Розквіт Київської Русі

Після смерті Святослава, який не залишив заповіту, між його синами розгорілася міжусобна боротьба. Молодші брати Олег і Володимир не бажали визнавати єдиновладним верховним князем старшого – Ярополка. До того ж за походженням Володимир був позашлюбним сином Святослава і ключниці Ольги (Малуші).

Вирішивши примусити братів визнати свою зверхність, Ярополк у 977 р. вирушив із військом на Овруч, де правив Олег. Військо Олега було розгромлене, а сам він загинув. Володимир утік у Скандинавію, де найняв дружину і 978 р. повернувся на Русь. Спочатку Володимир захопив Полоцьке князівство, а потім із військом пішов на Київ. Ярополк з Києва втік, а пізніше був убитий варягами, що служили Володимиру, і Володимир зосереджує у своїх руках неподільну владу.

Князювання Володимира Великого (980-1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу її піднесення та розквіту. В діяльності Володимира можна визначити кілька важливих напрямків.

По-перше, ураховуючи відцентрові тенденції у суспільстві, Володимир спрямовує свої зусилля, насамперед на зміцнення внутрішнього становища держави. Передусім, він остаточно підпорядкував владі державного центру великі союзи східнослов'янських племен – хорватів і дулібів (981 р.), пізніше радимичів і в'ятичів (981-984 рр.). У той час фактично завершується тривалий процес формування території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням східних слов'ян. На сході Київська Русь сягала межиріччя Волги й Оки; на Заході: Дністра, Карпат, Західної Двіни; на півночі: Чудського, Ладозького, Онезького озер; на півдні: Дону, Росі, Південного Бугу. До її складу входило близько 20 різних земель, племен, серед яких були і слов'янські і угро-фінські, і тюркські.

По-друге, ставши правителем держави Володимир, замість далеких походів, зосередив увагу на захисті власних кордонів. Він давав належну відсіч агресивним балтським племенам варягів (983 р.), волзьким болгарам (985 р.), полякам (981, 990, 992 рр.). Протягом майже всього правління Володимир вів боротьбу з печенігами, які кочували у Північному Причорномор'ї. Для захисту від кочівників на південних рубежах Київської Русі наприкінці X – у першій половині XI ст. була створена система земляних валів з дубовими частоколами, фортець, укріплених міст.

По-третє, поряд із зміцненням кордонів, Володимир проводить низку заходів щодо посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. З цією метою він здійснює ряд реформ:

– адміністративна реформа (близько 988 р.). Влада племінних князів у своїх землях залишалася ще дуже сильною: вони неохоче віддавали частину данини на користь Києва, самі здійснювали судочинство, молилися кожен своєму язичницькому богові. Володимир ліквідував племінні князівства, поділив державу на вісім уділів (округів), які у свою чергу, ділилися на волості. Уділи об'єднували землі довкола найбільших міст. В уділи призначали урядувати синів великого князя або його довірених осіб – посадників, які у свою чергу створювали місцевий апарат управління. Удільні намісники безпосередньо залежали від великого князя і виконували його волю. Таким чином Володимир усунув від влади племінних князів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Сепаратизм місцевої верхівки було подолано, в об'єднаній державі родоплемінний поділ суспільства поступається місцем територіальному;

– військова реформа відіграла значну роль як у посиленні обороноздатності країни, так і у зміцненні особистої влади великого князя. Вона спрямовувалася на ліквідацію «племінних» збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння надавалися за умови несення служби. Складовою військової реформи, очевидно, було й будівництво системи оборонних укріплень на південних рубежах держави.

– релігійна реформа. Прийняття християнства. Політичне об'єднання Київської Русі потребувало відповідних змін і в релігійній сфері. Язичництво зжило себе і не відповідало рівню розвитку Київської Русі, перешкоджало зв'язкам з країнами Європи, більшість яких були вже християнськими. Правлячій верхівці потрібна була релігія, що захищала її права, багатства і привілеї, а також владу над залежним населенням.

На Русі було запроваджено християнство візантійського зразка. Цей вибір був не випадковим. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав жителі Подніпров'я підтримували досить тісні зв'язки з ними, орієнтація на Візантію значно посилилася з появою торгового шляху „з варяг у греки”. По-друге, серед еліти Київської Русі візантійська модель християнства вже набула поширення, християнами були Аскольд, Ольга, багато християн було серед княжої дружини. По-третє, візантійська модель християнства підтримувала світську владу, що влаштовувала великого князя. По-четверте, православ'я знайомила Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало процес поширення та утвердждення нової релігії.

Окрещення Русі було пов'язане з рядом обставин. Візантійський імператор Василь ІІ у 986 р. попросив князя Володимира придушити заколот земельних магнатів, які виступили проти імператора. Володимир погодився, але висунув вимогу – одруження із сестрою імператора Анною. Хоча це порушувало візантійські традиції (виходити заміж за рівних собі), імператор погодився, але вимагав від Володимира охреститися і запровадити християнство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди, Володимир охрестився, за останніми дослідженнями, у проміжку між січнем і березнем 988 р. у Києві. Після цього він, як і обіцяв, допомагає імператору Візантії військами, але від останнього не отримує згоди на шлюб з царівною Анною. Тоді Володимир іде походом на Крим і захоплює головну житницю Візантійської імперії – Херсонес (Корсунь), що змусило імператора виконати умови угоди: видати заміж за нього Анну, вінчання з якою відбулося у Корсуні у храмі Святих апостолів. А влітку 989 р. він здійснив за допомогою грецького духовенства охрещення киян у водах Дніпра. Як підкреслює О.Д.Бойко, події, пов'язані із запровадженням християнства у 988-990 роках, літописцем спресовані в один – 988 рік. Насправді християнізація Русі тривала декілька століть.

Смерть Володимира (1015 р.) стала приводом до жорстокої боротьби між його синами за владу. Його найстарший (прийомний) син Святополк, князь турівський (літописець прозвав його за жорстокість «Окаянним»), бажаючи одноосібно панувати у 1015 р. захопив владу у Києві, убивши своїх зведених братів: Бориса – князя ростовського, Гліба – князя муромського, Святослава – князя древлянського (деякі історики заперечують причетність Святополка до цих подій).

Проти Святополка виступив старший син Володимира Ярослав – князь Новгородський. Розгромивши його у битві під Любечем, Ярослав утвердився на київському престолі (Святополк утік до Польщі). У 1018 р. Святополк у союзі з польським королем Болеславом Хоробрим (тесть Святополка) зайняли Київ (Ярослав утік до Новгорода). Однак, Святополк, позбавлений допомоги поляків, навесні 1019 р. на річці Альті під Переяславом зазнав поразки від свого брата Ярослава, який повернувся до влади в Києві (Святополк утік за кордон і там, перебуваючи то з чехами, то з поляками, незабаром загинув)

Ярослав Мудрий. Тривале князювання Ярослава (1019-1054 рр.) вважають вершиною економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі. Найбільш характерними рисами його політики були:

1. Ярослав свої зусилля, як і його батько, спрямував на посилення єдності і централізації держави, він значно розширив кордони своїх і без того величезних володінь. Протягом 1030-1031 рр. він повернув захоплені Польщею червенські землі (Забужжя). У результаті походів на північ приєднав до Русі фінські племена чуді, оволодів містом Юр’їв над Чудським озером. У 1036 р. Ярослав остаточно розгромив печенізькі орди. Піклуючись про зміцнення південних кордонів Русі, Ярослав продовжував розпочате Володимиром будівництво на кордонах зі степом величезних довгих захисних споруд, названих «змієвими валами».

2. У зовнішній політиці Ярослав надавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв'язків із різними країнами, підкріплюючи їх династичними шлюбами. Ярослава називали «тестем Європи».

3. У роки правління Ярослава Мудрого активізувалася внутрішня розбудова держави:

– з його іменем пов'язане створення першого писаного зведення законів Київської Русі – «Руська правда», що регламентувала внутрішньодержавні феодальні відносини. Вона була правовим кодексом держави, що вперше визначив права людини. Ця збірка законів відтворювала майнове розшарування, панування князів і бояр над простим людом. Так розмір штрафів за злочини залежав від статусу потерпілого: за вбивство огнищанина (управителя князівського маєтку) накладався штраф у 80 гривень, а за вбивство простого селянина смерда – 5 гривень;

– Ярослав продовжував політику Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі. Особливо уславився князь будівництвом церков. У той час у Києві було більш як 400 церков. Справжнім дивом тогочасного християнського світу вважається Софіївський собор ( 1037 р.).

Свідченням княжої турботи про церкву стало й те, що у 1051 р. Ярослав уперше призначив київським митрополитом русина Іларіона, усупереч волі константинопольського патріарха, щоб мати свою незалежну руську церкву в могутній державі, вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії. Іларіон – відомий церковний і політичний діяч, він автор першого давньоруського філософського твору „Слово про Закон і Благодать”. Багато істориків вважають, що він був автором так званого Печерського літопису (1073 р.).

– дипломатичні й торговельні зв'язки Русі з Візантією та іншими країнами потребували високої освіти русичів з обов'язковим знанням грецької та латинської мов. З цією метою у 1037 р. Ярослав відкрив у Софії Київській школу вищого типу. Навчалися в ній діти вищої знаті: майбутній митрополіт Іларіон, діти самого Ярослава, а також знатних іноземців – претендентів на корони королів. У школі, поряд з богослов’ям, вивчали філософію, риторику, історію, грецьку мову, географію та природничі науки. Випускники школи володіли іноземними мовами, були знайомі з творами античних, візантійських та західноєвропейських авторів. Опановували ораторське мистецтво. Це був перший вітчизняний навчальний заклад, що з’явився раніше, ніж перші такі заклади в Західній Європі;

– за часів князювання Ярослава швидко розбудовувалися старі й виникали нові міста, що мало велике значення для зміцнення кордонів держави. „Країною міст” називали Русь іноземні купці й мандрівники. Особливо інтенсивно розбудовувався Київ: за часів князювання Ярослава його площа зросла в сім разів. Вишуканістю архітектурних форм, привабливістю ремісничих виробів видрізнялись і такі міста, як Гадяч, Чернігів, Новгород, Суздаль та інші. Вітчизняні літописи налічують у Київській Русі більше трьохсот міст.

Давньоруські міста були центрами ремесла й торгівлі, осередками політичного та культурного життя, тут були зосереджені органи державної влади та церковного управління. Основу продуктивного населення міст становили ремісники. Великий попит мали вироби ювелірів, ковалів, зброярів, гончарів, іконописців та інших майстрів. У Київській Русі існувало близько сотні ремісничих спеціальностей. У містах зосереджувалася торгівля. Розмістившись посередині дніпровського водного шляху „із варяг у греки”, Київ став одним із світових центрів торгівлі;

– відбулися значні зміни у суспільних відносинах. За князювання Володимира і Ярослава родо-племінна держава остаточно переросла в ранньофеодальну, а її дружинна форма обернулася на монархічну. Поступово, в міру того, як князі та знать захоплювали землі общин, складався клас феодалів-землевласників. Земля, як основне багатство й джерело добробуту, перебувала у власності феодалів на чолі з князем, який утримував бояр і дружину. У літописах перші згадки про князівське землеволодіння датуються кінцем ХІ ст. Від ХІІ ст. починає запроваджуватися велике індивідуальне земельне володіння бояр. Його виникнення знаменувало подальший розвиток феодальних відносин і вплинуло на структуру держави й характер влади;

– з ім’ям Ярослава пов’язаний і розквіт давньоруської культури, освіти та наукових знань. Його можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. У князя була одна із найбільших на той час і перша в державі бібліотека. У давньоруських землях виникало чимало шкіл, у яких дітей навчали грамоті. Осередком знань став Києво-Печерський монастир, заснований у 1015 р. За Ярослава було укладено перший літописний звід, розвивалася література, перекладалися книги іноземних авторів.

Отже, часи князівства Ярослава Мудрого позначалися завершенням будівництва Давньоруської держави, її зміцненням, розвитком економіки, торгівлі, культури.

Правління Ярославичів. Ще при житті Ярослава, щоб уберегти власних синів од князівських усобиць, він віддав найважливіші землі у руки старших синів. Тобто, був введений новий принцип престолонаслідування, що грунтувався на старшинстві. Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину – Святославові, Переславщину – Всеволодові, Володимир-Волинський – Ігореві, а Смоленськ – Вячеславові, заповівши їм „не переступати братнього уділу”. Молодші брати Ігор і Вячеслав отримали незначні володіння. Основний задум цього заповіту Ярослава полягав у тому, щоб кожний із синів почергово перебував на київському престолі: якщо звільнявся у якійсь землі престол – відбулося пересунення братів вище та ближче за Києва. Головним, за заповітом Ярослава, мав бути старший із братів.

Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославовичі спершу правили державою досить злагоджено. Формально київським князем був Ізяслав, він постійно радився з молодими братами.

Найбільшим клопотом братів Ярославовичів були кочовики. Особливо войовничими серед тюркомовних племен були половці, що прийшли в Причорноморські степи з Прикаспію в першій полині ХІ ст. До руських народів половці вперше підійшли у 1055 р. Того разу переяславський князь Всеволод зумів розійтися з половцями мирно. Однак, ненадавго. Справжня битва відбулася у 1068 р. на річці Альта. Об’єднане військо трьох Ярославичів зазнало нищівної поразки. Князі рятувалися втечею. Всеволод побоявся залишатися в Переяславі й подався до Ізяслава в Київ. Безпорадність князів обурила киян. Стихійні протести переросли в повстання, в результаті якого князя Ізяслава було вигнано.

Підтримку він знайшов не у рідних братів, а у польського короля Болеслава ІІ. У 1069 р. Ізяслав за підтримки війська Болеслава знову посідає великокнязівський престол.

Протягом кількох наступних років братерська приязнь нечебто взяла гору над владолюбством. З загальнодержавних подій цих років найпомітнішою була Вишегородська нарада князів 1072 р. Присвячена перенесенню мощей святих Бориса і Гліба до новозбудованої церкви, вона зібрала, крім князів, також митрополита, епіскопів, ігуменів найбільших монастирів. Вшанувавших святих, князі порадилися і в мирських справах. Тоді було схвалено, зокрема, звід руських законів „Правду Ярославовичів”, що разом із статтями Ярослава Мудрого становили „Руську правду”.

Однак, мирна співпраця між Ярославовичами тривала недовго. Боротьба за київський престол разпочалася з новою силою. У 1073 р. між синами Ярослава Мудрого стався розкол. Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав захопив Київ, вигнав Ізяслава і став великим князем київським. Протягом трирічного князювання він перерозподілив землі на користь своєї родини, підкорив собі численних родичів. У 1076 р. під час хірургічної операції помер.

Після цієї трагічної події київським князем став Всеволод. Однак у 1078 р. при підтримці польського війська київський стіл знову (втретє) захопив Ізяслав. Святославичів було позбавлено всіх найважливіших володінь. Не маючи жодної надії повернути втрачене, вони взялися за зброю. У міжусобиці було втянуто не тільки численних родичів, а й зовнішніх ворогів Русі – половців. У братовбивчій війні у серпні 1078 р. Ізяслав був убитий. Повновладним київським володарем став Всеволод.

Головним напрямком його внутрішньої діяльності стало подолання міжкнязівських чвар. У зовнішній політиці основною турботою був захист від половецької загрози. Попри несприятливі обставини, князювання Всеволода в Києві було успішним. І тим успіхом немолодий Всеволод мав завдячувати своєму синові Володимиру (прозваний Мономахом по імені своєї матері – дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха). Як свідчать літописи, сам Всеволод опікувався головним чином духовним життям, а Володимир Мономах, за наказом батька, керував заходами, що потребували застосування військової сили.

Після смерті Всеволода (1093 р.) Мономах, який на той час володів Черніговом, відмовився від київського столу, а запросив на цю посаду сина старшого Ярославовича – Святополка Ізяславовича, адже за принципом старшинства він мав переважні права на Київ. Пізніше Мономах зрікся й Чернігова (на цю посаду заявив про свої права Олег Святославович (син Святослава), погрожуючи новою міжусобною війною). Щоб уникнути кровопролиття, Володимир Мономах зайняв у 1093 р. Переяслав (його володарь Ростислав загинув), де князював 20 років.

Любецький з’їзд князів (1097 р.). Постійна боротьба проти половецьких нападників потребувала залучення дружин декількох князів. Розуміючи це, Володимир Мономах підтримував тісні стосунки з братами і племінниками. Йому, зокрема, належала ініциатива організації з’їзду князів у Любечі у 1097 р. На Любецькому з’їзді було схвалено принцип князівської вотчини – тобто володіння, що належали батькам. Вотчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадок дітям та онукам. Так, Київ було визнано вотчиною нащадків Ізяслава в особі київського князя Святополка Ізяславовича, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав – Володимиру Всеволодовичу (Мономаху).

Однак рішення Любецького з’їзду не поклали край суперечкам князів. Адже, право закріплювалося лише за дітьми та онуками трьох Ярославовичів – Ізяслава, Святослава і Всеволода. Інші князі мали задовольнитися мізерними володіннями.

Князювання Володимира Мономаха в Києві. Коли у 1113 р. помер київський князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим господарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха. Ставши київським володарем головну мету свого князювання (1113-1125 рр.) Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі.

З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе значення мала його законотворча діяльність. Зокрема, за час його правління було схвалено „Устав”, що являв собою доповнення до „Руської правди”.

Правління Мономаха стало часом розбудови Києва. Він також розширив і укріпив міжнародні зв’язки Русі. Як і Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв’язки поєднували Київ з Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німеччиною, Угорщиною. Володимир Мономах помер у 1125 р. Поховали князя у Софійському соборі.

Після смерті Мономаха на київському столі утвердився його старший син – Мстислав. За семирічне володарювання Мстислава в Києві (1125-1132 рр.) він уміло керував державою, зміцнював великокнязівську владу. Кілька успішних походів проти половців забезпечили спокій на південних рубежах держави. За Мстислава пожвавився західний напрямок зовнішньої політики (похід на Литву). Відбувалося активне будівництво.

Мстислав був останнім київським князем, чию владу можна охарактеризувати як монархічну. По його смерті в Київській Русі почалася доба роздробленості.

Поиск по сайту: