Начало украинского позитивизма

Украинское духовное возрождение ХІХ ст. и начало формирования нац. академической традиции в социологии.

У XVIII-ХІХ ст. вагому роль у збереженні нац. автентичності, самосвідомості і популяризації культури укр. народу відігравали численні, у тому числі фундаментальні історіографічні, етнографічні, лінгвістичні дослідження. Ще у середині ХІХ століття в Україні склалися передумови формування класичної укр. соціологічної думки:

• численні і плідні спроби системного наукового та художнього осмислення подій укр. історії;
• методологічно зрілий ступінь осмислення науковцями-гуманітаріями специфіки укр. суспільства, його історії та культури, визначення принципових напрямків їх розвитку;
• спорідненість розвитку укр. гуманітарної науки з європейськими тенденціями розвитку – зокрема внаслідок розвинених освітньо-просвітницьких вітчизняних традицій і наукових контактів.

Разом з цим тут зауважимо, що молода українська класична соціологія, яка скоро почала оформлюватися та інституалізуватися, мала яскраву специфіку. Якщо європейська формулювала власний предмет і його рефлексію, базуючись на філософських, економічних, правничих надбаннях почасти глобального характеру, то українська соціологія “народжувалася” не лише з соціальної філософії, але й з національної історіографії, культурознавства – при цьому у багато чому завдяки цим царинам знання.

Начало украинского позитивизма.

До ранніх вітчизняних власне соціологічних штудій сучасні дослідники відносять роботи численних українських науковців-гуманітаріїв і правознавців 60-70 років ХІХ ст. У своїх працях широке коло цих дослідників зосереджувалося саме на розгляді суспільства, висуваючи ідеї щодо його закономірностей і структури.

Поява і поширення перших вітчизняних соціологічних робіт в Україні обумовлена впливом молодої європейської соціології, у якій тоді домінував напрямок позитивізму.

Розглянемо доробок ранніх вітчизняних соціологів докладніше.

До українських позитивістів того часу слід віднести видатного вченого-соціолога, історика і педагога Олександра (Олександера) Івановича Строніна (1826 – 1889 рр.), який, подібно до більшості представників цього напрямку, прагнув емпірично дослідити і теоретично сформулювати загальні соціологічні закони. У своїх працях (“История и народ” – 1869 р., “История общественности” - 1886 р., інші) він загалом демонстрував натуралістичний підхід до суспільних явищ, який виражався наразі у механіцизмі. Механістичне уявлення про суспільну будову виразилося у О.Строніна зокрема у тому, що він наполягав, що оптимальною будовою будь-якої суспільної системи (держави, сім’ї, громади тощо) є пірамідальна. У верхівці піраміди має перебувати активна меншість („аристократія”), внизу – більшість („демократія”), посередині – шар честолюбців („тимократія”). При цьому вчений висловлював думку, що соціологічні закони у будь-якій соціальній організації подібні.

Володимир Вікторович Лесевич (1837 – 1905 рр.). Він опікувався загальнометодологічним визначенням соціологічної науки у системі гуманітарного знання, її предмету, до якого дещо абстрактно відносив суспільність взагалі – не тільки суто людську.

Також до поля його наукового інтересу входили проблеми прогресу, соціологічні методи, до яких він відносив спостереження, накопичення емпіричних даних та компарацію (співставлення). Щодо прогресу, то В.Лесевич вважав, що він полягає у розвиткові людства взагалі, його русі до ідеалу, під яким вбачав людяність.

Іван Васильович Лучинський (1845 – 1918 рр.), сформулював закон поколінь, за яким попереднє неодмінно впливає на наступне. Стосовно суспільної структури, то І.Лучинський висловлював соціально-атомістичні погляди, вважаючи, що її утворюють аґреґати, які при більшому наближенні походять з індивідів-атомів, які у своїй активності виходять з мотивів індивідуального характеру. Ці потяги (загалом, біологічні) професор пропонував певною мірою переносити на соціальні закономірності, тлумачити їх з точки зору активності суспільних атомів – так він формулював біологічний закон.

Микола Якович Грот (1852 – 1899 рр.), приділяв загалом свою увагу питанням прогресу і регресу, сутності соціології у системі наук. Активно підтримуючи принцип розвитку наук про неорганічні → органічні → надорганічні явища, у праці “До питання про класифікацію” (1884 рік) вказував, що соціологія (а також психологія) належать до останніх і мають багато спільного.

Розглядаючи питання побудови соціології як науки, М.Грот наполягав на виділенні таких її підрозділів: 1. Суспільні і філологічні науки, 2. Соціальна етика і наука про мистецтво, 3. Політична історія і релігієзнавство, 4. Юридичні та економічні науки.

Концепцію суспільного розвитку професор виклав зокрема у праці “Прогрес і наука” (1883 рік), тлумачив його як безперервну вервечку природних перетворень, фіналом якого є взаємне пристосування природних об’єктів. Ці перетворення здійснюються трьома різними шляхами:

• шляхом прогресу - зміни у природі (і, відповідно, суспільстві) ведуть до підйому його потенційних можливостей (сил, енергії);
• шляхом регресу – зі зворотніми наслідками;
• шляхом інгресу – власне, якісних перетворень не відбувається – суспільство усталене, його потенції перебувають на одному сталому рівні.

Максим Максимович Ковалевський (1851 – 1916 рр.).

Як і більшість попередників, вчений розглядав соціологію як науку про суспільний розвиток, опікувався питаннями соціального прогресу і солідарності. Останню він тлумачив не психологічно (як почуття чи ідею), а як “замиренну сферу” - універсальний закон прогресивного розвитку соціуму, його порядків, суспільних інститутів.

У свою чергу, частину своєї роботи, присвячену питанням суспільного прогресу, розвитку, які відбуваються, зокрема, внаслідок зростання солідарності, М.Ковалевський називав “ генетичною соціологією ”. Основні її позиції відбилися у праці “Очерки происхождения и развития семьи и собственности".

Поиск по сайту: