Організація і будівництво національної держави

1. Виникнення української козацької держави.

2. Становлення органів публічної влади української козацької держави.

3. Судова система української гетьманської держави.

4. Джерела права періоду Національно-визвольної війни.

5. Основні риси права періоду Національно-визвольної війни.

1. Виникнення української козацької держави.

Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у 1648—1654 pp., сучасники нарекли Українською козаць­кою державою, називаючи її також Військом Запорізьким, або Хмельниччиною (Хмельнишиною). Більшість учених використовує назву Гетьманщина. Навіть польський король Ян-Казимир офіційно визнав, що в Україні немає іншої влади, крім влади гетьмана з військом запорізьким, і що гетьман (Б. Хмельницький) діє, як «правитель», тобто як глава держави.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин й охоче вступили з нею у договірні відносини. Правосуб'єктність у міжнародних відносинах — це найважливіша ознака держави, реалізація її зовнішнього суверенітету. Іноземні держави в 1648—1654 pp. приймали Україну як рівного достойного партнера, хоча вона ще не здобула повної незалежності. Без сумніву, вони чинили так не тільки з політичних міркувань одного дня, а й завдяки глибокому розумінню геополітичного положення України, можливостей українського народу в боротьбі за визволення і розбудову вільної держави. Звичайно, мала значення загальна мирна атмосфера, що складалася у Європі після заключення 24 жовтня 1648 р. Вестфальського миру, який поклав кінець 30-річ-ній війні і проголосив фундаментальні принципи права, і серед них суверенітет і рівність держав. У 1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з «Військом запорізьким і народом руським», тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина —- надавати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитно торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.

У ті ж самі роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існували як здобутки, так і поразки.

За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визнавалася автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав проти замирення з Польщею, яка не задовольняла його справедливі вимоги і мала намір ліквідувати українську державність. Найбільше обурення українців викликало повернення, за останнім договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожувало втратою завойованих здобутків. Все це породжувало політичну нестабільність в Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни й міщани вбивали шляхту, орендарів, урядників, знищували їхнє майно. Стали з'являтися опозиційні до гетьмана групи і серед старшинства. Український народ дедалі більше переконувався, що тільки власна незалежна держава захистить його свободу і православну віру. Він наполегливо виступав за те, щоб продовжувати війну за визволення до повної перемоги. Через це Україна фактично і юридично розірвала Білоцерківський договір і продовжувала боротьбу з Польщею до повної незалежності від неї.

Величезна історична заслуга Б. Хмельницького полягає в тому, що він обрав єдино правильний шлях до незалежності у вигляді соціального компромісу. Він проводив гнучку політику: визнавав соціально-економічні вимоги селян, але не відмовлявся й від захисту інтересів старшини і шляхти. У такий спосіб він пом'якшив напруження в суспільстві, замирив населення і після блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 р.) рішуче узяв курс на створення незалежної держави.

2. Становлення органів публічної влади української козацької держави.

Аналізуючи систему органів публічної влади, важливо запам'ятати, що вона мала три рівні - генеральний, полковий і сотенний.

Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноваження поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер. її важко було скликати, нею важко було керувати. її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обов'язковим органом. її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини. Поступово (з липня — серпня 1648 р.) її почала заміняти старшинська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи — й сотників.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універсали — загальнообов'язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад — військової і генеральної старшини. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем («Tie усі полки були при гетману...»).

Першим гетьманом вільної України став Б. Хмельницький. Спочатку у січні 1648 р. його було обрано гетьманом Війська запорізького — головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, Б. Хмельницький оголосив себе гетьманом звільненої України: «Правда, что я малый и незначительный человек, но Бог дал мне, что я есть едино-владец и самодержец русский». Самовидець розповідає, що після втечі з-під Корсуня польських загонів, а з ними обох коронних гетьманів українське військо умовило Б. Хмельницького прийняти владу над усією визволеною Україною, він одержав клейноди збіглих коронних гетьманів — їхні булави й бунчуки. Не дивно, що не тільки сучасники, а й дослідники прирівнювали Б. Хмельницького до монархів суверенних держав.

Б. Хмельницького як главу України визнавав і польський король. 19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б. Хмельницькому разом з привілеєм на вільності гетьманську булаву і бунчук, червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець стверджує, що «...разных стран монархи отозвались з приязнью до гетьмана и подарки прислали». Надійшли подарунки і від московського царя.

Уже в ті роки керівники іноземних держав вважали Хмельницького монархом і відповідно до нього зверталися. Загальновідомо, що турецький султан називав його «славою монархів христианських».

А ось лист Б. Хмельницькому з далекої Англії: «Титул от английцев, данный Хмельницкому: Богдан Хмельницкий, Божьей милостью генералиссимус и стародавней греческой религии и церкви, властелин всех запорожских казаков, страх и истребитель польской шляхты, завоеватель крепостей, искоренитель римских священников, преследователь язычников...». Автором цього послання був Олівер Кромвель, який добре розумівся на повноваженнях державних володарів.

Нині дедалі більше дослідників вважають, що наприкінці 1650 р. в руках Хмельницького зосередилася фактично самодержавна влада.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини. Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вель­можа». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бунчужний — головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія.

Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє суддів) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада генерального судді була другою після гетьмана.

Генеральний підскарбій завідував державною скарбницею.

Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадується в 1650 р. У ній зосередилось усе поточне військове, адміністративне, судове, фінансове управління, складалися універсали.

Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом української держави.

За Україною, як за державою, визнавалося право мати постійне реєстрове військо. Зборівський договір визначив його чисель­ність — 40 тис. козаків, після чого Хмельницький почав складати реєстр. Він був затверджений Генеральною радою на початку березня 1650 р.

Білоцерківський договір зменшив реєстр до 20 тис. Проте насправді в 1648—1654 pp. в Україні діяла величезна на ті часи збройна сила чисельністю 300—360 тис. осіб. Самовидець пише, що це була «незличеная лічба войска». І все це іменувалося козацтвом. Цікаво порівняти: Б. Хмельницький у січні 1648 р. перемістився у Січ із загоном в 300 осіб, а розпочав дії у квітні того самого року з військом у 5 тис. бійців. Під Жванцем у 1653 р. стояло вже 350-тисячне військо.

Збройні сили в період війни формувалися як з добровольців, так і з мобілізованих. Ухилення від мобілізації загрожувало смерт­ною карою.

Б. Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздатність збройних сил. З цією метою влітку 1648 р. він прийняв війсь­ковий Статут — «Статут про устрій Війська Запорізького». Дисципліна у війську була суворою. Досить нагадати, що шановного полковника М. Кривоноса прикували до гармати за непокору гетьману.

У державі, що формувалася, величезний вплив мала церква. І це природно. Церква і національна держава були потрібні одне одному. Церква освячувала створення держави, піднімала її авторитет. Нагадаємо, що саме царградський патріарх Паїісій у грудні 1648 р. під час урочистої зустрічі Хмельницького в Києві як переможця Речі Посполитої титулував його князем Русі.

Держава, зі свого боку, піклувалася про православну церкву. Церковники-ієрархи православної церкви сміливо засуджували Польщу, а також, якщо вважали за потрібне, висловлювали свою незгоду з політикою Хмельницького.

Служителі церкви всіх рівнів обиралися, і це було гарантією їхньої незалежності від держави.

Апарат державної влади й управління, що формувався, потребував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше, та частина населення, яка перебувала у збройних формуваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які до 1648 р. Україна віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці. Є відомості, що саме тоді Україна робить спробу запровадити власну грошову систему. У листопаді 1649 р. за розпорядженням Б.Хмельницького на козацькій Україні починається карбування монети (монетний двір був у Чигирині). На одному її боці був меч, а на другому — ім'я «Богдан».

Місцевими органами виконавчої влади були полкові уряди. Вони здійснювали управління полками, що об'єднували козаків певної території та становили військові одиниці, які набувають значення адміністративних округів. Територія, що входила до кож­ного полку, охоплювала містечка та села, де мешкали козаки. Кількість полків у різні періоди була різною. Одні з них припиняли своє існування, інші виникали. Найбільше полків нараховувалося в 1657 р. (36 полків). Назва кожного полку походила від назви повітів, староств або інших адміністративних одиниць (Білоцерків­ський, Канівський, Чернігівський, Ніжинський, Чигиринський тощо). Полковий уряд складався з полковника та полкової ради, що обирала полкову старшину (обозного, писаря, судцю, осавула, хорунжого). Саме полковникові та полковій старшині належала вся військова, судова й адміністративна влада на території полку. Крім цього, полковники входили до складу старшинської ради та суттєво впливали на вирішення важливих питань внутрішньої та зовнішньої політики держави, на вибори її глави - гетьмана. Вони, як державні діячі, були повновладними господарями полкової території, проте у своїй діяльності підпорядковувалися гетьманові.

Найдрібнішу ланку в структурі військового та адміністративно-територіального управління становили сотні, створені в середині XVII ст. їхня кількість у кожному полку була різною. Так, у 1650 р. в Брацлавському полку їх було 21, у Корсунському, Чернігів­ському, Прилуцькому - по 19, у Ніжинському - 9, а загалом -267. Управління сотнею здійснювали сотник, сотенна старшина (писар, хорунжий, осавул) і канцелярія, їхня влада поширювалася на територію сотні. Помічниками сотника були отамани - городо­вий, сотенний, курінний.

На думку багатьох учених, полково-сотенний устрій був характерним елементом української державності, притаманний тільки їй. Річ у тім, що полки як військові одиниці існували в багатьох країнах світу, але в жодній з них полково-сотенна організація не отримала, як в Україні, військової, адміністративної та судової влади. До того ж вона виявилася напрочуд життєздатною та проісну­вала в несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135 років).

3. Судова система української гетьманської держави.

Судочинство у Війську Запорозькому (Україні) грунтувалося на давніх звичаях Запоріжжя. "Де б не знаходились наші козаки і хоч би їх було лише три, два повинні судити одного", - зазначалося в "Декларації його Королівської милості Війську Запорозькому на пункти супліки даної" (1649 р.). Те ж саме повторювалося в так званих, "Березневих статтях" (1654 р.), схвалених москов­ським царем Олексієм Михайловичем.

У період становлення козацької держави формується новий суд. Він був окремим для кожного стану.

На першому місці стояли козацькі суди - Генеральний, полкові, сотенні.

Найвищий - Генеральний суд - діяв при гетьманові. До його складу входили два генеральні судді та писар. Він розглядав апеляції, що надходили від полкових і сотенних судів, а також деякі справи, з якими прохачі зверталися безпосередньо до гетьмана.

Інколи гетьман посилав на місця окремі (тимчасові) судові комісії для розгляду справ важливого значення чи здійснював вибіркову перевірку судів.

Полкові та сотенні суди поширювали свою юрисдикцію не тільки на справи свого козацтва, а й на все населення, що проживало на їхній території. Вони, фактично, замінили гродські суди.

Усі вироки з найважливіших справ, особливо вироки до смертної кари, підлягали обов'язковому затвердженню гетьманом.

Існували й шляхетські суди, що діяли згідно з пунктами Зборівського договору. Вони продовжували існувати й після союзу з Москвою. Та оскільки над цими судами стояла козацька адміністрація, то вони поступово занепадали, а їхні повноваження переходили до козацьких судів.

Зберігали свою компетенцію суди в містах із магдебурзьким правом, але в їхні справи часто втручалися полкові та сотенні: суди, хоча повноваження цих судів і були розширені.

Богдан Хмельницький запровадив окремі суди для іноземців. Наприклад, гетьманським універсалом від 2 травня 1657 р. грецьким купцям м. Ніжина було надано право мати власний суд.

Монастирі та церкви створювали свої суди, але тепер вони розглядали не всі справи різних соціальних верств української держави, а лише внутрішні справи духовенства.

Продовжували діяти цехові та ярмаркові суди.

На Запоріжжі суд відбувався на загальній військовій раді. Проте із занепадом "чернецької" (загальної) козацької ради та зро­станням ролі старшинської ради судочинство також стало пере­ходити до рук старшини. Судову владу тут мали всі керівники вищої та місцевої адміністрації.

4. Джерела права періоду Національно-визвольної війни.

Формування в 1648-1654 рр. української державності не могло не вплинути на розвиток права, що діяло в Україні. Та воно розвива­лося дещо іншим шляхом, аніж державність. Якщо апарат польської влади тут було ліквідовано одразу ж і розпочато створення нових структур, то у праві скасовувалися лише ті норми, що закріплювали панування в Україні польських магнатів. Так, втратили чинність "Статут на волоки" (1557 р.), "Ординація Війська Запорозького"_; (1638 р.), королівські та сеймові конституції. Інші джерела права, що діяли в Україні до 1648 р., - Литовські статути, збірники магдебурзького права й інші акти – продовжували діяти, оскільки їхні норми відповідали характеру тих феодальних відносин, які складалися в тогочасному українському суспільстві.

Виникають і нові джерела права, що були прямим результатом створення української держави. До них слід віднести універсали (листи) Б. Хмельницького, що були на той час актами верховної влади, загальнообов'язковими для всього населення України. Вони регулювали широке коло відносин (наприклад, поземельних - роздача земель у власність або в користування козацькій старшині, адміністративних - призначення на посади тощо).

Джерелами права були також міжнародні угоди, що їх укладав гетьман, переважно, із сусідніми державами. У них закріплювався статус України як суб'єкта міжнародно-правових відносин, містили вони також норми цивільного, адміністративного, сімейного та інших галузей права.

5. Основні риси права періоду Національно-визвольної війни.

Специфічні умови формування української державності зумовлю­вали й розвиток права. Воно регулює широке коло відносин - від організації полково-сотенного управління та судочинства до порядку ведення бойових дій.

У цивільному праві формується новий стан умовної земельної власності - рангові маєтки та рангові землі, що нада­ються козацькій старшині за службу.

Спрощується система злочинів і покарань (вилучаються норми про замахи на королівську владу, магнатсько-шляхетський порядок управління). Та натомість з'являються нові склади злочинів: зрада повсталому українському народові, невиконання вимоги старшинської адміністрації, ухиляння від надання допомоги товаришу під час бою та ін. Більш суворими в роки війни стають міри покарання. Зрадників страчували, всіх без винятку, незважаючи на їхні ранги та посади. Особливо жорстоко карали осіб (здебільшого, це були селяни), котрі здійснювали напади на старшинські маєтки.

Характерною особливістю розвитку права цього періоду було те, що починає простежуватися тенденція до поступового переходу від норм звичаєвого права до норм, створених державою. Процес цей був тісно пов'язаний з формуванням державності.

Судовий процес був усним. За докази в суді правили визнання сторін, показання свідків, різноманітні письмові документи, наприклад, розписки в одержанні грошей чи майна тощо. Продовжували застосовуватися й такі засоби досудового слідства, як гоніння сліду та шлякування. Судові засідання були публічними. Допускалося оскарження рішень і вироків до вищих судових інстанцій. Якщо ж злочин було вчинено в умовах бойових дій, то винесений вирок оскарженню не підлягав.

Питання для самоконтролю

1. Як виникла українська національна держава.

2. Назвіть органи влади української козацької держави.

3. Назвіть органи судової влади.

4. Перелічіть джерела права.

5. Охарактеризуйте систему злочинів і покарань.

Література:

1. Боярська З. І.Історія держави і права України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2001. — 280 с.

2. Захарченко П.П. Історія держави і права України.: Університет «Україна», 2005.

3. Іванов В.М. Історія держави і права України в 2-х ч. – К.: 2002.

4. Іванов В.М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2007.

5. Історія держави і права України: Посіб. Для підготов. до іспитів / В.І. Орленко. В.В. Орленко. – 3-е вид., доповн. та перероб. – К.: Вид. Паливода А.В., 2008.

6. Історія держави і права України / За ред.. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 2000.

7. Історія держави і права України: Підручник / А.С. Чайковський (кер. авт.. кол.), В.І. Батрименко, Л.О. Зайцев, О.Л. Копиленко та ін.; За ред.. Ф.С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер, 2006.

8. Історія держави і права України: навч. посіб. / Г.І. Трофанчук. – К.: Юрінком Інтер, 2011.

9. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.:Атіка, 2001.

10. Музиченко П. Історія держави і права України: навч. посіб. – К.: «Знання», КОО,2006.

11. Хрестоматія з історії держави і права України. У 2-х т. / За ред.. В.Г. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 1997.

Поиск по сайту: