Поема «Гайдамаки» в оцінці тогочасної критики

Поема викликала досить суперечливі критичні відгуки сучасників автора. Позитивно оцінилиїї Є.Гребінка, П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ’яненко, І.Вагилевич. М.Добролюбов так схвально висловився про поему: «У Шевченка ми бачимо всі елементи народної української пісні. Її історична доля навіяла йому цілу поему «Гайдамаки», напрочуд різноманітну, живу, сповнену сили і цілком вірну народному характерові малоросійських народних дум». Негативно оцінили поему П.Куліш, В.Бєлінський. П.Куліш, зокрема, радив «уничтожить всю главу «Гупаливщина». А про поему взагалі висловився так: «...это торжество мясников, а драма Ваша – кровавая бойня, от которой поневоле отворачиваешься».

2.Відгомін поеми «Гайдамаки» у сюжетах творів української словесності, зокрема,Є.Гребінки «Чайка»; Ю.Федьковича «Осьмийпоменник Тарасові Шевченкові на вічну пам’ять», А.Свидницького «В полі доля стояла», І.Нечуя-Левицького «Над Чорним морем», І.Карпенка-Карого «Бондарівна» тощо.

3.Відгомін поеми «Гайдамаки» у музиці (прослуховуваннякількохтворів)
М. Лисенко створив низку музичнихтворів, в основі яких – мотиви «Гайдамаків»: «Свято в Чигирині», «Гомоніла Україна», «У гаю, гаю вітру не-має», «Ой Дніпре» тощо. К.Стеценко написав музику до поеми (для хору, солістів, симфонічного оркестру); Р.Глієру належить музичне оформлення постановки «Гайдамаків»(1920 р.). За мотивами поеми «Гайдамаки» російський композитор М.Мусогський написав такі твори: «Гапак», «На Дніпрі», «Утоптала стежечку» та О.Сєров «Од села до села».

4.Відгомін поеми «Гайдамаки» в образотворчому мистецтві (демонстуються картини) та кіномистецтві.
І.Їжакевич. «Уманськарізня», «Гайдамаки»; В.Касіян. «Інтродукція», «Гонта в Умані», «Коліївщина» та ін.
Мотивипоемивикористані у кінофільмахІ.Кавалерідзе «Злива», «Коліївщина», «Прометей».

Намір опублікувати поему Шевченко висловив у вступі до неї ще в квітні 1841 р., але здійснювати його почав, через скрутні матеріальні обставини, лише наприкінці року. Не маючи коштів на видання, Шевченко випустив передплатні квитки на майбутню книжку вартістю 5 карбованців асигнаціями (див.: Тарас Шевченко. Документи та матеріали. — С. 41), які поширював серед знайомих. У відповідь на нині не відомий лист Шевченка Г. Ф. Квітка-Основ’яненко в листі до нього від 22 листопада 1841 р. запитував: «Та де ж Ваші білети? Пишете, що посилаєте єсте, та й нема. Чурхніть кете їх до нас. Може таки який-небудь десяток збудемо» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 10). Шевченко відповів Г. Ф. Квітці-Основ’яненку в листі від 8 грудня 1841 р.: «Посилаю Вам білети на „Гайдамаки“, роздайте, будьте ласкаві, як умієте, вони же надрюковані. Та... єй-богу, сором сказать, нема чим викупить з дрюкарні».

8 листопада 1841 р. Шевченко особисто подав рукопис поеми до Петербурзького цензурного комітету. 311 листопада поема була на розгляді в цензора П. О. Корсакова, який схвалив її до друку 29 листопада. 1 грудня 1841 р. Шевченко забрав рукопис із цензурного комітету; протягом грудня книжку було надруковано, але квиток на випуск її в світ цензор П. О. Корсаков видав тільки 21 березня 1842 р. (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 81 — 82). Це пояснюється цензурними причинами — забороною публікувати твори про народні повстання середини XVIII ст. на Україні. У циркулярному листі міністра народної освіти С. С. Уварова від 24 грудня 1839 р. у зв’язку з недопущенням до друку статті М. О. Максимовича «Сказание о Колиивщине» було вказано, що друкувати твори про це народне повстання не слід, оскільки описувані в них події «слишком близкие нашему времени,...желательно более изглаживать из памяти народа, нежели возобновлять в ней» (Там само. — С. 23 — 24). Про цензурну протидію першому виданню «Гайдамаків» Шевченко згадує і в листі до Г. С. Тарновського від 26 березня 1842 р., написаному через кілька днів після виходу книжки в світ: «Было мне с ними горя, насилу выпустил цензурный комитет, возмутителъно да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились».

У тексті першодруку «Гайдамаків» цензурне втручання виявилося порівняно невеликим. У рядках 475 — 476 («Ха, ха, ха, ха!.. Чорт, панове, Літаню співає») було знято слово «літаню»; вилучено рядки 584 — 585 — ци /638/ тату з патріотичної «Пісні легіонів» Ю. Вибицького (1797): «My żyjemy, my żyjemy, Polska nie zginęła» (хоча в рядку 492 ці ж слова українською транскрипцією залишилися); в рядках 843 — 845 «А те, що минуло, Не згадуйте, пани-брати, Бо щоб не почули» знято натяк на політичні утиски миколаївських часів (рядок 845); у рядку 1838 («Ось царицина копійка») знято слово «царицина»; в рядках 2521 — 2522 («Бо на своїм нема місця, Нема місця волі») знято рядок 2522. Більшість із цих цензурних вилучень Шевченко відновив у примірниках першодруку, подарованих ним петербурзькому чиновникові Р. І. Чернявському (ІЛ, ф. 1, № 6) та письменникові Г. ф. Квітці-Основ’яненку (останній не зберігся, але зроблені в ньому виправлення Шевченка опубліковано в статті: Ланевський. Знахідка нового листа Т. Г. Шевченка // Червоний шлях. — 1926. — № 2. — С. 163). Щодо позначених крапками рядків 1918 — 1919, 1934 — 1935, 1938 — 1939, то вони, очевидно, ще в рукопису були випущені самим Шевченком з огляду на їхній фривольний зміст і не відновлювалися ним у примірниках першодруку. Два з них були згодом дописані рукою І. М. Лазаревського в робочому примірнику видання «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 96) та в примірнику «Кобзаря» 1860, подарованому Шевченком Л. В. Тарновській (ІЛ, ф. 1, № 524, с. 196 — 197).

Розсилаючи перше видання «Гайдамаків» своїм знайомим, Шевченко нарікав на численні орфографічні помилки та друкарські недогляди в книжці. «Поправляйте, будьте ласкаві, самі граматику, — просив він у листі до Г. С. Тарновського від 26 березня 1842 р., — бо так погано видержана коректура, що цур йому». Про це ж ідеться в листі Шевченка до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 28 березня 1842 р.: «„Надрюковав, бодай йому очі повилазили“, — отак ви скажете, як зачнете читать мої „Гайдамаки“; а що скажете — як прочитаєте — не знаю. Не лайте дуже, коли найдете що-небудь не до ладу, бо і написано і надрюковано навмання». Однак Г. Ф. Квітка-Основ’яненко в листі до Шевченка від 29 квітня 1842 р. оцінив поему дуже високо: «Ну, вже так що порадували Ви нас своїми „Гайдамаками“! Як кажу: читаєш та й облизуєшся. Якраз к Великодню прислали Ви свою нам писанку; а я зараз і розіслав по рукам. Пан Артемовський аж підскакує та хвалить. Як такого добра не хвалити?...Артемовський сам хотів до Вас писати — і не збреше, напише, бо дуже похваляє» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 11). Сповістити, як поема була сприйнята іншими харківськими читачами, Шевченко просив у листі до П. М. Корольова від 22 травня 1842 р.: «Напиши, будь ласкав, земляче, коли будеш мать час, як там у вас, у Харкові, привітали мої „Гайдамаки“, чи лають, чи ні, напиши щиру правду...».

езважаючи на схвальну оцінку поеми, передплата на видання поширювалася дуже повільно. «Білети Ваші усі цілі лежать у мене, — сповіщав Шевченка Г. ф. Квітка-Основ’яненко в листі від 29 квітня 1842 р., — ніхто не взяв ні одного, кажуть: „Нехай книжки пришлеть“... Записалося у мене душ з п’ятнадцять, що певно дадуть гроші; пришліте десятків зо два, то гроші зараз і вишлю» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 11). У зверненні «Панове субскрибенти!», вміщеному на задній обкладинці книжки, згадано «десятків зо два, зо три» передплатників поеми.

Повільно розходилася й уже видрукована книжка. 8 лютого 1843 р. Шевченко продав майже весь її тираж (800 примірників) петербурзькому книгареві І. Т. Лисенкову разом із правом на перевидання «Кобзаря» 1840, про що видав йому відповідне зобов’язання (опубліковане згодом у газеті «Судебный вестник» від 10 грудня 1867 р.): «Я, нижеподписавшийся, продал в вечное и потомственное владение мои собственные сочинения санктпетербургскому книгопродавцу Ивану Тимофеевичу Лисенкову, стихотворения на малороссийском языке: 1) „Кобзарь“ и 2) „Гайдамаки“, и сим обязываюсь, что, кроме книгопродавца Лисенкова, ни я сам, Шевченко, ни даже никто из моих наследников сего сочинения печатать права не имеет. Следуемые за это деньги сполна получил; ежели же оные сочинения без ведома его, Лисенкова, напечатаю, то обязан заплатить ему, Лисенкову, тысячу пятьсот рублей серебром неустойки, в чем и свидетельствую собственноручною подписью. Т. Шевченко» (Тарас Шевченко. Документи та матеріали. — С. 44).

У бібліотеці Державного музею політичної історії Росії в Санкт-Петербурзі (інв. № 29853) зберігається примірник першодруку «Гайдамаків» 1841 з власноручним написом Шевченка: «В вечное и потомственное владение передаю право сего сочинения Ивану Тимофеевичу Лисенкову. Т. Шевченко. 1843 — февраля 8. Санктпетербург» (див.: Унікальна знахідка // Радянська Україна. — 1962. — 12 червня; Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 31). Лисенков зброшурував нерозпродані примірники «Гайдамаків» разом із «Чигиринським Кобзарем» (подано ним до Петербурзького цензурного комітету 15 лютого 1843 р. і схвалено цензором П. О. Корсаковим 19 лютого 1843 р.) і випустив їх у світ під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки»; квиток на випуск книжки в світ підписано цензором О. В. Никитенком 17 серпня 1844 р. (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 83, 85).

Ряд критичних зауважень про поему «Гайдамаки» висловив П. О. Куліш у листі до Шевченка від 25 липня 1846 р. Давши хибну загальну оцінку шевченківським описам народного повстання: «это торжество мясников, а драма Ваша — кровавая бойня, от которой поневоле отворачиваешься», — П. О. Куліш пропонував зробити в поемі велику кількість скорочень і композиційних перестановок (Листи до Тараса Шевченка. — С. 42); Шевченко в своїй дальшій роботі над поемою на ці поради не зважив.

Свідчення про деякі зміни в поглядах Шевченка на історію українсько-польських взаємин XVIII ст., які сталися в період заслання під впливом знайомства поета з діячами польського визвольного руху, залишив Броніслав Залеський. У примітці до листа Шевченка від 25 вересня 1855 р. він писав: «У часі нашої спільної вандрівки по степах Шевченко одного дня, коли сильніш розгарячився і говорив щиро (w chwili większego rozgrzania i szczerości), сказав мені, що жалує своїх „Гайдамаків“ і цілого того напряму, що тепер знає Красінського і наших поетів і „w duchu swoim to potępia“. Але додав: „Вибачай, се вже було в моїй крові, я ж рідний внук одного з гайдамаків, се нехай тобі все вияснить“» (Листочки до вінка на могилу Шевченка в XXIX роковини його смерті. — Львів, 1890. — С. 45. — Переклад з польського оригіналу І. Я. Франка. — Ред.). Однак у перевиданому згодом тексті поеми це не відбилося.

Після заслання, домагаючись дозволу на нове видання своїх творів, Шевченко подав 23 грудня 1858 р. до Петербурзького цензурного комітету примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, до якого додав також окреме видання поеми «Гамалія» 1844 (Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 112). Це викликало тривале офіційне листування про цензурний статус Шевченкових творів та можливість нової публікації їх. 21 січня 1859 р. начальник III відділу /640/ В. А. Долгоруков дав розпорядження міністрові народної освіти Є. П. Ковалевському «предварительно приказать стихотворения Шевченки рассмотреть со всею строгостью частным образом» (Там само. — С. 116). За дорученням міністра народної освіти книжки Шевченка, надруковані 1844 р., розглянув член Головного управління цензури О. Г. Тройницький, який у своєму відгуці від 23 січня 1859 р., загалом схваливши їх (за винятком вірша «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами...»), про «Гайдамаки» висловився так: «Поэма „Гайдамаки“ в живых и поэтических картинах воспроизводит эпизоды старинной борьбы Украйны с Польщею. В первой половине ее изображается страшное разорение Украйны поляками и євреями, а во второй — кровавая месть малороссийских наездников, гайдамаков, над теми и другими. Картины эти вообще мрачны и унылы, как и предмет, ими описываемый, но в этих изображениях событий, давно уже перешедших в область истории, я не встретил ничего несогласного с правилами цензуры» (Там само. — С. 117). На підставі цього відгуку начальник III відділу 28 січня дав принципову згоду на перевидання друкованих раніше творів Шевченка з умовою, що їх буде заново піддано цензурному розгляду на загальних засадах (Там само. — С. 119).

Після цього Шевченко подав цензорові Петербурзького цензурного комітету С. М. Палаузову замість друкованої книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 рукописну збірку «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Цей рукопис було виготовлено Шевченком (за допомогою І. М. Лазаревського, рукою якого переписано частину аркушів) наприкінці 1858 — на початку 1859 року (не пізніше 28 квітня) з метою обійти цензурні перепони й опублікувати не лише ті твори, які вже друкувалися до арешту 1847 р., а й написані пізніше, а також внести виправлення в текст раніше друкованих творів. Поема «Гайдамаки» містилася в цьому рукопису на 106 — 161 аркушах (див.: Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. — С. 13). Нині ця частина рукопису не відома, але про характер зроблених у ньому Шевченком змін можна судити, зіставивши першодрук з текстом поеми в «Кобзарі» 1860. Як видно з цензурних документів, у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» були відсутні «Передмова» (власне, післямова) та «Приписи» (примітки) до поеми. Очевидно, поет вирішив відмовитися від цих прозових частин твору, щоб надати більшої стрункості віршованим; можливо, тут відбилося і прагнення Шевченка усунути деякі наявні в «Приписах» історичні неточності та анахронізми. Виправлення в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» є дуже важливим етапом авторської роботи над текстом «Гайдамаків», але загальних ідейних засад, сюжетно-композиційної та образної структури поеми вони не змінили.

Цензор С. М. Палаузов, який розглядав рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий», у відгуці від 28 квітня 1859 р. схвалив його, запропонувавши зробити лише декілька невеликих за обсягом вилучень. Петербурзький цензурний комітет пристав на цей висновок і 5 травня 1859 р. передав рукопис на розгляд Головного управління цензури (Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 120 — 122, 123 — 124). Однак це викликало заперечення члена Головного управління цензури О. Г. Тройницького, який у своєму відгуці від 25 липня 1859 р. звернув увагу на те, що в рукопису міститься кілька раніше не публікованих творів Шевченка, й відзначив наявність у ньому неприйнятної з цензурного погляду ідейної тенденції (Там само. — С. 128). О. Г. Тройницький зажадав зробити у творах Шевченка набагато більше вилучень, ніж пропонував С. М. Палаузов, /641/ зокрема, в «Гайдамаках» зняти весь вступ, оскільки він «почти не имеет связи с поэмою „Гайдамаки“, а между тем в нем слишком сильно, до слез, выражается скорбь об исчезнувшем былом времени гайдамачества» (Там само. — С. 130). Найголовніше ж — О. Г. Тройницький взагалі відхилив рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий», визнавши за доцільніше «разрешить второе издание напечатанных уже поэм г. Шевченки, нежели печатать ныне представленную рукопись с многочисленными предлагаемыми исключениями и может быть еще другими, которые встретила бы цензура, как, напр[имер], в недостающих в рукописи примечаниях к поэме „Гайдамаки“» (Там само. — С. 130). Головне управління цензури з таким висновком погодилося. 28 листопада 1859 р. цензор Петербурзького цензурного комітету В. М. Бекетов дав дозвіл на нове видання, окремо застерігши: «При сем считаю нужным заметить типографии, чтобы она зачеркнутых мест не печатала» (ІЛ, ф. 1, № 76, арк. 2). У «Гайдамаках» цензор В. М. Бекетов викреслив віршований вступ до поеми, проти друкування якого заперечував і О. Г. Тройницький.

Поиск по сайту: