Осудність. Поняття неосудності та її критерії

Як зазначено в ч. 1 ст. 18 КК, обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є осудність особи. У ч. 1 ст. 19 КК вказано, що осудною визнається особа, яка під час учинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Отже, осудність – це здатність особи під час учинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Кримінальний закон виходить з того, що тільки осудна особа може вчинити злочин і тому може нести кримінальну відповідальність. Це обумовлено тим, що злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи.

Здатність особи під час учинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільно небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємопов'язані і тільки в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації.

Питання про осудність особи виникає тільки у зв'язку зі вчиненням нею злочину. Саме щодо нього необхідно з'ясувати здатність особи правильно оцінювати суспільно небезпечний характер учиненого діяння, його суспільно небезпечні наслідки та керувати своїми діями (бездіяльністю).

Стан осудності – це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її певного віку. Як правило, стан осудності презюмується, бо він характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки за наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Зі станом осудності пов'язане і досягнення (реалізація) мети покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність учиненого злочину, а тому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання. Лише за таких умов призначене покарання багато в чому визначає подальшу поведінку засудженого, спонукає його не вчинювати нових злочинів.

Важливість встановлення осудності особи визначено перш за все тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності і покарання.

Поняття неосудності є похідним від поняття осудності, оскільки воно є його антиподом. Особа, яка перебуває в стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності і покаранню за вчинене суспільно небезпечне діяння, оскільки вона не є суб'єктом злочину.

У ч. 2 ст. 19 КК наведено законодавче визначення поняття неосудності, з якого випливає, що неосудною визнається така особа, яка під час учинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.

Ці положення закону, в яких описано поняття неосудності, прийнято називати формулою неосудності. Причому до цієї формули включено як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формула іменується змішаною формулою неосудності. Поєднавши в цій формулі медичні та юридичні ознаки, законодавець тим самим обмежив поняття неосудності чіткими, точно визначеними законом рамками. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про неосудність конкретної особи.

З тексту ст. 19 КК видно, що неосудність (як, до речі, й осудність) визначається тільки стосовно часу вчинення особою суспільно небезпечного діяння і тільки у зв'язку з ним. Неприпустимо за межами такого діяння порушувати питання про неосудність або осудність особи.

Як уже відзначалося, у КК поняття неосудності розкривається за допомогою двох критеріїв: медичного (біологічного) та юридичного (психологічного).

Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У ч. 2 ст. 19 КК виділено чотири види психічних хвороб: а) хронічне психічне захворювання; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки.

Хронічне психічне захворювання – досить поширений вид захворювання психіки. До таких захворювань відносять шизофренію, епілепсію, параною, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін. Усі вони мають прогресуючий, важко виліковний чи взагалі невиліковний характер, хоча і при них можливі так звані світлі проміжки.

Тимчасовим розладом психічної діяльності визнається гостре, короткочасне психічне захворювання, що перебігає у вигляді приступів. Воно виникає раптово (найчастіше внаслідок тяжких душевних травм) і за сприятливих обставин раптово припиняється. До таких захворювань належать різного роду патологічні афекти, алкогольні психози, біла гарячка та ін.

Недоумство (олігофренія) – найбільш тяжке психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, природженим видом порушення психіки, що уражає розумові здібності людини. Можливі три форми недоумства: ідіотія (найглибший ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найлегша форма). Таким чином, між собою ці захворювання різняться різним ступенем тяжкості ураження психіки.

Під іншим хворобливим станом психіки розуміють такі хворобливі розлади психіки, що не охоплюються раніше названими трьома видами психічних захворювань. Сюди відносять важкі форми психастенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Це не психічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони близькі до них.

Для наявності медичного критерію неосудності достатньо встановити, що на час учинення суспільно небезпечного діяння особа страждала хоча б на одне із перелічених захворювань.

Інші можливі психічні стани, що негативно впливають на поведінку особи, наприклад, фізіологічний афект, не виключають осудності. У певних випадках вони можуть розглядатися лише як обставини, що пом'якшують відповідальність (наприклад, стан сильного душевного хвилювання при умисному вбивстві – ст. 116 КК).

Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час учинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Наявність медичного критерію є лише підставою для встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан неосудності.

Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного.

У ч. 2 ст. 19 КК юридичний критерій неосудності виражено двома ознаками: 1) інтелектуальною – особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність); 2) вольовою – особа не могла керувати своїми діями. Під ”своїми діями” тут розуміється не будь-яка поведінка психічно хворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК.

Інтелектуальний критерій неосудності насамперед означає, що особа не розуміє фактичної сторони, тобто не розуміє дійсного змісту своєї поведінки (не розуміє, що вчиняє вбивство, підпалює будинок тощо), а тому не може розуміти і його суспільну небезпечність. Так, душевнохвора мати під час купання своєї малолітньої дитини вводила їй у тіло звичайні швейні голки, гадаючи, що таким засобом вона вилікує її від тяжкої недуги. У кінцевому результаті це призвело до смерті дитини, а в її тілі було виявлено понад сорок голок.

Інтелектуальна ознака також означає, що особа не здатна розуміти суспільно небезпечний характер своїх дій. У деяких випадках це не виключає того, що особа при цьому розуміє фактичну сторону своєї поведінки. Так, хворий, який страждає на олігофренію, підпалив у вечірній час сарай сусіда для того, щоб освітити вулицю, де веселилася молодь. Тут він розумів фактичну сторону своїх дій, однак унаслідок психічного захворювання не усвідомлював їх суспільної небезпечності.

Вольовий критерій неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, що вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю). Відомо, що вольова сфера людини завжди органічно пов'язана зі сферою свідомості. Тому в усіх випадках, коли особа не усвідомлює свої дії (бездіяльність), вона не може і керувати ними. Однак можливі ситуації, коли особа усвідомлює фактичну сторону свого діяння, може усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій та їх наслідків, але не може керувати своєю поведінкою. Такий стан спостерігається у піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абстиненції та ін. Такі хворі можуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну сторону вчинюваних ними дій і навіть розуміти їх суспільну небезпечність, проте вони втрачають здатність керувати своїми вчинками. Піроман, наприклад, під час підпалу житлового будинку розуміє фактичну сторону своєї поведінки, правильно оцінює суспільну небезпечність діяння і його наслідків, однак він не може керувати своїми діями. Також не може утримати себе і клептоман, коли трапилася нагода, від спокуси вчинити крадіжку чужого майна.

Визначені особливості інтелектуальної і вольової ознак й зумовили те, що в кримінальному законі (ч. 2 ст. 19 КК) вони розділені сполучником ”або”. Тим самим законодавець не тільки підкреслив їх відносну самостійність, а й, головне, закріпив їх рівне значення при визначенні поняття неосудності.

Отже, юридичний критерій містить ознаки, що визначають тяжкість захворювання, глибину ураження психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність усвідомлювати характер вчинюваного діяння, його наслідки і керувати своїми вчинками. У цьому виявляється нерозривний зв'язок медичного та юридичного критеріїв, що й зумовило необхідність закріпити у ч. 2 ст. 19 КК змішану формулу неосудності.

Особа може бути визнана неосудною тільки тоді, коли встановлено одну із ознак юридичного критерію на підставі хоча б однієї з ознак критерію медичного.

Відповідно до прямої вказівки закону особа, визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. До такої особи на підставі ч. 3 ст. 19 КК можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, передбачені у ст. 94 КК. Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак на відміну від звичайного психіатричного лікування є примусовими і спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства і держави від можливого повторення ним нових суспільно небезпечних діянь.

Як уже зазначалося, неосудність особи характеризує її психічний стан на час учинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законам.

Однак на практиці трапляються випадки, коли особа під час учинення злочину була осудною, але після його вчинення до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Застосування покарання до такої особи, по-перше, суперечило б принципу гуманізму, а по-друге, не могло б забезпечити досягнення мети покарання.

Частина 3 ст. 19 КК саме і передбачає таку ситуацію. У ній прямо сказано, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин в стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Відповідно до закону до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа (на відміну від особи, визнаної неосудною) може підлягати покаранню на загальних засадах (ч. 4 ст. 95 КК).

Поиск по сайту: