисні вправи аутотренінгу і формують навики самовпливу на м'язову та емоційно-вольову сферу. Заняття краще розпочинати через 1,5—2 год після прийому їжі. На самостійні вправи виділяють по 10—15 хв на кожен сеанс. Перед заняттями необхідно розстібнути ґудзики на одязі, ремінь та інші тугі застібки і прийняти одну з наведених нижче поз.

Частіше всього використовують проведення процедур у трьох послідовних положеннях.

Перше положення — сидячи (поза "візника"). Пацієнт вільно сидить на стільці з трохи нахиленою вперед головою. Передпліччя кладе вільно на стегна, а кисті розслаблює і опускає.

Друге положення передбачає зручне розміщення людини у м'якому кріслі. Потилиця і спина повинні зручно спиратися на спинку крісла, а руки у розслабленому стані розміщуються на підлокітниках.

Третє положення — лежачи горілиць на ліжку, кушетці або дивані. Під головою невелика подушка, руки вільно лежать уздовж тулуба, дещо зігнуті в ліктьових суглобах і дещо розведені. Іноді для зручності під коліна підкладають м'який валик.

Бажано протягом усього курсу використовувати лише одну з запропонованих поз, розраховуючи на її рефлекторний ефект. Після завершення курсу при виконанні самостійних вправ можна змінити позу.

Після прийняття одного із положень тіла слід заплющити очі і вольовим впливом намагатися максимально розслабити спочатку м’язи обличчя, потім язика і нижньої щелепи. Після цього проводять дихальну розминку, яка полягає у дво-трихвилинному диханні животом з частотою 14—16 дихальних рухів за 1 хв, потім переходять до основних вправ аутотренінгу:

а) загальне заспокоєння;

б) досягнення загальної м'язової релаксації;

в) виклик відчуття тепла в кінцівках;

г) оволодіння регуляцією частоти і ритму дихання;

д) оволодіння регуляцією частоти і ритмом серцевих скорочень;

е) мобілізувальні вправи;

ж) загальне зміцнення емоційно-вольової сфери.

На завершальному етапі переходять до виконання спеціальних прийомів аутотренінгу, який складається із 12 занять.

1 — 4 заняття.

1. Я зовсім спокійний. Згадка про конкретні ситуації або події викликає відчуття приємного спокою і радості.

2. Мене ніхто і ніщо не турбує. Згадка конкретної події викликає відчуття насолоди і приємності.

3. Усі мої м'язи повністю розслаблені і підготовлені до відпочинку.

4. Усе моє тіло розслаблене повністю, і я відпочиваю, неначе перебуваючи у стані невагомості.

5. Я повністю спокійний і віддалений від реальностей земного життя.

5 — 9 заняття.

1. Я зовсім спокійний і врівноважений.

2. Мене ніхто і ніщо не турбує.

3. Усі мої м'язи максимально розслаблені і підготовлені до відпочинку.

4. Усе моє тіло повністю розслаблене і відпочиває.

5. Я безмежно щасливий і спокійний.

10 — 12 заняття.

1. Я абсолютно спокійний, ніхто і ніщо не може порушити мого спокою.

Таким чином, на перших заняттях (1—4) необхідно сформувати образ спокою і розслаблення, на проміжному етапі (заняття 5—9) зафіксувати цей стан другою сигнальною системою (тобто в усній формі). Завершальні заняття (10—12) призначені для закріплення образу психічного і фізичного спокою.

За умови виконання обстежуваним цього етапу переходять до виконання спеціальних вправ аутотренінгу в такій послідовності (тривалість кожної вправи 30—60 с):

• перший етап — загальне заспокоєння. Пацієнт із заплющеними очима повільно і тихо повторює кілька разів слова:

— я спокійний, я зовсім спокійний;

— мене ніщо не бентежить, мене ніхто не турбує;

— у мене розслаблені м'язи обличчя, очей, нижньої щелепи, язика;

— розслаблені м'язи моїх рук, ніг, тулуба;

— усі мої м'язи розслаблені;

— тіло моє повністю розслаблене і відпочиває;

— тіло моє легке, невагоме;

• другий етап — м'язова релаксація. Пацієнт вольовим: зусиллям послідовно створює в організмі певні відчуття:

— я відчуваю важкість у правій руці;

— відчуття важкості у правій руці повільно наростає;

— права рука надто важка, і я не здатний нею поворухнути;

— я відчуваю важкість у лівій руці;

— я відчуваю послідовне наростання важкості у лівій руці;

— ліва рука надто важка, і я не здатний нею ворухнути;

— я відчуваю важкість у правій нозі;

— відчуття важкості у правій нозі поступово наростає;

— права нога стає надто важкою і нерухомою;

— я відчуваю важкість у лівій нозі;

— відчуття важкості у лівій нозі поступово наростає;

— ліва нога стає надто важкою і нерухомою;

— я відчуваю приємну важкість, яка наповнює мої руки і ноги;

— усе моє тіло повністю розслаблене і важке;

• третій етап — емоційно-вольова сфера. Пацієнт про себе кілька разів повторює у визначеній послідовності вислови:

— я повністю володію собою;

— я володію своїми думками;

— я володію своїми емоціями;

— я володію своїми почуттями;

— я завжди уважний;

— я завжди організований;

— я завжди впевнений у собі;

— я завжди урівноважений;

— я спокійний і повністю володію собою.

Після закінчення сеансу обстежуваному пропонується розплющити очі і з'ясовують його реакцію на кожну дію аутотренінгу. Ефективність сеансу оцінюється за такими критеріями:

1) відмінний результат — при позитивній відповіді на всі суб'єктивні відчуття з тесту "Загальне заспокоєння", при позитивній реакції не менше ніж на 10 дій з тесту "М'язова релаксація", на 6—7 дій з тесту "Емоційно-вольова сфера";

2) добрий результат — при позитивній реакції не менше ніж на 6 дій з тесту "Загальне заспокоєння", на 7 дій з тесту "М'язова релаксація", на 5 дій з тесту "Емоційно-вольова сфера";

3) задовільний результат — при позитивній відповіді не менше ніж 5 дій з тесту "Загальне заспокоєння", на 6 дій з тесту "М'язова релаксація", на 4 дії з тесту "Емоційно-вольова сфера";

4) незадовільним вважається результат за показниками, які нижчі задовільних бодай по одному із тестів.

Медичні працівники повинні вміти допомогти пацієнтові в стресових ситуаціях зняти нервове напруження і адаптуватись до нових умов існування за допомогою психічної саморегуляції.

Одним з дійових видів автотренінгу є самонавіювання. Існує декілька методик самонавіювання, з котрих медична сестра повинна користуватись хоч би методом "короткого заклинання".

Найбільш типовими формулами навіювання є: "Моє тіло легке і приємне", "моя голова ясна і світла", "я почуваю себе легко та вільно", "моє дихання легке та спокійне", "моє серце працює спокійно та ритмічно", "з кожним днем мені стає все краще та краще", "я почуваю себе спокійно". Потрібно пам'ятати, що при самонавіюванні, як і при навіюванні, не бажано вживати слова "не" (наприклад замість формули "мене не болить голова" бажано використовувати формулу "моя голова легка і ясна"). Кількість повторювань за день може коливатися від 20 і більше. Слід пам'ятати, що повторення формул самонавіювання не повинно бути механістичним та необдуманим, в кожне речення потрібно вдумуватися, вкладати в нього своє бажання та емоції. Психотерапія повинна бути спрямована на конкретну мету.

Поиск по сайту: