Поняття суб'єкта злочину. Вік кримінальної відповідальності

ТЕМА 9. СУБ'ЄКТ ЗЛОЧИНУ

Поняття суб'єкта злочину. Вік кримінальної відповідальності.

Осудність. Поняття неосудності та її критерії

Обмежена осудність

Спеціальний суб’єкт злочину

Відповідальність за злочини, вчинені у стані сп'яніння

Рекомендована література до теми:

1. Конституція (Основний Закон) України: Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 141. – (Бібліотека офіційних видань).

2. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5 квітня 2001 р. № 2341-ІІІ Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №25-26. – Ст. 131.– (Бібліотека офіційних видань).

3. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар /Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гаврик та ін.; За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – вид. третє, переробл. та доповн. – Х.: ТОВ ”ОДісей”, 2006.– 1184с.

4. Вартилецька І.А., Плугатир В.С. Кримінальне право України. Альбом схем: навч. посібник /За заг. ред. В.Я. Горбачовського. – К.: Атіка, 2003. – С.60-63.

5. Кримінальне право України: Загальна частина: підручник /Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін.; за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 4-е вид., переобл. і допов. – Х.:Право, 2010. – С. 139 -151.

6. Кримінальне право. Загальна частина: Підручник /за ред.А.С. Беніцького, В.С. Гуславського, О.О. Дудорова, Б.Г. Розовського. – К.: Істина, 2011. – С. 320 - 359.

7. Науково-праткичний коментар Кримінального кодесу України. – 4-е вид., переробл. і доповн. /За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Юридична думка, 2007. –1184с.

8. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Навч. посібник. – Київ: ”Центр навчальної літератури”, 2004. – С. 100-112.

Поняття суб'єкта злочину. Вік кримінальної відповідальності.

Суб'єкт – слово латинського походження. В філософії ним позначається людина, яка вивчає, пізнає світ. В теорії права суб'єкт є носієм прав та обов'язків, учасником правовідносин. В кримінальному праві суб'єкт – це один із учасників кримінальних правовідносин, особа, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Питання про суб'єкта злочину за своєю сутністю є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це прямо випливає із найменування розділу IV Загальної частини КК: ”Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)”.

У ч. 1 ст. 18 КК встановлено, що суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність. Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками:це особа фізична, осудна, яка досягла певного віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Факультативні (необов’язкові) ознаки суб’єкта злочину (спеціального суб’єкта) закріплені у ч.2 ст.18 КК, відповідно до якої спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа.

Перш за все суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплено у статтях 6-8 КК, де прямо вказується, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації тощо). Якщо на якому-небудь підприємстві в результаті порушення певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальну відповідальність несе не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи. Це прямо передбачено в багатьох статтях КК, наприклад у статтях 172, 223, 271 та ін.

Пропозиції, які зустрічалися в юридичній літературі, стосовно передбачення в новому КК України кримінальної відповідальності юридичних осіб не знайшли підтримки законодавця.

Взагалі питання щодо кримінальної відповідальності юридичних осіб є дискусійним і по різному вирішується у кримінальному законодавстві різних країн. На початку ХХ століття законами США була передбачена кримінальна відповідальність юридичних осіб, винних у злочинних діях у сфері господарювання, з покаранням за такі дії штрафом. Під час Нюрнберзького процесу міжнародний військовий трибунал визнав винними у вчинені злочинів проти миру і безпеки людства ряд фашистських установ та організацій: імперський кабінет, СС, СА, СД, гестапо, генеральний штаб та командування германських збройних сил. Відповідно до ст.10 Статуту Міжнародного військового трибуналу таке визнання винними СС, СА, СД, гестапо означало, що кримінальній відповідальності підлягають всі члени цих злочинних організацій вже за саму належність до них. У 1978 р. Європейський комітет з проблем злочинності Ради Європи рекомендував європейським державам визнати юридичних осіб суб’єктами кримінальної відповідальності за екологічні злочини, що дало би змогу застосовувати по таких справах покарання не лише у вигляді штрафу, а й вигляді заборони діяльності підприємств чи інших суб’єктів, якщо їх діяльність завдала великої шкоди людям, суспільству, природі.

Необхідно зазначити, що кримінальна відповідальність юридичної особи є традиційним інститутом англо-американської системи права. Федеральним законодавством та законодавством штатів США встановлюються сфери, в яких до кримінальної відповідальності поряд із фізичними особами, можуть притягуватися й юридичні особи: постачання споживачам товарів, небезпечних для життя і здоров’я, порушення законодавства про охорону довкілля, промислове шпигунство, розповсюдження матеріалів непристойного змісту, порушення законодавства про безпеку на виробництві, фінансові зловживання, ухилення від сплати податків тощо. При цьому розмір штрафів, які застосовуються до юридичних осіб – наприклад порушників податкового законодавства, в декілька разів перевищує розміри штрафів, встановлених за такі саме злочини для фізичних осіб. Кримінальна відповідальність юридичної особи не означає безкарності поведінки її службовців. Законодавець штатів спеціально вирішує питання про індивідуальну відповідальність тих працівників організацій, карані діяння яких розглядаються як зловживання юридичної особи. Ці фізичні особи підлягають покаранню у такому саме порядку, як і у випадках, коли б вони діяли самостійно – від свого імені або у власних інтересах.

У доктрині та судовій практиці Англії для обґрунтування кримінальної відповідальності юридичної особи була вироблена концепція, в якій управлінський апарат компанії порівнюється з мозком, а її службовці – з руками (теорія ототожнення). Вважається, що компанію можна притягнути до кримінальної відповідальності якщо доведено наявність причинного зв’язку між ”мозком” і ”руками”. Із Закону 1973р. про чесну торгівлю, Закону 1976р. про обмежувальну практику, Закону 1982р. про страхування, Закону 1985р. про компанії та ряду інших законів випливає, що кримінальна відповідальність корпорації настає у випадку, якщо протиправне діяння вчиняється особою, яка контролює діяльність корпорації в такому обсязі повноважень і на такому рівні, який дає підстави вважати, що поведінка цієї особи виражає намір корпорації. Найбільш розповсюдженим видом покарання, яке застосовується до корпорацій є штраф. В сучасний час корпорації в Англії на підставі вже існуючих прецедентних рішень судів можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності і за ”загальнокримінальні” злочини, які раніше тягнули за собою особисті покарання, які призначались окремій людині. Так одна із компаній, яка займалась організацією відпочинку, у 1994 році була засуджена за вбивство, яке сталося внаслідок порушення правил безпеки, що потягнуло за собою загибель чотирьох дітей. Компанія була оштрафована на 60 тис. фунтів стерлінгів, а її керівника було засуджено до трьох років позбавлення волі.

Інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб передбачений і у законодавстві значної кількості європейських країн, які належать до континентальної (романо - германської) системи права. Це такі країни як Франція, Нідерланди, Бельгія, Норвегія, Фінляндія, Данія, Литва, Молдова та ряд інших.

Згідно з ч. І ст. 18 КК суб’єктами злочину може бути лише особа, яка до вчинення злочину досягла встановленого кримінальним законом віку. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. Тому при розслідуванні і розгляді кримінальної справи дуже важливо встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тих же випадках, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи.

Вчинення суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла до вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсутність суб'єкта злочину, а отже, про відсутність складу злочину взагалі, внаслідок чого виключається і кримінальна відповідальність.

Встановлення певного мінімального віку кримінальної відповідальності пов'язане з фізіологічним процесом поступового формування здатності особи з моменту досягнення певного віку усвідомлювати свої дії і керувати ними та розуміти небезпечність дій, які нею вчиняються.

Перша відома згадка про мінімальний вік кримінальної відповідальності в історії розвитку вітчизняного правового поля (7 років) належить таким нормативним актам, як ”Градські закони” та ”Уложення царя Олексія Михайловича” (Соборне Уложення 1649р.). Пізніше (1845) за Уложенням про покрання кримінальні та виправні суб’єктом злочину визнавалась особа з 10 років.

В історії радянського законодавства питання про мінімальний вік кримінальної відповідальності вирішувалось по різному. Декретом РНК РСФСР від 14 січня 1918 року було встановлено, що відповідальність за злочини настає з 17 років. В ст. 3 Керівних засад кримінального права 1919 року було встановлено, що неповнолітні віком до 14 років не підлягють суду і покаранню. До них застосовуються лише виховні заходи. Такі ж заходи застосовуються і до осіб віком 14 – 18 років, які діяли без розуміння.

Ст. 18 КК 1922 УРСР року встановила мінімальний вік кримінальної відповідальності з 16 років, а неповнолітні віком 14–16 років підлягали відповідальності лише в порядку винятку, коли не можна було обмежитися засобами виховного чи медичного характеру. Такий же вік кримінальної відповідальності був визначений КК УРСР 1927 року.

Постановою ЦВК та РНК СРСР від 7 квітня 1935 року був встановлений вік кримінальної відповідальності в 12 років за найбільш поширені та небезпечні злочини – крадіжка, насильства, тілесні ушкодження, вбивства.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1941 року був визначений вік кримінальної відповідальності за всі злочини з 14 років.

Основами кримінального законодавства Союзу РСР та Союзних республік 1958 року був встановлений вік кримінальної відповідальності в 16 років, а за деякі злочини — з 14 років, який і зберігся до сьогодення.

У ч. 1 ст. 22 КК прямо зазначено, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Цей вік прийнято називати загальний віком кримінальної відповідальності. У ч. 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності – чотирнадцять років – за окремі, прямо перелічені в законі, злочини. Серед цих злочинів, наприклад, такі: умисні вбивства (статті 115-117 КК), умисне завдання тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121 частини 3 статей 357, 358, 360, 390, частини 3, 6, 7 ст. 412 КК), диверсія (ст. 111 КК), бандитизм (ст. 265 КК), зґвалтування (ст. 155 КК), крадіжка, грабіж та розбій (статті 185-187 КК) та деякі інші. Передбачений ч. 2 ст. 21 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти років, є вичерпним.

Аналіз цих злочинів дає підставу для висновку про те, що законодавець знизив вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів: а) насильницькі злочини; б) майнові злочини. В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини покладено такі критерії:

1) рівень розумового розвитку, свідомості особи, який свідчить про можливість уже в чотирнадцять років усвідомлювати фактичні об'єктивні ознаки та суспільну небезпечність злочинів, перелічених у ч. 2 ст.21 КК;

2) значна поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків;

3) значна суспільна небезпечність (тяжкість) більшості з цих злочинів.

Особа віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років не відповідає за злочини, за які встановлюється відповідальність з шістнадцяти років, навіть якщо вона брала в них участь як співучасник. У цих випадках особа віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років може нести відповідальність тільки тоді, коли в її конкретних діях містяться ознаки іншого злочину, за який законом встановлено відповідальність з чотирнадцяти років. Наприклад, якщо неповнолітній віком до шістнадцяти років бере участь разом з іншими особами, що досягли шістнадцяти років, у такому злочині, як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань шляхом насильства, небезпечного для життя і здоров'я (ч. З ст. 355 КК), то він може відповідати тільки за спричинення, наприклад, тяжкого тілесного ушкодження за ст. 121 КК.

У деяких випадках кримінальна відповідальність можлива лише за злочини, вчинені повнолітніми особами, тобто особами, які досягли вісімнадцятирічного віку, бо за характером цих злочинів їх фактично не можуть учинити неповнолітні. До таких злочинів належать, наприклад, ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 304 КК), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 335 КК).

Взагалі у Загальній частині КК поняття ”вік” стосовно суб’єкту злочину фігурує у ст. ст. 22, 56, 57, 60, 61, 97, 102, 105, 107, 108 КК та ряді інших.

Аналіз кримінального законодавства інших країн свідчить, що підходи до встановлення мінімальної вікової межі є досить різними: 10 років – Австралія; 11 років – Турція; 12 років – Ізраїль, Нідерланди, Сан-Маріно; 13 років – Узбекистан, Естонія, Франція, Греція; 14 років – Болгарія, Молдова, Казахстан, Білорусь, Арсенія, ФРН, Азербайджан, Литва, Латвія, Киргизія, Грузія, Таїланд, Аргентина; 15 років – Данія, штат Техас, Швеція, Польща; 18 років – Іспанія, Бельгія.

Доцільно звернути увагу і на той факт, що спорідненим із поняттям ”суб’єкт злочину” є поняття “особа винного”, яке також використовується у КК і зокрема, закріплено у п. 3ч.1 ст. 65 КК ( визначає загальні засади призначення покарання). Особа винного у цьому контексті є сукупністю його індивідуальних соціальних, фізичних, психологічних характеристик, елементів правового статусу. Ці ознаки можуть бути як негативними, так і позитивними з точки зору кримінального закону. Закон не дає безпосереднього їх переліку, втім критерії, за якими слід виокремлювати такі ознаки, можна сформулювати при аналізі обставин, що пом’якшують або обтяжують покарання (відповідно ст. ст.66 та 67 КК). До соціальних ознак можна віднести: соціальні ролі, які виконує винний (сімейний статус, професія, освіта, ставлення до виконання посадових обов’язків тощо). Фізичними ознаками є вік, стать, стан здоров’я, рівень працездатності. Психологічними характеристиками є особливості особистості винного, його характер, темперамент, манери, звички, соціальні установки. До особливостей правого статусу як характеристики особи винного слід віднести й наявність у нього судимостей за вчинений раніше злочин та встановлений компетентними органами держави під час розслідування кримінальної справи факт вчинення іншого злочину, за що особа не була притягнута до кримінальної відповідальності. Перелічені ознаки та характеристики особи винного враховуються судом при призначенні покарання. Спеціально такі ознаки у їх сукупності вивчає наука кримінологія, яка узагальнює різного виду дані і на їх підставі виділяє характерні соціально-демографічні ознаки певної категорії злочинів.

В кримінальному праві суб'єкта злочину, що володіє такими загальними ознаками, як фізична, осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, прийнято називати загальним суб'єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає наявність суб'єкта як елементу складу злочину, а отже, виключає склад злочину і кримінальну відповідальність взагалі.

Поиск по сайту: