Берлінський криза 1948г.и розкол Німеччини

Вже на початку 1947 р. очевидно, що політична діалог союзників про шляхи розвитку Німеччини остаточно зайшов у глухий кут. У результаті Московської сесіїСМИД, проведеніймарте—апреле 1947 р., радянська делегація відновила вимогами з постачанні поточної продукції рахунок репарацій. Її опоненти наполягали на припиненнярепарационних вилучень і надання німцям можливості відновити економічну систему.

Дискусія не призвела до якомусь конкретному результату.Сорвалась і будь-яка спроба проведення наради представників усіх німецьких земель, присвяченого виробленні єдину стратегію відбудовних заходів. Наступна Лондонська сесіяСМИД що пройшланоябре—декабре 1947 р., завершилася також безрезультатно, навіть без узгодження місця й часу наступній зустрічі.

Крім жорстку позицію СРСР виплаті репарацій, загострення німецького питання було з зміною зовнішньополітичного курсу США. Прийняття «доктрини Трумена» і почав відкриту конфронтацію двох «наддержав» насамперед вдарило по долях країн Європи. США почала розглядатися Європу на контексті блокової стратегії. Серед перших кроків цьому шляху стала розробка програми «поновлення і розвитку Європи» (план Маршалла). Ухвалений у червні 1947 р. і розглянутий на Паризької конференції у липні.1947 р., цього плану затвердили ролі закону США у квітні 1948 р. Спочатку ні Німеччина на цілому, ні її західні зони розглядали як учасник програми економічної допомоги. Ситуація у 1948 р.

У 1948 р. нараді міністрівБизоний прийнято рішення проведення комплексу заходів з підготовки економічної реформи, у цих теренах. Створювалися верховний суд центральний банк, розширювалися функції Економічного ради і центральної управлінь, об'єднаних в директорат. Було досягнуто компроміс з французьким урядом. Після передачі під французьке управлінняСаарской області у заставурепарационних виплат Франція погодилася приєднатися своєї окупаційної зони до англо-американської. Вже у лютому 1948 р. була створенаТризония. Саар ж знаходився під контролем Франції до повернення склад ФРН на 1957 р. за підсумками референдуму 1955 р.

Уфеврале—июне 1948 р. відбулося два раунду Лондонській конференції по німецькому питання, де вперше був радянської делегації, зате брали участь представники Бельгії, Голландії й Люксембургу. Конференція вирішила скликанні Установчих зборів від розробки конституції нового німецького держави. Того ж період американська адміністрація вирішила поширенні плану Маршалла на західні окупаційні зони Німеччини. У угоді щодо через це застерігалося, відродження економіки Західній Німеччини є частиною плану європейського розвитку за принципами індивідуальної свободи, вільних установ, побудові «здорових економічних умов», міцних міжнародних зв'язків, забезпечення фінансової стабільності.Обеспечивались умови контролю американських спеціальних органів над ходом економічної реформи, зняття митних обмежень німецького ринку, продовження політики демонополізації. За перший рік тривають реалізації плану Маршалла Західна Німеччина отримала запрошення від США 2 422 млрд дол. (не менше, скільки Великобританія й Франція разом узяті, і майже з половиною рази більше, ніж Італія). Але позаяк ця частина німецької продукції одразу почала вступати у США має значення погашення боргу, то підсумку проти частку Німеччини припала не найбільша частина американськоїпомощи—в цілому близько 20 % (6,7 млрд марок).

Ключовою проблемою розгортання економічної реформи, у Німеччини було створення «твердих грошей», ліквідація згубних наслідків гіперінфляції. У Економічній раді ще з 1947 р. тривала активна дискусія прибічників створення централізованого планового господарства і монетаристів. Група експертів під керівництвом ЛюдвігаЭрхар-да підготувала проект фінансової реформи, покликаної позбутися безлічі знецінених грошей. Сам Ерхард думав, проведення такої реформи слід поєднувати з заходами щодо активному стимулюванню виробництва та захисту найбільш незахищених груп споживачів, поруч додаткових заходів для стабілізації споживчого ринку нафтопродуктів та активізації споживчої та виробничої мотивації. Початкові пропозиції американської адміністрації він з проведення реформи переважають у всіх чотирьох зонах окупації до 1948 р. Виявилися нереалістичні, і гадані заходи готувалися тільки у межахТризонии.

Грошова реформа у західних зонах почалася 20 червня 1948 р. Офіційне співвідношення обміну було встановлено в пропорції 10 рейхсмарок за нову німецьку марку (ще, кожна людина міг обміняти 40 марок за курсом 1:1). Одержати на руки можна було спочатку лише 5 % обмінюваної суми. Після перевірки законності доходів податковими владою видавалося ще 20 %, потім — 10 %. Інші 65 % ліквідовувалися. Остаточна квота обміну становила 100 рейхсмарок за 6,5 німецьких марок. Пенсії, вести, посібники перераховувались у відсотковому співвідношенні 1:1. Усі старі державні зобов'язання анулювалися. Отже, величезна Грошова маса ліквідувалася. Поява «твердих грошей» знищило «чорного ринку» і підірвало систему бартерних угод.

Два дні потому від початку реформи був у дію пакет законодавчих актів,отменявших централізоване планування і звільняли ціноутворення. Але водночас збережено обмежувальний контроль за цінами на транспортні і поштові послуги, продукти харчування, житло. Регулярно публікувалися каталоги про «доречних цін», які враховують реальні витрати виробництва та «розумну прибуток». Було прийнято спеціальна дитяча програма «Кожній людині» забезпечити населення по зниженим цінами вузької номенклатурою найнеобхідніших товарів. Ерхард продовжував наполягати і збереженні політики щодо припинення крайніх форм монополізму, розвитку системи «державного підприємництва» (прямої участі держави у виробництві товарів та послуг громадського значення, у розвитку транспортної, енергетичної, інформаційної інфраструктури). Такий економічний механізм розглядавсяЭрхардом як «соціальне ринкове господарство», відповідальна однаково інтересам нашого суспільства та особистості.

Успішна економічна реформа 1948 р. супроводжувалася загостренням політичної ситуації у Німеччини. Попри наявність даних про підготовці обміну грошових банкнот у західних зонах (західні губернатори офіційно сповістили радянську бік про майбутню реформу лише 2 дні до його проведення, але оперативні дані дозволяли простежити увесь перебіг підготовки)СВАГ доклала будь-яких заходів, покликаних унеможливлювати появу у Східній Німеччині маси знецінених старих марок, здатної підірвати споживчий ринок. Щоправда, закрита ще з 30 червня 1946 р.межзональная кордон створювала певну перепону, але винятком залишався Берлін, розділений чотирма сектора. 24 червня радянські війська блокували Західний Берлін, припинивши все повідомлення із західними зонами. Ця акція носила більшою мірою політичного характеру. Саме 24 червня у 24-х радянській окупаційній зоні було здійснено власна реформа, у якої на старі марки були наліплені особливі купони. Економічна небезпека припливу грошової маси, зі Заходу була, в такий спосіб, значною мірою знято. Блокада ж Західного Берліна була засобом тиску західні держави із метою змусити їх до поступок переговорів. Результат акції виявився зворотним.

Для порятунку населення Західного Берліна США організували повітряний міст. Щодня у місто доставлялося 13 тис. тонн продовольства, що у тричі перевищувало рівень постачання у колишні місяці. Як відповідної заходи західні держави запровадили ембарго на поставки товарів у радянську зону. Після складних переговорів 30 серпня 1948 р. було досягнуточетирехсторонняя домовленість про вилучення західної марки з Берліна. Але реалізацію її затяглася з причин, а, по мері оформлення західнонімецькій державності виявилася неможливою.

У розпал берлінського кризи з 15 по 22 липня 1948 р. вРюдес-хайме відбулася загальноукраїнська нарадаминистров-президентов західних земель, під час якого берлінський обер-бургомістр Ернст Рейтер закликав до якнайшвидшому створенню західнонімецькогогосударства-«ядра» з включенням у нього Західного Берліна. Учасники наради підтвердили постанову по скликанні Установчих зборів від до 1 вересня 1948 р. Але потім терміни «до Установчих зборів» і «конституція» були під запобігання дискусій про сепаратизм. З представників земельнихландтагов було сформовано Парламентський рада, який одержав повноваження у розробці Конституції західнонімецького держави як тимчасової конституції, покликаної діяти до своє рішення питання возз'єднання Німеччини.

У 1949 р. Парламентському раді передали розісланий трьома державами «Окупаційний статут», що закріплює контроль США, Великобританії та Франції над зовнішньої політикою Західній Німеччини, зовнішньою торгівлею і закордонними архівами, системою безпеки, і навіть конституційний контроль. 8 травня 1949 р. Парламентський рада прийняв Основний Закон федеративної Республіки Німеччини, схвалений військовими губернаторами 12 травня (за випадковим збігом той самий день набрало чинностімежсоюзническое угоду про яке припинення «блокади» Берліна справив і західної «>контрблокади»). Урочистий акт оприлюднення Конституції 23 травня став днем освіти ФРН. Перетворення інституту військових губернаторів у інститут Верховних комісарів західних держав у Німеччині 20 червня закріпило надання Західній Німеччини обмеженого суверенітету.

Одночасно відбувалось і становлення східнонімецького держави. Ще 1947 р. у радянській зоні почав функціонувати Німецький народний конгрес (ННК). У його першого засідання на грудні 1947 р. поставили завдання із розгортання широкого народного руху протягом єдину Німеччину. Другий ННК у березні 1948 р. висунув ініціативу проведення референдуму переважають у всіх німецьких землях щодо прийняття закону єдності Німеччини. Але водночас було створено Німецький народний рада, який одержав повноваження у підготовки проекту конституції східнонімецького держави. Такий проект підготували представниками СЄПН і прийнято на засіданні Німецького народного ради 19 березня 1949 р. Третій ННК, що відбувся 29— 30 травня 1949 р., затвердив конституцію Німецької Демократичної Республіки і проголосив провідною політичною силою міжпартійний Національний Фронт демократичної Німеччини. 7 жовтня 1949 р., коли було освічена тимчасова Народна палата, став офіційним днем освіти НДР. Розкол Німеччини завершився. Остання Паризька сесіяСМИД, працювала вмае—июне 1949 р., не запобігла той процес. Німецький питання перетворився на жодну з складних міжнародних проблем повоєнної історії.

Г.КОЛЬ

Ге́льмут Йо́зеф Ми´хаэль Коль (нем. Helmut Josef Michael Kohl; род. 3 апреля 1930, Людвигсхафен-на-Рейне) — немецкий государственный деятель, политик, член ХДС. С 1969 по1976 годы занимал пост премьер-министра земли Рейнланд-Пфальц, а с 1982 по 1998 годы — федерального канцлера ФРГ. Находясь во главе ФРГ, Гельмут Коль сыграл огромную роль в процессе объединения Европы и объединения Германии. Гельмут Коль родился в семье чиновника финансового управления родом из Баварии Ганса Коля (1887—1975) и его жены Цецилии (1890—1979). Он был третьим ребёнком в семье, придерживавшейся консервативно-буржуазных взглядов и католического вероисповедания. Старший брат погиб во Второй мировой войне. В конце войны Гельмут был также мобилизован в ПВО помощником на зенитке, но в военных действиях ему участвовать не пришлось.

Гельмут Коль вырос в Людвигсхафене. В 1950 году поступил на юридический факультет Франкфуртского университета, а в 1951 годуперешёл в Гейдельбергский университет, где изучал историю и общественно-политические науки. По окончании университета в 1956 годуКоль работал научным сотрудником в Институте имени Альфреда Вебера при Гейдельбергском университете. В 1958 году защитил кандидатскую диссертацию на тему «Политическое развитие Пфальца и возрождение партий после 1945 года» (PDF). Вслед за этим он получил должность ассистента директората на литейном заводе в Людвигсхафене, а в 1959 году перешёл референтом в Союз химической промышленности в Людвигсхафене. В 1960 году Гельмут Коль женился на переводчице Ханнелоре Реннер, с которой был знаком с 1948 года. В браке родилось два сына. 5 июля 2001 года в возрасте 68 лет Ханнелоре Коль, тяжело страдавшая от аллергии на дневной свет, покончила жизнь самоубийством.^[1]

Гельмут Коль со второй женой,Майке Рихтер. Фото 2009 года

4 марта 2004 года, спустя пять с лишним лет после завершения своей политической карьеры Гельмут Коль выпустил первую часть своих мемуаров, озаглавленных «Воспоминания,1930—1982» и посвящённых памяти своей супруги Ханнелоре Коль. «Без неё, без моей Ханнелоре, все мои успехи и достижения были бы невозможны», — пишет Гельмут Коль. Вторая часть, охватывающая период нахождения у власти до 1990 года, появилась 3 ноября 2005 года, а третья часть, заканчивающаяся 1994 годом, — 16 ноября 2007 года. Планируется выход четвёртой части мемуаров.

8 мая 2008 года 78-летний Гельмут Коль женился во второй раз. Его избранницей стала 43-летняя Майке Рихтер, дипломированный экономист, работавшая с 1994 по 1998 годы в экономическом отделе ведомства федерального канцлера. Скромная церемония бракосочетания состоялась в присутствии близких друзей в больнице Хайдельберга, где Коль проходил реабилитацию после травмы головы вследствие падения.

В начале февраля 2010 года 79-летний Гельмут Коль подвергся хирургической операции по удалению жёлчного пузыря. Операция была выполнена в поликлинике городаХайдельберга.^[2]

Политическая карьера

Гельмут Коль вступил в Христианско-демократический союз ещё в школе, в 1946 году и стал соучредителем «Молодого союза» в своём родном Людвигсхафене. Во время учёбы в университете Коль продолжал заниматься политикой. В 1953 году он стал членом правления ХДС в Рейнланд-Пфальце, в 1954 году был избран заместителем председателя отделения «Молодого союза» в Рейнланд-Пфальце, а в 1955 году вошёл в состав правления ХДС в Рейнланд-Пфальце. В 1959 году Гельмут Коль занял пост председателя районного отделения ХДС в Людвигсхафене, в 1960—1969 годах руководил фракцией ХДС в городском совете Людвигсхафена. В 1963 году Коль назначается председателем фракции в ландтаге Рейнланд-Пфальца, а с марта 1966 по сентябрь 1974 года находится на посту председателя отделения ХДС в Рейнланд-Пфальце. С 1966 года Гельмут Коль — член федерального правления ХДС, в 1968 году получил пост заместителя председателя партии ХДС. В политической карьере Гельмута Коля важную роль сыграл разбогатевший во времена национал-социализма и Второй мировой войны промышленник Фриц Рис. Став председателем партии ХДС в Рейнланд-Пфальце в 1966 году, Гельмут Коль получил пост премьер-министра земли. При Гельмуте Коле в земле прошла местная административная реформа и был учреждён Университет Трир-Кайзерслаутерн (ныне Трирский университет и Технический университет Кайзерслаутерна).

В 1971 году Гельмут Коль проиграл на выборах председателя ХДС Райнеру Барцелю. В 1973 году, спустя год после неудавшейся попытки Рацеля вынести вотум недоверия федеральному канцлеру Вилли Брандту, Коль сменил Рацеля на посту председателя ХДС и сохранил этот пост за собой до 7 ноября 1998 года.

На выборах в бундестаг 1976 года Гельмут Коль впервые выдвигался на пост канцлера от своей партии. Блок ХДС/ХСС получил на выборах 48,6 % голосов (лучших результатов блок добивался до этого лишь однажды), но тем не менее проиграл выборы, и к власти пришла социально-либеральная коалиция. После выборов Коль ушёл в отставку с поста премьер-министра и возглавил фракцию ХДС/ХСС в бундестаге. Его преемником на посту премьер-министра стал 2 декабря 1976 года Бернхард Фогель. После неудачных выборов Христианско-социальный союз принял решение о роспуске объединённой фракции, однако Коль сумел сохранить фракционное единство, согласившись на кандидатуру председателя ХСС Франца Йозефа Штрауса на пост канцлера на выборах в бундестаг 1980 года. После поражения на этих выборах Штраус вернулся в Баварию, а Коль продолжил руководство оппозиционной фракцией бундестага. Коль был депутатом бундестага с 1976 по 2002 годы. После распада 17 сентября 1982 года социально-либеральной коалиции федерального канцлера Гельмута Шмидта, вызванного серьёзными разногласиями по вопросам экономической политики ФРГ, 20 сентября 1982 года начались переговоры о создании коалиции между Свободной демократической партией и Христианско-демократическим союзом. Поводом для разрыва послужил стратегический документ СвДП, разработанный графом Отто Ламбсдорфом, придерживавшимся неолиберальных позиций в отношении реформы рынка труда.

Гельмут Коль был избран федеральным канцлером ФРГ 1 октября 1982 года в ходе первого в истории бундестага удавшегося конструктивного вотума недоверия действующему федеральному канцлеру Гельмуту Шмидту. Федеральным министром иностранных дел, как и в социал-либеральной коалиции, стал Ганс-Дитрих Геншер. Смена коалиции вызвала дебаты внутри Свободной демократической партии. Гельмут Коль пришёл к власти не в ходе обычных выборов в бундестаг, и для обретения легитимности Коль решился на рискованный шаг: он поставил перед бундестагом вопрос о доверии себе, решение по которому должно было приниматься 17 декабря 1982 года. После того, как правительственная коалиция за день до этого значительным большинством приняла бюджет страны на 1983 год, большая часть депутатов правительственной коалиции согласованно воздержалась при голосовании, за счёт чего был получен желаемый результат — отсутствие большинства голосов, при котором президент ФРГ получает возможность предложить роспуск парламента. После длительных раздумий президент ФРГ Карл Карстенс в январе 1983 года принял решение о роспуске бундестага и назначении новых выборов на 6 марта 1983 года. Несколько депутатов бундестага попытались обжаловать это решение в Конституционном суде, но суд вынес решение о конституционности роспуска бундестага.

На выборах 6 марта 1983 года коалиция ХДС/ХСС и СвДП победила. Гельмут Коль, чья кандидатура в период с 1976 по 1998 годы выдвигалась на пост федерального канцлера шесть раз, добился лучших для себя результатов на выборах. Кандидатом на пост канцлера от СДПГ был бывший федеральный министр юстиции и обер-бургомистр Мюнхена Ганс-Йохен Фогель.

22 сентября 1984 года состоялась знаменательная встреча Гельмута Коля и президента Франции Франсуа Миттерана, прибывших на поле битвы при Вердене, чтобы вместе вспомнить павших в сражении. Фотография их рукопожатия стала символом примирения немцев и французов. В последующие годы у Коля и Миттерана сложились особо доверительные отношения. Такие шаги в продвижении к европейскому единству, как Маастрихтский договор, а затем вводединой европейской валюты стали результатом в том числе этого тесного франко-германского сотрудничества.

Гельмут Коль оказался замешанным в афере Флика в связи с взятками, проводившимися концерном Флика политикам в ФРГ и финансированием секретных служб, вызывался в соответствующую комиссию бундестага по расследованию для дачи показаний.

На выборах в бундестаг 1987 года Гельмуту Колю проиграл премьер-министр Северного Рейна — Вестфалии Йоханнес Рау.

После наметившихся демократических изменений в ГДР и падения Берлинской стены 9 ноября 1989 года Гельмут Коль без предварительного согласования с партнёрами по коалиции выступил в бундестаге с программой по преодолению раздела Германии и Европы, состоявшей из десяти пунктов. Уже 18 мая 1990 года был подписан Государственный договор о валютном, экономическом и социальном союзе между ФРГ и ГДР. Несмотря на сопротивление президента Бундесбанка Карла Отто Пёля, Коль добился, чтобы в нём был зафиксирован курс обмена один к одному марки ГДР на немецкую марку для зарплат, арендной платы и пенсий. Это легло впоследствии тяжёлым бременем на предприятия в новых федеральных землях. На переговорах в формате «два плюс четыре» вместе с министром иностранных дел Гансом-Дитрихом Геншером Гельмут Коль добился согласия держав-победительниц во Второй мировой войне на объединение Германии, выраженного в Договоре «Два плюс четыре» и включением объединённой Германии в блок НАТО.

Объединение Германии весьма положительно отразилось на дальнейшей карьере Коля на посту федерального канцлера, которая возможно без него не продлилась бы столь долго. В 1989 году на партийном съезде в Бремене Колю с большим трудом удалось предотвратить «попытку путча» со стороны своей внутрипартийной оппозиции в лице Хайнера Гайслера, Риты Зюсмути Лотара Шпета.

17 января 1991 года Коль в третий раз избран федеральным канцлером Германии после победы над своим соперником из СДПГ премьер-министром Саара Оскаром Лафонтеном и стал первым федеральным канцлером объединённой Германии.

После сложной победы на выборах в бундестаг 1994 года Коль вновь становится федеральным канцлером. В этот раз на выборах от СДПГ ему противостоял премьер-министр Рейнланд-Пфальца Рудольф Шарпинг. Следующие годы ознаменовались скорее внешнеполитическими успехами: во Франкфурте-на-Майне разместился созданный Европейский центральный банк, ввод евро. Во внутриполитической жизни в деятельности правительства Коля наступил период затишья, вызванный ограниченными возможностями федерального правительства из-за преобладания в бундесрате социал-демократов, что закончилось в конечном итоге поражением ХДС на выборах в бундестаг 1998 года.

На этих выборах победила Социал-демократическая партия во главе с премьер-министром федеральной земли Нижняя Саксония Герхардом Шрёдером. Христианско-либеральная коалиция сменилась красно-зелёной. 26 октября президент ФРГ Роман Герцог освободил Гельмута Коля от должности федерального канцлера. На выборах в бундестаг 2002 года Гельмут Коль не баллотировался. Скандал с незаконным финансированием ХДС разразился после парламентских выборов 1998 года, когда стало известно, что Гельмут Коль, несмотря на свои обязательства, прописанные в подписанном им в его бытность федеральным канцлером Законе о политических партиях, утаил полученные партией финансовые средства в размере от полутора до двух миллионов немецких марок. До настоящего времени Коль не даёт никаких комментариев по этому вопросу. Данное им объяснение о том, что он получил денежные средства от спонсоров, которым он дал своё слово не разглашать их имён, противоречит закону и в своё время подверглось резкой критике со стороны общественности. Специальная комиссия бундестага занималась расследованием произошедшего с декабря 1999 года по июнь 2002 года, что сопровождалось бурными изменениями внутри ХДС. 18 января 2000 года в связи со своим участием в афере с финансовыми средствами ХДС Гельмут Коль был вынужден уйти с поста почётного председателя партии.

Поиск по сайту: