Сучасне бачення природи людини полягає у тому, що вона не біосоціальна, а більш специфічна. Її специфічність можна окреслити принаймні трьома ознаками

По-перше, у тривалому спорі про співвідношення біологічного і соціального нібито забули про третій фактор - психічний. Бо природа людини визначається не лише задатками (біологічним) і соціальним середовищем і вихованням (соціальним), а й внутрішнім "Я", тобто психічним. Під "психічним" розуміється внутрішній душевно-духовний світ людини - його свідомі і несвідомі процеси, воля, переживання, пам'ять, характер, темперамент тощо [20, 341].

По-друге, розгляд людини під кутом зору єдності природного і соціального дає змогу побачити її як складову універсуму, що надає підстав деяким сучасним авторам вести мову про людину як космічну істоту. Такий космічний статус людини зумовлений так званим антропним принципом, згідно з яким природа, універсум мають таке співвідношення світових констант, за якого стає принципово можливим виникнення життя в людині [23, 314-315].

По-третє, біологічне в людині відрізняється від природно-біологічного, хоч і не є чимось надприродним. Це біологічне соціалізоване і окультурене, таке, що змінило свою суть у процесі еволюції. У ході антропогенезу формується нова істота - людина, що, виділившись із природи, несе в собі притаманні їй ознаки, які не вичерпуються природним. Людина має нову якість, суть якої наука до кінця ще не збагнула. Природу людини можна пояснити через поняття "культура", біологічне і соціальне в якому знаходиться в перетвореному (соціалізованому, окультуреному) вигляді. Реалізуючись через біологічне і соціальне, людське знаходить вияв, з одного боку, в психологічному, моральному, естетичному, релігійному, політичному, з іншого - індивідуальному і суспільному, груповому і колективному, особистому і загальному. Існує безліч прикладів, коли воно може зберігатись навіть за умов тривалої ізоляції від суспільства і втрачено в найтісніших контактах з ним. Отже, природу людського як культурного науці ще належить розгадати, описати, відтворити [14, 60].

Багатовимірність людини окреслюється поняттями "особистість", "індивід" та "індивідуальність". На сторінках вітчизняної філософської літератури дискусії з приводу співвідношення цих категорії почались з 60 х років. Б.Г. Ананьєв у своїй роботі "Людина як предмет пізнання" один з перших розглядав структуру людини як індивіда, особистості й індивідуальності. Говорячи про людину як індивіда, дослідник має на увазі його природні особливості, анатомо-фізичну основу особистості [2]. Такий підхід підтримують і інші дослідники, вважаючи, що в понятті "індивід" концентруються передусім біологічні властивості, а соціальні описуються поняттям "особистість".

Іншу думку підтримує А.Н. Леонтьєв. Згідно з його підходом поняття "індивід" виражає певну цілісність, особливості конкретного суб'єкта, що виникають на ранніх ступенях розвитку життя. Індивід, зазначає Леонтьєв, це передовсім генотипне утворення, його формування продовжується і в онтогенезі (протягом життя). У міру розвитку дедалі виразнішими стають поєднання природних та набутих якостей. Отже, індивіди індивідуалізуються [15, 174].

Пізніше, у 80 х роках, вітчизняні філософи дійшли єдиної думки: відтоді й досі категорія "індивід" в усіх гуманітарних науках використовується для означення окремо взятої людини, як подається у філософському словнику, "одиничного представника людського роду" [24, 470]. Саме в такому значенні вона використовується у філософських працях останніх років. Зокрема, Л.Губерський, В.Андрущенко, М.Михальченко вважають, що поняття "індивід" означає окремість існування людського. Він поєднує в собі природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості [14, 61]; у підручнику з філософії за редакцією М.І. Горлача, В.Г. Кременя і В.К. Рибалка, індивід визначається як "соціальний атом, окрема людина, окремий представник людського роду і член якоїсь соціальної спільноти " [23, 472].

Поняття особистості, за А.Н. Леонтьєвим, як і поняття індивіда, виражає цілісність, але цілісність особливого роду. Особистістю не народжуються, особистістю стають. Отже, особистість - це цілісність, що зумовлена соціальними факторами [15, 174]. Філософський словник за редакцією В.І. Шинкарука тлумачить особистість як "суб'єкта суспільних відносин, носія свідомості та системи суспільно значущих якостей " [24, 470]. Синтезуючи дві основні концепції особистості - особистість як функціональна (рольова) характеристика людини і особистість як її сутнісна характеристика, А.Спіркін визначає особистість як індивідуальний вираз суспільних відносин і функцій людей, суб'єкт пізнання та перетворення світу, прав і обов'язків, етичних, естетичних та всіх інших соціальних норм [20, 357]. Наведені визначення особистості та багато інших акцентують увагу на соціально значущих рисах та якостях індивіда. Також особистість визначається як істота цілісна, яка об'єднує у собі особисті, соціальні і природні якості.

Проблема індивідуальності також вітчизняними дослідниками розумілась і продовжує розумітись неоднаково. Одні автори вважають індивідуальність властивістю особистості. Як зазначає В.М. Дьомін, "особистість - це така істота, в якій загальні соціальні властивості знаходять індивідуально-неповторний вираз, тому особистість - це завжди індивідуальність" [9, 53]. Другі автори категорію індивідуальність пов'язують виключно з категорією індивід, а не особистість. Відповідно до такого підходу індивідуальність є складовою цілісної природи індивіда як окремої людини, яка розвиває і зміцнює свою особливість, а категорія особистість вбирає в себе усі прояви людського, всі характерні ознаки, притаманні людині як представникові людського роду [14, 61].

Видається найбільш вдалим поєднання обох підходів, яке знайшло втілення в працях Б.Ананьєва і К.Платонова. Б.Ананьєв вважав, що індивідуальність - це не лише сукупність індивідуально-психологічних особливостей, вона являє собою єдність і взаємозв'язок властивостей людини як особистості і суб'єкта діяльності, в структурі якої функціонують її індивідуальні властивості, розуміючи індивідуальність як вищу ланку в ієрархічній тріаді "індивід - особистість - індивідуальність" [3, 173-178]. К.Платонов проблему індивідуальності розглядає як систему особливостей людини як індивіда, як організму і як особистості. Як вважає дослідник, індивідуальність охоплює такі рівні від нижчого до вищого: сомато-морфологічна індивідуальність, що має прояв на фотографії; біохімічна індивідуальність, яка має прояв у несумісності тканин і алергіях; фізіологічна індивідуальність, яка передається через індивідуальність нервізму, що є спільною у людини і безхребетних тварин; процесуальна психічна індивідуальність - індивідуальність суб'єктивного, яка є вищою для людини лише в момент народження; змістовна психічна індивідуальність, яка притаманна людині як особистості і є продуктом її взаємодії зі світом; і нарешті, соціально-психологічна індивідуальність, яка є продуктом спілкування зі старшим поколінням і визначає індивідуальність творчості особистості [17, 60-61].

Вирішення проблеми індивідуальності в такій формі, яка з'являється в працях Б.Ананьєва і К.Платонова, є ще одним шляхом розв'язання окресленої раніше дилеми співвідношення природного і соціального. У такому контексті усі прояви індивідуальності певною мірою спираються на природну основу, але вони формуються й удосконалюються у процесі суспільної практики. Індивідуальність, зазначає сучасний український психолог П.П. Горностай, являє собою розв'язання суперечності між біологічним і соціальним у людині. Якщо індивіда розглядати як осереддя біологічних начал, розвиток яких описується поняттям дозрівання (тобто розвиток внутрішніх потенцій), то особистість є соціальною сутністю та її розвиток описується поняттям формування (тобто зміна під впливом зовнішніх впливів). Зняттям суперечності, синтезом біологічного і соціального є суб'єктні фактори, які притаманні рівню індивідуальності і розвиток яких підіймається до рівня саморозвитку людини [7, 329].

В сучасній філософській літературі для характеристики специфічних рис особистості застосовують категорії "властивості", "особливості" і "якості". Заслуговує на увагу дослідження К.Платонова з приводу співвідношення цих понять [17, 58-59]. Згідно з автором найбільш широкою категорією є властивість, яка відбиває все, що притаманно людині як індивідові. Особливість є тією властивістю, яка відрізняє індивіда від інших. Вона може бути стійкою і значущою, значущою лише за певних умов або зовсім незначною. Якість являє собою найбільш суттєву властивість, що дає будь-якому феномену визначеність. Зі зміною якості людини змінюється її сутність. Якість - це завжди властивість, але не будь-яка властивість є якістю. Найбільш суттєвими якостями дослідник вважає атрибути особистості, якими є її усвідомленість, динамічність, активність і неповторність.

К.Платонов якості особистості класифікує за чотирма критеріями, в основу яких закладені ті чи інші психічні явища. Заслуговує на особливу увагу його типологія якостей за критерієм відповідності чотирьом основним підструктурам особистості та характеру і здібностям, що накладені на них. До першої підструктури особистості належать соціально зумовлені змістовні риси особистості (спрямованість в її різноманітних формах, відносини, моральні якості особистості тощо); до другої - знання, навички, вміння та звички, поряд з особистісним досвідом; до третьої - риси особистості, що залежать від індивідуальних особливостей психічних процесів як форм відображення дійсності; в четвертій біопсихічній підструктурі особистості вродженість процесуального різко пересилює надбаність [17, 134].

Не вдаючись до типологізації, перелік якостей особистості, які мають як природні, так і соціально значущі риси, наводиться у підручнику з філософії за редакцією І.Ф. Надольного. Серед них - розум, мудрість, емоції, воля, рішучість, навички, вміння, установки, переконання, інтуїція, здатність до самонавіювання, самооцінки, наслідування, ризиковість, любов, ненависть, пристрасть, імпульсивність тощо. Особливу увагу автори приділяють соціально значущим якостям, які являють собою продукт впливу суспільства, соціальних спільностей, окремих людей на дану особистість, а також самовиховання і справляють величезний вплив на розвиток як суспільства, так і самої особистості. Хоча моральні якості особистості розглядаються окремо від природних і соціальних, серед них автори виокремлюють такі, що мають виключно соціально значущий характер (милосердя, совість, патріотизм, справедливість тощо), і такі, які можна одночасно віднести до психологічних та моральних якостей (гуманізм, переконаність, сильний характер тощо) [25, 463-464]. Таким чином, той чи інший набір природних, соціальних, моральних, психологічних, естетичних та інших якостей особистості визначає її індивідуальність.

Всі люди унікальні і неповторні, але водночас у багатьох людей є багато соціально спільного, на основі якого розробляються типології особистості. Причому типології особистості, що розробляються у межах різних наук, істотно різняться між собою.

Ідея типології, що виникла ще в давні часи, найбільш яскраво представлена класичним вченням про типи темпераменту. Потім вона охопила характерологію та проникла в персонологію - вчення про особистість. Класичні психологічні типології особистості належать Лазурському, Юнгу, Кречмерову, Фрейду, Айзенку. Радянські психологи вважали, що класичні психологічні типології є скоріше принципами класифікації, ніж типології, та виступають як методи відбору діагнозу особистості [1, 14], використовуючи інший підхід до типології особистості. Зокрема, радянські психологи виокремлювали типи особистості на основі суспільної цінності потреб, що притаманні людині, мотивів, що їх виражають, та характерних форм самовиразу і самоутвердження (тип творця, тип споживача і тип руйнівника) [19, 146]; залежно від способів організації особистістю життя в ціннісно-часовому відношенні (стихійно-буденний, функціонально-діючий, споглядальний та споглядально-перетворюючий типи) [12] тощо.

В основу сучасної психологічної типології, витоки якої уперше з'являються у творах з медицини давньогрецького філософа Гіппократа, ідеї якої розвивав німецький філософ Іммануїл Кант, а остаточно узагальнив Борис Теплов, закладені особливості психічної діяльності людей (темп, швидкість, ритм, інтенсивність психічних процесів). Отже, за параметрами психіки виокремлюють чотири типи особистості: сангвіністичний - висока нервово-психічна активність, різноманітність та багатство міміки, емоційна вразливість і виразність, мобільність тощо; холеричний - надзвичайно висока нервово-психічна активність і енергійність дій, різкість і стрімкість рухів, висока імпульсивність, яскравий вираз емоційних переживань, певна неврівноваженість, нестриманість, запальність; меланхолічний - стриманість та приглушеність моторики, значна емоційна реактивність, глибина та стійкість почуттів за слабкого зовнішнього їх вираження; флегматичний - низький рівень активності поведінки й стриманість, повільність дій, спокійність міміки, мови, постійність та глибина почуттів і настрою [23, 478]. Також поширеною в психології є типізація особистості залежно від характеру поєднання основних властивостей нервової системи (реактивність, сензитивність, екстравертивність чи інтравентивність тощо).

Особливу роль у розробленні проблематики типології особистості відіграє соціоніка як наука, що вивчає стійкі типи людей, людських колективів на основі енерго-інформаційного обміну між ними, соціально-психологічну типологію особистості та міжособистісних відносин [8, 181]. Стандартний соціонічний підхід передбачає діагностику шістнадцяти варіантів особистості на основі генетично закріпленого каркасу мотивів людини, який несвідомо керує її діями на фізичному, психологічному, соціальному й інтелектуальному рівнях. Соціонічна типологія ґрунтується на шістнадцяти визначених комбінаціях таких пар психологічних ознак, як екстравертність та інтравертність, раціональність та ірраціональність, сенсорність та інтуїтивність, логічність та етичність. Соціоніки вважають, що кожна людина вільна в проявах власної індивідуальності, як 1/16 ої частки суспільства [5].

Проте залежно від складності завдань, які необхідно вирішувати, існує практика використання соціонічних типологій з більшою чи меншою кількістю одиниць. Так, В.Гуленко, І.Іващенко для застосування соціонічної типології у виховному процесі пропонують використовувати вісім соціонічних типів. Серед них чотири основних, кожний з яких поділяють на дві пари. Зокрема, лідери - F тип (сенсорний екстраверт) - лідер-практик, організатор, борець за владу та І тип (інтуїтивний екстраверт) - лідер-теоретик, генератор нестандартних ідей, креативна особистість; виконавці - S тип (сенсорний інтроверт) - виконавець-практик, оформлювач з добрими господарськими задатками та Т тип (інтуїтивний інтроверт) - виконавець-теоретик, поглиблювач та вдосконалювач теорій, обережний в обробці інформації, але добре дає їй оцінку; комунікатори - Е типи (етичні екстраверти) - емоційні, активні лідери-комунікатори та R типи (етичні інтроверти) - комунікатори-виконавці, у яких тяга до спілкування має спокійний характер; технологи - Р тип (логічний екстраверт) - технолог-лідер, який характеризується експресивністю, сміливістю у запровадженні своїх розробок і ділових планів, та L тип (логічний інтроверт) - технолог-виконавець, який відрізняється стриманістю, неініціативністю, холоднокровністю та певною відчуженістю у взаємодії з людьми [8, 183-184]. В класифікації з використанням шістнадцяти одиниць кожний соціонічний тип характеризуються не двома психологічними характеристиками, як в наведеній типології, а трьома.

Інший підхід у типології особистості використовують філософи. Радянські філософи розкривали особливості марксистського методу типізації особистості у зв'язку з класовою позицією [28], конкретно-історичною епохою [13] тощо. У сучасній соціальній філософії поширеною є типологія особистості за критерієм суспільного визнання. Отже, філософія поділяє осіб різного соціального типу, психологічного складу і темпераменту на три відносно самостійні категорії - рядову, історичну і видатну особистості. Рядові особистості - представники народної маси, більшість дорослих людей; історичні особистості - ті, що залишили певний слід в історії життя народу і культури, держави і людства; видатні особистості - ті, що своїми вчинками, творчістю, практичними справами здобули історично-позитивну суспільну оцінку, прискорили прогресивний рух об'єктивного суспільно-історичного процесу [14, 63-64].

Певним продовженням роздумів з приводу типологізації особистості є виокремлення цивілізаційної моделі особистості, космополітичної моделі - людини світу, специфічного типу радянської людини - хомосоветікуса та моделі української людини.

Виокремлення цивілізаційної моделі особистості у сучасній антропософії пов'язано зі зростаючою роллю цивілізаційного процесу. Причому визначення цивілізаційної моделі особистості може розглядатися у світлі різноманітних інтерпретацій. Перша виходить із значення цивілізації як техніки, способів організації економіки і політичного життя. У такому ключі цивілізаційна модель особистості окреслює основні риси сучасної людини постіндустріального суспільства. Окрім того, поняття цивілізаційного процесу, як зазначає російський вчений Б.Марков, включає в себе не лише технічні досягнення, а й організованість, впорядкованість душевного життя [16], що надає особистості таких рис, як стриманість та далекоглядність, самоконтроль та самодисципліна, відповідальність та порядність.

Друга інтерпретація виходить із більш широкого розуміння цивілізації як культури. В результаті аналізу багатьох підходів до визначення цивілізації американський вчений С.Хантінгтон доходить висновку, що культура є загальною темою кожного визначення цивілізацій, виокремлюючи такі загальні риси цивілізації об'єктивного порядку, як мова, історія, звичаї, інститути, релігія, підкреслюючи особливу роль останньої [27]. В усіх класифікаціях світових цивілізацій завжди виокремлюються Схід і Захід, які породжені відповідними мегакультурами. Східний і західний типи культури, по суті, визначають дві цивілізаційні моделі особистості - західну і східну. Відмінності цих типів - це передусім ментальні відмінності. Ментальність безпосередньо виражає дух народу, який може бути прихований у привнесених ззовні естетичних формах. Найяскравіше проявляється ментальність у міфології і релігії, які є духовно-онтологічними основами культури. Західна культура ґрунтується на поєднанні античної і християнської культур, що пронизані спадкоємністю. Основними цінностями західного шляху буття є особистість, практика технічного перетворення природи і історія. Ідея свободи особистості випливає із самої сутності християнського світоставлення, на якому базується західна культура. У католицькій і православній культурі свобода особистості є свободою вибору між добром і злом, у протестантській - свободою дії.

Щодо ідеї і практики технічного оволодіння природою як об'єктом, що повинен підкорятися людині, то у західній культурі людина сприймається як щось однозначно більш високе, ніж природа, що дає їй право змінювати природу для задоволення своїх наростаючих потреб. Ідея історії, що має початок, спрямованість і завершення, надає людському розвитку сенсу, відмежовує його від еволюційного процесу природи [11, 11]. Отже, особистість західного типу - це вільна особа, яка вибирає всій життєвий шлях і творить реалії життя, наповнює його змістом і підкоряє собі природу.

Східна культура ґрунтується на діалозі буддійського світоставлення з індуїзмом, а також даосизмом і конфуціанством. На Сході на відміну від Заходу - людина менше оцінює реальність. Вона приймає її прояви як такі, що не залежать від її вибору. Тому на Сході буття засновується не на цінностях, а на началах, які не можуть визначатися і вибиратися особистістю. Основними началами східного способу буття є природність - розчинення особистості в нірвані, не перетворення буття, а з'єднання з ним; фаталізм як підпорядкованість буттю, що визначає усталеність традицій і прагнення відгородитися від інших культур; невідворотна віддяка (карма) [11, 12-16]. Таким чином, особистість східного типу - це особа, що залежить від зовнішніх обставин, природи та зливається з останньою, лише через неї входячи в світ спілкування з людьми. Вона не має жодних бажань і амбіцій, приймаючи буття таким, як воно є, і підкоряючись йому.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абульханова-Славская К.А. О путях построения типологии личности // Психологический журнал. - 1983. - Том 4. - № 1.

2. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. - Л., 1966.

3. Ананьев Б.Г. Избранные психологические труды: В 2 х тт. - М.,1980. - Т. 1.
4. Бекешкина И.Э. Структура личности: методологический анализ. - К., 1986.

5. Всеукраїнський центр соціоніки // http://vcs.alfacom.net

6. Горностай П.П. Психологічні ролі в структурі особистості // Наукові студії з соціальної та політичної психології. - К., 2000. - Вип. 2(5).

7. Горностай П.П. Социализация личности и психологические роли // Теоретические и прикладные вопросы психологии (материалы юбилейной конференции "Ананьевские чтения-97". - СПб., 1997. - Вып. 3. - Ч. 1.

8. Гуленко В.В., Иващенко И.В. Соционика в воспитательном процессе // Актуальные проблемы формирования личности. - Харьков, 1995.

9. Демин М.В. Проблемы теории личности. - М., 1977.

10. Зворыкин А.А. Личность как единство генотипических, психофизиологических, социальных сторон человека и среды его изучения // Проблемы личности. Материалы симпозиума. - М., 1970. - Т. 2.

11. Історія філософії. Проблема людини та її межі. - К., 2000.

12. Ковалев В.И. Психологические особенности личностной организации времени: Автореф. дисс. на соискание уч. ст. канд. психол. наук. - М., 1979.

13. Корнеев М.Я. Проблемы социальной типологии личностей. - Л., 1971.

14. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз. - К., 2002.

15. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. - М., 1975.

16. Марков Б.В. Философская антропология: очерки истории и теории. - СПб., 1997.

17. Платонов К.К. Структура и развитие личности. - М., 1986.

18. Психология личности. - К., 2001.

19. Рейнвальд Н.И. Личность как предмет психологического анализа. - Харьков, 1974.

20. Спиркин А.Г. Философия. - М., 1999.

21. Теория личности. - Л., 1982.

22. Уэллс Г. Крах психоанализа: От Фрейда к Фромму. - М., 1968.

24. Філософський словник. - К., 1986.

25. Філософія. - К, 1998.

26. Фролов И.Т. Перспективы человека. - М., 1979.

27. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций или переустройство мирового порядка // Pro et contra. - 1997. - Весна. 28. Шульга Н.Л. Классовая типология личности. - К., 1978.

Поиск по сайту: