Молюсь і вірю

Поетичний синтаксис

Анафора (єдинопочаток)—повтор частин або цілих рядків на початку кожної строфи або рядка поезії.

Чого являєшся мені у сні?

Чого звертаєш ти до мене чудовні очі ті ясні…

Епіфора (єдинозакінчення)—повтор однакових слів чи синтаксичних конструкцій у кінці віршованих рядків, строф чи речень.

Усмішка твоя— єдина,

Мука твоя—єдина,

Очі твої—одні.

Рефрен —повтор усього рядка або кількох рядків.

Радуйся, ой радуся, земле,

Син Божий народився.

Сиплока— поєднання анафори з епіфорою

Чи я в лузі не калина була?

Чи я в лузі не червона була?

Тавтологія —навмисне повторення слів, висловів з метою підкреслити смислову та емоційну значимість сказаного.

Паралелізм —паралельне зображення явищ природи й людського життя через їх зіставлення

При потоці явір,

Явір зелененький,

А у вдови хлопець,

Хлопець молоденький.

Інверсія —незвичайне розташування слів у реченні(присудок перед підметом)

Полюбила чорнобрива

Козака дівчина.

Риторичне звертання —запитання,що не вимагає відповіді.

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Антитеза— особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, думок.

У мужички— руки чорні,

В пані— рученька тендітна.

Багатосполучниковість— нагромадження у фразі чи строфі великої кількості сполучників.

Ні попівськії тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані…

Безсполучниковість— пропуск сполучників між однорідними членами.

Зійшлись, побрались, поєднались,

Помолоділи, підросли.

Еліпса —вилучення певного члена речення чи словосполучення, що легко відновлюється за змістом тексту.

Аж небо блакитне широкими б’є.

Засоби поетичної фоніки

Алітерація —зумисне надмірне повторення приголосних звуків з метою надати фразі інтонації, виразності.

Сипле,стеле сад самотній

Сірий смуток—срібний сніг…

Асонанс —повторення голосних звуків, що зумовлює ефект милозвуччя.

І золотої, й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої…

Тропи

Троп — слово або вираз, ужиті у переносному значенні.

Порівняння -троп,що пояснює ознаки одного явища або предмета за допомогою іншого, чимось схожого на нього.

Над сизим смутком ранньої зими

Принишкли хмари, мов копиці сіна.

Епітет — художнє означення, яке образно чи емоційно розкриває ознаки певного явища.

Мріють крилами з туману

лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани

Зорі сургучеві.

Метафора —слово чи словосполучення, що розкриває ознаки одного явища через перенесення на нього схожих ознак іншого явища.

Сміються, плачуть солов’ї…

Персоніфікація (уособлення)—різновид метафори, коли ознаки людини або іншої живої істоти перенесено на неживий предмет чи природне явище.

Ще вечір спав в очеретах.

Метонімія —перенесення назви одного явища на інше, що перебуває з ним у тісному зв’язку

Зараз перечитую Франка(твори Франка)

Синекдоха— вид метонімії вид метонімії, художній вислів, заснованій на кількісній зміні(цілого предмета назвою його частини або множини одниною): у нас в пошані людина праці.

Оксиморон (оксюморон)—поєднання різко протилежних понять, які логічно виключають одне одного, але насправді разом дають нове уявлення.

Живий труп, солодка мука.

Гіпербола— художнє перебільшення.

Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.

Літота —художнє переменшення.

До села рукою подати, за хвильку повернуся.

Алегорія —відтворення людських характерів та взаємин в образах тварин, предметів, явищ природи.

Символ —предметний або словесний знак, який опосередковано. Умовно виражає сутність певного явища.

Весна— символ оновлення, молодості.

Іронія— троп, який виражає глузливо-критичне ставлення до зображуваного(прихований глум)

Од молдаванина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

Перифраз —заміна прямого найменування предмета непрямим його значенням у формі описового словесного звороту.

Вугілля—чорне золото,голуб— птах миру.

Евфемізм— слово або вираз, ужиті для заміни непристойних, небажаних, заборонених слів або виразів.

Помер— пішов із життя; чорт—нечистий; стара людина— літня людина.

П.Г.Тичина

Арфами,арфами…

Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
Стану я, гляну я —
скрізь поточки як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая,—
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям
вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий Колос вій!
Сміх буде, плач буде Перламутровий...
1914

О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...
1915

ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? -
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? -
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
"Я твій",- десь чують дідугани.
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
1911

Одчиняйте двері —
Наречена йде!
Одчиняйте двері —
Голуба блакить!
Очі, серце і хорали
Стали,
Ждуть…

Одчинились двері —
Горобина ніч!
Одчинились двері —
Всі шляхи в крові!
Незриданними сльозами
Тьмами
Дощ…

ПАМ'ЯТИ ТРИДЦЯТИ
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квитне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили

Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

Михайль Семенко

Бажання

Чому не можна перевернути свiт?
Щоб поставити все догори ногами?
Це було б краще. По-своєму перетворити.
А то тiльки ходиш, розводячи руками.
Але хто менi заперечить перевернути свiт?
Мiсяця стягнуть i дати березовоï кашi,
Зорi вiддати дiтям — хай граються,
Барви, що кричать весняно, — служницi Машi.
Хай би одягла на себе всi отi розкошi!
Тодi б, певно, Петька покохав ïï,
скiльки б було сили.
А то ходиш цим балаганом, що звуть —
природа,
Й молиш: о, хоч би вже тебе чорти вхопили!

Місто

Осте сте
6i бо
6у
вiзники — люди
трамваï — люди
автомобiлiбiлi
бiгорух рухобiги
рухливобiги
berceus1 кару
селi
елi
лiлi
пути велетнi
диму сталь
палять
пах
пахка
пахiтоска
дим синiй
чорний ди
м
пускають
бензин
чаду жить
чаду благать
кохать кахикать
життєдать
життєрух
життєбе-
нзин
авто
трам.
1berceus – колискова (фр.)

Запрошення

Я покажу вам безлiч свiтiв —
Оригiнальних i капризних.
Я покажу вам безлiч шляхiв —
Хто хоче мого духа визвать?

Ми проходимо до останнього пункту.
Ми перемогли всi стихiï й дощi.
Я вiдчинив дверi замкнутi —
Хто хоче зi мною гулять вночi?

Микола Зеров

Київ ― традиція

Ніхто не заперечить прав.

Так, перший світ осяв твої висоти;

До тебе тислись войовничі готи,

І Данпарштадт із пущі виглядав.

Тут бивсь норманн, і лядський Болеслав

Щербив мечі об Золоті ворот;

Про тебе теревені плів Ляссота

І Левассер Боплан байки складав.

І в наші дні зберіг ти чар-отруту:

В тобі розбили табір аспанфути –

Кують, і мелють, і дивують світ.

Тут і Тичина, голосний і юний,

Животворив душею давній міт

І «Плуга» вів у сонячні комуни.

Максим Рильський

Молюсь і вірю

Молюсь і вірю. Вітер грає

І п'яно віє навкруги,

І голубів тремтячі зграї

Черкають неба береги.

І ти смієшся, й даль ясніє,

І серце б'ється, як в огні,

І вид пречистої надії

Стоїть у синій глибині.

Клянусь тобі, веселий світе,

Клянусь тобі, моє дитя,

Що буду жити, поки жити

Мені дозволить дух життя!

Ходім! Шумлять щасливі води,

І грає вітер навкруги,

І голуби ясної вроди

Черкають неба береги.

Солодкий світ!

Солодкий світ! Простір блакитно-білий

І сонце - золотий небесний квіт.

Благословляє дух ширококрилий

Солодкий світ.

Узори надвесняних тонких віт,

Твій погляд, ніби пролісок несмілий,

Немов трава, що зеленить граніт,

Неначе спогад нерозумно-милий...

Солодкий світ.

Чи янголи нам свічі засвітили

По довгих муках безсердечних літ,

Чи ми самі прозріли й зрозуміли

Солодкий світ?

Євген Плужник

Для вас, історики майбутні

Для вас, історики майбутні,

Наш біль - рядки холодних слів!

О, золоті далекі будні

Серед родючих вільних нив!

Забудь про вистраждані свята,

Що в них росила землю кров!

Мовчи, мовчи, душе підтята, -

- Агов!

Якийсь дідок нудний напише, -

Війна і робітничий рух...

О, тихше!

- Біль не вщух!

Вчись у природи творчого спокою

Вчись у природи творчого спокою

В дні вересневі. Мудро на землі,

Як від озер, порослих осокою,

Кудись на південь линуть журавлі.

Вір і наслідуй. Учневі негоже

Не шанувати визнаних взірців,

Бо хто ж твоїй науці допоможе

На певний шлях ступити з манівців?

Ніч... а човен - як срібний птах!

Ніч... а човен - як срібний птах!..

(Що слова, коли серце повне!)

...Не спіши, не лети по сяйних світах,

Мій малий ненадійний човне!

І над нами, й під нами горять світи...

І внизу, і вгорі глибини...

О, який же прекрасний ти,

Світе єдиний!

Річний пісок слідок ноги твоєї

Річний пісок слідок ноги твоєї

І досі ще – для мене! – не заніс...

Тремтить ріка, і хилиться до неї

На тому березі ріденький ліс...

Не заблукають з хуторів лелеки, –

Хіба що вітер хмари нажене...

О друже мій єдиний, а далекий,

Який тут спокій стереже мене!

Немов поклала ти мені на груди

Долоні теплі, і спинилось все:

І почуття, і спогади, і люди,

І мертвий лист, що хвилями несе...

Немов ласкаві вересневі феї

Спинили час, – і всесвіт не тече...

І навіть цей слідок ноги твоєї

Вже не хвилює серця і очей...

Бо я дивлюсь і бачу: все навіки

На цій осінній лагідній землі,

І твій слідок малий – такий великий,

Що я тобі й сказати б не зумів!

Б-І. Антонич

АВТОПОРТРЕТ

“Я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені”.

“Я — закоханий в житті поганин”.

“Привітання життя”. З першої книжки “Привітання життя”

Червоні клени й клени срібні,

над кленами весна і вітер.

Дочасності красо незглибна,

невже ж тобою не п’яніти?

Я, сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди,

поет весняного похмілля.

ВИШНІ

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

ЗЕЛЕНА ЄВАНГЕЛІЯ

Весна — неначе карусель,

на каруселі білі коні.

Гірське село в садах морель,

і місяць, мов тюльпан, червоний.

Стіл ясеновий, на столі

слов’янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі,

землі стобарвній, наче сон цей!

ДОРОГИ

Розгорнулась земля, наче книжка

(дороги, дороги, дороги).

Зашуміла трава і принишкла,

простелилась нам юним під ноги.

Тільки небо і тільки пшениця

(над нами, за нами, під нами).

Тільки безкрай і далеч іскриться,

тільки безвість вітає вітрами.

Голубінь, золотавість і зелень

(яруги, галявини, кручі).

Розспівались таємно: дзінь-дзелень

цвіркуни в конюшині пахучій.

Залізиста вода із криниці

(дороги, дороги, дороги).

О, відкрий нам свої таємниці,

дивний місяцю мідянорогий!

Бо в дорогах звабливая врода

(о зелень! о юність! о мріє!).

Наша молодість, наче природа,

колосистим ще літом доспіє.

РІЗДВО

Народився бог на санях

в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії

місяць — золотий горіх.

Євген Маланюк

Під чужим небом

Чужі: й земля, і небо тут, і люди,

І місяця золотосрібний ріг.

Життя давно, як божевільне, блудить

По манівцях заплутаних доріг.

Десь кревний край кона в останній муці,

Дикун над ним заносить ятаган,

А він скажений біль терпить, як Муцій,

І крапле кров росою з чорних ран.

Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить

Безглузда путь і хто остереже?

Чужа земля, чужі похмурі люди —

Й саме життя, здається, вже чуже.

Не треба ні паризьких бруків,

Ні Праги вулиць прастарих:

Все сняться матернії руки,

Стара солома рідних стріх.

Все сниться гук весни і вітер,

Веселий вітер світлих літ.

А тут — молюсь, убогий митар,

Шукаю Твій вогненний слід...

Hi! He знайтиі Ніхто не знає.

Ніхто не чув Твоїх плачів.

Біля всесвітнього Сінаю,

Як завше — золото й мечі.

Десь сіре поле в чорних круках,

Що пророкують: «Кари! Кар!»

А я тут, на чужинних бруках,

Чужий — несу чужий тягар.

А я на полум'ї розлуки

Назавше спалюю роки,

І сниться степ Твій, сняться луки

І на узгір'ях — вітряки.

Там свист херсонського просторуї

Там вітер з кришталевих хвиль!

А тут: в вікні опустиш штору —

І п'єш, самотній, смертний біль.

Несу отут страшний свій іспит

І знаю, що життя мине.

І мати, сидячи на призьбі,

Вже не вичікують мене.

Давно Євгена поминає

За упокій старенький піп,

За весною весна минає

Під запашне зітхання лип.

Все далі висиха Синюха,

Й линя її весела синь,

А вітер заголосить глухо

І пролітає вдалечінь.

Сиріє стріха під дощами,

Вже хата стала нетривка,

І мати слухають ночами

Бронхітне гавкання Бровка.

ІСТОТНЕ

Діла ростуть у невмолимі черги.

Громадиться цеглинами життя.

Як рух, як пруг, як вічний вир енергій,

Триває й визначається буття.

Співа блакить крізь готику риштовань,

Дзвенить цемент крізь дужу плоть будов.

І все ж таки: в началі було — Слово!

І все ж таки: начальний дух — Любов!

І в серці, і в колекторах моторів

Пульсує і іскрить одне і те ж —

Від хаосу до космосу просторів,

Від атома до голубих безмеж.

Стилет чи стилос? - не збагнув

Стилет чи стилос? - не збагнув...

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко

Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом

І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць

Співа трава, ніким ще не зім'ята,

І вабить сном солодких таємниць,

Там зачарують гіпнотичні кобри

Під пестощі золототілих дів...

А тут — жаха набряклий вітром обрій:

Привабить, зрадить і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою —

Розгоном бур і божевіллям хвиль

Безмежжя! Зачарований тобою,

Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!

Земна мадонна

Як iонiйськая колона,

Рожевiє дiвочий снiг,

Ховаючи опуклiсть лона

В лiлеях рук, в лiлеях нiг.

Єдина! Не ображу зором

Двiйник Мадонни на землi.

Ось пурпуром Цiтери - сором

I на щоках, на чолi.

I б`ється кров в блакитних венах,

Як прах пiд вiром весняним.

В яких готичних кантиленах

Навiки виспiвати гiмн?

Там Приснодiвою - Мадонна,

Тут, на землi, зорiєш ти,

Що в пурпуровiй мушлi лона

Ховаєш перлу чистоти

В. Симоненко

ЗАДИВЛЯЮСЬ У ТВОЇ ЗІНИЦІ

Задивляюсь у твої зіниці

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік...

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадують про тебе,

Дні занадто куці та малі,

Ще не всі чорти живуть на небі,

Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини б'юся,

Чуєш — битви споконвічний грюк!

Як же я без друзів обійдуся,

Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю...

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать обращи — все одно

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.

Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок

Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок,

Є тисячі ланів, але один лиш мій.

І що мені робить, коли малий зажинок

Судилося почать на ниві нерясній?

Чи викинути серп і йти байдикувати,

Чи долю проклясти за лютий недорід

І до сусід пристать наймитувати

За пару постолів і шкварку на обід?

Коли б я міг забуть убоге рідне поле,

За шмат ції землі мені б усе дали...

До того ж і стерня ніколи ніг не коле

Тим, хто взува холуйські постоли.

Та мушу я іти на рідне поле босим,

І мучити себе й ледачого серпа,

І падати з утоми на покоси,

І спать, обнявши власного снопа.

Бо нива — ця моя! Тут я почну зажинок,

Бо кращий урожай не жде мене ніде,

Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок

Мене на ниву батьківську веде...

Я

Я в світ прийшов не лише пити й їсти,

Скалити зуби на дурних дівчат

Та любоватись зоряним намистом

Під мариновані мелодії кантат.

З сім'ї селянської до грубості простої

В життя дороги стелються мені…

Я хочу пити сонячні настої,

Пізнать до краю радощі земні!

І на стежках, порослих будяками,

Що обминали зморені діди,

Я залишу мужицькими ногами

Хай не глибокі, та чіткі сліди.

Д. Павличко

ДВА КОЛЬОРИ

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш горточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне - то любов, а чорне - то журба.

І. Драч

Балада про соняшник...

В соняшника були руки й ноги,

Було тіло шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки вітром,

Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.

І купався коло млина і лежав у піску,

І стріляв горобців з рогатки.

Він стрибав на одній нозі,

Щоб вилити з вуха воду,

І раптом побачив сонце,

Красиве засмагле сонце

В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск,

Що їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари у небі…

І застиг він на роки і на століття

В золотому німому захопленні:

- Дайте покататись, дядьку!

А ні, то візьміть хоч на раму.

Дядьку, хіба Вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.

М. Вінграновський

Сеньйорито акаціє, добрий вечір

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.

Я забув, що забув був вас.

Але осінь зійшла по плечі.

Осінь, ви і осінній час.

Коли стало любити важче

І солодше любити знов...

Сеньйорито, колюче щастя.

Хто воно за таку любов?

Вже б, здавалося, відболіло.

Прогоріло у тім вогні.

Ступцювало і душу, й тіло.

Вже б, здалося, нащо мені?

У годину суху та вологу

Відходились усі мости,

І сказав я - ну, слава Богу,

І, нарешті, перехрестивсь.

Коли ж - здрастуйте, добрий вечір.

Ви з якої дороги, пожежо моя?..

Сеньйорито, вогонь по плечі -

Осінь, ви і осінній я...

Ліна Костенко

Страшні слова, коли вони мовчать

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО

Над шляхом, при долині, біля старого граба,

де біла-біла хатка стоїть на самоті,

живе там дід та баба, і курочка в них ряба,

вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,

і вишні чорноокі стоять до холодів.

Хитаються патлашки уздовж всії стежини,

і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.

А потім довго-довго на призьбі ще сидять.

Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,

а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами.

І хтось до когось їде тим шляхом золотим.

Остання в світі казка сидить під образами.

Навшпиньки виглядають жоржини через тин…

Хай буде легко. Дотиком пера

Хай буде легко. Дотиком пера.

Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.

Цей білий світ — березова кора,

по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.

Сьогодні осінь похлинулась димом.

Хай буде гірко. Спогадом про Вас.

Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.

Нехай печаль не зрушиться листами.

Хай буде легко. Це був тільки сон,

що ледь торкнувся пам'яті вустами.

Недумано, негадано

Недумано, негадано

Забігла в глухомань,

Де сосни пахнуть ладаном

В кадильницях світань,

Де вечір пахне м'ятою,

Аж холодно джмелю...

А я тебе, а я тебе,

А я тебе люблю...

Ловлю твоє проміння

Крізь музику беріз.

Люблю до оніміння,

До стогону, до сліз.

Без коньяку й шампана,

І вже без вороття -

Я п'яна, п'яна, п'яна -

На все своє життя...

Уривки з роману у віршах «Маруся Чурай»

Василь Стус

***

Мені зоря сіяла нині вранці,

устромлена в вікно. І благодать -

така ясна лягла мені на душу

сумиренну, що я збагнув нарешті:

ота зоря - то тільки скалок болю,

що вічністю протятий, мов огнем.

Ота зоря - вістунка твого шляху,

хреста і долі, ніби вічна мати,

вивищена до неба (од землі

на відстань справедливості), прощає

тобі хвилину розпачу, дає

наснагу віри, що далекий всесвіт

почув твій тьмяний клич, але озвався

прихованим бажанням співчуття

та іскрою високої незгоди:

бо жити - то не є долання меж,

а навикання і самособою -

наповнення. Лиш мати - вміє жити,

аби світитися, немов зоря.

***

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа, запрагла неба,

в буремнім леті держить путь на стовп

високого вогню, що осіянний

одним твоїм бажанням. Аж туди,

де не ступали ще людські еліти,

з щовба на щовб, аж поза смертні хлані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

де вже нема ні щастя, ні біди,

і врочить подив: не спиняйся, йди.

То - шлях правдивий. Ти - його предтеча.

***

Господи, гніву пречистого

благаю - не май за зле.

Де не стоятиму - вистою.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його в віки.

Думою тугу розвіюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати вродила

і благословила в світи.

І добре, що не зуміла

мене од біди вберегти.

***

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні

і лазурово простелися,

пролийся мертвому мені!

1 поверни у дні забуті.

росою згадок окропи,

віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи!..

Сонця хлопочуться в озерах,

спадають гуси до води,

в далеких пожиттєвих ерах

мої розтанули сліди.

Де сині ниви, в сум пойняті,

де чорне вороння лісів?

Світання тіні пелехаті

над райдугою голосів,

ранкові нашепти молільниць,

де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,

і солодавий запах винниць,

як гріх, як спогад і як біль?

Де дня розгойдані тарілі?

Мосянжний перегуд джмелів,

твої пшеничні руки білі

над безберегістю полів,

де коси чорні на світанні

і жаром спечені уста,

троянди пуп'янки духмяні

і ти - і грішна, і свята,

де та западиста долина,

той приярок і те кубло,

де тріпалася лебединя,

туге ламаючи крило?

Де голубів вільготні лети

і бризки райдуги в крилі?

Минуле, озовися, де ти?

Забуті радощі, жалі.

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні,

і лазурово простелися,

і душу порятуй мені.

***

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не Питаю, чи тяжким мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни.

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій. до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь

Поиск по сайту: