Економічна природа трансакційних витрат

Http://pidruchniki.ws/15840720/ekonomika/institutsionalno-informatsiyna_ekonomika_-_chuhno_aa

Розділ 12 ТРАНСАКЦІЇ ТА ТРАНСАКЦІЙНІ ВИТРАТИ

Економічна природа трансакційних витрат

З історії економічної науки відомо, що поняття трансакційних витрат без його теоретичного пояснення було використано з метою розкриття важливої ознаки економічної системи — еволюції та використання грошей. А. Сміт звертав увагу на можливі перешкоди комерції в економічній системі, в якій був би поділ праці, але всі обміни мали б відбуватися у формі бартеру. Ніхто не міг би щось купити, якщо у нього не було б чогось, потрібного виробнику. Цю складність, — пояснював учений, — можна подолати за допомогою використання грошей.

Зрозуміло, що в умовах натурального (нетоварного) господарства пошук партнерів з обміну, яким властиві належні характеристики, буде дуже витратним і перешкодить здійсненню багатьох потенційно вигідних обмінів. Вигода, що з'являється у зв'язку з обслуговуванням обміну грішми, полягає у зменшенні трансакційних витрат. Використання грошей знижує трансакційний витрати і полегшує підготовку контрактів, зменшує запас товарів, необхідний для безперервного обміну. Проте природа вигід, що забезпечуються шляхом використання грошей, на сьогодні для економістів не є актуальною. Оскільки є інші риси економічної системи, що існують у зв'язку з потребою зменшення трансакційних витрат, економісти тривалий період, як зазначає Р. Коуз, їх не помічають.

Лише у XIX ст., коли проблеми рівноваги і стабільного розвитку ринкової економіки, результатів її взаємодії з навколишнім середовищем стали предметом аналізу, окремі економісти висунули припущення, що в економіці процес укладання угод між агентами пов'язаний із деякими витратами. Одним із перших у праці "Основи політичної економії'' (1871) висловив таке припущення основоположник австрійської школи К. Менгер.

Для кращого розуміння аргументації К. Менгера звернемося до його концепції продуктивності обміну. У вказаній вище праці автор доказує, що економічний обмін відбувається тільки тоді, коли кожен його учасник, здійснюючи акт обміну, отримує приріст цінності до цінності наявної сукупності набору благ. Тому обмін можна порівняти в господарському значенні з продуктивністю промислової та сільськогосподарської діяльності. Разом із тим, обмін, на думку вченого, — це не тільки вигода, а й економічна "жертва", спричинена операцією обміну. Вона забирає "частину економічної корисності, яку можна одержати в результаті обмінних відносин", а це часто робить неможливими їх там, де вони були ще можливі.

Аргументи К. Менгер наводить з огляду на припущення про існування двох учасників обміну. Перший має благо А, яке володіє цінністю W1, другий — В із цінністю W2. У результаті обміну, що здійснюється між економічними агентами, цінність блага у розпорядженні першого буде W1 < (W1 + X), а другого — W2 < (W2 + Y). Звідси випливає логічний висновок, що у процесі обміну цінність блага в розпорядженні кожного учасника збільшилася на певну величину. Цей приклад свідчить, що діяльність, пов'язана з обміном — не марна трата часу та ресурсів, а така сама продуктивна діяльність, як і виробництво матеріальних благ. Усі, хто сприяє обміну, тобто економічним обмінним операціям, є такими самими виробниками, як землевласники і фабриканти, адже кінцева мета будь-якого господарства полягає не у кількісному збільшенні благ, а в більшому задоволенні людських потреб.

Характеризуючи обмін, К. Менгер робить висновок, що насправді не можливі рівності двох кількостей благ (рівності в об'єктивному значенні). Варто з'ясувати, чи є межі під час обміну. Він здійснюватиметься доти, доки цінність благ у розпорядженні кожного учасника обміну буде, за його оцінками, меншою, ніж цінність тих благ, які можна отримати в результаті обміну. Ця теза правильна для всіх контрагентів обміну. Якщо скористатися символікою К. Менгера, то обмін відбувається, якщо W1 < (W1 + X) для першого і W2 < (W2+ Y) для другого, або якщо X > 0 і Y > 0.

Отже, рівняння матиме такий вигляд:

(1)

де Wٰ1 і Wٰ2— оцінка цінності після обміну;W1 і W2— оцінка цінності до обміну; В — приріст цінності в усіх добровільних обмінах, що здійснилися, В>0.

Рівняння (1) описує одиничний акт обміну. Ключовим тут є показник В, що характеризує приріст цінності або її різницю і, таким чином, саму можливість і вигідність обміну.

У праці "Основи політичної економії" К. Менгер зазначав, що насправді випадки із "жертвами мінової операції" зводяться до мінімуму, проте навряд чи в реальності можлива така ситуація, щоб акт обміну здійснювався цілком без економічних жертв, хоча б останні обмежилися тільки втратою часу. "Економічними жертвами" вважаються фрахти, митні платежі, аварії, поштові витрати, страхування, провізія та комісійні винагороди, куртаж, вагові, пакувальні та складські платежі, утримання людей, які займаються торгівлею, і їх помічників взагалі, витрати з грошового обігу та ін. Вони є наслідком власне мінових операцій і їх необхідною складовою. Вони забирають частину економічної корисності, яку можна отримати у процесі обміну, і часто навіть унеможливлюють його реалізацію там, де вона була б ще можлива, коли б не було цих витрат. Розглянувши всі складові, можна вважати, що К. Менгер фактично дав сучасне визначення трансакційних витрат, пізніше ще раз відкритих Р. Коузом.

Трансакційні витрати також можна ввести в модель економічного обміну для ілюстрації його меж. Візьмемо уже відоме рівняння (1). За умови, що трансакційні витрати першого індивіда становлять М1, а другого М2, матимемо:

(2)

Очевидно, що обмін можливий, якщо В' — позитивне число, або

Ідеї К. Менгера отримали подальший розвиток у працях представників англо-американського інституціоналізму. На відміну від К. Менгера, який розглядав проблему укладання угод обміну, інституціоналісти зосередили увагу на аналізі питання впливу на цей процес відповідних інститутів. Наприклад, під час дослідження таких колективних інститутів, як сім'я, профспілки, торговельні об'єднання, виробничі корпорації, правові відносини та інші, на перший план висувалось поняття трансакції. У книзі "Правові основи капіталізму" (1934) Дж. Коммонс дає таке визначення цього ключового поняття. "Трансакція — це не обмін товарами, а відчуження і привласнення прав власності та свобод, створених суспільством". Таке визначення має зміст, на думку Дж. Коммонса, у зв'язку з тим, що інститути забезпечують поширення волі окремої людини за межі сфери, в якій вона може впливати на навколишнє середовище безпосередньо своїми діями, тобто за межі фізичного контролю. Отже, виникають трансакції, на відміну від індивідуальної поведінки або обміну товарами.

Дж. Коммонс виокремив три основні види трансакцій. Розглянемо їх детальніше.

1. Трансакція угоди або торгова трансакція використовується для здійснення фактичного відчуження і привласнення прав власності та свобод. У процесі її здійснення потрібна взаємна згода сторін, що ґрунтується на економічному інтересі кожної з них.

Головна відмінність трансакції полягає в повній правовій симетричності сторін (яка не виключає асиметрії інформації) Такої симетричності немає в інших видах взаємодій, виокремлених Дж. Коммонсом. На його думку, характерною ознакою цієї трансакції є не виробництво, а перехід товару від однієї особи до іншої. Тому в сучасній економічній літературі її ще називають трансакція торгівлі. Об'єктами трансакції угод є права на обмінювані блага. Прикладом є ф'ючерсний контракт, кредитна угода.

2. Трансакція управління — вид трансакції, за якого ключовим є відношення управління — підпорядкування. Це така взаємодія між людьми, коли право приймати рішення належить тільки одній стороні (унаслідок делегування, узурпації, придбання та ін.). У трансакції управління поведінка асиметрична у зв'язку із асиметричністю становища сторін і відповідно асиметричністю правових відносин. Об'єктом трансакції управління є поведінка однієї зі сторін правових відносин.

3. Трансакція раціонування — вид трансакції, за якого зберігається асиметричність правового становища сторін, але місце керуючої сторони займає колективний орган, який виконує функцію специфікації прав. До трансакцій раціонування належать: складання бюджету компанії радою директорів, державного бюджету урядом і затвердження його органом представницької влади, рішення арбітражного суду щодо суперечки між діючими суб'єктами, за допомогою якої розподіляється багатство. Під час трансакції раціонування немає управління. Через неї здійснюється наділення багатством того чи іншого економічного агента.

Ці трансакційні витрати не пов'язані безпосередньо з процесом створення вартості, але впливають на створення благ, які мають цінність для індивіда або колективного агента економіки (підприємства, фірми, асоціації).

Трансакція в господарській (економічній) діяльності — безперервний процес внутрішніх і зовнішніх взаємовідносин суб'єктів господарювання.

Визначення змісту трансакції, з'ясування її співвідношення з правилами як ключовими компонентами інституту сприяли теоретичному осмисленню проблеми трансакційних витрат. їх наявність призводить до того, що ті чи інші види трансакцій виявляються більш або менш економічними залежно від обставин часу та місця. Це пояснює той факт в економіці, що одні й ті самі операції можуть опосередковуватися різними типами трансакцій залежно від правил, що вони опосередковують. Тобто під поняттям трансакції розуміють власне угоду, а не щось за нею, а сутність трансакційних витрат визначають як витрати у процесі її здійснення, а не за її межами. Отже, трансакція — це передача товарів за допомогою угоди. Регулюючи інституціональні межі виконання трансакцій, суспільство прагне шляхом створення санкцій і стимулів зробити вигідним для ринкових суб'єктів здійснення трансакцій у певний спосіб, який не суперечить інтересам суспільства.

Введення в економічний аналіз у 30-ті роки XX ст. поняття трансакційних витрат було важливим теоретичним досягненням сучасної науки. Визнання "не безкоштовності" процесу взаємодії між людьми дало змогу зовсім по-іншому з'ясувати природу економічної реальності. Як зазначав Р. Коуз, "без поняття трансакційних витрат не можна зрозуміти, як працює економічна система, продуктивно проаналізувати низку проблем, що в ній виникають, а також отримати основу для напрацювань політичних рекомендацій".

Термін трансакційні витрати Р. Коуз використав з метою пояснення співіснування такої протилежної ринку ієрархічної структури, як фірма. Учений пов'язував утворення цих "островів свідомості" з їх відносними перевагами щодо економії на трансакційних витратах. Концепцію фірми Р. Коуз використав, щоб обґрунтувати оптимальну величину фірми. Вчений стверджував, що підприємство прагнутиме збільшувати свої обсяги до моменту урівняння витрат організації додаткової трансакції в межах фірми з витратами, за які б довелося відповідати під час здійснення тієї самої трансакції шляхом обміну на відкритому ринку, або з витратами по організації її іншою фірмою. Специфіку функціонування фірми Р. Коуз вбачав у припиненні діяльності цінового механізму та заміні його системою внутрішнього адміністративного контролю.

Справді, вплив трансакційних витрат в економіці відбувається повсюди. У процесі вибору способів ведення справ і вирішення всіх інших виробничих питань, бізнесмени мають враховувати майбутні трансакційні витрати. За умови перевищення витрат, пов'язаних із обміном, над вигодами від нього акт обміну не відбудеться, і обсяг виробництва у результаті спеціалізації не розшириться. Отже, трансакційні витрати відображаються не лише на контрактних домовленостях, а й на виробництві конкретних товарів і послуг.

Трансакційні витрати Р. Коуз трактує як "витрати збору й обробки інформації, витрати на здійснення переговорів і прийняття рішень, витрати контролю та юридичного захисту виконання контрактів". Характерно, що в подальшій діяльності Р. Коуз, широко використовуючи термін "ринкові трансакційні витрати", уникав уживання поняття "трансакційні витрати" щодо внутрішньої діяльності фірми. Учений замінював його такими виразами, як "витрати витіснених нею (фірмою —Авт.) ринкових трансакцій", "витрати на організацію тих самих операцій усередині фірми", тобто не ставив знак дорівнює між операціями в межах фірми і трансакціями. Р. Коуз також називав трансакційними витратами витрати на взаємодію покупців і продавців та утворення ринків, тобто ще чіткіше визначив свою позицію.

Становлення теорії трансакційних витрат як цілісної наукової концепції пов'язано насамперед з працями таких дослідників: А. Алчіан, Г. Демсетц, О. Вільямсон, С. Чанг, Й. Барцель, М. Дженсен.

Акцент Р. Коуза на понятті трансакційних витрат дав поштовх для розвитку економічної теорії в новому напрямі — віднесення фіаско ринку на рахунок трансакційних витрат. К. Ерроу визнав, що фіаско ринку не абсолютне і запропонував розглядати ширшу категорію, а саме трансакційні витрати, що загалом затримують, а в деяких випадках повністю блокують формування ринків. Тому виявлення трансакційних витрат у різних умовах і за різних систем алокації ресурсів має стати найважливішою складовою програми досліджень із теорії суспільних благ і в цілому теорії розподілу ресурсів.

Представники неоінституціоналізму, звертаючи особливу увагу на не абсолютність фіаско ринків, стверджують, що глухі кути виникають лише тоді, коли трансакційні витрати настільки великі, що перешкоджають обміну.

К. Ерроу зазначає, що не можна охарактеризувати всі фіаско ринку як екстерналії. Прикладом такого фіаско ринку вчений вважає недостатню кількість ринків, розрахованих на багато форм прийняття ризиків, і більшість ф'ючерсних трансакцій. У будь-якому разі пом'якшення фіаско ринку можливе. Для цього потрібні колективні дії, але не обов'язково держави.

Постійно спостерігається, на думку К. Ерроу, багато інших відхилень від анонімного атомізму цінової системи. Справді, фірми будь-якої складності є наочними прикладами колективної дії, оскільки внутрішня алокація їх ресурсів здійснюється за допомогою авторитарних та ієрархічних методів управління.

Питання зв'язку між трансакційними витратами і фіаско ринку досліджував також О. Вільямсон. Він вважав, що фіаско ринку можна розглядати як невдачі тільки в тому обмеженому розумінні, що вони пов'язані з трансакційними витратами, котрі можуть пом'якшуватися шляхом заміщення ринкового обміну внутрішньою організацією — вертикальною інтеграцією, з її допомогою відбувається процес інтерналізації трансакцій. Переваги інтеграції, на думку О. Вільямсона, полягають в тому, що вона гармонізує інтереси і дає змогу здійснювати ефективний (адаптивний, послідовний) процес прийняття рішень.

Значний внесок у ранні розробки теорії трансакційних витрат зробив А. Алчіан. Після досліджень Дж. Стіглера він визнав необхідність затрат на придбання й обробку інформації про потенційність обмінів та можливість їх здійснення за допомогою різних способів. А. Алчіан розглянув два методи економії на інформаційних витратах — стабільність цін і товарно-матеріальні запаси, незалежно від їх надлишку або невикористання. У 70-ті роки XX ст. А. Алчіан і Г. Демсетц продовжили розробляти питання "виміру", яке виникає в усіх фірмах. У спільних працях американські вчені прийшли до висновку про тісний зв'язок економічної організації з потребою пошуку економічного методу підрахунку (або виміру) продуктивності і винагород. Ця проблема не відобразилася у неокласичній літературі. На думку А. Алчіана і Г. Демсетца, фірму слід розглядати як контрактну структуру, що виникає як засіб підвищення ефективності командної організації виробництва. "Такий механізм, — зазначали вчені, — збільшує можливість виявлення ухилень серед власників тих факторів, які разом використовуються за командної організації виробництва (витрати виявлення зменшуються), і підтримка дисципліни власників факторів стає економічнішою".

З урахуванням цих розробок отримала подальший розвиток теорія принципал-агент. М. Дженсен і У. Меклінг ввели поняття агентських витрат, що пов'язані з проблемою прав власності.

На значущість систематичного вивчення трансакційних витрат, як перспективного пояснення економічної організації та інституціональних змін, звернув увагу Д. Норт. Як уже зазначалося, його праці стали фундаментом нового перспективного напряму економічної науки — нової економічної історії. Вчений застосував усі досягнення неоінституціональної економічної теорії до дослідження інституціональних меж сфери політики. Він з'ясував, що аналіз з позиції трансакційних витрат і прав власності призведе до створення інтегрованої моделі політичної економії, в якій поєднаються економічна теорія й економічна історія як дві важливі складові сучасної економічної науки.

Сучасне інституціоналістське пояснення непропорційно великого впливу "особливих інтересів" дав М. Олсон у праці "Логіка колективних дій" (1965). Згідно з його гіпотезою, існують "витрати на організацію", тобто інший клас трансакційних витрат; їх відносне значення змінюється зі зменшенням обсягу соціальної групи.

Представники сучасної економічної теорії трактують трансакційні витрати по-різному, інколи діаметрально протилежно (табл. 12.1).

Таблиця 12.1. Основні визначення трансакційних витрат

Закінчення табл. 12.1

Джерело: Эрроу К. Возможность и пределы рынка как механизма распределения ресурсов // THESIS. —1993. — Т. 1. — Вып. 2. — С. 53; Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. — М., 1997. — С. 45; Demsetz Н. The Firm in Economic Theory: A Quiet Revolution // American Economic Review. — 1997.

— Vol. 87. — № 2. — P. 425; Попов E, Лесных В. Трансакцонные издержки в переходной экономике // Мировая экономика и международные отношения. — 2006. — № 3.

— С. 73; Менар К. Экономика организаций. — М.: 1996. — С. 29; Прутська ОХ). Інституціоналізм і проблеми економічної поведінки в перехідній економіці. — К., 2003. — С. 74; Архиереев С. Трансакционная архитектоника и институциональные преобразования трансакционного сектора // Институциональная архитектоника и динамика экономических преобразований / Под. ред. А.А. Гриценко. — X., 2008. — С. 473.

Окремі з цих визначень суперечать точному тлумаченню трансакцій. Наприклад, визначення К. Ерроу є значно ширшим, ніж звичайне розуміння трансакційних витрат, оскільки в ньому е разом із останніми й інші їх види.

Насамперед, йдеться про витрати захисту прав власності, до яких можуть належати витрати специфікації (чіткого визначення меж) і створення виключних прав власності. Застереження про включення цього виду витрат не випадкове, адже особливості саме виключних прав власності часто є підставою для віднесення всіх витрат захисту прав власності в результаті розвитку обміну до трансакційних. Але такі факти свідчать лише про те, що залежно від умов створення виключних прав власності виявляється або вигідним, або недоцільним. Проте в разі перевитрати суспільних ресурсів такі витрати виникають не у зв'язку з обміном (не як трансакційні), а як результат дії певного способу організації суспільства. Тому такі витрати можуть належати до інституціональних витрат, що створюють загальні інституціональні межі обміну. Отже, витрати створення виключних прав власності не трансакційні, вони є витратами інституціональної організації суспільства, тобто витратами експлуатації економічної системи.

Проте витрати експлуатації економічної системи й інституціональні витрати розмежовуються лише умовно. Економіка не може функціонувати за межами певної суспільної структури, тому інституціональні витрати, якщо не безпосередньо, то принаймі опосередковано забезпечують діяльність економічної системи. Не всі витрати експлуатації економічної системи можуть належати до інституціональних. Зокрема, трансакційні витрати значною мірою складаються з витрат, не пов'язаних із функціонуванням інститутів, а тому вони не можуть належати до інституціональних. Тобто витрати експлуатації економічної системи, з одного боку, охоплюють частину трансакційних витрат, які не є інституціональними, а з іншого — інші, порівняно з трансакційними, види інституціональних витрат.

Багато економістів під час пояснення феномена трансакційних витрат проводять аналогію з тертям. У Р. Коуза є посилання на лауреата Нобелівської премії з економіки Дж. Стіглера (нагородженого за дослідження промислових структур, функціонування ринків, а також причин і наслідків державного регулювання). Він сказав про теорему Р. Коуза: "Світ із нульовими трансакційними витратами стає настільки ж дивним, як фізичний світ без сил тертя. Монополістам можна виплачувати компенсацію за те, щоб вони поводилися конкурентно, а страхові компанії просто не існували б".

На основі подібних припущень роблять такі висновки: чим ближча економіка до моделі загальної рівноваги Л. Вальраса, тим нижчий її рівень трансакційних витрат, і навпаки.

Своєрідний підхід щодо визначення природи трансакційних витрат в інших представників неоінституціональної економічної теорії. Найхарактернішим для них є тлумачення Р. Метхювса: "Фундаментальна ідея трансакційних витрат полягає в тому, що вони складаються із витрат складання й укладання контракту ex ante, а також витрат нагляду за його дотриманням і забезпечення виконання ex post, порівняно з виробничими витратам, які є витратами власне виконання контракту. У значній мірі трансакційні витрати — це стосунки між людьми, а витрати виробництва — витрати відносин між людьми і предметами, але це результат швидше їх природи, ніж визначення".

С. Архієреєв розрізняє два типи трансакційних витрат: втрати і затрати, а види трансакційних витрат визначає всередині кожного із типів. Учений зазначає, що як іноземні, так і вітчизняні дослідники не звернули увагу (за винятком витрат опортуністичної поведінки) на трансакційні втрати. До них належать: витрати непередбачених подій; витрати непередбачених

дій; витрати, пов'язані з можливим різним трактуванням положень контракту; витрати неузгодженості законодавства або інших нормативних актів; витрати дійового контролю і примусу до виконання законодавчих норм. До другого типу трансакційних витрат С. Архієреєв зараховує трансакційні затрати і включає до них такі традиційні види витрат: витрати на укладення контракту; інформаційні витрати; трансакційні витрати специфікації та захисту прав власності; витрати, пов'язані зі здійсненням розрахунків.

На основі зроблених узагальнень можна говорити, що в межах інституціональної теорії немає єдності в поясненні трансакційних витрат. Згідно з найзагальнішим визначенням О. Вільямсона "трансакційні витрати — еквівалент тертя в механічних системах". Наприклад, Я. Корнаі використовує термін "тертя" для характеристики факторів, що перешкоджають оперативному укладанню угод між економічними агентами. Якщо не зважати на аналоги з фізикою, відповідно до визначення П. Мілгрома і Дж. Робертса, до категорії трансакційних витрат належать будь-які витрати, пов'язані з координацією та взаємодією економічних суб'єктів. Отже, всі витрати, пов'язані з обміном і захистом повноважень, належать до трансакційних.

Трансакційні витрати — всі витрати, пов'язані з обміном, забезпеченням прав і примусом до їх дотримання.

У теоріях деяких економістів трансакційні витрати існують не тільки у ринковій економіці (Р. Коуз, К. Ерроу, Д. Норт та ін.), але і в альтернативних способах економічної організації і, зокрема, у плановій економіці (С. Чанг, А. Алчіан та ін.). Наприклад, С. Чанг вважає, що максимальні трансакційні витрати спостерігаються у плановій економіці, що й визначає їх неефективність.

За конкурентної системи має бути певний оптимальний обсяг планування, оскільки фірма — це маленьке планове суспільство, може і далі функціонувати, тільки якщо вона виконує координаційну функцію з меншими витратами, ніж ті, що виникали б, якби координації досягали за допомогою засобів ринкових трансакцій, а також ті, що мали б місце в разі виконання цієї самої функції іншою фірмою. Для існування ефективної економічної системи потрібні не лише ринки, а й планування відділів в організаціях належного розміру. Життєвість кожної із систем підтверджується в результаті змагання різних форм координації, зазначає Р. Коуз. Це можна віднести і до ринкової економіки в межах країни взагалі.

Поиск по сайту: