Особистість як предмет пізнання

Витоки філософського пізнання проблеми особистості можна знайти в філософії Стародавньої Індії, де людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розумілось як певна форма нескінченного ланцюга перероджень; у ранній античній філософії, де людина мислилась як частина Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосму; у класичній античній філософії, зокрема в працях Платона, який у людській душі, що тотожна соціуму, виокремлював три начала - розумне, афективне, жадаюче, та Арістотеля, який вбачав людину політичною істотою; у середньовічній філософії, зокрема в працях Августина Блаженного і Фоми Аквінського, які наголошували на божественній сутності людини, хоча перший обстоював протилежність незалежних душі і тіла, а другий наголошував на особистісній їх єдності.

З епохи Відродження виокремлюється особистість у сучасному розумінні не просто як окремість, що не зводиться до спільноти, а як самоцінна соціальна індивідуальність, самостійно діючий соціальний суб'єкт. Про це свідчать у тому числі етимологічні дослідження, які демонструють, що саме до цього часу належить наповнення поняття "особистість" (personality - англ., personnalite - франц.) сучасними змістовими значеннями самостійності, унікальності, індивідуальності, з чітко вираженим соціальним характером унікальності, що було пов'язано з необхідністю протиставлення середньовічного поняття "людина", яке тлумачилось як результат божественного промислу, продукт вищих сил [4, 19]. Саме з епохи Відродження у соціально-філософській думці розгортається великий дискурс з приводу природи і сутнісного наповнення особистості, який триває і сьогодні. Починаючи з праць італійських гуманістів, які підносять свободу, розум, активність, рухомий стиль життя, прагнення до земного самоствердження і щастя як структурні складові особистісного начала, Р.Декарта, який пов'язував сутність людини з її мисленням, І.Канта, який підкреслював моральний характер природи людини, І.Гегеля, який вважав її духовною істотою, продуктом світового розуму, Й.Фіхте, який головну ознаку людини бачив в її діяльності, Л.Фейєрбаха, який убачав у людині природну істоту, суть якої визначається любовним ставленням до ближнього, К.Маркса, який вважав, що сутність людини визначається сукупністю суспільних відносин, А.Шопенгауера, який розумів людину як вищий прояв волі до життя, Ф.Ніцше, на думку якого людина є проміжною стадією еволюції до Надлюдини, та багатьох інших можна побачити різноманітність тлумачень особистості. Таким чином, філософські визначення особистості перетинають кілька змістових ліній, які використовуються для розуміння особистості як істоти:

1) природної;

2) мислячої (духовної);

3) діяльної;

4) предметної і, нарешті,

5) соціальної (суспільної) [14, 55].

У психологічній науці особистість розглядається через призму багатьох концепцій, які так і називаються - концепції особистості. Це:

- аналітична психологія (К.Юнг),

- антипсихіатрія (Р.Д. Лейнг),

- антропологічна теорія (Ч.Ломброзо),

- біхевіоральні теорії особистості,

- гештальттерапія (Ф.С. Перлз),

- гуманістична психологія (К.Р. Роджерс),

- гуманістичний психоаналіз (Е.Фромм),

- диспозиційна теорія особистості (Г.У. Оллпорт),

- індивідуальна психологія (А.Адлер),

- католічний екзистенціалізм (Г.О. Марсель),

- конституціональні теорії особистості,

- концепція "людинознавства" (Б.Г. Ананьєв),

- культурно-історична теорія (Л.С. Виготський),

- марксистські теорії особистості,

- міжособистісна теорія психіатрії (Г.С. Салліван),

- неофрейдизм (К.Хорні),

- персонологія (Г.Меррей),

- розуміюча психологія (Е.Шпрангер), та багато інших.

Розглянемо три найбільш відомі концепції особистості, які, по суті, послугували фундаментом для виникнення більшості з перелічених вище концепцій та навіть сьогодні залишаються першоджерелом сучасних психологічних визначень особистості. Йдеться про фрейдизм, біхевіоризм і екзистенціалізм та їх більш сучасні інтерпретації.

У структурі особистості, запропонованій З.Фрейдом, як в усьому філософському світогляді, що заснований на принципах психоаналізу, ключова роль належить несвідомому, конфліктному внутрішньому світу особистості. Неофрейдисти здійснювали спроби відійти від фрейдівського біологізаторського тлумачення особистості, роблячи висновки про соціально-культурну зумовленість духовного світу особистості з обмеженням ролі сексуального потягу, що відіграє провідну роль у класичному психоаналізі, і тим самим, з обмеженням певною мірою несвідомого в структурі особистості. Так, К.Юнг, наприклад, розійшовся із Фрейдом у розумінні сутності природи несвідомого, вважаючи, що інстинкти мають символічну, а не біологічну природу; критикуючи Фрейда за натуралізм у розумінні природи людини, К.Хорні підкреслює роль культурних і соціальних факторів у становленні людини, але вона залишається на позиції психоаналізу в тому, що стосується ролі несвідомих прагнень, які є рухомою силою людської поведінки: "Навколишнє середовище залишається лише тлом, на якому розігрується напружена психічна драма протидіючих емоцій" [22, 114]; Е.Фромм переглянув положення і висновки класичного психоаналізу, формулює концепцію так званого "гуманного психоаналізу", в якій він підкреслює двоякість існування людини: тіло людини належить природі, розум же виводить її за межі власної природи тощо. Отже, усі інтерпретації фрейдизму, вводячи у розуміння людини поряд з біологічним соціальне, розглядають його як зовнішнє стосовно самої людини. Отже, головними витоками індивідуального розвитку особистості згідно з фрейдизмом і неофрейдизмом є внутрішні сили [21, 29-30].

Представники екзистенціалізму або "філософії існування" (М.Гайдеггер, К.Ясперс, Ж.П. Сартр, Г.Марсель, А.Камю) основну увагу у своїх вченнях приділяли питанням індивідуального людського буття. Коло питань, вирішення яких входить до кола завдання екзистенціоналістів, свідчить про прагнення проникнути до внутрішнього світу людини, "кинутої в світ". Це справжнє і несправжнє існування, вина і відповідальність, вибір і свобода, смисл життя тощо. Так, М.Гайдеггер через справжнє і несправжнє існування як дві ступені особистісного буття будує своє розуміння особистості, що наділена відчуттям своєї неповторності, індивідуальності та кінцевості і, по суті, протиставлена суспільству. Тенденція звільнення особистості від будь-яких загальнозначущих норм, що має прояв в екзистенціалізмі, найбільш яскраво виражена в антропології Ж.П. Сартра, де проблема особистості виступає як проблема вибору, визначення місця окремої людини в суспільній системі [21, 32-33]. Отже, в екзистенціальному баченні особистість розуміється також через її внутрішній світ, але на відміну від фрейдизму тут ключову роль відіграє свідомість, з допомогою якої людиною приймаються рішення і здійснюється вибір.

У класичному біхевіоризмі проблеми особистості практично не стояло. Людина розглядалась через її зовнішньо побудовану поведінку, яка інтерпретувалася як сукупність реакцій на стимули (йдеться передовсім про підхід Д.Б. Уотсона). Але інтеракційний напрям у психології, який склався на ґрунті біхевіоризму, значно пов'язаний з проблемами особистості і соціальних контактів індивіда [21, 34]. Теорія символічного інтеракціонізму розглядає особистість як сукупність її соціальних ролей, звідси - друга назва відповідної теорії - "теорія ролей". Згідно з поглядами її представників (Дж.Мід, Г.Блумер, Е.Гоффман, М.Кун та інші), людина в своєму житті, в спілкуванні з іншими людьми, діяльності ніколи не залишається "просто людиною", а завжди виступає в тій чи іншій ролі, є носієм певних соціальних функцій і суспільних нормативів. З погляду цієї теорії виконання ролі має велике значення для розвитку особистості людини. Розвиток психіки, психічної діяльності, соціальних потреб відбувається не інакше, ніж у виконанні певних суспільних рольових функцій [6, 105]. Таким чином, у біхевіоральному, а точніше інтеракціоністському, баченні особистість вводиться в соціальний вимір через виконання рольових функцій, які зумовлені зовнішніми, а не внутрішніми обставинами.

Ураховуючи класичні підходи, сучасні психологічні концепції у визначенні особистості базуються переважно на внутрішніх особливостях людини з урахуванням впливу зовнішніх факторів. Зокрема, С.Л. Рубінштейн визначає особистість як сукупність внутрішніх умов, через які переломлюються зовнішні впливи [19, 127].

Отже, кожна філософська система і психологічна концепція вирізняється однобічністю і певним перебільшенням однієї лінії у визначенні природи особистості, а значить, недооцінкою інших аспектів, а тим паче їх органічної єдності, яка набуває першочергового значення для цілісного розуміння особистості.

Дискусія про природу особистості, що точиться зі стародавніх часів, у другій половині XX ст. набула апогею, зокрема в науковій літературі СРСР. Хоча у більшості випадків роботи радянських вчених базувались на принципах марксистсько-ленінської методології і були певною мірою ідеологічно заангажовані, вони містять велику кількість наукоємного матеріалу, який цілком вписується у загальносвітові традиції інтерпретації проблеми людини і особистості. Йдеться про праці таких авторів, як Б.Ананьєв, В.Ануфрієв, В.Асєєв, І.Бекешкіна, В.Богданов, А.Бодалєв, М.Дьомін, А.Зворикін, А.Леонтьєв, К.Платонов, В.Сержантов, Н.Рейнвальд, І.Фролов та інші. Ключовими питаннями, що обговорювались згаданими мислителями, були:

по-перше, про співвідношення біологічного, психофізіологічного і соціального;

по-друге, питання про індивідуальність і неповторність особистості;

по-третє, про роль конкретної ситуації у її формуванні [10, 9]. Особливої гостроти в той час набуло обговорення проблеми співвідношення біологічного і соціального. Найчастіше її розглядали в аспекті розвитку і формування людських здібностей, з приводу якого також мала місце значна різноманітність поглядів. Сутність однієї із концепцій полягає у тому, що формування людських здібностей розглядається як засвоєння історичного досвіду попередніх поколінь у специфічній формі засвоєння предметів культури. Водночас у більшості випадків визнається роль біологічних начал і природних задатків у розвитку здібностей особистості. Проте значення цих природних задатків також інтерпретується неоднаково. В одних випадках значення задатків як біологічних факторів зводиться до ролі свого роду "спускових гачків", тобто незначних вихідних точок, які лише кладуть початок людському розвитку взагалі і розвитку соціальних здібностей зокрема. В інших - природні задатки розуміються як фактори, що справляють ключовий вплив на формування здібностей, і через них пояснюється природа індивідуальних відмінностей між людьми.
Підсумком багаторічної полеміки з приводу співвідношення природного і соціального на початку 80 х років XX ст. було визнання того, що розуміння сутності людини не можна наблизити, ні ідучи шляхом біологізаторства (панбіологізму), коли людські здібності визначаються лише генетично зумовленими властивостями, а соціальні умови розглядаються як просте тло діяльності, ані ідучи шляхом однобічної соціологізації (пансоціологізму), коли людина перетворюється в порожнє вмістилище зовнішніх впливів, коли здібності повністю детермінуються соціальним середовищем [9, 39]. Таким чином, дедалі більше набувала поширення ідея про біосоціальну природу людини, згідно з якою людина є живою системою, єдністю фізичного та духовного, природного та соціального, успадкованого та набутого. Проте навіть у такій інтерпретації вітчизняні філософи пріоритетну роль віддавали соціальному, аргументуючи останнє тим, що саме залучення до соціуму (норм права і моралі, побуту, правил спілкування та граматики, естетичних смаків тощо) формує мислення та поведінку людини, робить з неї представника певного способу життя, культури й психології [26].

Поиск по сайту: