Українське храмове та церковне будівництво

Українське храмове будівництво традиційно розвивалося як муроване й дерев'яне з виразною перевагою останнього, що неподільно домінувало, тоді як муроване нерідко розроблялося зусиллями приїжджих майстрів. Незважаючи на принципову відмінність, еволюція обох напрямів відбувалася у якнайтіснішому взаємозв'язку насамперед у Києві та на Лівобережжі.

В українській церковній архітектурі XVIII ст. за декількох варіантів планово-просторової структури, які розвивалися паралельно, домінувала вертикальна організація простору. У ній виявилася головна тенденція українського мистецтва цього періоду — утвердження духовного начала, вираженого у вертикальному спрямуванні церков, так само, як у малярстві — в дематеріалізації форм в іконі та портреті (саме в портреті вражає особливо), в музиці — багатоголоссі хорових концертів. В основі як мурованого, так і дерев'яного храмового будівництва лежала традиційна тридільна планувальна структура, нерідко розвинута до п'ятидільної.

Початки цього напряму не простежуються, однак церква Різдва Христового в Стародубі вказує на його поширення на Лівобережжі ще перед серединою XVII ст. До такого ж висновку схиляють описи церков П. Алеппського, який засвідчує побутування відповідного варіанта храму на Східному Поділлі та Подніпров'ї. Не підлягає сумніву, що він поширився насамперед у дерев'яному будівництві, цілковита втрата пам'яток якого робить неможливим стеження його еволюції. Прикладом наслідування такої архітектури є Стародубська церква Іоанна Предтечі фундації гетьмана І. Самойловича з вертикальною пірамідальною композицією у традиціях дерев'яного будівництва. Вона розвиває тридільний трибанний храм до хрещатого плану за рахунок симетрично добудованих об'ємів — взорування на дерев'яному будівництві тут простежується цілком виразно.

Під безпосереднім впливом Густинського храму споруджено церкви Максаківського й Крупицько-Батуринського монастирів та Спасопреображенські церкви в Прилуках (1716) і Великих Сорочинцях (1732). На північному Лівобережжі цей тип розвиває Успенська церква в Новгороді-Сіверському, на Слобожанщині — Преображенська в Ізюмі (1684). Київське середовище репрезентують церкви в Лютеньках (1686), Усіх святих на Економічній брамі Києво-Печерської лаври (1696—1698), Георгіївський собор Видубицького монастиря (1701). Дві останні мають багате пластичне оздоблення й виділяються артистизмом пропорцій та виконання — варто згадати хоча б унікальне вирішення монументальних сходів лаврського храму. Цей напрям відомий також за варіантами з однобанним завершенням, як церква Різдва Богородиці в Седневі (1690) з пониженими бічними об'ємами, що підкреслюють пірамідальність композиції, Вознесенський собор у Переяславі (1700) з триярусними лоджіями в інтер'єрі, причому не лише в західній, а й у східній частині.

Здобутки архітектури другої половини XVII ст. продовжила група видатних пам'яток перших десятиліть наступного століття — чернігівська церква святої Катерини (1715) й Преображенські церкви в Прилуках (1716) та Великих Сорочинцях (1732). Вони вирізняються більшими об'ємами, підпорядкуванням бокових частин центральній, що посилює вертикальні тенденції.

На Слобожанщині до самого кінця XVIII ст. розвивалися традиції храмів зразка Покровського собору в Харкові: Троїцька монастирська церква в Охтирці (1724—1727), Воскресенська Хорошівського монастиря (1754—1759), Миколаївська в Харкові (1764—1770), Покрови Богородиці в Сумах (1783—1797). Усі вони послідовно відтворюють форми дерев'яної архітектури.

На терені Києва та Лівобережжя у середині — другій половині XVIII ст. як наслідування європейської традиції збудовано групу церков на плані квадрата з короткими відгалуженнями рамен хреста, характерними особливостями яких є розташування бокових бань на діагоналях і застосування ордерної системи. їх авторами були приїжджі майстри або їхні послідовники, як І. Григорович-Барський. Не випадково найранішою з них є споруджена за проектом Б. Растреллі київська Андріївська церква (1747—1753). її традиції продовжують церква Різдва Богородиці в Козельці (архітектор Андрій Квасов, 1752—1764), святих Антонія і Феодосія у Василькові (1756—1758), Покрови Богородиці в Охтирці (1753—1762).

Помітним явищем в архітектурі Києва та Лівобережжя стали високі дзвіниці. Початок їх поширенню кладе споруджена в перших роках XVIII ст. дзвіниця київського Софійського собору, добудована за проектом Й. Шеделя, з багатою орнаментальною декорацією у кращих традиціях національної архітектури. На відміну від неї в усіх наступних спорудах застосовано ордерну систему. її впровадження пов'язане з головною дзвіницею Києво-Печерської лаври, яка є найвизначнішою в цій групі пам'яток.

Звернення до європейської традиції найповніше виявилося у класичних спорудах XVIII ст. — львівському соборі святого Юра та Успенській церкві Почаївського монастиря.

Надзвичайно популярними були численні п'ятидільні храми у три- та одноверхому варіантах. Перший з них репрезентують Троїцька в Черкаському Бишкині на Харківщині (1751), Введенська в Артемівці на Полтавщині (1761), Покровська в Олешні на Сумщині (1771), другий — Троїцька в Коропі на Чернігівщині (1716), Введенська у Бериславі на Херсонщині (1726), Миколаївська у Свіржі на Сумщині (1745), Миколаївська у Мшанах на Харківщині (1798), Миколаївська та Різдва Богородиці (обидві — 1799) у Червоному Осколі на Харківщині.

Продовжували побутувати також традиційні тридільні три- та одноверхі. До кращих зразків триверхих належать Миколаївська у Вільшанці на Харківщині (1753), Покровська в Зінькові на Полтавщині (1759), Преображенська в Межирічі на Сумщині (1760). До цього варіанта належить і Покровська церква у Фастові (1779—1781). Серед одноверхих виділяються Юріївська церква у Седневі на Чернігівщині (1690), Покровська у Новгороді-Сіверському (1767), Різдва Богородиці у Хмелеві на Сумщині (1772).

Поиск по сайту: