Музичне мистецтво Русі

Музичне мистецтво давньоруської доби поділялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

Невід'ємною частиною мистецтва періоду Русі була народна пісня. У побуті зберігалися старовинні землеробські народні свята з численними колядками, веснянками, закликаннями, обрядовими «русаліями» та купальськими іграми.

Головними носіями народного мистецтва були скоморохи – талановиті музиканти і актори з народу. Вони були неодмінними учасниками всіх свят і розваг, важливих громадських подій, сімейних торжеств. Скоморохи уміли і співати, і танцювати, і грати, і виконувати пантоміму та акробатику (навіть дресирувати тварин, особливо ведмедів), складали пісні. Дотепні скоморохи нерідко виступали з сатирою на представників світської й церковної влади, духовенство та багатіїв. Саме тому їх переслідувала церква та влада, називаючи мистецтво скоморохів бісівським, диявольським. Основним інструментом скоморохів був гудок – триструнний смичковий інструмент, на якому грали смичком, тримаючи інструмент на коліні. Від його назви пішла ще одна назва скоморохів – гудошник, гудець.

Серед нових пісенних жанрів популярним був жанр билини – героїчний епос, що втілював патріотичну ідею, тему захисту батьківщини та її героїв-захисників – руських богатирів. Їх виконували сказителі-професіонали. До таких співців належали Митуса, Ор та Боян.

Багатством і розмаїттям вирізнявся і музичний побут княжого двору. При дворі князя був цілий штат різних музикантів-«умільців». Існувала традиція віншувати князя застольною музикою під час бенкетів.

На Русі існували різні види духових інструментів: труби металеві й дерев’яні (сурми), свірелі. Серед струнних – це гудок та смик. Різноманітними були свистячі флейтові духові інструменти – одно- та багатоствольні, так звані сопелі. Побутував також і язичковий духовий інструмент жалейка. Якщо сопелі й жалейки використовувались як пастуші інструменти, то труби й роги вживалися під час полювання або воєнних походів як сигнальні інструменти. Використовувалися також ударні інструменти – накри (литаври), бубни. Але головними були гуслі, під звучання яких мелодекламували сказителі. Надзвичайно популярними в народі були ліра та кобза-бандура.

З поширенням на Русі християнства почала розвиватися сакральна (церковна) музика. При головних храмах і монастирях почали організовуватися школи писемності та церковного співу. Вони виховували, навчали і формували самобутній стиль хорового церковного співу. Центром церковної музичної культури Русі з другої половини XI ст. став Києво-Печерський монастир, де була заснована школа співу і виховувалися майстри церковного співу – «розспівщики».

Характерними рисами церковного співу Русі були акапельність (хоровий спів без супроводу) та унісонність (одноголосий спів). Церковні наспіви здійснювалися за допомогою спеціальних знаків, які називали крюками або знаменами. Звідси і походили назви – «крюкове», «знаменне» письмо, «знаменний спів». Такий запис не давав можливості точно зафіксувати мелодію. Найбільш ранні з відомих нині записи церковної музики належать до XV ст.

Спочатку церковний спів був строго одноголосим, традиції якого не зазнавали змін впродовж майже п'яти століть. Але поступово одноголосся перейшло у поліфонічний спів – з великою кількістю голосів (багатоголосся).

На Русі були центри навчання співу, зокрема великий хор та школа при Десятинній церкві, співаки-солісти, які були і диригентами співу при Києво-Печерській лаврі.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ.

Народний танець на Русі – «пляс». Танці виконувалися у супроводі співу, музики та плескання у долоні. За літописами, народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Найпопулярнішими серед народних танців були хороводи.

Поиск по сайту: