СКЛАДАННЯ ПОСИЛАНЬ

· Автор нарису «Український радянський театр»[1] І. Піскун аналізує доробок на той час частково реабілітованого Л.Курбаса (звичайно, з ідеологічними упередженими оцінками).

· Уже перші повоєнні театрознавчі монографії однозначно виносять події окупованого театрального Львова за межі історії радянського театру. З цієї причини дослідниця української шекспіріани І.Ваніна у єдиній до сьогодні монографії «Шекспір на українській сцені» вимушена називати першою постановкою «Гамлета» в Україні виставу Харківського театру імені Т.Шевченка 1956 р. у постановці Б.Норда та з Я.Гелясом у головній ролі[2], на тринадцять років «затримуючи» першопрочитання «Гамлета» і переносячи його із цілком зрозумілих причин у радянській період.

· У цій невеликій біографічній сповіді актриси, сповненій фальсифікованих подій та оцінок, знаходимо згадку і про В.Блавацького часів «Заграви»: «Режисер В.Блавацький, схиляючись перед буржуазним Заходом, вводить в театр формалізм, зовсім чужий нашим акторам»[3].

· А через рік, 1958 р., світ побачила друга книга спогадів Лесі Кривицької «Повість про моє життя»[4]. … Достатньо прочитати анотацію до книги, у якій зазначено, що «Кривицька згадує по тяжкі роки поневірянь українських митців на поневоленій землі. Захоплено змальовує артистка яскраві сторінки життя і праці після приєднання західноукраїнських земель до УРСР і особливо після Великої Вітчизняної війни»[5].

· «Режисером був Блавацький, він же грав головну рль. Однак вистава успіху у глядачів не мала і скоро зійшла зі сцени. Побіжн хочу сказати кілька слів про Блавацького, – завершує свій спогад цього періоду актриса. – З приходом фашистських загарбників він зрадив Радянській владі, своєму народу і ганебно втік разом з окупантами за кордон»[6].

· Кінець 1980-х років позначений особливою динамікою і різкими контрастами водночас. Суперечливість й нерівномірність розвитку історичної театрознавчої думки цього періоду яскраво демонструють дві публікації 1989 р. З них одна належить докторові мистецтвознавства Ю.Станішевському і має символічну назву: «Час руйнувати «міфи»[7].

· Ю. Станішевський пропонує виробити «принципово нову концепцію становлення української радянської сценічної культури», закликаючи створити «науково об’єктивну історію породженого Великим Жовтнем українського радянського театру, зруйнувати «міфи» і ліквідувати, нарешті, білі плями»[8].

· Вистава, прем’єра якої відбулася у червні того самого року, стала помітним явищем у літературно-громадському житті області[9].

· … який і досі виступає як рефлекс … у північноукраїнських говірках і був, мабуть, наявний також у говірці давнього Києва. На користь цього промовляють і дані попередніх досліджень[10].

· Лавровський висунув положення про наявність в українській мові багатьох явищ, спільних із сербською, що робить «малоруське наріччя перехідним від північного, великоруського, до південних слов’янських»[11].

· Користуючись такою методикою, можна значно збільшити кількість таких спільних явищ, довести таку саму близькість української мови до чеської[12].

· Ю. Лавровський наголошував передусім на суспільно-виховній, громадській функції театру, бо саме це мистецтво він, услід за просвітителями, справедливо вважав наймогутнішим засобом поширення освіти і культури серед нарду. «Театр защемляє і плекає обичайність, учить історії минувших віків світлих, учить нас любити землю наших дідів, возбуждає любов до поезії і штуки, а тим самим впливає на розвитіє літератури і лагодить незгодливії чувства неокресанії обичаї. Одним словом, вліяніє театру на народ єсть велике, неограничене. Для того доброю дорогою поступає нарід і правительство, осли всяку поміч дають театрові народному», - проголошував Ю.Лавровський, а далі висловлював цінні практичні поради щодо організаційних принципів створення Руського народного театру[13].

· Прем’єра вистави відбулася 29 травня 1864 р. у Львові. На цей перший і наступний покази збереглися рецензії у газеті «Слово», завдяки яким виставу можна до певної міри словесно реконструювати[14].

«…….…»[15].

· Про це свідчить, зокрема, факт, що Володимир Барвінський у недатованому листі з кінця 1867 – початку 1868 р. до східноукраїнського драматурга і актора С.Паливоди-Карпенка писав: «Дуже раді привітати б ми від Вас які замітки або розправу о драматичнім іскустві…»[16]

· Г. Маринич згадує П. Саксаганського в масовій сцені вистави «За двома зайцями»: «… поводився, як риба у воді… і коли всі напідпитку починали танцювати, скидав піджака і теж пускався в танець: «Валяй без образованія!»[17]

[1] Піскун І. Український радянський театр: нарис / І. Піскун. – К., 1957. – 456 с.

[2] Ваніна І.Г. Шекспір на українській сцені / І. Ваніна. – К., 1958. – С.94.

[3] Кривицька Л. На службі народного театру. – Львів, 1954. – С.28.

[4] Кривицька Л. Повість про моє життя. – К., 1958. – 345 с.

[5] Там само. – С.2.

[6] Там само.

[7] Станішевський Ю. Час руйнувати «міфи» // Український театр. – 1989. – № 4. – С3. –7.

[8] Там само. – С.3.

[9] Мізюн Г. Дністрові кручі // Радянська Буковина. – Чернівці, 1959. – 9 вересня.

[10] Див., зокрема: Васильєв Л. Несколько данных для определения звукового качества буквы ъ сравнительно с буквою ъ в памятниках ХVII века, употребляющих эти буквы в слоге под ударением по древнему при замене в слоге без ударения буквы ъ буквою е // Вопросы языкознания. – 1967. – № 6. – С.195–217.

[11] Житецкий П.И. Очерк звуковой истории малорусского наречия. – К., 1876. – С.31.

[12] Житецький П.И. Зазнач.праця. – С.11–14.

[13] Див.: Пилипчик Р. Становлення українського професіонального театру в Галичині (60-і роки ХІХ ст.) // Просценіум. – 2001. – № 1. – С.7–11; 2002. – № 1. – С.9–12.

[14] Пилипчик Р. Я. Польська драма на українській сцені в Галичині 40-60-х років ХІХ ст. // Слов’янське літературознавство і фольклористика. – К., 1971. – Вип.7. – С.46–57.

[15] Там само. – С.55.

[16] Студинський К. Галичина й Україна в листуванні (1862–1884). – Х.; К., 1931. – С.39.

[17] Цит.за: Тобілевич Б.П. Панас Карпович Саксаганський. – К., 1957. – С.102.

Поиск по сайту: