Висновки по лекції

Затверджую

В.о. начальника кафедри

теорії й історії держави та права

підполковник міліції

Кузьменко В.Б.

Лекція

З навчальної дисципліни “Історія держави і права України”

По темі “ Зміни в державному ладі та праві в роки Другої світової війни”

Для курсантів факультету підготовки фахівців кримінальної міліції,

підготовки фахівців транспортної міліції, міліції громадської безпеки, підготовки фахівців для підрозділів слідства та дізнання

Обговорено і схвалено на засіданні кафедри теорії й історії держави та права

Протокол №___
від “___”____________2010 р.

Одеса 2010

План.

Питання 1. Початок Великої Вітчизняної війни. Окупаційний режим на українських землях.

Питання 2. Проголошення Організацією українських націоналістів Акту відновлення Української держави.

Питання 3. Міжнародно-правова діяльність України наприкінці ІІ Світової війни.

Навчальна мета лекції: ознайомити курсантів з історією української державності в роки Другої світової війни;

Виховна мета лекції: виховувати у студентів почуття гордості за героїчне минуле своєї держави.

Зв’язок з іншими темами, навчальними дисциплінами:

Історія України т. 13

Зв’язок з практикою: ознайомлення курсантів і студентів з історичним досвідом нормативного регулювання в умовах ведення війни.

Основна навчальна література по темі

Додаткова література

Бойко О. Історія України. Запитання і відповіді. Київ, 1997.

Замлинський В. О. та ін. Боротьба трудящих західноукраїнських областей УРСР проти фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу. – К., 1989.

Киричук Ю. Історія УПА. - Тернопіль, 1991.

Коваль В. С. Довкола радянсько-польської війни 1939 року // Історичні зошити АН України. – К., 1991. № 1.

Коваль М. 1941 - 1945 роки України // Укр. іст. журн. 1991. № 6.

Ковальчук С. В. Західна Україна на початку другої світової війни // УІЖ. 1991. № 8 - 9.

Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. -Львів, 1993.

Мірчук П. Українська повстанська армія 1942 - 1952. - Львів, 1991.

ОУН і УПА у другій світовій війні: Документи і матеріали // УІЖ. 1994. № 2 - 6; 1995. № 1, 2.

Рубльов О. С. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції // УІЖ. 1991. № 2.

Українська Головна Визвольна Рада. Документи і матеріали. - Львів, 1992.

Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941 - 1945 рр. – К., 1967 - 1975. - Т. 1 - 3.

Вступ

На світанку 22 червня 1941 р. Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Початок війни означав, що німецькі плани щодо українських земель фактично вступили у вирішальну фазу практичного здійснення. Український народ сприйняв агресію як загрозу самому своєму існуванню. Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію Радянського Союзу Друга світова війна стала для нього визвольною, справедливою, вітчизняною. У цій війні, як справедливо зауважує історик М. Коваль, мільйони людей захищали від іноземного агресора не «завоювання соціалізму», а власне життя, сім'ю, домівку, свою Вітчизну, 40-мільйонний український народ, вся його територія, промисловий потенціал, сировинні та продовольчі ресурси були втягнуті в епіцентр смерчу Світової війни.

Питання 1. Початок Великої Вітчизняної війни. Окупаційний режим на українських землях.

Понад 6 млн. воїнів дав український народ збройним силам країн антигітлерівської коаліції. За питомою вагою воїни-українці та уродженці України посідали друге місце у Збройних Силах СРСР (після росіян). З українського середовища вийшли сотні полководців та воєначальників. Досить сказати, що з 15 фронтів, які діяли в період радянсько-німецької війни, більше половини очолювалися маршалами та генералами — українцями за походженням.

Зміцненню воєнного потенціалу СРСР, а також зриву планів німецького командування захопити і використати багатства України для посилення своєї воєнної моці сприяла своєчасна і в цілому успішна евакуація (головним чином із Лівобережної України) устаткування 550 найбільших підприємств машинобудівної, металургійної, легкої та інших галузей промисловості, а також найціннішого майна радгоспів, машинно-тракторних станцій, колгоспів, науково-дослідних установ, у тому числі Академії наук, 70 вузів, понад 40 театрів, а також 3,5 млн. робітників, колгоспників та їхніх сімей.

На території західних та правобережних областей України розміщувалося понад 50 % усіх військових складів, розташованих переважно впритул до кордону. 30 червня 1941 р. Ставка видала директиву за підписом Сталіна про евакуацію їх до 2 липня «за лінію Дніпра». Однак виконати її вже було практично неможливо. За перший тиждень війни переважна більшість армійських запасів, пального, фуражу, боєприпасів дісталися німцям як трофеї. Такими були наслідки недалекоглядної доктрини «війни на чужій території», якої дотримувалися Сталін та його оточення напередодні німецької агресії.

Важливе місце в планах німецького командування відводилося захопленню в найкоротші строки України з її величезними сировинними ресурсами та родючими землями. Тим самим Гітлер та його кліка розраховували посилити воєнну економіку Німеччини, створити вигідний плацдарм для подальшого наступу німецьких військ і пере­моги над СРСР. Згідно з планом «Барбаросса» на територію України вдерлися 57 дивізій і 13 бригад групи армій «Південь». Їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського військових округів. Співвідношення у бойовій техніці також було на користь радянських військ. Однак перебіг подій на радянсько-німецькому фронті відразу ж набув несприятливого для Червоної армії характеру. Зазнавши значних людських і матеріальних втрат, радянські війська були змушені відступати. Ситуація справді склалася парадоксальна. З одного боку, за майже чверть століття ціною величезних зусиль і жертв радянський народ створив об'єктивні передумови для відсічі будь-якому агресорові: збудовано потужну оборонну промисловість, значно збільшено чисельність збройних сил. А з іншого, — через недалекоглядність і упертість Сталіна, який, «замкнувши на собі» всю владу в країні, на власний розсуд вирішував корінні питання, пов'язані з її обороною, ці передумови не були реалізовані належним чином.

На окупованій території німецькі загарбники дотримувалися класичної формули всіх завойовників: «поділяй і володарюй». Всю Україну нацисти розглядали як «лебенс-раум» («життєвий простір») для німецького народу. Ще до початку Світової війни за безпосередньою участю Німеччини перерозподілялися українські землі. Фашисти намагалися ліквідувати Україну як єдине ціле; вони розчленували її територію на свій розсуд, підкоривши різним адмі­ністративним органам. За згодою гітлерівців Закарпаття ще в березні 1939 р. було окуповане хортистською Угорщиною. Північна Буковина, Ізмаїльщина та Задністров'я — землі між Південним Бугом і Дністром, з центром в Одесі, були включені до складу Румунії — союзниці Німеччини. Пі землі дістали назву «Трансністрії». Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська області були виділені гітлерівцями в «дискрикт Галичина», що адміністративне підпорядковувався польському генерал-губернаторству. Це буй своєрідний різновид німецької колонії.

З більшої частини українських земель, окупованих німцями 20 серпня 1941 р., був утворений «Рейхскомісаріат Україна», куди ввійшли Волинь, Полісся, правобережна частина Полтавщини, а з 1942 р. — Запоріжжя і вся Полтавщина. Це адміністративне новоутворення включало 63,6 % всієї території України, де проживало 17 млн. чоловік. Рейхскомісаріат очолив один із сподвижників Гітлера, фанатичний нацист Еріх Кох, який ненавидів і зневажав українців як неповноцінних людей «нижчої раси». Він, зокрема, заявляв: «У нас немає жодних зобов'язань щодо цих людей. Слово «свобода» для них означає митися на свята. Наше завдання одне: германізувати цю країну шляхом ввезення туди німців, на корінне ж населення треба дивитися як на червоношкірих».

На окупованих територіях загарбники створили допоміжну адміністрацію — «цивільне управління» — міські управи на чолі з бургомістрами і волосні управи, очолювані старшинами. В селах призначалися старости, вербувалися поліцаї з невдоволених радянською владою осіб, нерідко з карних злочинців. Повсюдно діяли військово-польові суди, комендатури, таємна поліція, каральні загони. Гітлерівці вводили німецькі закони, кримінальне право і суди, позбавляючи українське населення будь-яких прав. Все життя на окупованих землях регламентувалося наказами німецьких окупаційних властей, за невиконання яких загрожувала смертна кара. У своїй окупаційній політиці гітлерівці керувалися так званим «Генеральним планом «Ост», пронизаним людиноненависницькою расовою теорією, згідно з якою німці вважалися «вищою расою», а народи поневолених країн, і перш за все слов'яни,— «нижчою расою», нацією рабів, яких потрібно винищувати, щоб заселити їхні землі німцями. «Якщо ми хочемо створити нашу велику німецьку імперію,— заявляв Гітлер,— ми повинні перш за все витіснити і знищити слов'янські народи. Немає ніяких причин не зробити цього».

Створений нацистами величезний адміністративний апарат, військово-окупаційна система на загарбаній території мали забезпечити викачування сировини, сільськогосподарської продукції, вивезення до Німеччини працездатної молоді. Пограбування України здійснювалося з німецькою ґрунтовністю і педантичністю. З цією метою створювалися сотні різних товариств, очолюваних німець­кими чиновниками. Так, у Центральному комерційному товаристві та підлеглих йому фірмах працювало 7 тис. німецьких співробітників. Тільки по лінії торгового товариства за роки окупації було вивезено до Німеччини 9,2 млн. т зерна, 622 тис. т м'яса, 400 тис. т цукру та мільйони тонн інших продуктів харчування. 5 серпня 1941 р. Розенберг видав наказ про введення трудової повинності в окупованих східних районах для всіх чоловіків і жінок віком від 18 до 45 років (а незабаром від 14 до 65 років). Після провалу «бліцкригу» Гітлер провів у країні тотальну мобілізацію, що призвело до гострої нестачі робочих рук в економіці. Вихід було знайдено у примусовому використанні в господарстві населення окупованих країн, у тому числі й України. До фашистського Рейху було відправлено з Вінницької області 64 тис. чол., з Дніпропетровської — 176, Київської — 170, Полтавської — 175 тис. Всього за період окупації з України до Німеччини було відправлено 2,5 млн. осіб, головним чином молоді.

7 грудня 1941 р. Гітлер підписав декрет, відомий під назвою «Ніч і туман». Суть його полягала в тому, що кожен, хто чинитиме опір фашизму, має бути страчений або ж відправлений до концентраційного табору однієї з окупованих країн. В самій Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концтаборів. Десятки тисяч людей різних національностей було розстріляно в Києві, Харкові, Дніпропетровську та інших містах. Страшною трагедією стало винищення мирного населення в Бабиному Яру в Києві, де за роки окупації було розстріляно 150 - 160 тис. чоловік різних національностей. Всього ж за роки панування нацистського режиму в Україні було знищено 3,9 млн. цивільних осіб.

Територію України гітлерівці оголосили власністю німецької держави. В ході війни були зроблені перші кроки по германізації українських земель. На родючі землі переселялися німецькі родини. В 1942 р. в 486 українських селах проживало 45 тис. німецьких колоністів. Вони використовували дешеву робочу силу місцевого населення. Таким чином, характерними рисами фашистського окупаційного режиму в Україні були підкорення та розподіл українських територій між своїми сателітами-союзниками, пограбування, насилля і терор, що мали на меті остаточне винищення українського народу.

Аналіз документів дає підстави стверджувати, що методи управління нацистів на окупованих українських територіях багато в чому збігалися з методами діяльності радянської влади. Про це, зокрема, свідчить практика створення концентраційних таборів для ізоляції та знищення невдоволених системою, прямих чи потенційних ворогів окупаційного режиму, депортація працездатного населення, використання його як робочої сили в різних галузях господарства; створення умов для виникнення штучного голоду і використання його як інструменту знищення населення; збереження колгоспів і державної промисловості з метою максимальної експлуатації населення й організованого вивезення виробленої продукції; цілеспрямована політика формування адміністративних структур за територіальними, а не національними ознаками, використання цього чинника для розпалювання ворожнечі між різними етнічними групами.

Питання 2. Проголошення Організацією українських націоналістів Акту відновлення Української держави.

Здійснюючи таємну підготовку до нападу на СРСР, нацистське керівництво виношувало плани створення на окупованих територіях низки сателітних держав з наданням їм певної політичної самостійності. Дану міждержавну систему планувалося побудувати на принципі рівноваги сил. Автором цього проекту був відомий нацистський теоретик, спеціаліст зі «східного питання» Альфред Розенберг. У цьому плані Україні відводилося особливе місце. Передбачалося, що їй будуть повернуті всі етнічні території, а також кілька областей Білорусії та Росії, де мешкала значна кількість українців. Вважалося, що «Велика Україна» виступатиме гарантом стабільності на Сході, оскільки російсько-український антагонізм завадив би цим державам виступити спільно проти Німеччини.

Така позиція щодо українського питання привернула до співпраці з німецькою стороною навіть найрадикальніші українські угруповання. У квітні 1941 р. «революційна» фракція ОУН з допомогою абверу (військова розвідка) сформувала з пробандерівськи настроєних українців Два військових підрозділи «Нахтігаль» і «Роланд».

Уже в перший день німецько-радянської війни у Кракові зібрався з'їзд української політичної еміграції, на якому було створено Український національний комітет (УНК). До його складу ввійшли представники багатьох політичних партій, за винятком мельниківців, які відмовилися від участі у з'їзді, оскільки вважали себе «єдиними носіями і представниками української політики». УНК був проголошений «виявом організованої волі української еміграції до часу відновлення діяльності Української держави в Києві».

Для того, щоб Німеччина не мала сумнівів стосовно прагнень інтегральних українців, 23 червня німецькому урядові було передано меморандум ОУН-Б за підписом зовнішньополітичного референта Стахіва. Його зміст зводився до того, що українці розглядають війну Німеччини з СРСР лише як можливість звільнення України від більшовизму і передумову створення власної держави.

30 червня 1941 р. військовий підрозділ українських націоналістів «Нахтігаль» під проводом Шухевича вступив до Львова. Незабаром тут з'явилася і група діячів ОУН-Б. Їхня поява у Львові ще до вступу сюди німецьких військ пояснювалася тим, що, не отримавши відповіді на свій меморандум від 23 червня, провід вирішив скористатися безвладдям перших днів німецької окупації, щоб проголосити Декларацію про відновлення Української держави і негайно приступити до її побудови.

30 червня 1941 р. у Львові в будинку товариства «Просвіта» зібралися Національні Збори у складі 100 представників українського громадянства. В той же день учасники Зборів проголосили Акт відновлення української державності.

Проголошуючи відновлення державності незалежної соборної України, ОУН спиралася на досвід визвольних змагань 1917—1920 рр., зокрема, на Акт злуки УНР і ЗУНР. Цілком очевидно, що, здійснюючи цей ризикований крок в умовах наступу німецьких військ на Львів, керівництво ОУН було переконане в тому, що німці не ризикнуть конфліктувати з українською політичною течією, яка завчасно оголосила себе союзником Рейху. Керівництво ОУН-Б вірило, що Німеччина сприятиме соборності українських земель й утворенню незалежної України.

Передбачалося, що Українська національна революційна армія, яка створювалася на українській землі, боротиметься разом із союзною німецькою армією «проти московської окупації за суверенну соборну Українську державу».

Національні Збори, посилаючись на волю українського народу, проголосили «створення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». Організація українських націоналістів закликала «весь український народ не складати зброї до тих пір, поки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада».

У заяві ОУН констатувалось, що «на західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується українському національному урядові, що створиться у столиці України — Києві». Після прийняття Акту відновлення Української держави Національні Збори обрали головою Державного правління Ярослава Стецька, доручивши йому сформувати Крайове правління. Створене Українське державне правління розглядалося як перехідний, тимчасовий орган. Плюралізм влади забезпечувався тим, що з 26 міністерських портфелів 11 отримали безпартійні, 11 — члени ОУН-Б і решту — представники партії соціалістів-радикалів. Українська громадськість, що стояла на позиціях національного відродження, визнала Акт 30 червня. Його підтримали і митрополити обох українських церков А. Шептицький і Полікарп. Повсюдно в Західній Україні відбувалися святкові маніфестації, на місцях скликалися урочисті повітові та обласні збори, споруджувалися пам'ятні хрести. На теренах Галичини почали формуватися місцеві адміністративні органи влади, створювалися загони народної міліції. Тисячі добровольців зголосилися до української національної армії.

Опір німецькому окупаційному режимові на українських землях. Насильницькі дії фашистських загарбників на захоплених територіях викликали невдоволення народних мас, які почали чинити опір окупантам. У перші місяці окупації виступи в тилу ворога були нечисленними й нерішучими. Ситуація змусила радянське керівництво переглянути наступальну воєнну доктрину, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території. Вже в ході війни поспіхом створювались партизанські загони й підпільні групи. Опір загарбникам на українських землях наростав у міру усвідомлення населенням справжніх намірів гітлерівців. Війна в тилу ворога поступово набувала організованих форм. 30 травня 1942 р. було створено Центральний штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем. Штаб налагодив координацію дій партизанських загонів з операціями Червоної армії, організував постачання партизан зброєю, боєприпасами за допомогою авіації. До кінця 1942 р. опір народних месників набрав сили і ворожий тил уже розхитували організовані, непогано озброєні з'єднання О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Партизанський рух особливо активізувався у вирішальному 1943 р. На початку 1944 р. в партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося понад 50 тис. чоловік.

В умовах окупаційного режиму роль «третьої сили» прагнула відігравати Організація українських націоналістів. З початком радянсько-німецьких воєнних дій вона остаточно розкололася на два крила — помірковане, на чолі з А. Мельником (ОУН-М), і радикальне, кероване С. Бандерою (ОУН-Б). Обидві течії виступали за соборну, незалежну Українську державу, хоча й ворогували між собою.

Мельниківці відкрито підгримували німців у їх боротьбі проти Радянського Союзу. В ході війни вони стали додатком німецького окупаційного апарату; сформували з українських добровольців дивізію СС «Галичина» для до­помоги фашистам. І хоча німці дали згоду на створення цього з'єднання лише після Сталінградської битви, лояльність мельниківців була помічена у Третьому рейху, і вони дістали повну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, передовсім у Києві, ОУН-М формувала органи місцевого самоврядування, допоміжну поліцію, сприяла утворенню низки громадських організацій. 5 жовтня 1941 р. в Києві було утворено Українську Національну Раду (УНР) на чолі з професором Київського політехнічного інституту, економістом М. В. Величковським. Вважаючи себе представницьким органом українського народу, Рада розпочала підготовку до формування національного уряду. За її ініціативою відкривалися українські школи, гімназії, відновили роботу Київський університет і Політехнічний інститут. Українська академія наук. Рада сприяла випуску української преси (всього в містах і деяких райцентрах України виходило 100 газет). На президії УНР було розглянуто і схвалено статути Всеукраїнської кооперативної спілки. Союзу українського жіноцтва та українського Червоного Хреста.

Проте всі кроки інтегральних націоналістів, спрямовані на відновлення української державності, національне відродження, суперечили окупаційним планам гітлерівців. Наприкінці 1941 р. УНР була заборонена і до 1943 р. діяла нелегально. Заборона Української Національної Ради була черговим виявом тоталітарного наступу фашистів на все українське.

Уже в вересні 1941 р. відбулися масові арешти бандерівців, а в грудні розпочалися репресії і проти мельниківців. Нацисти розстріляли більшість членів Бухарестського проводу ОУН. Буковинський курінь ОУН було розформовано й на його базі створено два поліцейські батальйони. В листопаді 1941 р. німці розстріляли екзекутиву ОУН у Житомирі, а через деякий час у Полтаві, Миколаєві, Чернігові. Репресивні акції гітлерівців щодо українців, які стояли на самостійницьких, державницьких позиціях, свідчать, що твердження про колабораціонізм українських національних сил не відповідають дійсності. Німецька влада своїми діями недвозначно показала, що вона не потерпить жодних виявів української самостійності. Батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» були відкликані з фронту і на засадах річного контракту використані, зокрема, для пацифікації населення Білорусії, а через рік були розформовані.

Німецька окупаційна політика, спрямована на розчленування території України, репресії фашистів проти українських національно-визвольних сил викликали розчарування серед оунівців. Проголосивши в червні 1941 р. Українську незалежну соборну державу, вони розраховували на підтримку Німеччини. Проте реакція Берліна на дії ОУН-Б була різко негативною. Заступник держсекретаря Кундт заявив лідерам українських націоналістів:

«Фюрер — єдиний, хто керує боротьбою... Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянських територій». Представники німецької адміністрації наполягали, щоб керівники ОУН-Б відкликали Акт про відновлення Української держави. Однак жоден із них на це не погодився. 11 липня 1941 р. німці заарештували С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б і відправили спочатку до в'язниць, а потім до концтабору, де вони перебували до вересня 1944 р.

Репресії нацистів проти цивільного населення й, зокрема, проти українських національних сил підштовхували ОУН-Б до збройного опору окупантам. ОУН-Б пішла в підпілля, розпочавши активну діяльність по формуванню збройних груп, а згодом і армії. Ще навесні 1939 р., після Розгрому Карпатської України, колишні старшини петлюрівської армії, котрі служили в польському війську, виробили проект партизанської армії, яку сподівалися створити з початком радянсько-німецької війни. В основу проекту лягла концепція місцевого українського діяча Тараса Боровця, згідно з якою передбачалося розташування повстанської бази в поліських лісах. 20 червня 1940 р. на таємному засіданні у Варшаві президент УНР в екзилі Андрій Левицький затвердив план Боровця. Початок радянсько-німецької війни прискорив процес його реалізації. Вже в липні 1941 р. Боровець створив військове формування під назвою «Поліська Січ УПА», штаб якого розмістився в містечку Олевську на Житомирщині. Німці вирішили покінчити з Поліською Січчю і зайняли «Олевську республіку». УПА Бульби (псевдонім Боровця) змушена була піти в підпілля.

На західних землях, щоправда трохи пізніше, виник оунівський партизанський рух. Перший загін оунівців був організований С. Качинським у жовтні 1942 р. на Поліссі. Навесні 1943 р. військові формування ОУН-Б об'єднуються в Українську повстанську армію (УПА). Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Влітку 1943 р. УПД С. Бандери включила до свого складу майже всі загони Бульби-Боровця та чотири загони ОУН. Зоною активних дій УПА були переважно Волинь, Полісся, Галичина. Наприкінці 1944 — на початку 1945 р. УПА вела бойові дії як проти Радянської армії, так і проти німецьких окупантів. Чисельність УПА сягала, за деякими даними, 100 тис. чол. Проте більшість дослідників вважають, що вона не перевищувала 30—40 тис. вояків. Під час війни УПА намагалася відігравати роль «третьої сили» на території України. Так, лише в жовтні—листопаді 1943 р. вона провела 47 бойових операцій проти німців і 54 проти радянських партизанів. Після зайняття Червоною армією Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських військ. Партизанський рух тривав і в 50-ті роки, хоча вже до 1948 р. масштаб опору значно зменшився, оскільки радянські сили безпеки разом із польськими та чехословацькими частинами ліквідували бази підтримки УПА. Проводячи депортацію, радянська вла­да висилала всіх, хто хоч найменшою мірою співчував національному рухові. Рештки організованого збройного опору радянському ладові у Східній Європі припинили своє існування.

У складних умовах боротьби проти німецької й радянської військових та цивільних адміністрацій ОУН змушена була в 1943 р. переглянути свої позиції з питань національно-визвольного руху. Зокрема, вона відмовилася від ідеї етнічної винятковості, намагалася залучити на свій бік інші опозиційні сили. Підходи оунівських лідерів до вирішення національного питання стають більш тверезими. Заклик ОУН до опору радянській владі, високий півень дезертирства в Червоній армії сприяли вступу до УПА представників багатьох національних меншин, які опинились на західних землях. Восени 1943 р. у складі УПА було вже 15 національних підрозділів, у тому числі азербайджанський, грузинський, узбецький тощо. З ініціативи ОУН за участю УПА 21—22 листопада 1943 р. відбулася перша Конференція поневолених народів Східної Європи і Азії, яка закликала до створення єдиного фронту боротьби за національне визволення від сталінського та гітлерівського імперіалізму. На зміну поглядів ОУН-Б вплинули й безпосередні контакти бандерівців з українцями радянської України, які не дуже-то сприймали словесну націоналістичну пропаганду, а більше цікавилися конкретними соціальними та економічними проблемами. З ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора (в Галичині) 11 липня 1944 р. розпочав свою роботу Великий Збір, в якому, крім представників ОУН, брали участь 20 послів різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М). Тоді ж виникає новий політичний орган руху — Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Хоча в ній і домінували члени ОУН, до складу Ради ввійшли також представники ряду інших політичних течій в Україні. Створення УГВР стало виявом ідеї історичної наступності боротьби українського народу за самовизначення.

Питання 3. Міжнародно-правова діяльність України наприкінці ІІ Світової війни.

Визнання московським центром окремих атрибутів української державності. Україна — один із фундаторів ООН. Жорстока й безкомпромісна боротьба українських патріотичних сил за незалежність України, організований збройний опір Червоній армії на західноукраїнських зем­лях, роздуми про майбутні кордони СРСР, очевидно, змусили сталінське керівництво здійснити кроки, що мали продемонструвати його прагнення розширити суверенітет Республік.

Верховна Рада СРСР 1 лютого 1944 р. ухвалила два закони: «Про утворення військових формувань союзних Республік» і «Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин». Ці закони приймалися раптово, без будь-яких підготовчих заходів та заяв. Незвичною була й сама форма перетворень — децентралізація головних наркоматів країни. Конституційні зміни 1944 р. у своїй основі були відходом від традиційної політики Сталіна щодо питань державного будівництва.

Пояснюючи мотиви зазначених перетворень В. М. Молотов стверджував, що вони стали можливими в результаті політичного і культурного розвитку союзних республік, інакше кажучи, в результаті їх національного розвитку.

У липні 1946 р. українська делегація брала участь у Роботі Паризької мирної конференції. У лютому 1947 р. Україна уклала мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. Вона засудила колоніальну війну Голландії в Індонезії, і в січні 1946 р. внесла на розгляд Ради Безпеки пропозицію провести необхідне Розслідування і вжити практичних заходів у боротьбі проти колоніалізму. Така позиція дала свої результати: у 1949 р. Голландія визнала незалежність Індонезії. Україна підтримала прохання Цейлону та Лаосу про вступ до ООН.

Проте зовнішня політика УРСР не була самостійною. Її міжнародна діяльність чітко дозувалася центром. На міжнародній арені Україна фактично ніколи не відхилялася від позиції, яку займав СРСР. Підписані нею мирні договори вважалися дійсними тільки після ратифікації їх Президією Верховної Ради СРСР.

Формально Україна мала право на встановлення міжнародних відносин, але відсутність реального суверенітету і державності позбавляли її можливості скористатися ним. Вся дипломатична діяльність України здійснювалася в жорстких рамках зовнішньої політики СРСР, під наглядом відповідних загальносоюзних структур. Цілковита неможливість проведення самостійної зовнішньої політики була однією з причин, що спонукала уряд УНР в екзилі в 1969 р. звернутися до ООН з проханням репрезентувати в ній Україну. Мета цієї акції, як наголошувалося в листі, полягала в тому, «щоб звернути увагу на колоніальний характер сучасної влади в Україні».

Важливим наслідком Другої світової війни стало завершення об'єднання українських земель. Уперше в своїй історії Україна стала соборною, ввібравши всі етнічні українські землі. Питання про повоєнні кордони України обговорювалося на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) конференціях керівників союзних держав — СРСР, США, Великобританії. Радянське керівництво наполегливо домагалося встановлення кордону по так званій лінії Керзона. Цим гарантувалося об'єднання українських земель у складі УРСР і юридичне закріплювалося входження до України західних областей. 16 серпня 1945 р. досягнуті домовленості були закріплені радянсько-польським договором про державний кордон. Однак встановлення кордонів з Польщею супроводжувалося драматичними подіями, що стали наслідком ігнорування інтересів українського населення. Визнання кордонів між УРСР і Польською Республікою «по лінії Керзона» привело до того, що споконвічні українські землі — Лемківщина, Надеяни, Холмщина, Підляшшя — опинилися у складі Польщі. На цих споконвічне українських землях, приєднаних свого часу до Польщі, проживало 700 тис. українців. У цій ситуації приймається двостороннє рішення про «обмін народами». Хоча в договорі йшлося про добровільний характер переселення, ця акція, що розпочалася 16 вересня 1944 р. під кодовою назвою «Вісла», мала примусовий характер з обох сторін. В цій операції брали участь підрозділи НКВС СРСР і чехословацьких прикордонників, які блокували кордони на сході й півночі. З польської сторони в депортації брали участь армійські частини.

Внаслідок «великого переселення» з прикордонних областей до Польщі було відправлено 810 тис. чол., а до України — 482 тис.

Уточнення кордонів між двома державами відбувалося й пізніше. На прохання Польщі на початку 50-х років Украла поступилася Устрицьким районом Дрогобицької області, а до Львівської області увійшла територія м. Кристонополя (нині — м. Червоноград). Доля Закарпатської України вирішилася 26 листопада 1944 р. на з'їзді народних комітетів краю, який прийняв Маніфест про возз'єднання Закарпаття з УРСР. 29 червня 1945 р. був підписаний договір між СРСР і Чехословаччиною, згідно з яким Закарпатська Україна ввійшла до складу УРСР. Заключним актом повоєнного територіального врегулювання стало підписання 10 лютого 1947 р. радянсько-румунського договору. Він юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди 28 червня 1940 р.

Висновки по лекції.

Таким чином, після закінчення війни, вперше за багато століть фактично всі українські землі, які історично належали Україні, але через різні обставини були захоплені сусідніми державами, опинилися у складі УРСР. Активна участь України в антигітлерівській коаліції сприяла зростанню національної самосвідомості українців, глибшому розумінню ними свого місця серед інших народів, а відтак поступовому реальному наповненню державницького потенціалу українського народу. Україна вперше ввійшла в систему світової співдружності держав, набула статусу суб'єкта міжнародного права, стала учасником багатьох міжнародних організацій. Спроба Організації українських націоналістів відновити незалежну українську державу стала реальним поштовхом до створення власне національних збройних сил у західноукраїнському регіоні. Війна показала українському народові всю аморальність, антигуманність тоталітарного режиму, створила передумови для критичної оцінки суспільством існуючої системи влади. В суспільній свідомості народу відбулися суттєві зміни, що з часом підірвали основи тоталітарного режиму й створили передумови його демонтажу, передовсім, у духовній сфері.

Поиск по сайту: