РЕЧЕННЯ

Основною синтаксичною одиницею є речення. Форму-
вання речення як комунікативної одиниці, зумовлюється взає-
модією трьох чинників: особливостями мовних форм, форм
мислення та навколишньої дійсності. Залежно від того, який
з цих чинників береться за основу, всі різноманітні варіанти
опису речення можна звести до трьох основних підходів:
структурного, логічного й семантичного.

Структурний підхід. При такому варіанті опису
речення розглядають як мовну одиницю певної конструкції
безвідносно до явищ навколишньої дійсності, що є значеннє-
вою основою речення (денотата).

Логічний підхід. У цьому випадку речення зістав-
ляють із структурою логічного судження — формою думки.
У навколишній дійсності людська свідомість виділяє насам-
перед предмети та їх можливі ознаки, дії, стани, відношення.
Конкретна форма аналізу речення при цьому залежить
від того, яка логічна теорія лежить в основі. Це може бути:
1) класична логіка (Арістотеля), що базується на вченні про
атрибутивне судження і виділенні у ньому двох основних
членів: предиката і суб’єкта; 2) логіка відношень, що набула
популярності у кінці XIX — початку XX ст., за якою основу
простого судження становить сукупність субстанцій, пов’я-
заних між собою певними відношеннями.

Семантичний підхід. При такому розгляді
структуру речення зіставляють із структурою відрізка
дійсності, про яку йдеться у кожному конкретному реченні,
бо семантика є виразником відношення мовної форми до
позамовних чинників.

Три перераховані підходи взаємопов’язані і доповнюють
один одного. Будь-який зміст виражено відмінностями мов-
них форм, тому не можна пояснити особливості синтаксич-
них явищ без детального аналізу їх формальної сторони. З
іншого боку, мовні форми неможливо детально вивчити без
урахування форм мислення і факторів позамовної дійсності.

Речення відповідно аналізується на трьох рівнях: семан-
тичному, логіко-комунікативному і синтаксичному.

Семантичний рівень речення відображає значен-
нєву структуру того відрізка ситуації, про яку йдеться у ре-
ченні. Одиницями семантичної структури є суб’єкт, преди-
кат, об’єкт. Семантичний суб’єкт означає реального вико-

навця дії чи носія стану ознаки. Семантичний предикат
виражає дію, стан, ознаку суб’єкта, а об’єкт означає того,
на кого ця дія спрямована, хто є результатом чи продук-
том дії.

Дослідження семантичної структури речення набуло особ-
ливого поширення у мовознавчих працях останнього часу,
бо такий підхід дає можливість аналізувати будову синтак-
сичних одиниць у безпосередньому зв’язку з їх значеннє-
вим наповненням, бачити смислові відношення між синтак-
сичними компонентами. При цьому дослідники сходяться на
тому, що головним компонентом структури речення є пре-
дикат, найчастіше виражений дієсловом. Дієслівний пре-
дикат не лише є виразником певного значення, а й містить у
собі макет майбутнього речення. Маючи певну валентність,
він відкриває місця або позиції, які повинні заповнюватися
одиницями, значимими для побудови граматично та змістов-
но повного речення. До таких належать суб’єкт, об’єкти і
для деяких дієслів обставини; означення не є значимими,
вони можуть вільно входити до структури речення на пра-
вах факультативних членів, не порушуючи загальної семан-
тики. Залежно від кількості необхідних поширювачів дієслова
поділяються на:

— авалентні (нульвалентні) — світати, темніти, мо -
росити, вечоріти: Насупило (Кост.);

— одновалентні — бідувати, вагатися, висіти, дріма -
ти: Висять рої, як кетяги пахучі (Рил.);

— двовалентні — благоговіти, заздрити, звисати, сни -
тися: Він трохи заздрив Михайлові (Мушк.);

— тривалентні — гордитися, пишатися, прилягати,
сердитися: Брянський дорожив своїм старшиною і пи -
шався ним перед іншими командирами рот (Гонч.).

Логіко-комунікативний рівень (актуальне
членування) відображає інформативну сторону речення, виз-
начаючи, з якою метою воно вживається. Логічний суб’єкт
(або тема) означає предмет висловлення; логічний преди-
кат (або рема) означає новий аспект інформації, ознаку да-
ного суб’єкта. Логічний суб’єкт і логічний предикат мають
різні засоби мовного вираження (форма слів, порядок їх, інто-
нація та ін.).

Синтаксичний рівень відображає зовнішню і
внутрішню структуру речення, характеризуючи його будо-
ву. Синтаксичний суб’єкт (підмет) і синтаксичний предикат
(присудок) завжди мають певні морфологічні і синтак-
сичні засоби вираження.

У простому двоскладному реченні, яке є базовою одини-
цею синтаксичної системи, усі ці рівні представлено відпо-
відними одиницями:

синтаксичний підмет присудок

комунікативний тема рема

семантичний сем. суб’єкт сем. предикат

Головною ланкою синтаксису є просте речення, решта ж
одиниць виділяється у межах простого речення (член речен-
ня, словосполучення) або утворюються поєднанням їх (склад-
не речення, складне синтаксичне ціле, текст).

У мовознавстві немає єдиного підходу до вивчення речен-
ня. Історія вітчизняної синтаксичної науки фіксує спроби
представлення речення як одиниці логічної, психологічної та
формально-граматичної. З логічного погляду речення трак-
тується як еквівалент логічного судження; прихильники пси-
хологічного напряму заперечували таку тотожність, порівню-
ючи речення з психологічним судженням, тобто поєднанням
двох уявлень; представники формально-граматичного напря-
му розглядали речення як один із різновидів словосполучення.

Речення — це мінімальна комунікативна одиниця,
яка складається із слова чи кількох слів, об’єднаних за гра-
матичними законами, і характеризується відносною смисло-
вою та інтонаційною завершеністю.

Виділення речення як лінгвістичної одиниці базується на
таких ознаках: 1) самостійність функціонування; 2) преди-
кативність; 3) інтонаційна оформленість; 4) граматична
єдність; 5) завершеність висловлення.

Найважливішою ознакою речення, завдяки якій воно стає
одиницею спілкування, є предикативність.
Речення, як правило, співвідноситься з логічним судженням,
проте не тотожне йому. Кожне судження, за Арістотелем,
виражене у формі речення, але не кожне речення виражає
судження. Речення може передавати запитання, спонукання,
емоції, волевиявлення тощо, але при цьому не виражати су-

дження. При співвіднесеності речення з логічним судженням,
у якому щось або стверджується, або заперечується, предика-
ція має свій вияв у характеристиці логічним предикатом змісту
логічного суб’єкта. Зовнішньою граматичною формою вира-
ження предикації є відношення між підметом, який вказує на
предмет думки (співвідноситься з суб’єктом), і присудком, який
виражає ознаку суб’єкта (співвідноситься з предикатом).

Для того, щоб стати комунікативною одиницею, кожне ре-
чення повинно актуалізувати факт дійсності, який лежить в
основі речення, у модально-часовому плані, тобто охарактери-
зувати цей факт за відношенням до часу і позиції мовця.
Модальність — це оцінка змісту мовцем з погляду реальності,
можливості, вірогідності та ін. Основним модальним значен-
ням речення є реальність/ірреальність як результат об’єктив-
ної оцінки змісту мовцем. У реченні значення реальності/
ірреальності виражається формальними засобами. Так, дієсло-
ва дійсного способу означають дії чи процеси реальні: Висить
портрет солдата на стіні (Л. 3.); Кожна квітка радіє
весною, кожна пташка вітає весну (Coc). Дієслова нака-
зового способу означають процеси бажані: Хай доленька ясна
тобі щастить (Коч.); Не тужи, не жалій мене, мати
(Б. Ол.); Не тратьмо надії в літа молодії (Л. У.). Дієслова
умовного способу означають дії ірреальні, ймовірні: Боввані -
ли б то там, то сям польові будки трактористів (Гонч.);
За чорні натруджені руки ми двічі умерти могли б (Баж.).

Модальне значення вірогідності-можливості є суб’єктив-
ною оцінкою змісту висловленого мовцем і в реченні вира-
жається за допомогою модальних слів можливо, мабуть,
звичайно, безумовно та ін.: Ти, мабуть, у світі нічого
не боїшся (М. В.). Значення можливості, бажаності вира-
жаються спеціальними лексичними засобами, що входять до
складу предиката: Студент міг учитися. Студент хотів
учитися. Студент повиненбув учитися.

Категорія часу вказує на відношення висловленого до
моменту мовлення: Я спав. — Я сплю. — Я спатиму. Отже,
категорії модальності і часу є основними носіями предика-
тивності і виражаються, насамперед, за допомогою дієслівних
форм та інтонації. Співвідношення між змістом предикатив-
ності та формальними засобами її представлення у реченні
можна виразити такою схемою:

Поиск по сайту: