Групування слів української мови

Слово є основною функціонально-структурною одиницею
мови. До значущих одиниць мови належить і морфема, але
морфема не існує поза словом. Слово, структуроване з мор-
фем, характеризується самостійністю та постійною відтво-
рюваністю у мовленні.

Слово дає найменування предметам і явищам об’єктив-
ного світу. Його матеріальну оболонку становить комплекс
звуків або один звук. Так, у реченні Мов ластівка в очере -
тах, стрілою думка промайнула, і враз же зникла, по -
тонула (М. Драй-Хмара) два слова виражені одним зву-
ком — прийменник в та сполучник і, а решта — комплекса-
ми звуків (два, три і більше).

Кожне із дванадцяти слів поданого речення у свідомості
того, хто сприймає це речення, відображається як звуковий
образ.

Називна функція слова, або номінативна (від лат. потіпа -
tio — назва), є визначальною для нього.

Отже, слово — це основна функціонально-структур-
на і семантична одиниця мови, що становить звук або ком-
плекс звуків і, характеризуючись самостійністю та від-
творюваністю, є будівельним матеріалом для словосполучення
і речення.

Найістотнішу частину лексики становлять слова, яким
властива номінативна функція. Це такі мовні одиниці, які
співвідносяться з якимось елементом об’єктивної дійсності:
зозуля — співвідноситься із істотою (птахом), верба —
з рослиною, лопата — з предметом, голубий — з ознакою
(кольором якогось предмета), писати — з дією, чотири (кни-
ги) — з кількісним виявом предметів.

Відображення у слові будь-якого явища дійсності (пред-
мета, якості, дії, стану) є його внутрішнім змістом, значенням,
або семантикою (від грец. semantikos — той, що позначає).

Як правило, значення слова у цілому однаково усвідом-
люється колективом людей, які розмовляють однією мовою,
пов’язані між собою культурою, традиціями, історією.

Зв’язок між словом і денотатом (від лат. denotatum — те,
що позначається) не фізичний: усе відображуване в слові
існує незалежно від нього. Значення слова — це зв’язок, що
історично склався у певному суспільстві, між звучанням слова
і тим відображенням предмета або явища, яке з’явилося і
закріпилося у свідомості людини.

Важливою особливістю слова як значеннєвої одиниці мови
є те, що воно називає не заново кожний окремий предмет, а
узагальнює.

Людська пам’ять не може охопити своєю назвою кожно-
го окремого предмета. Отже, слово співвідноситься з цілим
класом предметів, явищ тощо, які характеризуються наяв-
ністю спільних ознак. На основі узагальнення ознак чи од-
норідних предметів у свідомості людини створюється по-
няття, і як категорія мислення матеріалізується у слові.

Узагальнююча природа значення слова полягає в тому,
що в ньому відбивається не увесь предмет з усіма його оз-
наками, властивостями, а якась одна ознака, яка впала в око
під час називання. Так, слово дичка позначає плодове дере-
во (яблуню, грушу). Основою назви послужила одна озна-
ка — «некультивованість: дерево, яке не садили і не догля-
дали, самосійне». Ця ознака рослини закріпилася суспільною
практикою за звуковим комплексом [ ди^хчка \, який став
знаком рослини — груші, яблуні та інших плодових дерев.

Значення, яке відображає співвідношення звукового ком-
плексу до денотата, названо лексичним.

Слова, які співвідносяться з денотатом чи класом їх через
поняття, належать до повнозначних, або самостійних. Цим
словам властиве лексичне і граматичне значення.

Граматичне значення визначає віднесеність слова до пев-
ної частини мови і можливості й особливості слова поєдну-
ватися з іншими словами.

Граматичні значення слова вивчаються у граматиці.

Лексичне значення слова є індивідуальним, основним, а
граматичне — загальним, супровідним, властивим і іншим
словам певного класу слів (частини мови).

Слова, що мають лексичне і граматичне значення, вико-
нують функції членів речення: підмета, присудка, додатка,
означення, прикладки або обставини.

До лексичного складу мови входять і такі слова, які нази-
ваються неповнозначними, або службовими. Вони позбав-
лені можливості самостійно виражати лексичне значення і
не виступають членами речення, а використовуються як
засоби зв’язку самостійних слів (прийменники), частин
ускладненого речення (сполучники між однорідними члена-
ми) чи складного речення (сполучники сурядності і підряд-
ності) або надають додаткових відтінків словам, словоспо-
лученню і реченню чи виступають словотворчим чи фор-
мотворчим засобом (частки).

У словниковому складі мови наявні також слова, які не
належать ні до самостійних, ні до службових, оскільки вони
не мають номінативної функції, а лише виражають почуття,
експресивну оцінку тощо (ой, ох, цить, ура — вигуки).

Кожний народ бачить світ по-своєму, через призму рідної
мови. Система понять, усвідомлена народом і закріплена у
значеннях слів, характеризується своєрідністю. Багатство
нашої лексики виявляється не лише в різноманітності груп
лексики, айв обсязі семантики.

Переважна більшість слів української мови є багатознач-
ними. Наприклад, лексема сідати означає: займати місце;
приступати до роботи, що виконується; бути ув’язне-
ним; мешкати; приземлятися; спускатися за лінію обрію;
обмежити себе чимось у харчуванні (сісти на дієту). Сло-
ва, які мають кілька значень, називаються багатозначними,
або полісемантичними (від грец. роїу — багато і sema —
знак).

Пильніша увага до багатозначного слова дає можливість
виявити нерівноцінність його значень: одне із значень виді-
ляється як головне, його називають прямим, решта — пере-

носні. У деяких словах прямим може бути не одне значен-
ня, хоч і серед таких є найголовніше. Наприклад:

1. У нас по містах вибудувані пишні будинки з ясними
вікнами, з широкими ворітьми (М. В.).

2. Як умру, то поховайте мене на могилі, Серед степу
широкого, На Вкраїні милій (Т. Ш.).

3. Попереду було стільки широкого щастя, що їм
навіть не уявлялось, як це може його не бути (Гонч.).

У перших двох реченнях слово широкий позначає понят-
тя «значний за розміром», тому обидва значення «значний за
розміром впоперек» і «такий, що займає великий простір»
сприймаються як прямі. У третьому прикладі слово широ -
кий вжите у переносному значенні.

Усі значення полісемантичного слова між собою пов’я-
зані, хоч можна розрізнити ступені зв’язку: деякі переносні
значення розташовуються найближче до прямого, інші —
віддаленіші. Наприклад, слово ламати позначає поняття
«відділяти частини чого-небудь, розділяти щось на частини»:
Надвечір скресає річка й ламає кригу (Коц.). Близьким
до цього значення є поняття «руйнувати, псувати»: Не пус -
кають нас, — ламай двері, бий вікна. Усе трощи (Панас
Мирний). Далі від прямого перебуває значення «рішуче відки-
дати що-небудь традиційне, усталене»: Лише один довго -
бровий Яків Данько... не захотів ламати свого бариш -
ницького норову (Ст.).

Пряме значення ще називають первинним. Воно наймен-
ше пов’язане з контекстом. Наприклад, слово великий на-
самперед називає поняття «значний за розміром, за кількістю»:
велика хмара, великий гурт людей. Усі інші значення
(у словнику їх зафіксовано ще п’ять) є вторинними, похідни-
ми: 1) дорослий: Малі діти — малий клопіт, великі ді -
ти — великий клопіт; 2) який переважає звичайний рівень
(розмір): Узув великі, батькові чоботи; 3) який має вели-
ку силу прояву: Великий мороз був; 4) важливий: Правду,
велику правду сказав твій батько (Кв.-Осн.); 5) геніаль-
ний, загальновідомий: Дід Опанас багато знав пісень і був
колись великий співака (Вас).

Непрямі, переносні значення багатозначного слова ще на-
зивають вторинними.

Багатозначність у слові розвивається поступово у про-
цесі розвитку мови. Наприклад, у слові морж (яке раніше в
словнику фіксувалося з одним значенням: морж — водя-
ний ластоногий ссавець із вусатою мордою, великими ікла-
ми та короткою шерстю) у 60-х роках розвинулося перенос-

не значення: морж — людина, яка любить купатися взимку
в крижаній воді.

Переносність значення слова є усталеною закономірністю
мови.

Переносне вживання слів особливо поширене у худож-
ньому та розмовному стилях.

Розрізняють такі типи переносних значень: метафору,
метонімію і синекдоху.

Метафора (від грец. metaphora — перенесення) —
це тип переносного вживання слова, що ґрунтується на по-
дібності тих або інших ознак. Найчастішими бувають мета-
форичні перенесення ознак, властивостей предметів на істо-
ти або навпаки:

Тепер не коле вже мене стерня,
Я — нахребтіосідланогослова.
Дзвенить залізна рима, як підкова.
Прудкий скакундумкиназдоганя (Павл.).

Метафора може бути побудована на:

1) подібності форми: Помережав вечір кучерявий льо -
дянимиґратами вікно (Др.-Хм.);

2) подібності кольору: Сонце хилилось уже на захід і
кривавим блискомобливалосніжніполонини (Фр.);

3) подібності властивості: Відомо, що за людина з Нев -
кипілого — кремінь (Гол.);

4) подібності вияву почуття: Думки, спогадикраяли
серце Костомарова (їв.);

5) схожості поведінки, способу дії: Втомакрадеться
тихо, але він втомі взяти себе не дає (Бич.).

Метафора може будуватися на основі вражень, оцінки будь-
чого: Вишневі пахощі думок (Др.-Хм.); Ой, не рік — не
два, як ся Івась залицяв, Ой, він мені золотий вінок
обіцяв... (Нар. тв.).

На основі метафоричного перенесення значень у худож-
ньому мовленні створюються мовні образи, наприклад: «грім
оплесків», «обвал грому», «хмара думок», «зоря надій».

Метонімія (від грец. теíопітіа — перейменуван-
ня) — це перенесення назви з одного класу предметів або
назви одного предмета на інший, які межують між собою,
перебувають в органічному зв’язку.

Може переноситися:

1) назва приміщення — на людей у ньому: Інститут
святкує своє сторіччя; Нарешті вся семінаріяготова
веселитись (Вороп.);

2) назва матеріалу — на виріб з нього: Немає срібла
(мається на увазі срібних монет); Наш панич вже має собі
панну: там така кучерява, а ходить уся взолоті
(Н.-Лев.);

3) назва дії — на результат: зупинка (сама дія і місце, де
зупиняються);

4) предмет, що вивчається, — на галузь науки: лексика —
сукупність слів мови і розділ мовознавчої науки;

5) назва заходу — на її учасників: Конференціявиро -
била ухвалу; А п’єса собі йшла... А ми були, як зодчі,
що зводили свій храм без дотику руки (Кост.);

6) назва емоційного стану — на його причину: жах (жах-
лива подія);

7) ім’я автора — на його продукцію: Прочитати Шев -
ченка;

8) назва об’єкта — на препарат: таблетки від голови;

9) назва предмета — на те, що в ньому знаходиться:
— Оце й усе, Сергію. Ще можу чаркоюпочастувати,
випий на здоров’я (Ст.);

10) назва ознаки, властивості — на її носія: Сам народ -
ний бас, що сидів попереду, теж вибіг на сцену, трохи
поспівав... (Ян.).

Синекдоха (від грец. sinekdoche — співперейман-
ня) — тип перенесення назви частини на назву цілого, і
навпаки. Як і метонімія, синекдоха ґрунтується на понятті
суміжності, але специфічним для неї є те, що ця суміжність
кількісного характеру — загальніша і конкретніша назви:
Він скрізь руку має, а ми що? (К.-Кар.); Сатара, необач -
на голово!.. Схаменись!.. (М. В.); Ґринджолами мовчаз -
но кожух проїхав (Др.-Хм.).

Синекдоха використовується як мовний художній засіб,
але не так часто, як метафора і метонімія.

Омоніми (від грец. homos — однаковий і опута —
ім’я) — це слова, які однаково звучать, але мають різне зна-
чення. Омоніми принципово відрізняються від багатознач-
них слів.

Між значеннями полісемантичного слова існують зв’яз-
ки; вони об’єднані спільним поняттям. Значення омонімів
не пов’язані між собою.

Омоніми з’являються внаслідок звукових змін слів у про-
цесі розвитку мови, випадкового збігу звучання слова рідної

мови і засвоєного з іншої мови, а також випадкового збігу
звучання форм різних слів. Наприклад: ліра (музичний
інструмент) і ліра (грошова одиниця); жати (серпом) і жати
(тиснути); за в’яз — зав’яз; не з граба — незграба.

Розрізняють омоніми абсолютні (або повні) і неповні. Повні
омоніми бувають в межах однієї частини мови. Звуковий
склад абсолютних омонімів збігається в усіх граматичних
формах: двір (господарська ділянка, на якій розміщені будівлі
та місце біля них) і двір (монарх і його оточення); деркач
(невеликий перелітний птах з жовтувато-бурим оперенням,
що має характерний скрипучий крик) і деркач (стертий
віник); сага (давньоскандинавське чи давньоірландське епіч-
не сказання про легендарних героїв та історичних діячів, що
має прозову форму з віршованими вставками) і сага (річко-
ва затока); бігун (той, хто може швидко і легко бігти, бігати),
бігун (полюс) і бігун (один із двох спарованих каменів для
розтирання зерна, подрібнення каміння тощо в дробильній
машині).

Неповні омоніми — це слова, що збігаються звучанням не
в усіх граматичних формах, наприклад: самка (особина жіно-
чої статі у тварин) — слово, що має однину і множину, і
самка (від дитячої хвороби) — слово, що вживається тільки
в однині; биток (шматок свинцю, палиця тощо, взагалі пред-
мет, яким б’ють у грі) і форма родового відмінка однини
слова битки (круглі котлети з посіченого або відбитого м’я-
са). Називний відмінок множини першого слова і другого
також збігаються.

Неповні омоніми називаються омоформами. Різно-
видами омонімів є омофони і омографи. Омофони —
слова, що збігаються своїм звуковим складом, але різні за
значенням і написанням: сон це (мені сниться) і сонце
(світить); шию (1-а особа однини тепер, часу дієслова шити)
і шию (Зн. в. однини іменника шия).

Омографи — слова, що пишуться однаково, але
відрізняються значенням, а у вимові — наголосом: сáпа (окоп,
траншея, хід сполучення, які риють у напрямі до позицій
противника для непомітного наближення до нього) і сапá
(ручне сільськогосподарське знаряддя для підпушування ґрун-
ту й знищення бур’яну); гладкий (без загинів, виступів,
рівний) і гладкий (який має повне тіло, вгодований, ситий).

У контексті омоніми виконують стилістичні функції, зокре-
ма використовуються як засіб створення дотепів, каламбурів,
образності вислову, наприклад: Погана та мати, що не
хоче дітей мати; Три разів три — дірка буде.

У словнику абсолютні (повні, лексичні) омоніми та омо-
графи реєструються як окремі (різні) слова. Омофони та
неповні (граматичні омоформи) омоніми спостерігаються в
мовленні і словниками не фіксуються.

Синоніми (від грец. synonymos — однойменний) —
це слова, які мають близьке або тотожне значення, але
відрізняються звучанням, наприклад: проживати — мешка -
ти, бажати — хотіти, властивий — притаманний, баш -
та — вежа, вживати — користуватися.

Сукупність синонімів мови називається синонімією.

Синонімія ґрунтується на здатності позначати один і той
самий елемент дійсності кількома словами.

Значеннєва подібність слів може бути більш чи менш
повною. Наприклад, слова поспішати і квапитися мають
однакове значення — «намагатися якнайшвидше зробити
що-небудь». Синонімом до цих слів виступає і лексема ха -
патися, однак у семантиці цього слова поруч із поняттям
«поспішати» наявне також переносне значення «жадібно, із
задоволенням братися за виконання чого-небудь», завдяки
чому синонім хапатися віддаленіший від попередніх двох.

Виявленню синонімічного значення з двома попередніми
словами поняття «швидко» у слові хапатися допомагає кон-
текст: Гнат метнувся помагати їй; він так хапався до
всього, що мало не побив образів (Коц.).

Мовознавці виділяють синоніми лексичні, тобто такі,
які належать до однієї частини мови і мають відмінності у
значенні, наприклад розглядати й аналізувати. Перше сло-
во загальніше за значенням, друге — відзначається насампе-
ред належністю до наукової термінології (не просто розгля-
дати щось, а з якоюсь науковою метою). Серед лексичних
синонімів виділяються стилістичні, наприклад го -
ворити і балакати (друге слово доречне в розмовному
стилі); семантичні, наприклад вивчати і штудію -
вати (у значенні другого слова є відтінок «ретельно вивча-
ти») і семантико-стилістичні, наприклад архі -
тектор і зодчий (друге слово має відтінок урочистості).
Український словник має у своєму складі і так звані
абсолютні синоніми, наприклад: алфавіт —
абетка, буква — літера.

Слова, що мають однакове чи подібне значення, утворю-
ють синонімічний ряд: гарний — красивий — чарівний —

чудовий — приємний на вигляд — хороший — гожий —
вродливий. Кожен компонент синонімічного ряду має щось
спільне з іншими у значенні і водночас доповнює загальне
значення ряду індивідуальним відтінком.

У синонімічному ряді (або синонімічному гнізді) є стриж-
неве слово, навколо якого групуються усі інші компоненти
ряду. Стрижневе слово найчіткіше виражає загальне зна-
чення синонімічного ряду (гнізда): допитати — вивіда -
ти — дістати відомості.

Крім лексичних синонімів, виділяються також контекс-
туальні, тобто такі, які лише в певному контексті ма-
ють близьке значення. Такі синоніми властиві художнім
текстам.

Уміле використання загальновживаних та індивідуальних
синонімів робить мовлення багатшим, емоційно насиченим,
досконалішим.

Антоніми (від грец. anti — проти, опота — ім’я) —
це слова переважно однієї частини мови, які мають проти-
лежне значення. В антонімічні відношення можуть вступа-
ти в текстах слова і словосполучення різних частин мови.

Антоніми об’єднуються не в ряди (як синоніми), а в пари:
день — ніч, світлий — темний, рухатися — стояти,
вгорі — внизу, там — тут. Слова поєднуються в ан-
тонімічні пари на основі спільного загального поняття і про-
тилежних виявів якості, властивості, стану предметів тощо.

Антонімія властива словам, які характеризуються якісно-
оцінним значенням: здоровий — хворий, добре — погано,
високо — низько.

Багатозначне слово може мати кілька антонімічних пар
залежно від кількості значень, наприклад: сухий — мокрий,
сухий — м’який, сухий — повний, сухий — емоційний.

Антоніми, як і синоніми, допомагають яскравіше, повніше
й експресивніше передавати думки.

Вони дають можливість контрастно характеризувати пред-
мети, явища тощо. Особливо широко користуються антоні-
мами, зокрема й контекстуальними, майстри художнього сло-
ва, наприклад:

Отак, як зроду, потаємно, з тилу,
усіх міщан ощирені лаї
ненавидять в мені мою скаженусилу,
ненавиджу я слабкості свої (Кост.).

Лексична система української мови у сучасному її вигляді
появилася не зразу. Формувалася вона у ході тривалого істо-
ричного розвитку.

Українська мова належить до східнослов’янської мовної
групи, яка разом із південнослов’янською та західнослов'-
янською постала із спільнослов’янської (праслов’янської
мови), а та — із індоєвропейської. Відповідно до етапів роз-
витку суспільства: індоєвропейська спільність — праслов’ян-
ська (спільність слов’янська) — східнослов’янська — україн-
ська мова у своєму лексичному складі містить генетичні
групи слів — індоєвропейські, спільнослов’янські, східно-
слов’янські і власне українські.

Для багатьох індоєвропейських мов є спільними або дуже
подібними слова:

— назви спорідненості: мати, брат, дочка;

— назви тварин, рослин, продуктів харчування: вівця, бик,
вовк, верба, м’ясо, кістка, сіль, мед;

— назви дій: брати, везти, веліти;

— навзи якостей: босий, довгий, вузький та ін.

У лексичній системі української мови є слова, які утвори-
лися на праслов’янському ґрунті від індоєвропейських ко-
ренів:

— назви спорідненості: онук, отець, жінка;

— назви частин тіла: брова, вухо, ніс, зуб, серце, шия,
череп, ясна, язик, кров, лікоть;

— назви тварин: звір, бобер, журавель, гуска, орел,
олень;

— назви рослин і частин їх: жолудь, береза, верба, оси -
ка, черемха, кора, солома, полова;

— назви предметів і явищ природи: сонце, місяць, день,
ніч, вечір, весна, зима, вогонь, вода, роса, дим, сніг;

— назви жител і частин їх: дім, двері, окно (вікно);

— назви дій, процесів, станів: стояти, сидіти, тесати,
орати, жити, вмерти.

Праслов’янське лексичне успадкування складають також
слова з суфіксами:

- ець, - иц -: швець, птиця, пшениця;

- д -: правда, кривда;

- Н -: кузня, стайня;

- л -: мило, шило, сало та ін.

Тепер ці слова сприймаються як такі, що мають непохідну
основу.

До праслов’янської лексики належать слова
борона, кроква, весло, свідок, боліти, клепати, киснути,
обора, потік, пліт, посол, гнів, стид, холодний, гіркий,
один, дев’ять, чотирнадцять, сто, я, ми, він, з, за, при,
у (в), там, тут, як та ін.

Праслов’янські слова мають просту словотворчу структуру.

До східнослов’янського шару лексики нале-
жать такі слова: батько, дядько, племінник; тулуб, щока,
кулак; білка, собака, кішка, зозуля, жайворонок, снігур,
кажан; щавель, молочай, хвощ, гречка, осока; горниця,
поміст, палати; урожай, скирта, цілина, ярина, озими -
на, сіножать; пряник, коржик, харч, яловичина; балува -
ти, виляти, кочувати, чахнути, черкати; велич, довір’я,
журба, затія, суть, дешевий, хороший, сизий, куций; сьо -
годні, після, поки, тепер, ненароком, поневолі та ін.

Власне українські слова становлять найбіль-
шу частину лексичної системи. Серед них ті, що утворилися
на основі спільносхіднослов’янських, спільнослов’янських
і спільноіндоєвропейських: багаття, батьківщина, бари -
тися, напувати, очолити, линути, вибалок, карбованець,
малеча, гай, смуга, гайворон, дружина, козацтво, відро -
дження, мрія, козачок, бандура, держава, деруни, ва -
реники, галушка, корж, кремезний, розкішний, чарівний
та ін.

Власне українські слова можна розпізнати за фонетични-
ми і граматичними ознаками:

1) [о], [є], що стоять у відкритих складах, чергуються з [ і ],
якщо потрапляють у закритий склад: розкошувати — роз -
кішний, зачарований — чарівний, село — сільський;

2) звук [ є ] змінюється на [о] після шиплячих та [ й ] перед
колишнім твердим приголосним: женити — жонатий, шес -
ти — шостий;

3) у словах — назвах людей за родом занять поширени-
ми є суфікси - ник, - івник, - ець, - овець (- івець): комір -
ник, візник, службовець, промовець.

Характерними для власне українських слів є також су-
фікси - ій: плаксій, водій; - ень: красень; - ищ -: днище,
горище; - шн -: дітлашня; - от -: голота, босота; - неч -:
ворожнеча; - анн -: зростання; - енн -: знищення; - інн -:
горіння; - ач: викладач; - аль: скрипаль; -иво-: вариво, пе -
чиво; - иськ -: хлопчисько; - юк -: злюка; - юр -: носюра;
- ар -: нездара, - езн -: старезний; - елезн -: довжелезний;
- ісіньк -: гарнісінький; - есеньк -: малесенький; - юсіньк -:
тонюсінький;

4) українські префікси су -: субір, сузір’я, сукупний;
перед -: передбачати, передвечірній; по -: посадити, по -
двір’я; прі -: прірва, прізвище.

У різні історичні епохи різні мови взаємозбагачувалися.
Разом із східнослов’янською лексикою українська мова
успадкувала й іншомовні слова. їх порівняно небагато — до
15 відсотків. До найдавніших запозичень належать старо-
слов’янізми.

Старослов’янська мова — це літературно-писемна мо-
ва слов’ян, зафіксована в пам’ятках X—XI ст., яка нале-
жить до південнослов’янської групи мов. Сформувалася
вона на основі македонського (солунського) діалекту ста-
роболгарської мови. Однак старослов’янська мова була
розвиненішою і багатшою від своєї народно-мовної осно-
ви; нею користувалися для перекладу грецьких церков-
них книг і запровадження християнської релігії у слов’ян-
ських країнах (Моравії, Болгарії, Сербії, Київській Русі).
Давньоболгарські просвітителі Кирило і Мефодій внесли
до старослов’янської мови елементи із інших слов’ян-
ських мов того періоду. Мова Київської Русі мала спільні
фонетико-граматичні та лексичні елементи з старослов’ян-
ською.

Після прийняття християнства Київською державою
(988 р.) старослов’янська мова широко увійшла у вжиток.
Перейшли до мови східних слов’ян церковні терміни —
крест, жертва, священник, а також багато абстрактних
слів — благодать, приязнь тощо.

Деякі старослов’янізми повністю засвоєні українською
мовою (ланіти, уста), деякі за походженням є спільносло-
в’янськими, але набули особливого (церковн.) значення у
старослов’янській мові і з цим уже значенням закріпилися
у мові Київської Русі (гріх, Господь тощо).

Старослов’янізми можна розпізнати за фонетичними, мор-
фологічними, семантико-стилістичними ознаками.

Фонетичні особливості такі:

1) неповноголосся ра, ла, ре, ле; в українських словах —
повноголосся оро, оло, ере, еле: врата — ворота, вла -
га — вологий, брег — берег.

2) сполучення ра на початку слова: раб (укр. робота);

3) сполучення жд: вождь;

4) [ йе ] на початку слова: єдність.

Морфологічні ознаки:

1) суфікси іменників - знь, - тель, - ств -, - ин -, - те -,
- тай: приязнь, мислитель, братство, гординя, битва,
глашатай.

2) дієприкметникові суфікси - ащ -, - ущ -, - м -: роботя -
щий, грядущий, знайомий;

3) префікси воз -, пре -, пред -, со -: возз’єднаний, пред -
теча, премудрий, соратник;

4) характерні для старослов’янської мови перші частини
складних слів: благо -, бого -, добро -, зло -: благодать,
богобоящий, богогласник, добродійство, злорадство.

Семантико-стилістичні властивості старослов’янізмів по-
лягають у тому, що деякі з них до цього часу утримують
свою стилістичну віднесеність — книжні слова і абстрактні
значення їх є засобом створення урочистості або іронічно-
сатиричного забарвлення, наприклад: Подякував пан - отець
за доброчинність і пішов додому (М. Свидницький); Бла -
гословенне слово, що гартує (Л. У.); О, як топтали
банди зловорожі Вкраїнське слово, чисте, як алмаз
(Л. 3.); Увесь світ стає прислухатися до його [ Т. Шев -
ченка ] мови, а на Вкраїні вірші його приймали, як бла -
говісне, пророче слово (П. М.); Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує (Т. Ш.).

В українській мові є запозичення й з інших слов’янських
мов — з білоруської, російської, польської, словацької та ін.
Проникали вони пізніше від старослов’янізмів. Наприклад, з
польської запозичені такі слова: скарб, дратва,
байка; полковник, рекрут, гусар, клянчити, петрушка,
каштан, барвінок, повидло; з російської — па -
ровоз, завод, передовиця, безробіття, книголюб, декаб -
рист, народоволець, кадет; з білоруської —
дьоготь, жлукто, шула, бадьорий тощо.

Запозиченнязнеслов’янськихмов

В українському словниковому складі можна виділити за-
позичені елементи і з неслов’янських мов — з грецької,
латинської, тюркських, західноєвропейських мов та ін.

Грецизми засвоювалися ще з часів спільнослов’ян-
ської єдності. Помітно пожвавилося запозичення грецизмів
після завершення Балканських воєн в VI ст., коли вже фор-
мувалася спільносхіднослов’янська мова. Проникали грецизми
безпосередньо і через старослов’янську та європейські мови.

Серед грецизмів чимало релігійних слів: ангел, єпископ,
патріарх, ікона, клирос, лампада, монастир, монах, по -

номар. Засвоєні з грецької мови і наукові терміни: грама -
тика, історія, філософія, педагогіка, етнографія; по-
літико-економічна термінологія: демократ, пролетаріат,
електрика, каустик; терміни різних видів мистецтва: ідея,
хорей, драма, комедія, епос, ода, поема тощо.

Грецизми розпізнаються за звуками [ а ], [ є ], [ ф ] на початку
слова: абісаль, абластика, авто (само: автобіографія),
еврика, едіометр, фаетон, фаза, фенотип; поєднанням
приголосних [ кс ], [ пс ], [ мв ], [ мп ], [ ск ]: синтаксис, психоло -
гія, амвон, скато; за кореневими морфемами атмо, аніж,
біблі, дем, есте, гео, аер, біо, лог, фон, лекс: атмометр,
анімація, бібліографія, демократія, естезіологія, геокар -
пія, аероби, біографія, логаеди, фонація, лексикон; за
суфіксами - іст, - іс (- ис), - ада, - ит, - изм, - ізм, - ос:
анархіст, ірис, декада, гастрит, історизм, матеріалізм,
ірмос.

Латинізми відіграли значну роль у збагаченні лек-
сики — наукової, суспільної і політичної термінології: декст -
роза, детектор, експонат, колегіум, колоризація, кон -
спект, медіум, мультициклон, нативізм, нація, пацифі -
кація тощо.

Слова, запозичені з латинської мови, мають кінцеві звуко-
єднання [- ум ], [- ус ], [- ща ], [- тор ], [- ент ], [- ура ] та інші: аква -
ріум, радіус, активація, активатор, акцент, диктатура.

Слова із тюркських мов інтенсивно запозичували-
ся тоді, коли Київська Русь спілкувалася з сусідськими пле-
менами — аварами, печенігами, половцями, хазарами та ін.
Воєнні сутички так само сприяли запозиченню тюркізмів.
В українській мові функціонують такі тюркізми: атаман,
басурман, мусульманин, барабан, бешмен, буран, бай -
рам, в’юк, кабала, казна, караул, орда, товариш, сарай,
ізюм, кавун, баклажан, кизил, аршин, базар та ін.

Тюркізмам властивий повтор голосних у словах: саман,
чадра, чалма, чекмень, сундук, чубук; за кінцевими звуко-
єднаннями у словах - лик, - ча: балик, алича, парча.

Серед запозичень із західноєвропейських мов є чимало
слів з французької, англійської, німецької та інших.

Із французької мови запозичено слова на означен-
ня найрізноманітніших явищ життя суспільства — військо-
вої справи, мистецтва, назви продуктів, страв, одягу тощо:
азарт, ажур, салют, парад, марш, десант, арсенал,
партизан, рикошет, бригантина, салон, реверанс,
профіль, паж, ложа, саботаж, рутина, рулетка, рефор -
ма, режим, прем’єр, бра, батон, кафе, жакет, пальто,

костюм, гардероб, парфумерія, торшер, екіпаж, турне,
купе, гофре, шассі, парі, шофер, гараж, дуель, тираж.

З англійської мови запозичено, головним чином,
слова із спортивної лексики: ринг, баскетбол, спортсмен,
фініш, аут, матч, старт, теніс, спінінг, футбол, хо -
кей, рекорд, нокаут, боксер. Наявні запозичення з англій-
ської мови й інші: фокстрот, джентльмен, джин, парла -
мент, мітинг, джгут, смокінг, пуловер, репс, нейлон,
джерсі, кекс, пудинг, ромштекс, джаз, поні, парк, офіс,
ніпель, бар, блок, шхуна, баржа, бот, бриг, вельбот,
мічман тощо.

З німецької мови до словника української мови
увійшли слова, що стосуються воєнної справи: броня, пан -
цир, котел, князь, єфрейтор, командир, лафет, патрон -
таш, штаб, юнкер, пакгауз, офіцер тощо.

Серед слів, запозичених з німецької мови, назви понять, що
стосуються торгівлі: агент, акція, вексель, прейскурант,
процент; побутовізми, назви тварин, рослин, мінералів тощо:
галстук, гамаші, графин, фуганок, пудель, редька, кварц,
селітра, рюкзак, ролик, рапіра, пульт, паритет, офі -
ціант, нікель та ін.

Із голландської мови запозичення стосуються пе-
реважно мореплавства, є й деякі інші: бак, буй, баркас,
флот, шкіпер, каюта, фарватер, вимпел, румпель, румб,
пакетбот, нок, бейшлот, яхта, ял (ялик), брезент, анке -
рок, пал.

З італійської та іспанської мов запозичен-
ня пов’язані переважно з мистецтвом: алегро, арія, віолон -
чель, речитатив, тенор, сценарій, рондо, партитура,
опера, новела, меццо - сопрано, акорд, акомпанемент (італ.),
гітара, кастаньєти, серенада, мантилья (іспан.).

Інші слова: валюта, вілла, газета; вермишель, мака -
рони (італ.); карамель, пастила, томат (іспан.); сальдо,
портал, примадонна, нетто (італ.); сабадила, пума, на -
ваха, пуебло (іспан.).

Із фінської мови засвоєно небагато слів: камбала, морж,
нерпа, норка, пельмені, піхта, салака, сьомга та ін.

Іншомовні слова, потрапляючи до української мови, як пра-
вило, змінювалися відповідно до функціонально-стилістичних
норм і фонетичних та граматичних закономірностей її
(української мови). Так, наприклад, змінювалися кінцеві зву-
ки: перед голосним [í] після голосного з’являвся звук [«]:
інтерпретація — лат. interpretatio; інтуїція — лат. intuitio;
суфікси: гармонійний — грец. harmonikos.

Однак існують і такі іншомовні слова, які не зазнали змін
або ці зміни незначні: денді — англ. dandy; леді — англ.
lady; франт — пол. frant; форма — лат. forma.

Особливим різновидом запозичень є калькування (від фр.
calque — копія) — переклад значущих частин слова: при -
слівник (лат. ad + verbium), правопис (гр. orthos + grapho).

У такий спосіб утворювалося багато слів на базі росій-
ських: вибір (выбор), медпрацівник (медработник), земле -
трус (землетрясение) тощо.

Лексична система української мови весь час розвиває-
ться. Однак її основне ядро характеризується стійкістю.
До нього належать:

1) назви спорідненості, свояцтва, родинних стосунків: баба,
дід, батько, мати, діти, дочка, син, внуки, дитина, тіт -
ка, дядько, дядина, жінка, чоловік, зять, невістка, пле -
мінниця, племінник, прабаба, прадід, свекор;

2) назви частин організму людини і тварини: голова, очі,
вуха, ніс, щоки, рука, нога, долоня, живіт, зуби, губи,
кістка, коліно;

3) назви тварин: кінь, корова, вівця, вовк, їжак, лиси -
ця, олень;

4) назви птахів: ворона, голуб, горобець, ластівка, орел,
перепілка, синиця;

5) назви риб: лящ, окунь, короп, лин, щука;

6) назви рослин: верба, калина, береза, горох, овес,
жито, коноплі, малина, ожина;

7) назви предметів, явищ природи: берег, вітер, град, дощ,
камінь, мороз, ріка;

8) назви понять часу: весна, осінь, зима, літо, день, ніч,
вечір, ранок;

9) назви знарядь праці, засобів пересування: вила, граблі,
сапа, молоток, пила, віз, човен;

10) назви житла й частин його: хата, стеля, поріг, вікно,
двері, піч, сіни та ін.;

11) назви предметів харчування і страв: молоко, м’ясо,
мед, хліб, борщ, куліш;

12) назви одягу і взуття: сорочка, кожух, хустка, шап -
ка, чоботи, черевики;

13) назви предметів домашнього вжитку: віник, відро,
ложка, миска, ліжко, лава, стіл;

14) назви почуттів і психічного стану людини: спокій,
сум, радість, жаль, гнів, страх;

15) назви дій і трудових процесів: нести, пекти, вари -
ти, різати, косити, згрібати, тесати, читати;

16) назви кольору, смаку, розміру, ваги тощо: жовтий, зе -
лений, солодкий, кислий, широкий, великий, важкий, лег -
кий;

17) назви військових понять і зброї: військо, битва, куля,
оборона, рушниця;

18) назви понять і предметів культури, мистецтва: дума,
живопис, опера, книга, бандура, струна, пісня;

19) суспільно-політичні назви: держава, народ, селянин,
господар;

20) числові поняття: два, дванадцять, двадцять, сто,
тисяча;

21) слова службові: і, та, з, до, на тощо.

Використання таких слів нічим не обмежене. Назива-
ються такі слова загальновживаними. Вони є базою для утво-
рення найрізноманітніших слів, і можливості розширення
словника української мови практично невичерпні. Так, від
слова сніг утворилося багато простих і складних слів: сніго -
вий, снігозатримання, снігур, сніжний, сніжаний, сніже -
чок, сніжка, сніжина, сніжинка, сніжиночка, сніжити,
сніжистий, сніжисько, сніжник, сніжниця, сніжно,
сніжок, сніговик, сніговій, снігоочищення, снігоочищу -
вальний, снігопад, снігоподібний, снігоприбиральний,
снігоприбирач, снігорозорювач, снігорозтавання, сніго -
ступ, сніготанення тощо.

Крім основного лексичного складу української мови, є слова,
користування якими обмежене або територією, або тією чи
іншою суспільною групою — представниками окремих га-
лузей науки, мистецтва, техніки і виробництва. Такі слова
належать до неактивного словника.

Діалектна лексика, або діалектизми (від грец. dialektus —
наріччя), у своїй основі є засобом усного спілкування людей
певної території. Українська мова має три наріччя — північне,
південно-західне і південно-східне, які різняться між собою, а
також від літературної норми фонетичними, граматичними і
лексичними ознаками.

Діалектизми, як і слова літературної мови, виконують номі-
нативну функцію. У художньому мовленні діалектизми ви-
користовуються як важливий засіб зображення місцевого
колориту, специфіки побуту і як засіб передачі індивідуаль-
ного мовлення героїв твору: / так вона лишилась сама.

Сама. Бо хіба її покійної вуйни, Матфея, з другого села
числити? (О. Кобилянська); В курнику запіяв когут
(І. Франко).

До лексики обмеженого вживання належать термі-
ни, які використовують для точного визначення спеціаль-
них понять. Виникнення і функціонування такої лексики зу-
мовлене розвитком науки і техніки, мистецтва. Терміноло-
гія — шар лексики, який дуже швидко поповнюється. Термі-
ни, як правило, є семантично точними однозначними словами.

Серед термінологічної лексики виділяються слова, якими
користуються представники різних наук, професій тощо (ви -
значення, дослідження, аргумент, теорія), і терміни спе-
ціальні (окремих наук, професій тощо): граматичні (відмінок,
однина, інфінітив, морфема, фонема, пунктограма, орфо -
грама); математичні (знаменник, чисельник, дільник, ко -
синус); медичні (ендокардит, запалення, гастрит); ме-
талургійні (піч, домна, плавлення) та ін.

Термінами є слова незапозичені і запозичені. Деякі за-
гальновживані слова української мови використовуються як
терміни: полотно, барабан, гніздо, лапа тощо.

У художній літературі терміни використовуються залеж-
но від теми твору: Ми кинулись вливати фізіологічний
розчин, глюкозу, кров, камфору. Треба було терміново
оперувати, але хірург боявся доторкнутися до його тіла
скальпелем (Ю. Яновський).

В окремий шар виділяються професіоналізми —
назви професійних понять: пар, посів, саджанець, жнива
(сільськогосподарські професіоналізми); хронічний, розтин,
істерія (медичні); закулісний, бутафорський, комедіант
(в галузі драматургії).

Літературній загальновживаній лексиці, а також діалект-
ній і термінологічній протиставляється арготична і жар-
гонна лексика. Жаргонізми (від фр. jargon) — це
слова, що вживаються групою людей, об’єднаних спільними
інтересами, звичками, родом занять. Утворюються жаргоніз-
ми від літературних слів шляхом переосмислення і перехо-
ду їх до зниженої лексики: сантименти (завищені почут-
тя), променад (прогулянка), кльовий (гарний, хороший), мо -
цик (мотоцикл), велік (велосипед), кукурузник (літак).

Близькими до жаргонізмів є арготизми (від фр.
argot — замкнутий) — слова, які зазнали змін навмисних:
вставлялися склади, додавалися звуки тощо: шивар (товар),
широго (дорого), стибрити (вкрасти), завалитися, плава -
ти (на екзамені) тощо.

У лексичному складі мови виділяються застарілі слова —
історизми та архаїзми.

Історизми — назви предметів, які зникли із життя
суспільства: кольчуга, кріпак, смерд та ін.

Архаїзми — старі назви, які в сучасній мові замі-
нені іншими: боян — співець, уста — губи, ректи — гово -
рити тощо.

Історизми та архаїзми належать до пасивного словника,
їх використовують у художньому мовленні для відтворення
колориту епохи, події якої стали предметом зображення, або
як образний засіб.

До пасивного словника, як правило, належать і неоло-
гізми — нові слова. Вдалі нові слова стають загально-
вживаними: космодром, радіотелемеханіка, реакторобу -
дування, європеїзація.

Деякі загальновживані слова переосмислюються і сприй-
маються як нові: вузол, дуга, кільце, клин, кулак, петля
(слова, що набрали воєнного значення).

Багато неологізмів створюється у художніх текстах. Хоча
вони й не набирають загальновживаного характеру, але там, де
вони з’явилися, виклад думки стає образним, експресивним.

Дослідники художнього мовлення виявили велику кількість
таких слів: зрадні (слова), громовиця, сперечниця (Леся
Українка); житечність, лірити, акордитись, весніти, про -
зорити, трояндно - шовково (П. Тичина); дипломатити,
чалити, залізно (М. Рильський); чавуніти (А. Головко);
ясінь, гречінь, пахіль, дощовиця (А. Малишко); шелест -
кий, малашня (О. Гончар); піднебесність, заокеанець,
всніжити, зашовковитися (М. Стельмах).

Відбір лексики залежить від мети висловлювання, сфери
спілкування. Залежно від того, яка мовна функція реалізується,
лексика української мови поділяється на:

науково-термінологічну: матерія, метафізика, дикта -
тура, рефлекс, педіатр;

виробничо-професійну: трал, навігація, ехолот, піро -
гармата;

адміністративно-ділову: розпорядження, акт, заява, ух -
вала.

У науковому, публіцистичному, діловому та у всіх інших
стилях використовується насамперед загальновживана лек-

сика. У науковому та діловому стилях з емоційного погляду
ця лексика нейтральна. Найближча до загальновживаної є
лексика специфічно-побутова: стіл, кухоль, виделка, відро,
рогач тощо.

Науково-термінологічна, виробничо-професійна й адміні-
стративно-ділова лексика також нейтральна.

У публіцистичному стилі використовується і нейтральна
науково-термінологічна й емоційно забарвлена
лексика.

Емоційна лексика є основним елементом художнього
мовлення. Справжні майстри художнього слова часто вда-
ються до загальновживаних слів, наснажуючи їх емоційним
змістом: дитинонька, зіронька, віченьки, рученьки, коза -
ченько, дівчисько, парубійко, злодюга, катюга тощо.

Емоційні слова, які виконують у художніх текстах
специфічно-стилістичні функції (виступають епітетами, у
порівняннях, у ролі образних символів тощо), називаються
поетичними.

До емоційних можна віднести і просторічні слова,
які в поетичному мовленні є засобом образного зображен-
ня (роззява, телепень, бовдур, беркицьнутися та ін.): Чіпка
собі блудить, як бовдур, не знає, що й розпочати
(П. М.); Отак навіть беркицьнутись можна! — ледве
втримався на санках Хведько (Ст.).

Поиск по сайту: