Ясперс К

Історичність людини є також багатоликою історичністю. Але ця багатоликість підпорядкована вимогам спільного.

...Безконечна багатоманітність випадково створює рід „людина”, який виявляє певні типові властивості й, подібно до всього живого, здатний відхилятися від норми у межах припустимих можливостей. Але таке зближення людини зі світом природи може призвести до нівелювання власне людської сутності.

Адже, хоч би якою різноманітною була людина, істотним є те, що люди є значимими одне для одного. Завжди й усюди, де зустрічаються люди, вони виявляють взаємний інтерес, відчувають антипатію чи симпатію, вчаться одне в іншого, обмінюються досвідом. Ця зустріч – щось на кшталт впізнавання себе в іншому, спроба спертися на самого себе у своєму протистоянні іншому, котрого ми визнаємо саме як іншого. У цій зустрічі людина з’ясовує, що за будь-якої виокремленості її власних особливостей, вона неодмінно спільними рисами поєднана з іншими людьми, - поєднана саме через те, чого їй бракує, чого вона не знає, хоча, незважаючи на те, воно не непомітно керує нею і здатне у будь-яку мить сповнити натхненням її та всіх інших.

З цієї точки зору явище „людина” в усій його історичній різноманітності є рухом до спільного, - можливо, внаслідок спільного походження, – в усякому разі людина не є тим існуванням, яке сповна виявляє свою внутрішню сутність у багатоманітній рухливості явищ.

...У чому полягає спільність незмінюваної сутності людини, яка забезпечує саму можливість розуміння та зв’язків поміж людьми? Ця спільність завжди викликала в нас сумнів. Адже в історії повсякчасно відбуваються зміни в людському знанні, у свідомості і й самосвідомості. Виникають та щезають духовні передумови, зростає відчуження – аж до повного нерозуміння однієї людини іншою. З огляду на це. Чи зберігається спільність? У вигляді необмежної волі до взаєморозуміння вона, безперечно, зберігається.

Якщо цю спільність не можна зрозуміти на підставі біологічних якостей, оскільки її сенс взагалі перебуває поза цариною біологічного, то її засади мають бути іншими. Говорячи про витоки цієї спільності, маємо на увазі не біологічну природу або походження зі спільного кореня, але припускаємо людську сутність як спільність вищого ґатунку. Її можна уявити символічно6 через ідею створення людини Богом згідно з образом своїм, а також через ідею гріхопадіння.

...Отже, спільність, якої у своєму житті прагне людина, коли вона стає справді історичною, можна вбачати не у спільності біологічного походження, а лише в єдності людей на підставі того високого уявлення, згідно з яким людина є божественним творінням. Такі спільні витоки не належать до усталеного буття. Це - сама історичність. Сказане визначається таким чином:

1. Спільність людини в динаміці її змін не є усталеною спільністю незмінних і позачергово здійснюваних властивостей. Своє становлення в історії людина здійснює в рухові, який не є рухом її природних властивостей. Як природна істота людина є даною сутністю в межах її варіантів; як історична істота вона завдяки своїм первісним можливостям долає межі природної даності. Відтак же, вона змушена прагнути спільності, здатної об’єднати усіх. Це – постулат: без такої спільності унеможливилося б взаєморозуміння; тоді прірва між людьми була б інакшою за своєю сутністю, й сама історія, заснована на розумінні, була б неможливою.

2. У з’явленні певних людей за певних реалій є дещо неповоротно однозначне. Як окремішність людина не здатна поєднати в собі все те, що вона могла б здійснити, спираючись на різні за своєю сутністю джерела, хоч би якою святою та героїчною вона була.

Людина, й окрема людина так само, за своїми можливостями, є усім; насправді ж вона є чимось одиничним. Проте у своїй окремішності людина - це не абсолютно відокремлена частинка; вона є істотою історично, вона має власні витоки в межах спільного начала, що єднає всіх нас.

Окрема людина ніколи не буває довершеною, ідеальною людиною. У принципі такою людина й бути не може, оскільки все, чим вона є і що вона здійснює, ніколи не є довершеним, усе і завжди лишається відкритим. Людина не є істотою довершеною, вона не здатна бути досконалою.

3. В окремих людських творіннях, проривах, звершеннях реалізується неповторне й незамінне. Оскільки ці творчі акти не можна зрозуміти виходячи виключно з причинних зв’язків або вивести їх з необхідністю, кожен з них схожий на одкровення, джерело якого – не звичний перебіг подій, а щось зовсім інше. Коли ж це вже відбулося, ці одкровення стають і грунтом, і дороговказами людського буття. В них людина знаходить підстави свого знання й переживання, своїх ідеалів, взірців та масштабів, свого способу мислення, своїх символів, свого внутрішнього світу. Це етапи на шляху до спільності, адже вони належать єдиному самоосяжному духові й звернені до всіх.

Ясперс К. Про сенс історії.

Поиск по сайту: