Державотворча роль української мови

Народ або грецькою мовою етнос - це історично сформована людська спільнота, яка відрізняється від сусідів окремою власною територією (батьківщиною), культурою, мовою, психічним складом та самосвідомістю. Народ, що історично дозрів до створення власної держави, називають нацією. Отже, нація - це вища стадія розвитку етносу, на якій останній творить - національну державу. В сучасному світі народ може цивілізовано існувати лише у формі нації, тобто у власній державі.

Ці думки є дуже близькими до тверджень педагога К. Ушинського, який у статті "Рідне слово" стверджував: "Коли зникає народна мова, - народу нема більше! Відберіть у народу все - і він усе може повернути; але відберіть мову, і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови - ніколи: вимерла мова в устах народу - вимер і народ". Бо ж "мова народу - кращий, що ніколи не в'яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина. Мова - найважливіший, найбагатший і найміцніший зв'язок, що з'єднує віджилі, живущі та майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле".

У цих міркуваннях ученого важливими є такі аспекти: сутність, роль та доля мови. Причина цього в природно-суспільній та універсальній сутності феномена мови, який виражає людську форму буття та свідомості кожної нації. Отож можемо стверджувати, що мовне питання в Україні - це проблема її духовного відродження, становлення її державності й незалежності. А прагнення нації бути незалежною та гідною в європейському та світовому співтоваристві повинно найти своє відбиття передусім у рідній мові.

Мова як одна з головних ознак кожної нації є її генетичним кодом, який поєднує минуле із сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття людської спільноти у вічності. Через мову дитина засвоює спосіб мислення народу, реалізовується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Школі ж належить провідна роль у національному, мовному та мовленнєвому вихованні підростаючого покоління, що в наш час має винятково важливе значення.

У наш час, коли загострюється мовна ситуація в державі, коли питання двох державних мов активно мусується певними політичними силами, відповідальність за збереження рідної мови, визначення її статусу в суспільстві покладається на молоде покоління. При цьому слід зазначити, що незважаючи на складні умови тривалих періодів бездержавності української нації та її територіальної роз’єднаності, українська мова зберегла свою самодостатність і, врешті-решт, стала важливим чинником возз’єднання українських земель і відновлення соборної незалежності України.

Українська мова – не лише засіб спілкування, а й скарбниця духовного і культурного спадку українського народу. У витворених протягом віків різноманітних формах буття української мови (старовинні усні перекази і літописи, народні пісні і думи, казки і міфи, поетичні і прозові твори тощо) зберігаються історична пам’ять і досвід нації, глибинні витоки її світоглядних і моральних цінностей, віддзеркалюються національні традиції і узвичаєння, звичаї і навички, тобто ознаки, що притаманні саме цій спільноті і тому є унікальними цеглинами будівлі національної ідентичності.

Одночасно українська мова створює той мовний простір, який є природнім середовищем буття української нації. Його збереження є неодмінною умовою самого її існування і базовою матеріальною гарантією забезпечення мовних прав українців. Суть заходів держави на підтримку української мови полягає не в її насильному нав’язуванні, а в тому, щоб надати громадянам України, які раніше були позбавлені свободи вибору, можливість вільно опанувати мову батьків і (або) свідомо вивчити мову свого громадянства з урахуванням перспектив, які відкриває її знання для самовдосконалення, самореалізації і повномасштабного здійснення конституційних прав.

Українська мова в Україні призначена виконувати різноманітні функції, зокрема забезпечити консолідацію, єдність і вільний культурний розвиток українського народу, стояти на сторожі збереження його ідентичності та здорового духовного і ментального розвитку.

Українська мова – невід’ємний державницький атрибут, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Як мова найчисленнішого, найстаршого, автохтонного і титульного етносу українська мова відповідно до загальноприйнятої світової практики виконує функцію єдиної державної мови в Україні.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України, державний статус української мови означає її обов’язкове застосування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших визначених законом публічних сферах публічного життя, зокрема у роботі державних і комунальних навчальних закладів, сфері обслуговування, культурі, засобах масової інформації.

Державність української мови є ключовим чинником консолідації українського суспільства на всій території України, формування сучасної української політичної нації, символічним уособленням української державності, гарантією збереження національної ідентичності українського етносу і державної єдності України. З огляду на це українська нація і держава мають забезпечувати відродження і захист української мови, якісну розбудову українського мовного простору.

Принципове значення для майбутнього української мови і української держави має національна мовна свідомість і мовна гідність. У їхньому формуванні чільну роль має відігравати українська інтелектуальна еліта, насамперед вище керівництво держави, яке своїм особистим прикладом і зусиллями має утверджувати престиж української мови, української нації і держави. Вільне володіння державною мовою – юридичний обов‘язок кожного громадянина України.

Висока мовна свідомість і гідність здатні протистояти іноземній мовно-культурній експансії та агресивним чужоземним впливам, масовому поширенню такого загрозливого для української мови явища як суржик, необґрунтованому вживанню іншомовних слів, коли їм є цілком повноцінні відповідники в українській мові. Якість українського мовлення вже давно викликає занепокоєння науковців і широкої громадськості.

Престижу мови сприяє її державність і патріотичне ставлення до неї її носіїв, тому громадяни України, як і всякої іншої держави, мають мовні обов’язки, що полягають у захисті та збереженні рідної мови. Захист рідної мови - найприродніший і найпростіший, найлегший і найнеобхідніший спосіб національного відродження і самоутвердження. Володіння рідною мовою - не заслуга, а обов’язок справжніх патріотів. Знання рідної (державної) мови не обмежує можливості вивчати інші мови - споріднені і не споріднені. Вислів “Скільки ти знаєш мов - стільки разів ти людина” ніколи не втратить своєї актуальності.

В Україні двомовність - природне явище. Але володіння двома мовами вимагає правильного користування ними. На жаль, вітчизняні білінгвісти часто говорять змішаною мовою, яку в побуті називають суржиком. Тому серед мовних обов’язків наших громадян слід виділити ще один - дотримуватись культури українського мовлення. Належний рівень мовної культури є свідченням розвинутого інтелекту людини, її вихованості.

Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує толерантне спілкування людей, облагороджує їхні стосунки, сприяє підвищенню загальної культури як окремої людини, так і суспільства в цілому. Тому кожний з українців повинен дбати про свою мовну культуру і вимагати цього від інших.

Очистити мову від негативних нашарувань, вберегти її від засмічення та деградації – одне з першочергових завдань мовної політики. Особливе значення має якість українського мовлення в тих сферах діяльності, які пов’язані з загрозою масового тиражуванням недоброякісних мовних зразків. Мовлення штатних працівників теле- і радіостудій в ефірі має бути еталонним. Виконання нормативних вимог до якості мови має стати обов’язковою умовою отримання дозволу на право займатися освітньою, медійною чи рекламною діяльністю, а їх порушення – передумовою для позбавлення ліцензії.

Слід давати відсіч спробам культивувати в суспільстві уявлення про українську мову як ущербну й непрестижну. Насправді її пізнавальний, виражальний і комунікативний потенціал надзвичайно потужний. Український словник один з найбагатших у світі. Українська мова входить до третього десятка демографічно найпоширеніших мов світу і за цим параметром друга серед слов’янських. Значна частина її словника значно старша за майже півторатисячолітню історію її вживання в різних сферах громадського й культурного життя.

Українська мова – старописемна мова з великою історико-культурною спадщиною. Держава має піклуватися про наукове дослідження і публікацію давніх писемних пам’яток, їх популяризацію, використання їхніх елементів для збагачення ресурсу сучасної літературної мови. Залишається актуальним збереження й вивчення діалектів української мови – джерела її самобутності й життєвої сили.
Українська мова в її літературній формі набула високого рівня розвитку.

Нею створено багату оригінальну літературу, перекладено найвидатніші твори світового письменства. Вона має досконало опрацьовану граматику, сформовану науково-технічну термінологію, розвинену стилістичну систему, здатну забезпечити спілкування і порозуміння в усіх сферах суспільного життя. Підвищенню авторитету української мови має сприяти якнайшвидше практичне впровадження єдиного загальнонаціонального правопису.

Однак, і після цього розвиток української мови має бути об’єктом науково обґрунтованого нормування і вдосконалення. Державна мовна політика має бути спрямована на підтримку і збереження української мови в середовищі українських спільнот за межами України шляхом надання відповідної допомоги культурно-освітнім закладам українців в інших державах.

Відмітимо, що в політиці фактор мови (як зовнішній, так і внутрішній) відіграє далеко не останню роль. Мова - важливий державотворчий фактор. Політичний аспект мовної проблеми найточніше висловили ще древні римляни: "чия мова, - того і влада". Навіть політики-початківці будь-якої держави, окрім нашої, добре засвоюють це правило. Існує така формула російськомовний - значить росіянин (ідентифікаційна функція мови), а, отже, де більшість населення російськомовні, - там і Росія. Такі ілюстрації є хорошим аргументом для політично свідомих громадян України на користь україномовності, проте, не основним.

При цьому варто зазначити, що надмірна, неадекватна антагонізація – одна з головних вад політичного аспекту мовної проблеми в Україні. Не варто постійно протиставляти українську мову російській: яка з них краща, яка державніша чи "ворожіша". Цим можна лише створити собі зайвих ворогів.

Таким чином, з урахуванням мовної ситуації в Україні державна мовна політика спрямована на досягнення таких цілей:

- утвердження української мови як державної (офіційної) у всіх царинах публічної сфери суспільного життя на всій території України і при здійсненні офіційними особами представницьких функцій у міжнародному спілкуванні;

- посилення функції державної мови як мови громадянства – об’єднавчого і консолідуючого чинника в українському суспільстві і засобу зміцнення державної єдності України;

- утвердження української мови як мови міжетнічного спілкування і порозуміння в Україні, гаранта державної незалежності й національної безпеки;

- утвердження і підтримку української мови як самобутньої мови титульної нації;

- сприяння розвитку мов національних меншин із спеціальним наголосом на захисті мов, що опинились під загрозою зникнення;

- підтримання мовного розмаїття України та міжкультурного діалогу;

- сприяння підвищенню загальної мовної культури громадян;

- захист мовного простору України від чужоземної мовно-культурної експансії;

- запобігання дискримінації за мовною ознакою та запровадження заходів позитивної дискримінації щодо мов, які потребують особливого захисту, зокрема щодо української мови в деяких регіонах України;

- сприяння у задоволенні мовних потреб українців у країнах поселення.

При цьому слід виділити ті механізми, за допомогою яких відбувається здійснення державної мовної політики. Національна рада з мовної політики при Президенті України (НРМП) як головний дорадчий орган виконавчої влади, щопівроку на своєму засіданні розглядає, затверджує і подає Президенту України аналітичну доповідь про мовну ситуацію в державі та першочергові заходи для реалізації державної мовної політики.

НРМП взаємодіє з органами виконавчої влади, закладами науки, освіти та культури, засобами масової інформації, громадськими організаціями тощо для своєчасного виявлення і різнобічного та об’єктивного висвітлення проблемних питань у галузі мовної політики. Структурний підрозділ з мовної політики Міністерства юстиції України відповідає за повсякденне здійснення мовної політики і має наступні функції:

- сприяти вдосконаленню нормативної бази здійснення мовної політики шляхом відпрацювання проектів відповідних законів України, указів Президента, постанов уряду;

- здійснювати мовне планування на близьку й віддалену перспективу і відпрацювання відповідних державних програм;

- координувати діяльність міністерств і відомств в частині, що стосується питань мови, для забезпечення консолідованої мовної політики та концентрації зусиль на пріоритетних напрямках;

- організаційно забезпечити ухвалення й видання сучасної редакції Українського правопису, його впровадження в офіційно-діловий вжиток, книговидання, практику навчальних закладів, ЗМІ тощо;

- запровадити постійну систему заохочень та інформаційної підтримки активних провідників державної мовної політики (осіб, підприємств, державних та недержавних установ, організацій, навчальних закладів тощо);

- спільно з науковими установами та громадськими організаціями здійснювати моніторинг мовної ситуації в Україні;

- своєчасно виявляти порушення мовного законодавства та запобігати їх поширенню;

- порушувати питання про притягнення до дисциплінарної, адміністративної та судової відповідальності винних у грубих порушеннях законодавства стосовно української мови чи інших мов;

- аналізувати зарубіжний досвід мовної політики та мовного планування та використовувати його раціональні елементи у своїй діяльності;

- спільно з Міністерством закордонних справ України, МОН України та іншими відомствами планувати й координувати заходи щодо захисту мовних прав українців за кордоном, вести пропаганду української мови й культури у світі;

- через ЗМІ інформувати суспільство про мовну ситуацію в країні, висвітлювати актуальні проблеми мовної політики та обговорювати шляхи їх розв’язання.

Структурний підрозділ з мовної політики Міністерства юстиції України через своїх співробітників в обласних управліннях юстиції взаємодіє з органами місцевої державної влади та органами місцевого самоврядування для одержання інформації про мовну ситуацію на місцях і планування мовної політики з урахуванням місцевих особливостей. Національна комісія з питань правопису та мовних норм (НПК) Національної академії наук України повинна стати постійним органом, діяльність якого триватиме й після затвердження сучасної редакції Українського правопису.

Отже, українській мові потрібні любов і духовна міць. Любов до рідного слова - це любов до здорової духовності, до знання, інтелігентності, благородства, справедливості, це найприродніше й найглибинніше духовне начало людського буття.

Українці повинні жити вірою в те, що національна мова як головний носій і виразник народного духу не знівелюється, а окріпне, посяде заслужене багатостраждальною історією свого розвитку (а часто - виживання в умовах неодноразових заборон) почесне місце єдиної державної, справді рідної для українців, такої, що живе в їхніх душах та мовленні.
Висновки
Державотворча роль української мови полягає в наступному:

1. Мова як одна з головних ознак кожної нації є її генетичним кодом, який поєднує минуле із сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття людської спільноти у вічності. Через мову дитина засвоює спосіб мислення народу, реалізовується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Українська мова стала важливим чинником возз’єднання українських земель і відновлення соборної незалежності України.

2. У витворених протягом віків різноманітних формах буття української мови зберігаються історична пам’ять і досвід нації, глибинні витоки її світоглядних і моральних цінностей, віддзеркалюються національні традиції і узвичаєння, звичаї і навички, тобто ознаки, що притаманні саме цій спільноті і тому є унікальними цеглинами будівлі національної ідентичності.

3. Одночасно українська мова створює той мовний простір, який є природнім середовищем буття української нації. Його збереження є неодмінною умовою самого її існування і базовою матеріальною гарантією забезпечення мовних прав українців. Українська мова в Україні призначена виконувати різноманітні функції, зокрема забезпечити консолідацію, єдність і вільний культурний розвиток українського народу, стояти на сторожі збереження його ідентичності та здорового духовного і ментального розвитку.

4. Українська мова – невід’ємний державницький атрибут, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Як мова найчисленнішого, найстаршого, автохтонного і титульного етносу українська мова відповідно до загальноприйнятої світової практики виконує функцію єдиної державної мови в Україні. Державність української мови є ключовим чинником консолідації українського суспільства на всій території України, формування сучасної української політичної нації, символічним уособленням української державності, гарантією збереження національної ідентичності українського етносу і державної єдності України.

2. Мовленнєва культура фахівця = 2.1 Мовленнєвий етикет =

Як зазначає Бабенков С.І. [13], культура мовлення сучасних підлітків постійно знаходиться під впливом соціальних змін, як позитивних, так і негативних, що відбулися в нашій країні особливо в останні десятиліття. Прийнято розрізняти вищий і нижчий рівень мовленнєвої культури людини. Нижчий рівень – перший ступінь оволодіння літературною мовою: правильність мовлення та дотримання норм літературної мови. Правильним мовленням називають таке мовлення людини, в якому не допускаються помилки у вимові, у вживанні слів та їхньому утворенні, у побудові речень. Вищим рівнем мовленнєвої культури прийнято вважати правильне і гарне мовлення: людина не тільки не допускає помилок, але й вміє щонайкраще будувати своє висловлення; найбільш повно розкриває його тему і головну думку; відбирає найбільш придатні слова і конструкції з урахуванням того, до кого й за яких обставин він звертається. Головна мета кожної культурної людини полягає в збагаченні свого мовлення, його удосконалюванні. Необхідно навчитися відчувати свого співрозмовника, уміти відбирати найбільш придатні для кожного випадку слова та конструкції. Формування у підлітків навичок користуватися правилами культури спілкування, як й культури загальної поведінки з оточуючими, повинне відбуватися в процесі систематичної виховної роботи. Дуже важливо ознайомити учнів з правилами ввічливості, яка виявляє повагу до гідності іншої людини, показати як поводитися в тій чи іншій ситуації (знання етикету поведінки), як правильно встановлювати і підтримувати мовний контакт (знання мовленнєвого етикету). Кожна людина повинна дбати не тільки про культуру свого мовлення, а й про мовний етикет (сукупність мовних засобів, які регулюють нашу поведінку в процесі мовлення). С.К. Богдан зазначає, що "мовний етикет українців є унікальною, універсальною моделлю їх мовної діяльності" [14;432]. Головне призначення етикету – встановлення сприятливого контакту між людьми, регулювання їх взаємин на основі принципу ввічливості. Якщо студент не буде знати прийнятих у суспільстві правил мовного етикету, не буде володіти вербальними формами вираження ввічливості, йому буде важко встановлювати ділові контакти і він не зможе на високому рівні здійснювати процес спілкування. Кожен студент вищого навчального закладу повинен знати етикетні одиниці, якими виражається вітання, прощання, вибачення, мовленнєві одиниці, що супроводжують прохання, формули подяки, конструкції побажальної модальності, типізовані фрази ритуалу знайомства, етикетні формули звертань тощо. Викладачі повинні бути обізнані з основними правилами ведення мовлення. Для різних видів мовленнєвої діяльності суспільство формує певні правила їх здійснення. Правила ведення мовлення, чи етикет мовлення, поділяються на правила для мовця і слухача.

Виділимо насамперед правила для мовця:

Доброзичливе ставлення до співрозмовника, повага до адресата.

Необхідно виявляти доречну у певній ситуації ввічливість (враховувати стать, вік, службовий чи суспільний статус тощо). Потрібно знімати надмірну категоричність.

Мовцеві не рекомендується ставити в центр уваги своє "я", нав'язувати свої думки й оцінку подій.

Необхідним для мовця є відокремлення власного "я" слухача у центр уваги.

Мовцеві треба вміти вибирати тему для розмови, доречну в кожній ситуації, яка є цікавою, зрозумілою партнерові.

Мовець повинен стежити за логікою розгортання тексту, за тим, щоб висновки не протирічили задуму бесіди.

Мовець повинен пам'ятати, що межа смислового сприйняття і концентрації уваги у слухача – обмежені.

Мовцеві необхідно постійно відбирати мовні засоби відповідно до вибраної тональності тексту, орієнтуючись не тільки на адресата, але й на ситуацію спілкування загалом, на офіційність або неофіційність ситуації.

Мовець повинен пам'ятати, що в усному контактному безпосередньому спілкуванні слухач не тільки чує, але й бачить його, отже, сприймає жести, міміку, пози, загальну манеру триматися при розмові й культуру поведінки.

Правила для слухача:

Необхідно перервати всі справи й уважно вислухати мовця.

Слухаючи, необхідно доброзичливо, з повагою і терпляче ставитися до мовця, бути тактовним.

Намагатися не перебивати мовця, не вставляти недоречних зауважень, не переводити власне слухання у говоріння.

Слухаючи, треба перевести в центр уваги мовця та його інтереси.

Необхідно вміти вчасно оцінити мовлення співрозмовника, погодитися чи не погодитися з ним, відповісти на питання.

Необхідно перервати всі справи й уважно вислухати мовця.

Слухаючи, необхідно доброзичливо, з повагою і терпляче ставитися до мовця, бути тактовним.

Намагатися не перебивати мовця, не вставляти недоречних зауважень, не переводити власне слухання у говоріння.

Слухаючи, треба перевести в центр уваги мовця та його інтереси.

Необхідно вміти вчасно оцінити мовлення співрозмовника, погодитися чи не погодитися з ним, відповісти на питання.

У кожному суспільстві етикет поступово розвивався як система правил поведінки, система дозволу й заборон, що формують загалом моральні норми. Етикет і мовлення тісно пов'язані між собою. Манера мовлення, стиль, дозвіл чи заборона говорити одне й не говорити інше, вибір мовних засобів як маркер приналежності до певного середовища – все це наявне в наших мовленнєвих виявах. Мовленнєвий етикет можна визначити як правила, що регулюють мовленнєву поведінку. Це широка зона одиниць мови й мовлення, яка словесно виражає етикет поведінки, дає нам в руки ті мовні багатства, які є в кожному суспільстві для вираження неконфліктного ставлення до людей, а етикет регулює складний вибір доречного засобу конкретною людиною, для її конкретного адресата, у конкретному випадку, ситуації.

2.2 Формування мовної компетенції студентів викладачем

Особливу увагу треба приділяти виховному потенціалу позакласних заходів на морально-етичні теми. Внаслідок їх систематичного проведення виробляються навички та звички культурної поведінки підлітків при спілкуванні, які поступово стають якостями особистості. Позакласні заходи допоможуть учням правильно аналізувати різноманітні ситуації у спілкуванні, оцінити свою мовленнєву культуру та інших, оволодіти формулами мовленнєвого етикету та нормативними правилами поведінки у суспільстві.Важливо використовувати такі види виховної роботи, як бесіда, анкетування та тестування. Під час проведення бесіди можна обговорити моральне наповнення художніх фільмів, узнати ставлення підлітків до сучасної реклами та телевізійних передач, позитивні та негативні якості різноманітних ЗМІ. Використання анкет та тестів допоможе вихователю проаналізувати стан та рівень загальної культури учнів, їх моральні цінності, уподобання. Вивчення іноземної мови, знання традицій та етикету спілкування інших народів світу створить передумови для спорудження міцного фундаменту загальної культури студента. Цілком зрозуміло, що така робота вимагає від вихователя великої уваги та сумлінності і не може бути виконана за короткий час. Вона повинна проводитися поступово. Потрібно наполегливо допомагати підліткам оцінювати та аналізувати свою мовленнєву поведінку та поведінку інших, опановувати правила спілкування, оволодівати уміннями приймати участь у діалозі культур. Мовленнєва ситуація визначається такими обставинами, які змушують людину щось сказати (або брати участь у мовленнєвій діяльності). Під мовленнєвою ситуацією розуміють складний комплекс зовнішніх умов спілкування і внутрішніх реакцій співрозмовників, що знаходять вираження в якому-небудь висловлюванні (тексті). Інакше кажучи, для виникнення мовлення необхідні автор його та адресат, тема, місце і час мовлення, його причина і мета. Культура мовлення суспільства – це один із найяскравіших показників стану його моральності, духовності і загальної культури. Культурою мови називають "дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування". Кожний, хто отримує сьогодні вищу освіту, повинен вчитися глибоко пізнавати тонкощі рідної мови, сприймати красу слова.

Висновки

Культура спілкування – частина культури поведінки людини у суспільстві. Культура поведінки – сукупність форм щоденної поведінки людини (у побуті, у спілкуванні з іншими людьми), у яких знаходять зовнішнє вираження моральні та естетичні норми такої поведінки. Культура поведінки не буває поза культурою спілкування, і навпаки. Мовленнєвий етикет – важливий компонент національної культури. У мові, мовленнєвій поведінці, усталених формулах (стереотипах) сформувався багатий народний досвід, неповторність звичаїв.Культура мовлення - це духовне обличчя людини. Вона свідчить про загальний розвиток особистості, про ступінь прилучення її до духовних багатств рідного народу й надбань усього людства. Основою мовленнєвої культури є грамотність, тобто дотримання загальноприйнятих літературних норм у користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними, синтаксичними і стилістичними засобами мови. Але цим поняття мовленнєвої культури не вичерпується. Мовлення має бути не тільки правильним, а й лексичне багатим, синтаксично різноманітним. Треба активно розвивати своє мовлення: усно й письмово викладати думки, виправляти себе, перебудовувати сказане, шукати найкращі й найдоцільніші варіанти висловлювання.Культура мовлення тісно пов'язана з культурою мислення. Якщо людина ясно, логічно мислить, то й мовлення в неї ясне, логічне. І навпаки, якщо влюдини немає думок, якщо вона говорить про те, чого не розуміє або не знає,то й мовлення в неї плутане, беззмістовне, захаращене зайвими словами,непотрібними красивостями. Мовлення тоді гарне, коли воно якнайповніше і якнайточніше передає думки чи малює образи і легко сприймається, зрозуміле.Грамотне, багате мовлення — не тільки ефективний засіб передачі й сприйняття думок та образів. Це вияв поваги до людей, з якими спілкуєшся, до народу, який створив цю мову.

3. Усна форма мови

Без спілкування, як без повітря, людина не може існувати. Здатність спілкуватися з іншими людьми дозволила людині досягти високої цивілізації, прорватися в космос, опуститися на дно океану, проникнути в надра землі. Спілкування дає можливість розкрити людині свої почуття, переживання, розповісти про радощі і прикрощі, про зльоти й падіння.

Спілкування для людини - його місце існування. Без спілкування неможливе формування особистості людини, її виховання, розвиток інтелекту.

На перший погляд, здається, що зміст поняття «спілкування» всім зрозуміло і не вимагає особливих роз'яснень. А між тим спілкування - це дуже складний процес взаємодії людей. Як справедливо зазначає А.А. Леонтьєв, у сучасній науці про спілкування існує величезна кількість незбіжних визначення даного поняття. [3] Проблемами спілкування займаються представники різних наук - філософи, психологи, лінгвісти, соціологи, культурологи та ін

Саме за допомогою мови найчастіше відбувається спілкування між людьми. Мовна діяльність людини є найбільш складною і найпоширенішою. Без неї неможлива ніяка інша діяльність, вона передує, супроводжує, а іноді формує, складає основу будь-якої іншої діяльності людини (виробничої, комерційної, фінансової, наукової, управлінської та ін.)

Усна мова - Це звучить мова, вживана для безпосереднього спілкування, а в більш широкому розумінні - це будь-яка звучить мова. Історично, це найперша форма мови, вона виникла набагато раніше листи. Матеріальною формою усного мовлення є вимовні звуки, що виникають у результаті складної діяльності органів вимови людини. З цим явищем пов'язані багаті інтонаційні можливості усного мовлення. Інтонація створюється мелодикою мови, інтенсивністю (гучністю) мови, тривалістю, наростанням або уповільненням темпу мови і тембром проголошення. В усному мовленні велику роль відіграють місце логічного наголосу, ступінь чіткості вимови, наявність або відсутність пауз. Усне мовлення має таким інтонаційним різноманітністю, що може передати все багатство людських почуттів, переживань, настроїв і т.п. Сприйняття усного мовлення при безпосередньому спілкуванні посилюється завдяки міміці і жестам переконливо говорить. Так, жест може виражати емоційний стан, згоду або незгоду, здивування і т.д. Всі ці лінгвістичні та екстралінгвістичні засоби сприяють підвищенню смислової значущості та емоційної насиченості мови.

Однією з особливостей усного мовлення є - відсутність можливості повернутися в якийсь певний момент промови ще раз, в силу чого мовець змушений мислити і говорити одночасно, тобто він думає як би «на ходу», тому усного мовлення можуть бути властиві: неплавное, фрагментарність, розподіл єдиного пропозиції на кілька комунікативно-самостійних одиниць.

Усна мова - може бути підготовленою (доповідь, лекція тощо) і непідготовленою (розмова, бесіда).

Непідготовлена ​​усне мовлення характеризується спонтанністю. Непідготовлене усне висловлення формується поступово, порціями, у міру усвідомлення того, що сказано, що слід сказати далі, що треба повторити, уточнити. Хто говорить постійно стежить за тим, щоб його мова була логічна і связна, вибирає відповідні слова для адекватного вираження своєї думки.

Це усна мова, це те, що ми чуємо, а чуємо ми щось близько п'ятої частини того, що сказано. Ми відбираємо лише ті слова ("звукообрази"), які нам зрозумілі, близькі або зацікавили нас чимось. Все інше пропускаємо. Ми змушені так чинити, оскільки в потоці мовлення слова течуть одна за одною, і всякий образ народжується за принципом метонімії, за суміжністю, чисто логічним схоплюванням сусіднього і подверстиваніем його під загальну схему.

Усна мова так само, як і письмова, унормована і регламентована, однак норми усного мовлення зовсім інші. «Багато хто так звані огріхи усного мовлення - функціонування незакінчених висловлювань, слабка структурованість, введення перебиваючи, автокоментаторов, контакторів, реприз, елементів коливання і т.п. - Є необхідною умовою успішності та ефективності усного способу комунікації». [4] Хто слухає не може утримати в пам'яті всі граматичні і семантичні зв'язки тексту, і промовець повинен враховувати це, тоді його мова буде зрозуміла і осмислена. На відміну від письмової мови, яка будується відповідно до логічним рухом думки, усне мовлення розгортається за допомогою асоціативних приєднань. Усна форма мови закріплена за всіма функціональними стилями російської мови, проте вона має незаперечну перевагу в розмовно - побутовому стилі мовлення. Виділяють наступні функціональні різновиди усного мовлення: усне наукову мову, усну публіцистичну мова, види усного мовлення у сфері офіційно - ділового спілкування, художню мову і розмовну мову. Слід зазначити, що розмовна мова впливає на всі різновиди усного мовлення. Тому в усному мовленні використовуються емоційно і експресивно забарвлена ​​лексика, образні порівняльні конструкції, фразеологізми, прислів'я, приказки, навіть просторічні елементи.

Письмова форма мови

.

Лист - це створена людьми допоміжна знакова система, яка використовується для фіксації звукової мови (звукової мови). У той же час лист - це самостійна система комунікації, яка, виконуючи функцію фіксації усного мовлення, набуває ряд самостійних функцій. Письмова мова дає можливість засвоїти знання, накопичені людством, розширює сферу людського спілкування, розриває рамки безпосереднього оточення. Читаючи книги, історичні документи різних часів і народів, ми можемо доторкнутися до історії; культурі всього людства. Саме завдяки писемності ми дізналися про великих цивілізаціях Стародавнього Єгипту, шумерів, інків, майя та ін

Історики листа стверджують, що лист пройшло тривалий шлях історичного розвитку від перших зарубок на деревах, наскельних малюнків до звукобуквенного типу, яким сьогодні користується більшість людей, тобто письмова мова вторинна по відношенню до усного мовлення. Літери, які використовуються на листі, - це знаки, за допомогою яких позначаються звуки мови. Звукові оболонки слів і частин слів зображуються поєднанням букв, і знання літер дозволяє відтворювати їх у звуковій формі, тобто читати будь-який текст. Розділові знаки, які використовуються на письмі, служать для членування мовлення: крапки, коми, тире відповідають інтонаційної паузі в усному мовленні.

Основна функція писемного мовлення - фіксація мовлення, що має за мету зберегти її в просторі та часі. Лист служить засобом комунікації між людьми в тих випадках, коли безпосереднє спілкування неможливо, коли вони розділені простором і часом. З давніх часів люди, не маючи можливості спілкуватися безпосередньо, обмінювалися листами, багато з яких збереглися до сьогоднішнього дня, подолавши бар'єр часу. Розвиток технічних засобів сполучення, як телефон, в якійсь мірі зменшило роль письма. Але поява факсу та розповсюдження мережі Інтернет допомагають долати простір і знову активізують саме письмову форму мови. Основна властивість писемного мовлення - здатність до тривалого зберігання інформації.

Письмова мова розгортається не в тимчасовому, а в статистичному просторі, що дає авторові можливість продумувати мова, повернутися до вже написаного, перебудувати пропозиції і частини тексту, замінити слова, уточнити, здійснити тривалий пошук форми вираження думки, звернеться до словників і довідників. У зв'язку з цим письмова мова має свої особливості. Письмова мова використовує книжна мова, вживання якого досить строго нормовано і регламентованим. Порядок слів у реченні закріплений, інверсія (зміни порядку слів) не типова для письмової мови, а в деяких випадках, наприклад в текстах офіційно - ділового стилю мови, неприпустима. Пропозиція, що є основною одиницею писемного мовлення, висловлює складні логіко - смислові зв'язку за допомогою синтаксису, тому, як правило, писемного мовлення властиві складні синтаксичні конструкції, причетні і дієприслівникові звороти, поширені визначення, вставні конструкції і т.п. При об'єднанні пропозицій в абзаци кожне з них суворо пов'язане з попереднім і наступним контекстом.

Письмова мова є основною формою існування мови у науковому, публіцистичному, офіційно - діловому та художньому стилях.

4. Походження і розвиток української літературної мови

Літературна мова на Україні в своєму іст. розвитку пройшла кілька досить виразно відмежованих періодів: давня доба охоплює 10 — 13 вв., сер. — 14 — 18 і нова 19 — 20 вв. Досить кардинальні зміни в типі Л. м. на межах періодів зумовлені змінами в політ. і культ. історії України.

Л. м. давньої доби засвідчена для Києва церк. й наук. текстами, починаючи від сер. 11 в. і грамотою 1130, для Галичини церк. текстами від кін. 11 в. і грамотами від сер. 14 в., які відбивають почасти попередню традицію, безпосередньо не збережену. Пам’яток з Чернігова, Тмуторокані, Переяслава нема або майже нема, тому судити про Л. м. цих князівств можна лише порядком гіпотез. Крім церк. і наук. жанрів, той же варіянт Л. м. представлений матеріялами приватно-епістолярного характеру, літописами, красним письменством. Мова усіх цих жанрів у своїй основі ц.-слов. (див. Староцерк.-слов. мова), хоч до неї чимдалі більше просочується місц. рис у словництві, фонетиці, морфології, синтаксі. Ця мова не була реґульована жадною спеціяльною інституцією, але патронат церкви й зосередження літ. життя навколо церк. центрів роблять її доволі витриманою, так що тексти, створені в Києві, не надто різняться від переписаних з болг. оригіналів. Припускають, що ця мова була і усною мовою найкультурніших верств інтеліґенції (Шахматов). Спроби довести існування місц. літ. мови, посталої на основі мови міст, перед засвоєнням ц.-слов. мови (Обнорський, почасти Якубінський, Свєнціцький), не підтримуються жадними відомими фактами. Тільки мова гал. грамот має місц. характер, але нема даних, наскільки давня ця традиція.

Занепад Київської, а пізніше Галицько-Волинської держави і входження укр. земель, крім Галичини й Закарпаття, до білор. в своїй основі В. Князівства Лит. переривають традицію Л. м. давньої доби. Зокрема стається розрив між церк. і урядовою мовою. Розвиток Л. м. в церк. жанрах і стилях характеризується в кін. 14 — 15 вв. поновною церковнослов’янізацією її (т. зв. друга хвиля ц.-слов. впливів). Але це не стара ц.-слов. мова, а зреформована в Болгарії патріярхом Євтимієм у дусі часом штучної архаїзації, наближення синтакси й письма до грец. мови, плекання реторичного стилю. Тим часом урядова мова розвивається в напрямі зближення з живою мовою, вбираючи в себе також впливи мови центр.-евр. канцелярій (латинські, нім., чес., поль.). Політ. розрив укр. земель між Польщею й Литвою спричинився до того, що ця мова виступала в двох відмінах — гал. і волинсько-поліській. Гал. відбивала фонетику й морфологію півд.-зах. говірок і мала більше польонізмів, волинсько-поліська з центром у Луцькому відбивала фонетику й морфологію північно-укр. говірок, а в дальшому розвитку, ставши основою офіц. мови Лит. держави, вбирала, в себе чимраз більше білор. рис, здебільша орієнтуючися на спільні північноукр.-південнобілор. риси (розрізнення е і Ђ під наголосом, тверді р, ж, ч, ш тощо). Гал. парость канцелярійної мови незабаром завмерла в наслідок переведення урядів на латинську або поль. мову (1433), півн.-укр. парость канцелярійної мови набрала рис своєрідного койне, виступаючи подекуди як дипломатична мова Сх. Европи.

Розвиток міст, становлення укр. міщанства і впливи Реформації спричиняють наближення мови ін. жанрів до канцелярійної й розмовної мови. Постають навіть спроби перекладу Св. письма на мову близьку до живої (Пісня пісень 16 в., Пересопницьке євангеліє 1556 — 61, Крехівський апостол 1563 — 72 та ін.). Одначе цей рух був загальмований т. зв. третьою хвилею церк. слов’янізації. Гол. причиною її було те, що після Люблінської унії, в умовах поль. культ., політ. й екон. експансії підривалася фактична можливість оформлення укр. Л. м. на основі живої мови, бо шляхта польонізувалася, а укр. міста втрачали своє значення й спроможність бути центрами нац. культ.-політ. життя. З другого боку, ідеологічний провід укр. спротиву перейшов у руки духівництва, що підносило саме ц.-слов. мову як носія старої, ще греко-візант. традиції. Рух за відродження й нормалізацію ц.-:слов. мови виявляється в опрацюванні граматик ц.-слов. мови (Острозька 1586, Л. Зизанія 1596, М. Смотрицького 1619 та ін.) і словників І(Л. Зизанія 1596, П. Беринди 1627, 1653 та ін.). Відбудувати чисту ц.-слов. мову не пощастило, і до неї ввійшли елементи довільні, як і окремі укр. (напр., у фонетиці вимова Ж, А як у, я, г як г, Ђ як і, невимовляння ъ, ъ). Об’єктивно, проти бажання учасників руху, цей тип мови, відриваючи літ. мову від нар. й перешкоджаючи секуляризації літ. мови, сприяв успіхам польонізації.

Та навіть у сфері писемного й офіц. вживання не пощастило втримати чистоту цієї мови хоч би в межах приписів M. Смотрицького, і в неї продирається багато елементів живої мови і зах. впливів, насамперед латинських і поль. Так витворюється на ц.-слов. основі такого типу літ. мова коз. держави 17 — поч. 18 вв., чий строкатий склад відповідав панівному стилеві доби — барокко. Ця мова культивується в проповіді, наук. літературі, красному письменстві (драма, вірші, повість), а з значно зменшеним ц.-слов. елементом і в діловій мові й приватному листуванні. Через штучний характер цієї мови тяжко говорити про її діялектну основу, хоч загалом півд.зах.-укр. елементи переважали над півн.-укр.

Занепад коз. держави після Полтавського бою 1709 р. підірвав нормальний розвиток цієї мови. Під впливом заходів рос. уряду (укази 1721, 1727, 1728, 1735, 1766, 1772 про цензурування мови укр. друків, русифікація освіти), а почасти з бажання певних прошарків коз. старшини й вищого правос. духовенства ствердити своє становище в Рос. Імперії, в обставинах занепаду стилю барокко й секуляризації культ. життя твори, писані літ. мовою 17 в., перестають появлятися друком. Л. м. України під рос. окупацією в другій пол. 18 в. фактично, стає рос. мова (пізні коз. хроніки, Сковорода, Капніст, «Історія Русов»).

Нар. мова в літературі в цей період допускалася в творах сатирично-гумористичного, рідше романсово-ліричного жанру, у згоді з теорією низького стилю в клясицизмі. Твори такого типу не підносилися до формування Л. м., а фіксували різні говірки (півн. у Некрашевича, полтавську у Котляревського, харківську в Квітки-Основ’яненка тощо). Нову настанову принесли ідеї романтизму, щр на Україні набрав виразного народницького забарвлення. Постає проблема поважної й повноцінної літератури на основі нар. мови (Шашкевич, Метлинський, Костомаров). Понад усну мову підносять інше джерело, теж узяте з уст народу, але більше зв’язане з іст. традицією — фолкльор. Остаточно закріплюється півд.-сх. основа літ. мови. Але цим спробам бракувало. історичности. Шевченко перший піднісся до розуміння синтетичности й соборности Л. м, як у розрізі іст. (використання архаїзмів, слов’янізмів тощо), так і в геогр. (використання приступних і відомих Шевченкові говірок), з врахуванням досвіду його полтавсько-харківських попередників. У відмінних пропорціях сполучав ці елементи і П. Куліш. Іст. і стилістична синтеза як суть мовної реформи лишилася незрозумілою сучасникам і ближчим наступникам Шевченка й Куліша, але широта геогр. синтези забезпечила новій Л. м. великий вплив. Ця засада лягла і в основу мовних прямувань діячів, об’єднаних навколо «Основи», а пізніше визначила характер словника Б. Грінченка, що всупереч своєму позірно діялектному характерові відіграв велику ролю в нормалізації Л. м.

Новозформована Л. м. поширилася вже в часи «Основи» на наук. й публіцистичні жанри, але цьому розвиткові поклала край заборона друку укр. мовою, видана рос. урядом 1863. Перенесення вид. діяльнорти до Галичини спричинило й перенесення туди цього типу Л. м. і остаточно поклало там край традиції сер.-укр. Л. м., а згодом і спробам москвофілів запровадити рос. мову. У Галичині нова Л. м. зазнала помітних впливів місц. мови. В. Мова-Лиманський, О. Пчілка, практично також М. Старицький виступили прихильниками такої сх.-зах. синтези, пізніше цю лінію провадили М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко та ін., тоді як Б. Грінченко, А. Кримський, І. Нечуй-Левицький вважали за потрібне усунути зах. укр. впливи (особливо запальних форм дискусія набирала 1891 — 93 і 1907 — 12 рр.). Впливи півн. говірок не були такі помітні, але відбувалися через твори видатних письм., що походили з Чернігівщини (Куліш, Грінченко, Коцюбинський та ін.). Коли після знесення заборон у наслідок революції 1905 р. Л. м. «повернулася» на підрос. Україну, вона вже мала синтетичний характер, хоч її центр.укр. основа лишилася непорушною.

Творення укр. держави 1917 — 20, а пізніше політика українізації принесли, з одного боку, поширення Л. м. на всі сфери життя і всі жанри літератури в широкому сенсі слова, а з другого боку, поставили проблеми нормалізації й кодифікації Л. м. У нормалізації Л. м. виявилися дві течії. Етногр. школа мала пуристичний характер і хотіла взорувати Л. м. на нар. мові (Тимченко, Смеречинський, ранні праці Курило й Сімовича). Гору взяв напрям, очолюваний О. Синявським, що звертав увагу не лише на традиції, а й на тенденції розвитку мови. Синявський найбільше визначив норми Л. м. в правописі, ортоепії, морфології й синтаксі. У словнику цю працю виконував Академічний словник, що його від 1924 р. вийшло 6 випусків (А-П). Про термінологічну працю див. Термінологія.

Припинення українізації, розгром укр. нац.-культ. життя принесли з собою намагання сов. уряду обмежити вживання укр. Л. м. (цілковите виключення її з військ. життя, обмеження в техн. жанрах тощо), а з другого боку, намагання очистити Л. м. від европеїзмів, незнаних у рос. мові, і від зах.-укр. елементів, переорієнтувати її на сх.-укр. говірки і включення деяких суто рос. слів, форм і конструкцій. Правописи, граматики й словники 30-их рр. зайшли в цьому напрямі так далеко, що дещо з змін відкинено в правописі 1946 р. і в словнику (Рос.-укр.) 1948, але заг. напрям мовної політики не уляг змінам і досі, хоч у 50-их рр. були поодинокі висловлення критичного характеру в зв’язку з критикою словників або перекладами творів з чужих мов (Ю. Яновський, О. Кундзіч, М. Лукаш та ін.). Не зважаючи на цю політику, як також постійний вплив рос. мови, що в СССР є заг.-обов’язковою й гол. мовою, тоді як укр. мова допущена фактично лише в ролі реґіональної «другої мови», і досі в гол. зберігається заг. характер Л. м., як він був визначений Т. Шевченком і П. Кулішем, кодифікований Б. Грінченком, О. Синявським і Акад. словником, хоч і порушений у багатьох деталях.

5. Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми.

6. Стилі сучасної української літературної мови.

Стиль (з лат. stilos) у мові – це проблема мовного вживання; це система мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.

Розмовний стиль – найдавніший, виник з потреби спілкування; має дві форми: кодифіковану і не кодифіковану. Риси його: не одноманітність, експресивно-емоційне забарвлення, просторічні елементи в лексиці, різні інтонації, ритми, мелодика; форма – діалогічна й монологічна, а тому неповні, еліптичні речення і позамовні засоби: міміка, жести, ситуація.

Художній стиль – це складний сплав, відображає багатство національної мови; це поєднання всіх мовних стилів з погляду лексики, граматики, але з орієнтацією на літературну мову. Основні різновиди: проза й поезія. Одна з його особливостей – вживання художніх засобів (тропів: епітетів, метафор, порівнянь, алегорій і т.ін.), що сприяє створенню образності.

Науковий стиль – це повідомлення з науковою інформацією, які вимагають логічного викладу на лексичному та граматичному рівнях; характеризується вживанням термінологічної лексики, розгорнутими складними і складнопідрядними реченнями, відповідними фразеологізмами; документуються твердження, обов’язкові посилання, а також цитати. Його різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-навчальний, виробничо-технічний з відповідними мовними вимогами до кожного різновиду.

Публіцистичний стиль – призначений інформувати суспільство про факти, явища і формувати громадську думку. Основна риса: поєднання логічного викладу з емоційно-експресивним забарвленням з метою впливу і переконання. Орієнтується на усне мовлення (ораторський стиль), а тому можлива діалогічна форма (запитання і відповіді на тлі авторського монологу), звертання, чіткість оцінок явищ, подій і т.ін. Має різновиди: науково-популярний, газетний, радіомовлення і телебачення. Побутують усна й писемна форми публіцистичного стилю.

Офіційно-діловий стиль – це прийоми використання мовних засобів під час документального оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має дві форми: усну і писемну. Його стильові різновиди: дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський. Написання документів вимагає суворої нормативності (літературної мови з відповідним добором мовних засобів) та логічної виразності.

Ділова українська мова як різновид літературної мови виявляється в офіційно-діловому стилі, в основному в його адміністративно-канцелярському різновиді, який має писемну й усну форми вживання.

Історично цей стиль базується на документах доби Київської Русі та адміністрації Великого князівства Литовського, на юридичних актах міських урядів (XV - XVII ст.), на документах гетьманських канцелярій, має лексико-синтаксичний вплив російської канцелярії та мови австро-угорських і польських канцелярій.

Основна одиниця документа – текст, що оформляється за певними правилами з використанням відповідних реквізитів (за класифікацією управлінських документів). Композиція, або структура, тексту [вступ, доказ (розповідь, міркування, пояснення),закінчення (висновки, мета, заради якої укладено документи пропозиції)] вимагає стандартизації (для кожної групи документів зразок, еталон, який є нормативним, вихідним), тобто єдиних обов’язкових вимог до відповідних груп документів з погляду мовних засобів.

Так, на рівні лексики в основі ділової української мови лежать загальнозрозуміла, нейтральна, нормована, так звана книжна, між стильова лексика, відповідно термінологія та професійно-виробнича лексика; відтінок книжності мають слова з абстрактним значенням (виконання, дозволяється, розробляється, посвідчення), дієслова (здійснювати, надіслати, призначити), вмотивовані слова (що відповідають змісту документа); іншомовні слова (за доцільністю вживання); на рівні словоформ – вибір найточнішої граматичної форми слова (з погляду відмінків – прізвища, звертання), вживання роду (назви посад, професій) і числа; написання числівників, вживання відповідних займенників (Ви, ми) та відповідних форм дієслів (інфінітиву, першої та третьої особи теперішнього часу, наказового способу); на рівні синтаксису документ в основному має розповідний характер, отже, вимагає розповідних поширених речень, найчастіше простих з прямим порядком слів, у деяких документах (контрактах, договорах) – складних речень з умовними, причиновими підрядними реченнями; можливі інфінітивні конструкції та вживання розщепленого присудка (зробити огляд, провести операцію, давати вказівки); важливим є вибір прийменника у синтаксичних конструкціях (відповідно до, підготуватися до...) і т. Ін.

7. Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до виразно-об'єктивних стилів; виділяється найвищою мірою літературності.

Ознаки офіційно-ділового мовного стилю[ред.]

1. Офіційно-діловий стиль ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу фактів, документальність, об'єктивність оцінок, гранична чіткість, емоційно-експресивна нейтральність вислову.

2. Цей стиль відзначається суворими вимогами до лексики й фразеології (широке використання професійної термінології, канцеляризмів, абревіатур, відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічних виразів, слів із суфіксами суб'єктивної оцінки тощо).

3. Діловий текст характеризується як рівнем стандартизації мови (вживання усталених словесних формул, значна частота повтору слів, зворотів, конструкцій), так і своєрідністю синтаксису (прямий порядок слів: підмет — перед присудком і якомога ближче до початку речення; означення — перед означуваним; додаток — після керуючого слова; обставинні слова — якомога ближче до пояснюваного; вставні слова вживаються на початку речення тощо).

4. Високий ступінь одноманітності, стандарту форми, сувора регламентація розміщення та будови тексту.

Підстилі[ред.]

Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.

Дипломатичний — використовується в сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.

Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, запитів, повідомлень тощо.

Адміністративно-канцелярський — використовується в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, договорів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.

Як і сам офіційно-діловий мовний стиль, його підстилі мають власну сферу застосування, межі якої визначаються метою й умовами ділового спілкування. Вони виступають засобом функціонування взаємозв'язаних між собою систем документації — цілісних утворень із певними специфічними рисами (система управлінських, адміністративних документів та спеціалізовані (галузеві) документаційні системи (банківська, юридична тощо).

19. Готуючи текст для публічного виступу, слід пам'ятати про суттєву різницю між писемним і усним його варіантами. Речення, значні за кількістю слів і ускладнені за будовою багатьма відокремленими обставинами, означеннями, вставними і вставленими конструкціями, цілком можливі в науковій статті, монографії та под., і зовсім не бажані в лекції, доповіді, промові й под. Помічено, що сприймання усного тексту залежить від довжини речення (кількості в ньому слів), довжини слова (кількості багатоскладових, довгих слів), кількості особових займенників (які сприймаються на слух легше, ніж безособові).

На відміну від писемного, в усному тексті бажані питальні, окличні й риторичні, а не лише розповідні речення, наприклад:

Чи можливий такий результат?! Безперечно, — скажу я вам. За яких умов? —логічно запитаєте ви. Моя доповідь і наведені в ній викладки є відповіддю на це питання.

Не словесні, а смислові повтори необхідні в усному мовленні для наголошування основної думки, підкреслення ключового моменту й посилення враження від сказаного. Досягається це за рахунок багатої синонімії української мови, не повторюючи форми вираження.

Однак слід уникати повторювання нетипових для усного мовлення складних сполучників: завдяки тому що, унаслідок того що, через те що й под. оскільки вони гальмують сприйняття й не сприяють створенню в аудиторії вільної, невимушеної атмосфери.

Окрім повторів, використовують й інші способи привернення чи утримання уваги слухачів, таких як: зміна порядку слів (інверсія), градація (посилення), протиставлення (антитеза), оклична й питальна інтонація, риторичні запитання, пауза та ін

Поиск по сайту: