Італія в 1861-1914 рр

Об'єднання Італії. Процес об'єднання Італії (Рісорджименто), як і Німеччини, був досить тривалим і пройшов кілька етапів. Боротьба за створення єдиної національної держави відбувалася під впливом двох протилежних течій – помірковано-ліберальної на чолі з К.Кавуром, який виступав за об'єднання італійських земель навколо Сардинського королівства (П'ємонту) під владою правлячої Савойської династії, і революційно-республіканської, лідерами якої були Дж.Мадзіні і Дж.Гарібальді, які робили ставку на революційні дії і обстоювали республіканську форму правління.

Ініціативу об'єднання взяв на себе П'ємонт. Перша війна П’ємонту з Австрійською імперією з метою звільнення з-під її влади Ломбардії і Венеціанської області (березень 1848 - березень 1849 рр.), що отримала назву «першої війни Рісорджименто», завершилася катастрофічною поразкою П’ємонту. Однак саме ця поразка сприяла збереженню в П'ємонті конституційного ладу (Альбертинський статут 1848 р.) та проведенню ефективних економічних реформ.

В результаті другої війни (квітень – липень 1859 р.) П'ємонт, підтриманий Францією, приєднав Ломбардію, однак за Австрією залишилася Венеціанська область. Згідно з домовленостями між прем'єр-міністром П'ємонту К.Кавуром і французьким імператором Наполеоном ІІІ, досягнутими напередодні війни (Пломб'єнські угоди), за допомогу Франції П'ємонт передав їй свої володіння Ніццу і Савойю, а також гарантував недоторканність Папської держави, де з 1849 р. перебували французькі війська. В 1860 р. відбулися повстання в італійських державах Тоскана, Парма і Модена, в результаті яких вони приєдналися до Сардинського королівства..

В квітні 1860 р. вибухнуло повстання на півдні Італії, в Королівстві обох Сицилій (Неаполітанському королівстві), що перебувало під владою іспанських Бурбонів. На допомогу повсталим рушила «тисяча червоносорочечників» на чолі з Гарібальді, що призвело до звільнення південних італійських територій з-під влади Іспанії і їх приєднання до Сардинського королівства.

14 березня 1861 р. було проголошено створення Італійського королівства на чолі з Савойською династією. Однак об'єднання ще не було завершено. За його межами залишалися Венеціанська область і Папська держава (гарантом недоторканості останньої виступала Франція).

Третьою війною «Рісорджименто» стала австро-прусська війна 1866 р., коли Італія за сприяння Франції виступила в союзі з Пруссією проти Австрійської імперії. В результаті війни до Італійського королівства було приєднано Венеціанську область (Ломбардо-Венеціанське королівство).

Спроби Гарібальді організувати воєнні експедиції, щоб приєднати папські володіння в 1862 і 1867 рр. були невдалими. Лише під час франко-прусської війни, коли Франції довелося вивести свої війська з Риму, у вересні 1870 р. Рим було окуповано італійськими військами, а після плебісциту в жовтні приєднано до Італії. В 1871 р. Рим було проголошено столицею Італійського королівства. Таким чином, процес об'єднання було завершено. Хоч частина територій, населених італійцями (південна частина Тіролю (Трентіно), Трієст, території вздовж р.Ізонцо) залишилися в складі Австрійської імперії. Питання про їх приєднання до Італії вирішувалося вже під час першої світової війни, яку італійська історіографія називає «четвертою війною Рісорджименто» (1915-1918 рр.)

Політичний розвиток Італії після об'єднання. Правління “правої” і “лівої”. Оскільки на останньому етапі об'єднання Італії провідну роль закріпили за собою помірковані сили, Італійська держава сформувалася як конституційна монархія на чолі з Савойською династією. Конституцією держави стала конституція Пьємонту (Альбертинський статут 1848 р.). Подібно до інших ліберальних конституцій того часу, вона проголошувала гарантію свободи особистості, недоторканість житла і основні громадянські права – свободу друку, зборів, рівність усіх уродженців держави перед законом. Помірковані отримали також урядову владу в Італійському королівстві, яку вони мали в Пьємонті.

Італійський парламент, скликаний у 1861 р., складався з двох палат. Нижня палата (палата депутатів) була виборною, члени верхньої палати (сенату) призначалися королем. Вибори до палати депутатів відбувалися на основі вікового, освітнього і майнового цензу. Виборцями були чоловіки віком з 25 років, письменні, платники прямих податків на суму не менше 40 лір на рік (за даними на 1879 р., це було 16,8% усіх платників прямих податків), або ж ті, хто належав до певних професійних категорій (чиновники, службовці тощо). Тож до початку 1880-х рр. виборці складали лише близько 2% усього населення. В результаті виборчої реформи 1882 р. кількість виборців збільшилася в понад 3 рази за рахунок зниження вікового цензу до 21 року, зменшення майнового цензу приблизно вдвічі і можливості його заміни освітнім цензом, тобто виборчі права отримали люди з середньою і вищою освітою, незалежно від майнового стану. Тож виборці склали 9% дорослого населення країни. В результаті наступної виборчої реформи, що відбулася в 1912 р., електорат було збільшено майже втричі до 25% населення.

У політичній системі Італії парламент мав характер, підпорядкований королівській владі. Так, законодавча влада здійснювалася спільно парламентом і королем. Король призначав і відправляв у відставку міністрів, відповідальність яких перед парламентом лише почала входити в традицію, але не була чітко визначена як конституційний принцип (за Конституцією, парламент мав право лише збуджувати проти міністрів звинувачення перед Верховним судом).

Король Віктор Еммануїл ІІ, який правив до 1878 р., відіграв значну роль в справі консолідації італійської держави. Хоч найближче королівське оточення (так звана «партія двору») тяжіло до монархічного авторитаризму, він зберігав прихильність до конституційних форм правління і принципів парламентаризму. Призначення королем голови і членів уряду відбувалося після консультацій і згоди представників парламентської більшості. Водночас він вміло використовував суперечності між політичними силами, представленими в парламенті, щоб створити лояльний уряд і через нього здійснювати власну політику. Становище змінилося при наступному монархові Умберто І (1878-1900 рр.), який у 1890-ті рр. за підтримки «партії двору» і прихильників «сильної монархії» підтримував диктаторські й авторитарні методи правління урядів Ф.Кріспі, А.Рудіні, Л.Пеллу.

Політичних партій в сучасному розумінні в Італії тривалий час не існувало. На відміну від багатьох країн Європи в Італії аж до І світової війни не сформувалася розвинута партійно-політична система, яка могла виражати інтереси консервативних та ліберальних сил. Першою політичною партією стала Італійська соціалістична партія (початкова назва Партія італійських трудящих), створена в 1892 р. на з'їзді в Генуї. Єдина партія об'єднала усі існуючі на той час в Італії соціалістичні групи, крім анархістських: Міланську соціалістичну лігу на чолі з марксистами Філіппо Тураті й Анною Кулішовою; Революційно-соціалістичну партію, засновану Андреа Коста в області Романья (1881 р.), Робітничу партію (Ломбардія, 1881 р.) тощо. Це була класова партія, в програмних документах якої було зафіксовано основні положення марксизму. Партія ставила за мету боротьбу трудящих за поліпшення умов життя і завоювання політичної влади, обстоювала класову боротьбу аж до перемоги соціалізму.

Зі створенням ІСП вона стала центром тяжіння для усіх опозиційних сил і в 1890-ті рр. здобула в країні значний вплив. Конкуренцію їй склали радикали і республіканці, які оформилися в 1890-х рр. у досить схожі політичні угрупування і проголосили себе спадкоємцями республіканського мадзінізму. Як і соціалісти, вони висували широку програму демократичних і соціальних перетворень, вимоги ліквідації поміщицького землеволодіння і великої власності, участі трудящих в управлінні виробництвом і політичному житті, сприяли створенню робітничих кооперативів і виробничих асоціацій.

Ліберальні сили не створили власних партій. Їх заміняли політичні угрупування, які не мали політичних програм й існували лише на парламентському рівні, так звані «права» й «ліва».

До «правої», яка перебувала при владі перші 15 років існування Італійського королівства (1861-1876 рр.), входили помірковано-ліберальні кола, послідовники К.Кавура. «Ліва» («історична ліва») була досить неоднорідним опозиційним блоком, який включав колишніх гарібальдійців, демократів різних відтінків, республіканців, які визнали монархію (у той час як Дж.Мадзіні залишився на республіканських позиціях). Поза межами парламенту «ліву» підтримували радикальні та республіканські організації, соціалісти, діячі робітничого руху. Обидва угрупування обстоювали принципи лібералізму, лише з різними акцентами, орієнтувалися на одну й ту ж саму електоральну базу.

За час перебування при владі «правої» змінилося 10 урядів, що було наслідком складних відносин між короною, урядом і парламентом. Провідними лідерами «правої» були Дж.Ланца, М.Мінгетті, К.Селла. З 1871 р. це угрупування переживало кризу, що призвело до втрати ним влади в 1876 р.

За правління «правої» було сформовано державно-адміністративний устрій єдиної Італії, правові основи держави; закладено базу політичного й економічного плюралізму. Італійське королівство утворилося як унітарна держава. Перебуваючи при владі, «права» проводила жорсткий курс на адміністративну централізацію, реорганізуючи адміністративну систему за принципом П'ємонту з використанням його управлінського персоналу, без урахування особливостей розвитку різних областей держави, що донедавна були самостійними державами з багатовіковою історією.

В економічній сфері «права» проводила політику вільної торгівлі, що було вигідно передусім землевласникам, зацікавленим в експорті сільгосппродукції. Деякий час її підтримували й промисловці, бо вона дозволяла їм ввозити в країну устаткування, що тоді не вироблялося в Італії, і дефіцитні види сировини. Однак у міру зміцнення своїх позицій промислові кола почали домагатися заходів, спрямованих на захист вітчизняної промисловості від іноземної конкуренції. Полеміка між прихильниками і противниками протекціонізму внесла розкол як в ліберальні, так і в соціалістичні кола.

«Права» активно використовувала державні важелі для впливу на економічні процеси. Особливо це стосувалося розвитку залізниць, які мали стати «тими нитками, що зшиють італійський чобіт». Приватним залізничним кампаніям надавалися значні державні субсидії, які в 1862-1876 рр. склали близько 7,5% бюджетних витрат. З 1873 р. держава почала викупати залізниці і поступово перетворилася на власника більшості ліній.

Взаємовідносини держави і церкви. В перші роки існування Італійської держави відбулося закріплення її світського характеру. Оскільки Папа Пій ІХ (1846-1878 рр.) офіційно засуджував ліберальні цінності (енцикліка Сіллабус 1864 р., рішення Ватиканського собору 1869 р.), а в результаті об'єднання Італії був позбавлений світської влади, це мало наслідком відкритий конфлікт між італійськими властями і Папою та еволюцію італійського лібералізму до антиклерикалізму.

У 1867 р. Пій ІХ проголосив принцип «non expedit» (негоже), який забороняв італійським католикам участь в парламентських виборах. Окупацію Риму італійськими військами він розцінив як «узурпацію» своїх володінь і відлучив від церкви усіх, хто цьому сприяв. В свою чергу італійські правлячі кола проводили рішучу антиклерикальну політику. В 1860-1861 рр. було здійснено часткову секуляризацію церковної власності, в 1866-1867 рр. розпущено близько 27 тис. католицьких об'єднань. Після приєднанням Риму в березні 1871 р. було прийнято «Закон про гарантії прерогатив папи і Святого престолу і про взаємовідносини держави і церкви», за яким італійська держава надавала Папі свободу здійснення його духовної влади, визнавала за ним право на дипломатичні зносини з іноземними державами, зобов'язувалася щорічно відпускати понад 3 млн. лір на утримання папського двору, звільняла італійських єпископів від присяги на вірність королю. Водночас територіальні володіння Папи обмежувалися лише Ватиканським і Латеранським палацами в Римі та заміською віллою, тобто законодавчо закріплювалася ліквідація світської влади Папи (лише в 1929 р. ці території оформилися в Державу Ватикан). Пій ІХ не визнав цей закон, не відмовився від претензій на Рим і оголосив себе «ватиканським в'язнем» – полоненим італійської держави. На боці Папи виступили клерикальні сили Франції, деяких інших держав, які намагалися залучити до «римського питання» увагу європейської дипломатії і висували ідею про допомогу Папі шляхом військової інтервенції.

Спадкоємцем Пія ІХ став ліберальний діяч Лев ХІІІ (1878-1903 рр.). Його знаменита енцикліка «Рерум Новарум» (1891 р.) вміщувала ідеї про необхідність соціального захисту трудящих і мала великий вплив на державну політику ряду країн. Однак відносини між папським престолом й італійською державою не змінилися на краще. Цьому сприяло прийняття в 1877 р. закону про обов'язкову початкову освіту світського характеру (закон божий в школах міг викладатися лише факультативно) та впровадження в 1878 р. цивільної реєстрації шлюбів.

Такі антиклерикальні заходи порівняно з іншими державами (Францією, Німецької імперією, Австро-Угорщиною) не були виключенням, але в Італії взаємовідносини між церквою і владою розвивалися значно драматичніше. Їх конфліктний характер сприяв збереженню антидержавних настроїв серед широких верств італійських католиків, особливо серед селянства, яке до кінця ХІХ ст. складало основну масу населення. Це підживлювало сепаратистські настрої і рухи, особливо в південній Італії, на території колишнього Неаполітанського королівства, що, в свою чергу, сприяло посиленню урядової політики централізації й уніфікації в адміністративній, судовій, податковій системах.

Економічний розвиток Італії після об'єднання відбувався неоднозначно. З одного боку, об'єднання створило необхідні політичні умови для розвитку підприємництва і загальнонаціонального ринку. В 1859-1860 рр. було знищено митні бар'єри в межах колишніх держав, в 1862 р. введено єдину для усієї держави грошову систему. Важливого значення набуло будівництво в Італії залізниць, протяжність яких до 1900 р. вже повністю задовольняла потреби держави. З іншого боку, спостерігався разючий контраст в економічному розвитку півночі і півдня. Найрозвинутіший економічний район сформувався на півночі, особливо в трикутнику Мілан-Турин-Генуя, в той час як на півдні промисловості майже не існувало, переважало дрібне ремісниче, кустарне і напівкустарне виробництво.

В розвитку сільського господарства між різними регіонами також існували глибокі відмінності. На півночі (до області Емілія в нижній течії р. По), особливо в Ломбардії, переважали капіталістичні форми сільськогосподарського виробництва. В центральній Італії (особливо в Тоскані) - система половинщини, напівфеодальна форма, що склалася ще в XV ст. як перехідна від феодальних до ранньо-капіталістичних відносин. На півдні продовжували існувати великі поміщицькі латифундії.

Під час Рісорджименто як помірковані, так і демократи боялися зачіпати існуючу систему поземельних відносин, тож не висували ніяких програм в інтересах селянства. В результаті селяни залишилися в стороні від боротьби за національну єдність, а великі землевласники розділили владу з буржуазією. Хоча в процесі національного об'єднання відбувся розпродаж колишніх церковних і частини державних земель, вони дісталися не селянам, а багатим власникам; велике землеволодіння при цьому залишилося недоторканним. Більше того, якщо до об'єднання селяни користувалися на общинних землях «сервітутами», тобто правами на випас худоби, заготовлення дров на зиму тощо, тепер значна частина общинних земель перейшла в приватну власність, і селяни таке право втратили.

Італія переживала суперечливий вплив відсталості й швидкого економічного зростання, який посилився в 1896-1914 рр. Вже в перші роки після об'єднання завдяки розширенню внутрішнього ринку та розвитку шляхів сполучення прискорилося відокремлення промисловості від землеробства і перехід від ремесла і мануфактури до фабрики. Але фабричне машинне виробництво стало пануючим лише в 1890-х рр. Італія, як і раніше, залишалася переважно аграрною державою. На долю сільського господарства в останній третині ХІХ ст. припадало майже 58% національного прибутку і зайнятого самодіяльного населення. Розрив між північчю і півднем лише посилився.

Для перших років існування Італійської держави (до 1875 р.) характерний постійний дефіцит державного бюджету. Значних державних витрат у цей час потребувало створення інфраструктури, передусім засобів сполучення і зв'язку, виплата боргів, успадкованих від колишніх італійських держав, формування державного апарату тощо. Значними були військові витрати, які в 1861-1871 рр. досягли 25% бюджету. Державний борг Італійського королівства за перші 15 років його існування зріс більше ніж у 3,5 р. і в 1876 р. в понад 8 разів перевищував розміри прибуткової частини бюджету. Тож для перших десятиліть існування держави характерні зростання інфляції та дорожнечі (у той час, як в усій Європі після кризи 1873 р. відбувалося падіння цін), посилення податкового тиску через запровадження численних прямих і непрямих податків.

Важливим засобом поповнення держбюджету були позики. Головним кредитором держави виступав Національний банк. В 1866 р. на його банкноти було встановлено примусовий курс, який утримувався штучно. Банкноти Нацбанку були звільнені від обов'язкового обміну на металеві гроші і перетворилися на основний платіжний засіб всередині держави, витіснивши державні казначейські білети. Вільний обмін паперових грошей на металеві було відновлено лише в 1883 р. Значним був також приток капіталів ззовні за рахунок англійських, французьких, пізніше німецьких капіталів, в тому числі як інвестиції в залізничне будівництво.

Важливим засобом поповнення державного бюджету була жорстка податкова політика. Впродовж 1862-1876 рр. загальна сума надходжень до бюджету за рахунок основних податків зросла в 2,5 рази, їх доля в прибутковій частині бюджету - з 76 до 81%. Масові хвилювання сільського населення в усій Італії викликало впровадження в 1868 р. податку на помел зерна, який було скасовано лише в 1880 р.

Особливо сильно податковий тиск відчувався на півдні. Уніфікацію податкової системи в Італії було проведено на основі податкових ставок, що діяли у Пьємонті, для півдня вони виявилися надто високими. Тож вільних капіталів на півдні практично не залишалося. Через це не могла розвиватися нова промисловість, а стара – ремісничо-мануфактурна - розорялася, не витримуючи конкуренції півночі. Величезних масштабів на півдні набуло лихварство. Подвійний гніт з боку латифундиста і лихваря примушував селян до еміграції, в тому числі до Америки. В 1901-1909 рр. їх середньорічне число наблизилося до 300 тис., збільшившись порівняно с 1876-1886 рр. в 10 разів.

Політичні права жителів півдня, в своїй масі бідних і неграмотних, в умовах цензової виборчої системи були так само дуже обмеженими. У 1860-ті рр. брати участь у виборах до парламенту міг кожен 12-й житель півночі й лише кожен 38-й житель півдня. Так в Італії виник цілий комплекс проблем, що отримав назву «південне питання».

Прихід до влади «лівої», її політика. Хоча правлячі ліберальні кола намагалися дотримуватися ідеалів свободи в усіх сферах – економіці, громадянському і приватному житті тощо, на практиці вони часто відходили від ліберальних принципів, керуючись міркуваннями державної доцільності, оскільки остерігалися втратити контроль над ситуацією. Особливо це стосувалося півдня з характерною для нього постійною соціальною напруженістю, бандитизмом, який набрав катастрофічного поширення в 1860-1870-х рр., відмовою населення платити податки і підкорятися новим властям. Це штовхало центральну владу до використання жорстоких репресивних заходів – направлення каральних експедицій, впровадження стану облоги, використання для придушення бунтів поліцейських частин і регулярної армії, що викликало різку критику з боку політичних опонентів «правої».

Ця критика в середині 1870-х рр. досягла апогею. Після парламентських виборів 1874 р. «ліва», що отримала в парламенті 232 мандати (на противагу 276 у «правої»), виступила з широкою програмою першочергових реформ, що мали оздоровити становище в економіці й ситуацію в суспільстві («програма Страделла» 1875 р.). На базі підтримки цієї програми в парламенті відбулася консолідація різних політичних сил, які 18 березня 1876 р. висловили недовіру уряду. Новий уряд було доручено формувати представникам «лівої». Ця подія завершила 15-літнє правління «правої» й увійшла в історію як «парламентська революція». «Ліва» закріпила своє становище, коли на виборах 1876 р. отримала тріумфальну перемогу – 70% голосів виборців і 400 мандатів у палаті (на противагу трохи більше 100 мандатів у опозиції). Лідером «лівої» був популярний оратор і публіцист Агостіно Депретіс, у минулому близький соратник Гарібальді. З 1876 р. аж до своєї смерті в 1887 р. він 8 раз очолював уряди (лише в 1878-1881 рр. уряд очолював Б.Кайролі).

З приходом до влади «лівої» відбулися суттєві зміни в державній політиці. Враховуючи незадоволення централізаторською політикою «правої» на місцях, було надано більшу самостійність місцевій адміністрації відносно центральної влади. Якщо «права» зберігала провідні позиції в керівництві країною за представниками знатних дворянських родів і вищої бюрократії колишніх італійських держав, особливо П'ємонту, тепер масова база представницьких інститутів розширювалася, політична еліта країни поповнилася за рахунок представників підприємців, фінансових кіл, середньої буржуазії, осіб вільних професій. Було досягнуто більш рівномірного представництва північної, центральної і південної Італії у виконавчій владі і в парламенті. Загалом в країні відбулося зміцнення ліберального режиму, що засвідчило прийняття нового виборчого закону (1882 р.). В цей час видано закони про обов'язкову початкову освіту і світський характер державної школи (1877 р.); введено інститут цивільного шлюбу (1878 р.); ліквідовано податок на помел зерна, що провокував виступи селян (1880 р.) тощо.

В економічній сфері «ліва» намагалася звести втручання держави до мінімуму. Так, у 1885 р. залізниці, що належали державі, було передано трьом приватним кампаніям, пов'язаним з великими банками. Однак потреби часу вимагали впровадження протекціонізму для захисту національної економіки, що й було здійснено у 1880-х рр. під тиском підприємницьких кіл. Невдовзі високе ввізне мито було встановлено й на зерно, передусім в інтересах латифундистів півдня. Здійснювалася державна підтримка таких провідних галузей промисловості як гірничодобувна, металургійна, суднобудівна, цукрова тощо. Темпи індустріалізації та росту промислового виробництва в першій половині 1880-х рр. були досить високі (в середньому 4,6%). Однак цього було недостатньо, щоб забезпечити роботою маси розорених селян і ремісників, до того ж переважно безграмотних. Тож репресії щодо учасників масових виступів на півдні не припинилися.

За правління «лівої» набуло значного поширення характерне для Італії явище «трансформізму» - зближення опозиції з правлячим угрупуванням. Фактично відбувалося перетягування на бік уряду представників парламентської й позапарламентської опозиції. При цьому уряди «лівої» застосовували й незаконні методи - адміністративний контроль над виборчими кампаніями, переманювання до урядової більшості кандидатів опозиції та незалежних обіцянками державного фінансування будівництва доріг, шкіл, мостів у їхніх виборчих округах. Така політика приносила в політичне життя Італії елементи корупції, кар'єризму, безпринципності, що завдавало шкоди парламентаризму як такому.

Зі смертю в 1887 р. лідера «лівої» Депретіса стало очевидно, що її реформаторський потенціал вичерпався. Пошуки нових шляхів вирішення актуальних проблем розвитку держави кінця 1880-х – 1890-х рр. призвели до переходу лібералів до авторитарних методів правління.

90-ті роки: «криваве десятиліття». В 1887 р. уряд сформував Франческо Кріспі, в минулому близький сподвижник Гарібальді часів експедиції «тисячі», активний діяч «лівої». На той час під впливом політики трансформізму колишнє політичне розмежування між «правою» і «лівою» фактично зникло. Економічне становище Італії ускладнилося, в тому числі через вплив світової економічної і аграрної кризи, різке загострення класових суперечностей, поширення екстремальних форм соціального протесту. Кріспі висунувся як «сильна особистість», здатна вивести країну з кризи. Він не приховував своєї схильності до авторитарних методів правління, імперської політики і безкомпромісного антиклерикалізму. Зразком для нього був «залізний канцлер» Бісмарк, політиці якого він намагався слідувати. Пізніше про Кріспі писали, що він «хотів навчити Італію бігати ще до того, як вона почала ходити».

Кріспі очолював уряди в 1887-1891 рр. і 1893-1896 рр. Порушуючи традицію, він посідав в урядах одразу три провідні посади – прем'єра, міністра закордонних і міністра внутрішніх справ. Як глава уряду він домігся розширення повноважень виконавчої влади за рахунок законодавчої. Так, при формуванні нового кабінету після виборів 1889 р. він став прем'єром без затвердження його кандидатури парламентом; в порушення конституційних норм багато важливих питань вирішувалося урядовими указами. Без санкції парламенту було прийнято новий кримінальний кодекс, закон про громадську безпеку. Було обмежено демократичні свободи: згідно закону 1889 р. право громадян на збори було поставлено в залежність від санкції префектури і поліцейських властей. Почалися репресії щодо організованих робітників і соціалістів, прийнято відповідні акти, що передбачали репресивні заходи щодо політично неблагонадійних осіб і опозиційної преси. В 1890 р. було заборонено першотравневий страйк, вперше застосовано зброю проти страйкарів.

В уряді Кріспі вперше зайняв посаду міністра фінансів Джованні Джолітті, з ім'ям якого пов'язано ліберальний курс початку ХХ ст. Його політика на оздоровлення фінансів була ускладнена збільшенням військових та інших державних витрат, через що Джолітті в 1891 р. демонстративно пішов у відставку. Його підтримали «конституційні» ліберали, що прискорило падіння уряду Кріспі (лютий 1891 р.). Урядова криза відбулася в умовах серйозних економічних труднощів, які переживала в цей час Італія, та зростання у зв'язку з цим суспільного невдоволення. Наступний уряд очолив А.Рудіні, з 1892 р. - Дж.Джолітті.

Можливі соціальні потрясіння Джолітті сподівався попередити проведенням податкової реформи і вдосконаленням законодавства з охорони праці. Однак в 1892 р. виник гучний фінансовий скандал (т.зв. «італійська Панама»), коли було оприлюднено скандальні афери Римського банку і корупційні зв'язки з ним провідних політиків, включаючи міністрів. В тому ж році розпочалися потужні антиурядові виступи селянських союзів «фаші» на Сицилії. В них взяли участь селяни, батраки, орендарі-половинщики. Гасла руху не були чітко визначені. «Фаші» вимагали хліба, роботи, зниження орендної платні за землю, розділу поміщицьких латифундій, підвищення оплати праці тощо. Протестуючи проти тяжкого становища, вони відмовлялися платити податки, захоплювали муніципалітети, поміщицькі маєтки, податкові управління. Водночас відбулися антиурядові виступи жителів Мессіни і Палермо. Активну роль в організації виступів відігравали соціалісти, які організували союзи трудящих, на базі яких в 1893 р. утворилася Сицилійська соціалістична федерація, загальною чисельністю 50 тис. чол., що діяла автономно від ІСП. До неї приєдналися радикали і республіканці, в результаті чого утворилося політичне угрупування «крайня ліва».

Італійський соціалізм був досить складним феноменом. В ньому поєднувалися яскраво виражений демократизм представників реформістського крила і революційність, близька до політичного екстремізму. Лідери партії Ф.Тураті, А.Кулішова, К.Тревес, Л.Бісолаті; теоретик партії Антоніо Лабріола наголошували на необхідності враховувати соціальну і політичну відсталість країни, низьку культуру пролетарських мас і їх схильність до соціального бунтарства і відповідно підкреслювали важливість створення соціальних умов, необхідних для здолання злиденності й безкультур'я, необхідність боротьби за демократію в усіх сферах життя, а не лише соціально-економічній. Тож безпосередні цілі ліберального та соціалістичного реформаторства збігалися.

З іншого боку, на частину італійських соціалістів серйозний вплив мали ідеї анархізму (бакунізму) - знищення державної влади, заперечення будь-яких форм політичної боротьби тощо. Найбільшого поширення анархістські ідеї Бакуніна набули в центральній і південній Італії з їхніми соціальними проблемами та відчуженням від влади. Вплив бакунізму серед італійських соціалістів переважав до середини 1870-х рр., а потім пішов на спад через невдалі спроби прихильників Бакуніна організувати повстання в Болоньї (1874 р.) і містечку Сан Лупо на півдні (1877 р.). Так, Андреа Коста – перший з італійських соціалістів, обраний до палати депутатів після парламентської реформи 1882 р., був одним з лідерів бакунізму і порвав з ним лише на рубежі 1870-1880-х рр. Вплив ідей анархізму на частину соціалістів залишився, що знайшло відображення в русі «фаші» 1892-1894 рр.

У той час, коли король Умберто І наполягав на застосуванні проти учасників виступів енергійних каральних заходів, Джолітті зайняв очікувальну позицію. Крім того, його уряд виявився скомпрометований «італійською Панамою» і в кінці 1893 р. пішов у відставку. В цій ситуації уряд знову очолив Кріспі, який розпочав рішучу політику, спрямовану на придушення масових рухів і діяльності «крайньої лівої». Всупереч позиції Джолітті до Сицилії було направлено війська, проти учасників виступів застосовано зброю, введено стан облоги, селянські союзи було заборонено й розпущено, близько 2 тисяч активних членів руху було заарештовано, ув'язнено або передано під нагляд поліції, обмежено свободу зборів і друку. Спираючись на закон про надзвичайні заходи по збереженню суспільного порядку, уряд видав виключний закон проти соціалістів за бісмарковським зразком (1894 - 1897 рр.). Як привід для прийняття цього закону, як і в Німеччині, було використано терористичні акти анархістів. Усі робітничі і соціалістичні організації, що існували в Італії, кваліфікувалися як анархістські й заборонялися. На легальному рівні соціалісти зберегли лише парламентську фракцію в складі 6 депутатів. Після виборів 1895 р. вона збільшилася до 11 депутатів.

Відставка уряду Кріспі відбулася через зовнішньополітичні невдачі Італії в Східній Африці. Експансія Італії на територію проживання ефіопських племен завершилася великою трагедією, коли італійська армія в складі 17 тис. 700 чол. була розгромлена 100-тисячною армією імператора Абіссінії Менеліка («катастрофа при Адуа», 1 березня 1896 р.). Ця приголомшлива поразка, коли італійська армія втратила понад 45% свого складу, вирішила долю воєнної кампанії і спричинила відставку і остаточне залишення Кріспі політики.

Знову уряд очолив А.Рудіні (1896-1898 рр.), який дещо пом'якшив внутрішній курс. Було оголошено амністію учасникам сицилійського повстання, відновлено легальну діяльність Соціалістичної партії, яка на парламентських виборах 1897 р. провела 15 депутатів. Однак сильна тенденція щодо обмеження громадянських свобод і прерогатив парламенту залишилася.

Взимку 1897-1898 рр. соціальна напруженість знову загострилася через неврожай та брак продуктів харчування. Усією країною прокотилися голодні бунти, які досягли апогею у квітні 1898 р.Натовпи людей захоплювали продуктові магазини, склади із зерном, громили муніципалітети і податкові установи, страйкували робітники, які домагалися підвищення заробітної платні й покращення умов праці. Кульмінацією стали події в Мілані 3-8 травня 1898 р. («п'ять днів Мілану»), які мали політичний характер. У відповідь на заборону соціалістичної листівки виникли сутички між робітниками і поліцією, які переросли в повстання з барикадними боями, що тривало 5 днів. Мілан було оголошено на облоговому становищі, проти робітників було використано військові частини й артилерію. За офіційними даними, було вбито 80 і поранено 450 чол. Розпочалися масові репресії, арешти соціалістів, включаючи депутатів від Соціалістичної партії. ІСП, демократичні й робітничі організації знову було заборонено. До парламенту було внесено законопроекти, що передбачали право виконавчої влади використовувати для захисту громадського порядку закони військового часу, посилено санкції проти преси, контроль над учасниками громадських організацій тощо.

В червні 1898 р. на зміну уряду А.Рудіні прийшов кабінет генерала Пеллу, який продовжив авторитарну репресивну політику. До парламенту було внесено проекти нової серії надзвичайних законів, в тому числі щодо мілітаризації персоналу залізниць, відомств зв'язку, подальшого обмеження свободи друку, союзів, зборів. У зв'язку з цим в парламенті склалася опозиційна коаліція, яка розгорнула боротьбу проти прийняття надзвичайних законів, що ставили під загрозу існування в Італії конституційно-парламентського ладу. Відбувся розкол в ліберальному таборі. До опозиційної коаліції увійшли не лише соціалісти, республіканці і радикали (блок «крайня ліва»), але й частина ліберальних депутатів на чолі з Дзанарделлі і Джолітті. Опозиція діяла, використовуючи методи обструкції, затягуючи обговорення законопроектів. Уряд спробував надати законопроектам силу закону без схвалення парламентом, шляхом видання королівського декрету. Однак касаційна палата (орган нагляду над використанням законодавчих норм) офіційно визнала декрет таким, що суперечить конституції і не має юридичної сили. Оскільки прийняття надзвичайних законів парламентом в тому складі було неможливим, Пеллу домігся від короля призначення нових виборів.

Парламентські вибори, що відбулися в червні 1900 р., завершилися перемогою опозиції над урядовим табором. Зокрема соціалістична фракція у палаті зросла до 33 депутатів. Стало очевидно, що курс Кріспі - Пеллу зазнав поразки. Невдовзі після виборів 29 липня 1900 р. в результаті замаху анархіста було смертельно поранено короля Умберто І. Його наступник Віктор-Еммануїл ІІІ при вступі на престол заявив про непорушність конституційних принципів.

Отже, 90-ті рр. ХІХ ст. характеризувалися перманентною кризою і увійшли в історію Італії як «криваве десятиліття». В цей час правлячий блок зробив ставку на авторитарні методи правління і зовнішньополітичну експансію, щоб таким шляхом форсувати розвиток Італії, скоротити її відставання від передових країн та вирішити складні соціальні проблеми. Така політика супроводжувалася наступом на демократичні свободи і конституційні гарантії, що поставило під загрозу збереження в країні конституційно-парламентського ладу. З початку ХХ ст. в політичному житті Італії взяла гору протилежна тенденція, спрямована на лібералізації суспільно-політичного життя.

Зовнішня політика Італії в останній третині ХІХ ст. Після об'єднання Італія не виявляла значної активності на міжнародній арені. Основна увага приділялася вирішенню складних внутрішніх проблем. Однак поступово визначилося її місце в системі міжнародних відносин в Європі. Під час франко-прусської війни 1879-1871 рр. Італія зайняла позицію нейтралітету, сприятливого для Пруссії. Відносини з Францією були напружені, передусім через те, що Франція надавала підтримку Папі і навіть існувала загроза французької військової інтервенції для відновлення його світської влади. Відносини з Австро-Угорщиною визначалися тим, що монархія Габсбургів в недалекому минулому була основною перешкодою до об'єднання Італії. В середині 1870-х рр. виникла політична течія (іредентизм), представники якої вважали, що національне об'єднання ще не завершене, оскільки в складі Австро-Угорщини залишилися території з італійським населенням (Трієст та південна частина Тіролю). «Іредентизм» став фактором, що ускладнював італійсько-австрійські відносини.

З 1870-х рр. Італія почала виявляти зацікавленість у колоніях, які розглядалися не лише з точки зору національного престижу; завоювання колоній могло вирішити проблему безземелля селян півдня. Першим об'єктом колоніальної експансії Італії став Туніс. В 1871 р. за допомогою морської експедиції Італія зробила спробу підкорити Туніс, але зустріла рішучий протест Франції, яку підтримала Англія. Французько-італійське суперництво через Туніс отримало остаточне вирішення після російсько-турецької війни 1877-1878 рр. і Берлінського конгресу 1878 р., коли відбулося перегрупування сил в Середземному морі. Велика Британія погодилася на зайняття Тунісу Францією. Сприятливу позицію щодо французької колоніальної експансії зайняв Бісмарк, який прагнув відволікти Францію від ідей реваншу над Німеччиною.

Прагнення Італії посилити свої економічні й політичні впливи в Тунісі шляхом придбання тут залізниці спонукали Францію діяти рішуче. Приводом для французького втручання в Тунісі стали інциденти на алжирсько-туніському кордоні. Уряд Жюля Феррі 4 квітня 1881 р. заявив про своє рішення покласти цьому край і після виділення парламентом кредитів організував військову експедицію в Туніс. 12 травня 1881 р. туніський бей підписав Бордоський договір, яким визнав протекторат Франції.

Наслідком цих подій стало загострення італійсько-французьких відносин і італійсько-німецьке зближення, необхідне Італії, щоб уникнути міжнародної ізоляції. Італія в протистоянні з Францією намагалася зблизитися з Німеччиною, розраховуючи також на можливу в майбутньому підтримку Німеччини в справі здобуття колоній. Однак Німецька імперія на той час вже була пов'язана союзними відносинами з Австро-Угорщиною (1879 р.). Тож для зближення з Німеччиною Італії довелося примиритися з Австро-Угорщиною В результаті в 1882 р. було сформовано Троїстий союз в складі Німеччини, Австро-Угорщини, Італії. Один з основним пунктів договору передбачав зобов'язання Німеччини й Італії надавати один іншому військову підтримку у випадку нападу Франції (докладніше див. розділ «Міжнародні відносини»).

Після невдачі в Тунісі Італія намагалася продовжити свою колоніальну експансію у Східній Африці. Після оволодіння у 1880-х рр. опорними пунктами на узбережжі Червоного моря (Ассабл і Массауа) італійські правлячі кола поставила за мету підпорядкувати територію проживання ефіопських племен. Однак на початку 1887 р. італійський експедиційний корпус зазнав від них поразки й Італія була змушена тимчасово відмовитися від цих планів.

Активну зовнішню політику проводив Ф.Кріспі, за урядування якого відбулося подальше зближення між Італією і Німеччиною. В 1888 р. між двома країнами було підписано військову конвенцію, згідно з якою Італія у випадку війни її партнерів по Троїстому союзу з Францією і Росією зобов'язувалася атакувати Францію на альпійському кордоні, а також направити до Німеччини війська для участі у військових операціях на Рейні. Натомість італійсько-французькі відносини на рубежі 1880 - 1890-х рр. загострилися через «митну війну», яка болюче позначилася на економіці Італії

Відновивши колоніальну експансію в Східній Африці, в 1889 р. Італія приєднала більшу частину Сомалі (Італійське Сомалі). В 1890-х рр. італійські володіння на узбережжі Червоного моря були об'єднані в колонію Еритрея, яка стала опорною базою експансії проти ефіопських племен, на той час об'єднаних під владою одного з племінних вождів Менеліка в державі Абіссінія. Італії вдалося обманним шляхом нав'язати Абіссінії договір про протекторат. Формулювання про статус протекторату було лише в італійському тексті договору, тож Менелік розірвав його. Після цього Італія почала втручатися у міжплемінну боротьбу на боці противників Менеліка, а в 1896 р. розпочалася відкрита італійська інтервенція. Менелік зумів об'єднати усі племена для відбиття італійської агресії і в березні 1896 р. завдав їй нищівної поразки при Адуа. Після цього між Італією й Абіссінією було підписано мирний договір, за яким Італія була змушена відмовитися від своїх претензій і виплатила Абіссінії грошову контрибуцію (безпрецедентний факт в історії колоніальних війн цього періоду); Еритрея залишалася за Італією.

Через колоніальну експансію Італії в Ефіопії, територіально наближеної до англійських колоній в Єгипті й Судані, загострилися відносини Італії з Великою Британією, що традиційно високо цінувалися в Італії. Коли в 1898-1899 рр. Італія спробувала долучитися до боротьби за сфери впливу в Китаї і провела військову демонстрацію в протоці Саньминьвань, це викликало невдоволення Англії, дипломатичний скандал, а врешті відставку кабінету Пеллу в травні 1899 р.

Наприкінці 1890-х рр. було здійснено кроки щодо нормалізації відносин з Францією шляхом відмови Італії від претензій на Туніс. Їх було урегульовано пізніше, в 1900-1902 рр. за міністра зовнішніх справ Е.Вісконті-Веноста.

«Ліберальна ера» початку ХХ ст. Новий ліберальний політичний курс чітко визначився з приходом до влади уряду Джузеппе Дзанарделлі, в якому провідну роль відігравав міністр внутрішніх справ Джованні Джолітті. В 1903 р. Джолітті очолив уряд, після чого з невеликими перервами формував кабінети аж до початку світової війни. Цей передвоєнний період, який пройшов під впливом його реформаторської діяльності, отримав назву «ліберальної ери».

В «джоліттіанській ері» можна виділити кілька етапів. Перший - 1901-1904 рр., коли найповніше виявився реформістський курс уряду Джолітті, зокрема було ініційовано серію важливих соціальних реформ. Другий - 1906-1909 рр., період «довгого міністерства», коли політика уряду стала більш поміркованою. Третій період - 1911–1914 рр. характеризувався як реалізацією головних реформ – виборчої і соціального страхування, так і переходом до політики широкої експансії в Північній Африці, Східному Середземномор'ї та на Балканах, що врешті призвело до кризи італійського лібералізму в джоліттіанському варіанті.

На початку ХХ ст. Джолітті здійснював не просто ліберальну політику, а політику соціально орієнтованого, демократичного лібералізму, так званий «курс соціальної демократії»), що відповідав духу епохи, коли ліберали почали відступати від принципів невтручання держави в економічні процеси. Джолітті добре усвідомлював складності реформування такого неоднорідного суспільства, яким було італійське. На противагу Кріспі, який намагався розгромити організовані робітничий і соціалістичний рухи, і свого основного опонента С.Сонніно, який виступав за патріархальну аграрну Італію, Джолітті орієнтувався на промислову буржуазію Півночі і був зосереджений на пошуку цивілізованих відносин між працею і капіталом, не виключаючи можливості співробітництва з поміркованим крилом робітничого руху.

В умовах небувалого розгортання страйкового руху 1901-1903 рр. уряд Дзанарделлі-Джолітті легалізував діяльність масових організацій, включаючи робітничі профспілки, покінчивши таким чином з практикою «виключних законів». Було визнано законність економічних страйків як методу боротьби за покращення умов праці, оскільки прийшло розуміння, що більш високий рівень зарплати не суперечить, а відповідає інтересам промислового прогресу. Проголошений урядом принцип невтручання держави у конфлікти між робітниками і підприємцями в умовах Італії означав, що проти страйкарів, які обстоюють економічні вимоги, не будуть застосовуватися війська.

В 1901-1904 рр. за ініціативи Джолітті було проведено реформи, які заклали основи соціального законодавства. Прийнято закон про обмеження дитячої праці, за яким до роботи на промислових підприємствах допускалися діти з 12 років (замість 9) і на шахтах з 14 років (замість 10). На дітей у віці до 12 років поширювалася обов'язкова шкільна освіта в обсязі 6 класів (замість 2-4 класів за законом 1877 р.). Було додатково обмежено робочий день жінок, впроваджено пільги по вагітності, жіночу працю на шахтах повністю заборонено. Створено «касу материнства», кошти з якої йшли на допомогу вагітним жінкам і матерям. Підтверджено обов'язковий характер страхування робітників на випадок виробничих травм (закон 1898 р. не мав обов'язкового характеру). При уряді створено Бюро праці (під керівництвом члена ІСП), Вищу раду праці (за участю представників профспілок, робітничих кооперативів і товариств взаємодопомоги), Комісаріат зі справ емігрантів. Пізніше, в 1907 р. впроваджено щотижневий недільний відпочинок для робітників.

Це були безпрецедентні кроки, які вигідно відрізнялися від курсу попередніх урядів і були спрямовані на зниження соціальної напруженості в суспільстві. Вони стимулювали швидке зростання профспілкового руху, який розвивався в двох основних формах: створення великих галузевих профспілок і палат праці, що об'єднували профспілки різних професій на місцевому рівні (в 1906 р. сформовано Загальну конфедерацію праці). Створювалися селянські союзи, товариства взаємодопомоги тощо. Тим самим було значно розширено межі громадянського суспільства. Іншим наслідком такої ліберальної політики стало зростання на початку ХХ ст. страйків у кілька разів порівняно з попереднім десятиліттям.

Економічний розвиток Італії на початку ХХ ст. Початок ліберального курсу Джолітті співпав з періодом економічного підйому в Італії, який з деякими перервами тривав з 1896 р. до світової війни. Сприятлива економічна кон'юнктура дозволяла підприємцям і землевласникам підвищувати робітникам оплату праці, скорочувати робочий день, покращувати внутрішній розпорядок на підприємствах тощо.

В цей час в Італії відбувся якісний стрибок у розвитку великої промисловості. Темпи її зростання в 1896-1908 рр. складали в середньому 6,7% на рік (для порівняння, в Англії – 2,1%, в США – 4,2%), після того, як впродовж десятиліття середньорічний приріст промислового виробництва був фактично рівний нулю. За 1901-1913 рр. обсяги промислового виробництва в Італії зросли на 87% (у той час як в цілому по Європі на 56%). За 1897-1917 рр. національний прибуток збільшився майже вдвічі (з 10,1 млрд. до 19,1 млрд. лір). Число промислових підприємств в 1900-1911 рр. зросло більш, ніж вдвічі. Дослідники характеризували економічний підйом Італії на початку ХХ ст. як італійську модель здолання економічної відсталості, «великий стрибок».

Стрибок в економічному розвитку було досягнуто передусім за рахунок нових галузей виробництва – машинобудування, автомобілебудування, хімічної промисловості. Інтенсивно розвивалися гірничорудна, металургійна, текстильна, харчова промисловість. Значного розвитку набула електроенергетика, важлива для Італії через обмеженість запасів енергетичних ресурсів. На початку ХХ ст. італійські гідроелектростанції вважалися найбільшими і найкращими в Європі.

Інтенсивно відбувалося створення акціонерних товариств. З 1906 по 1908 рр. їх число зросло з 43 до 229, а розміри капіталів - майже в 7 разів (з 63 до 414 млн. лір). В умовах промислового підйому серед акціонерних товариств виділилися найбільші, що претендували на монопольне становище в певних галузях промисловості. Такими монополістичними об'єднаннями стали в автомобілебудуванні «ФІАТ», в хімічній - трести Монтеккатіні й Піреллі, в електроенергетичній галузі «Едісон», в чорній металургії «Ільва» тощо. Держава активно підтримувала процеси монополізації за допомогою протекціоністських тарифів на певні види товарів, надання провідним кампаніям пільгових умов видобутку сировини і вигідних урядових замовлень, здійснювала регулювання трудових конфліктів.

Помітну роль в економічному житті країни відігравали великі банки «Банка д'Італія», «Банко коммерчіале італьяно», «Кредито італьяно», «Банко ді Рома». Інтенсивно створювалися союзи підприємців за галузевим і територіальним принципами. В 1910 р. виникла Національна загальна конфедерація промисловості, яка стала важливим інструментом ділових кіл підготовки вигідних їм соціально-економічних рішень на урядовому рівні.

Важливими факторами економічного підйому були можливість запозичення форм і досвіду організації виробництва і банківської справи у передових країн, приток іноземних капіталів, протекціоністська політика уряду.

Водночас економічна політика уряду посилила диспропорцію в розвитку півночі і півдня. Вона була в інтересах північної Італії, де було зосереджено промисловий потенціал країни, наблизила її за рівнем розвитку до передових країн Європи. В центральній і південній Італії окремі промислові центри продовжували співіснували з дрібним ремісничим та кустарним виробництвом, напівкустарними дрібними підприємствами з числом робітників до 10 чоловік (за переписом 1911 р. такими було понад 80% загальної кількості промислових підприємств країни).

Отже, для півдня економічна політика Джолітті мала скоріше негативні наслідки, оскільки він усе більше відставав у своєму розвитку від півночі. Особливо це стосувалося становища на селі у зв'язку зі збереженням великих латифундій феодального типу, де були зайняті селяни-батраки, половинщики, орендарі. Існували і дрібні селянські господарства, але вони страждали від безземелля, залежності від лихварів, всевладдя поміщиків тощо. В цей час на півночі і частково в центральній Італії утвердилася велика, середня і дрібна земельна власність з використанням машин, найманої праці сільськогосподарських робітників і виробництвом продукції на внутрішній і зовнішній ринок.

Діяльність соціалістів в умовах «ліберальної ери». В своїй політиці Джолітті спочатку спирався на «крайню ліву» (соціалісти, республіканці, радикали). Однак його відносини з соціалістами складалися непросто через неоднорідність ІСП. З одного боку, в умовах «ліберальної ери» соціалістична партія та інші робітничі організації отримали можливості для легальної діяльності. Соціалісти-реформісти підтримали уряд Дзанарделлі-Джолітті на противагу курсу Пеллу, хоча й відмовилися увійти до складу уряду Джолітті, який пропонував це двічі - в 1903 і 1911 рр. Соціалісти-реформісти розглядали соціалізм як продукт тривалого еволюційного розвитку і підтримували соціальні реформи Джолітті як реальні кроки на шляху до нього. Основну увагу вони приділяли парламентській діяльності, остерігаючись масових дій політичного характеру. Маючи сильні позиції в профспілковому русі, в ході страйків вони намагалися уникати загострення ситуації і схиляли обидві сторони до компромісу, щоб уникнути сутичок страйкарів з силами порядку і кровопролиття. Коли це відбувалося, соціалісти виражали свій протест тимчасовою відмовою парламентської підтримки уряду. Вони виступали за видання спеціального закону, що заборонив би насильницькі дії сил правопорядку, однак його так і не було прийнято. Ліберальний курс Джолітті сприяв посиленню реформістського крила ІСП, до якого належав і лідер партії Ф.Тураті.

Опозицію реформізму в ІСП представляв синдикалістський рух, який склався в 1904 р. Його ідеологами були соціалісти півдня на чолі з Артуро Лабріолою. Італійські синдикалісти багато сприйняли у родоначальника французького анархо-синдикалізму Жоржа Сореля, хоч не в усьому поділяли його позиції. Вони не були прихильниками повної відмови від політичної боротьби, не відкидали таку форму організації як політична партія, формуючи течію всередині ІСП. Їх критика була спрямована проти реформізму, парламентських методів боротьби, співробітництва з буржуазними фракціями. Їм протиставлялися класова непримиренність, прямі масові дії в економічній і політичній сферах, ставка на роль «сильних особистостей» в суспільному розвитку. Страйки розглядалися синдикалістами скоріше як «революційна гімнастика», а не метод досягнення конкретних цілей. Тому вони часто вступали у боротьбу заради самої боротьби, не замислюючись над її наслідками. Опорою синдикалістського руху в профспілках були палати праці, більш масові організації, ніж галузеві профспілки.

Конфлікт між «джоліттіанською більшістю» і соціалістами виник у зв'язку загальнонаціональним політичним страйком у вересні 1904 р., що був організований синдикалістами на знак протесту проти розстрілу робітничих і селянських маніфестацій в Сардинії і Сицилії. В його організації взяли активну участь місцеві палати праці, селянські союзи тощо. Соціалісти-реформісти також заявили про його підтримку. Під час страйку, що проходив під гаслами протесту проти використання військ у трудових конфліктах, було висунуто вимоги прийняття відповідного закону, законодавчого регламентування дій посадових осіб при збройних сутичках, відставки уряду, відповідального за загибель людей. Страйк охопив багато великих міст і цілі провінції.

Наслідки страйку були неоднозначні. З одного боку, завдяки витримці Джолітті криза не набула характеру кривавих міланських подій 1898 р. З іншого боку, підтримка страйку з боку ІСП означала, що в ній взяли гору максималістські елементи, тож подальше співробітництво між урядом і соціалістами ставало неможливим. З вересня 1904 р. розпочався ланцюг страйків, які врешті призвели до відставки уряду Джолітті.

В країні посилилися консервативні настрої, загострилися розбіжності між партіями «крайньої лівої». В цих умовах Джолітті домігся проведення нових виборів з метою створення більш поміркованої проурядової парламентської більшості. В результаті виборів партії «крайньої лівої» зазнали втрат. Натомість вперше після об'єднання Італії Папа Пій Х (1903-1914 рр.) зняв офіційну заборону на участь католиків у виборах, в результаті чого в низці округів завдяки їх підтримці урядові кандидати отримали перемогу.

Джолітті зі свого боку прагнув покращити відносини з католицькою церквою, що відповідало потребам країни й ідеям Кавура «про вільну церкву у вільній державі». Після виборів 1904 р. кабінет Джолітті почав спиратися в парламенті на більш консервативні угрупування, а його курс став більш поміркованим. Це, у свою чергу, поглибило суперечності з соціалістами.

В лютому 1905 р. уряд вніс в парламент законопроект, що передбачав повну націоналізацію залізниць. Для персоналу залізниць, який ставав тепер державними службовцями, це означало заборону страйків. Залізничники вступили в боротьбу за своє право на страйк, використавши метод, пізніше названий «італійським страйком». Вони вийшли на робочі місця, але так скрупульозно виконували свої посадові інструкції, що це викликало повну дезорганізацію руху. В умовах страйку залізничників Джолітті не захотів скомпрометувати себе застосуванням сили і подав у відставку.

Повернення Дволітті до влади відбулося весною 1906 р., коли було сформовано його «довге міністерство» (1906-1909 рр.). В цей час було все-таки прийнято закон, що підтвердив заборону на страйки для персоналу залізниць (1907 р). Законом 1908 р. це положення було поширено на усі категорії державних службовців (право на професійні організації за ними визнавалося).

Оскільки в цей час південь Італії потрясли стихійні лиха - сильні землетруси в Калабрії (1905 р.) та в Мессіні (1908 р.), виверження вулканів Етна і Везувій (1906 р.), Джолітті приділив посилену увагу проблемам півдня. В 1906 р. було створено спеціальні парламентські комісії для вивчення становища на півдні (включаючи о-ви Сицилію і Сардинію). На основі їхніх звітів, оприлюднених наступного року, було прийнято низку законів, спрямованих на розвиток півдня. Вони передбачали прокладку доріг, будівництво портів і системи водопостачання, розвиток промисловості в Неаполі тощо, було виділено кошти для надання допомоги населенню у зв'язку зі стихійними лихами. Але це були дуже обмежені заходи, які лише частково вирішували проблеми півдня. В цих умовах виник рух «мерідіоналістів» – прихильників економічного, соціального, культурного відродження півдня, представники якого виступали з різкою критикою політики Джолітті.

В умовах загострення внутрішньополітичної обстановки посилилося розмежування сил у соціалістичному русі. Зокрема, виокремився анархо-синдикалізм, представники якого очолили низку великих страйків, які супроводжувалися використанням крайніх форм соціального протесту. Найбільш значним був загальний страйк селян, батраків і робітників Пермської провінції, що спричинив використання урядом військ проти страйкарів. Пермський страйк мав своїм наслідком дискредитацію основного принципу урядування Джолітті – невтручання держави в трудові конфлікти.

Після Пармського страйку відбувся розкол в Італійський соціалістичній партії. Хоч на з'їзді ІСП 1908 р. реформісти домоглися виключення анархо-синдикалістів із партії, настрої, що підпитували синдикалізм, залишилися. Тож всередині ІСП організаційно оформилася «Революційна фракція» зі своїм центральним комітетом і друкованим органом. Вона проголосила принципи «антипосибілізм» і «антиміністеріалізм», виступала проти реформістської політики співробітництва з ліберальним урядом, підкреслювала свою вірність революційному марксизму і підтримувала зв'язок з лівими німецькими соціал-демократами.

Джолітті востаннє очолив уряд в березні 1911 р. Повернувшись до влади, він в 1912 р. провів дві важливі реформи. По-перше, запровадження державного соціального страхування (закон про державну монополію страхування життя, прибутки від якої поступали в пенсійний фонд по старості й інвалідності). По друге, виборчу реформу, за якою право на участь в парламентських виборах визнавалося за усіма громадянами чоловічої статі віком понад 30 років; чоловіки у віці від 21 до 30 років отримували право голосу, якщо були грамотними, виплачували мінімальний рівень податків або відслужили строкову службу в армії. В результаті реформи кількість виборців збільшилася майже втричі (з 3,5 до 8 млн. чол.) і склала 25% населення країни. Тим же законом було встановлено заробітну платню депутатам парламенту. Це були прогресивні заходи, які мали зміцнити конституційний лад і розширити соціальну базу режиму. Однак вони не принесли очікуваних результатів. Більше того, породили нові фактори нестабільності, залучивши до політичного життя маси нових виборців з невідомими політичними уподобаннями.

Щоб отримати схвалення цих законів, які зазнавали в парламенті серйозної критики від опозиції справа, і здобути підтримку суспільства Джолітті зробив ставку на переможну колоніальну війну, якою стала італійсько-турецька війна 1911-1912 рр. Вона супроводжувалася вибухом в країні націоналістичних й імперіалістичних настроїв, які охопили значну частину суспільства, не лише лібералів, консерваторів, демократів, а також католиків і соціалістів – опонентів офіційного курсу.

Вплив війни на внутрішню ситуацію в Італії був неоднозначний. З одного боку, уряд Джолітті отримав небувалу підтримку значної частини суспільства, з іншого, війна висунула на провідні позиції в політичному житті Італії сили, готові до подальшої експансії, яких вже не влаштовував Джолітті з його компромісною поміркованою політикою. В умовах війни відбувся остаточний розрив між урядом і соціалістичною партією.

У зв'язку з італійсько-турецькою війною боротьба течій всередині ІСП загострилася. Розкол відбувся навіть серед реформістів. Праві реформісти на чолі з Л.Біссолаті й І.Бономі підтримали війну проти Туреччини, тоді як ліві реформісти її засудили, обстоюючи принципи пацифізму. Рішуче виступила проти війни «Революційна фракція» на чолі з Джованні Лерда і Одою Ольберг. За її ініціативи було скликано надзвичайний з'їзд ІСП в Модені (жовтень 1911 р.), який прийняв антивоєнну резолюцію. В лідери «Революційної фракції» висунувся талановитий журналіст та блискучий оратор Беніто Муссоліні. Під час наступного з'їзду ІСП (Реджо-Емілія, травень 1912 р.) на пропозицію Муссоліні було прийнято рішення виключити з партії лідерів правих реформістів (Біссолаті, Бономі, ін) за підтримку ними війни. Водночас з'їзд призначив Муссоліні на посаду головного редактора газети «Аванті» – центрального органу партії. Таким чином, на грунті антивоєнних настроїв в умовах війни позиції поміркованих в партії послабли і вона остаточно перейшла на антиурядові позиції.

Перші вибори за новим виборчим законом пройшли в 1913 р. в умовах зростаючої поляризації сил в країні. Витрати на війну з Туреччиною призвели до погіршення економічної ситуації і спричинили нову хвилю соціальних виступів. В цих умовах відбулося відродження анархо-синдикалізму. В 1913 р. оформився Унітарний синдикальний союз (УСП), який виступив організатором ряду великих страйків, в т.ч. робітників Мілану, автомобільного концерну ФІАТ в Турині, інших промислових центрів. В рядах ІСП оформилося течія прихильників Б.Муссоліні. Через використання урядових військ проти селянських виступів на півдні знову загострилося «південне питання».

В цих умовах Джолітті досяг угоди з керівництвом Ватикану і масовими католицькими організаціями про координацію зусиль в ході передвиборчої кампанії з метою забезпечення перемоги урядового блоку (пакт Джолітті-Джентілоне). Отже, напередодні виборів сформувався блок лібералів і католиків, спрямований проти соціалістів. Його шанси на успіх визначалися і тим фактором, що у виборах вперше брали участь селяни - католики.

Наслідки виборів 1913 р. мали неоднозначні наслідки для подальшого розвитку Італії. Хоч вони не призвели до послаблення позиції соціалістів, які отримали 80 місць, майже вдвічі більше, ніж в попередньому складі, до парламенту вперше після об'єднання Італії було обрано представників католицького табору та націоналістів, в результаті чого зміцнилися праві течії ліберального табору, в тому числі угрупування «консервативних лібералів» на чолі з С.Сонніно і А.Саландра. Тобто загалом вибори мали негативні наслідки для ліберального реформізму. Через посилення опозиції своєму курсу в березні 1914 р. Джолітті добровільно пішов у відставку, уряд очолив Антоніо Саландра. На цьому «ліберальна ера» скінчилася.

Новий уряд повернувся до репресивної політики щодо соціалістичних і робітничих організацій, що засвідчили події «червоного тижня» в червні 1914 р. Приводом до них стала заборона урядом Саландри антивоєнних мітингів і демонстрацій, запланованих соціалістами на 7 червня 1914 р. Ті, що відбулися, були розігнані силою (в м. Анкона при цьому були жертви серед маніфестантів). У відповідь було оголошено загальний страйк протесту, який поклав початок подіям «червоного тижня». Впродовж тижня відбулися потужні антиурядові виступи проти антиселянських репресій урядових військ на півдні Італії, було перервано залізничний рух, страйкували підприємства. В ряді місцевостей зведено барикади, відбулися сутички робітників з поліцією і військами, в двох областях центральної Італії - Романьї і Марке - рух набув антимонархічного характеру і було проголошено республіки.

Лише завдяки втручанню лідерів Загальної конфедерації праці, які закликали робітників відновити роботу, і силовим акціям військ, жандармерії і добровольців з числа заможних громадян рух було придушено. Наслідком цих подій стала глибока деморалізація суспільства.

Зовнішня політика Італії на поч. ХХ ст. характеризувалася активізацією експансії Італії і зміною її зовнішньополітичних орієнтирів. Хоч в 1902 р. Італія підтвердила свою участь у Троїстому союзі, її відносини з Австро-Угорщиною залишалися складними, в тому числі через посилення пропаганди іредентистів і економічне суперництво на Балканах, особливо в залізничному будівництві. Анексія Австро-Угорщиною в 1908 р. Боснії-Герцеговини («боснійська криза») спричинила вибух в Італії іредентистських настроїв, вимоги територіальних компенсацій за рахунок австрійських територій. Активізувалися націоналісти, які в 1910 р. сформували «Націоналістичну асоціацію», що активно пропагувала імперіалістичні експансіоністські ідеї.

Відносини Італії з Францією після досягнення в кінці 1890-х рр. угоди про визнання Італією французького протекторату над Тунісом і припинення митної війни суттєво покращилися. В 1901-1902 рр. між двома країнами було підписано дві важливі угоди. Перша стосувалася колоніальних проблем – Італія зобов'язувалася не перешкоджати Франції в захопленні Марокко, натомість отримувала її підтримку своїх претензій на північно африканські володіння Туреччини - Триполітанію і Киренаїку. За умовами другої угоди Італія обіцяла свій нейтралітет у випадку, якщо Франція буде втягнута у війну – на неї нападуть чи вона сама почне війну. Тим самим перекреслювалися зобов'язання Італії по Троїстому союзу. На міжнародній конференції 1906 р. в Альхесирасі, скликаній з приводу французько-німецького конфлікту через Марокко, Італія підтримала вже не Німеччину, а Францію.

Поиск по сайту: