Микола Кузанський

Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Кузанському (1401 — 1464) (принцип збіжності протилежностей),

Бернардіно Телезіо (1509—1588) (все в світі відбувається через боротьбу про­тилежностей), Дж.Бруно (збіжність протилежностей в максимумі і мі­німумі). Але пантеїстичний характер філософії Відродження відби­вався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішу­валося більшістю філософів Відродження стихійно-діалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід'ємним від матерії розумним началом. Це "архей" у Парацельса, "світова душа" у Дж.Бруно і Франческо Патриці (1529—1597). Гно­сеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як найважливіший, перший крок у процесі пізнання.

Емпіризм у питанні пізнання особливо проявився у вченні Теле­зіо. Меншою мірою — у Казанського і Бруно. Казанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інту­їцію.

Подібним чином розглядав процес пізнання Дж.Бруно.

Він вва­жав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму.

Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме — чет­вертий ступінь пізнання ("дух" — у Бруно, інтуїція — у Кузанського). Тобто сенсуалізм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані.

У гносеології Відродження інколи допускалося як компроміс пі­знання через віру. А деякі мислителі, наприклад, Мішель Монтень, П'єр Шаррон, виступаючи проти сліпої довіри до авторитету теології, привносили в теорію пізнання елементи скептицизму. Однак скепти­цизм був спрямований насамперед проти "абсолютних істин", що ви­сувалися теологами, і аж ніяк не заперечував здатності людини пізнати навколишній світ. Не ставили під сумнів спроможність до пізнання і автори вчення про так звану "Двоїсту істину" (М.Кузанський, П.Помпонацці та ін.). За допомогою теорії "двоїстої істини" представники філософії Відродження обґрунтовували право людського розуму на са­мостійне дослідження, незалежне від авторитету теології. Хоча цей ав­торитет і не заперечувався, але ж обмежувалася сфера його впливу.

Незважаючи на елементи визнання можливості пізнання через віру, певного скептицизму, "двоїстості істини" тощо, філософи

Відрод­ження в основному стояли на позиціях матеріалістичної теорії пі­знання, їх точка зору щодо пізнання зводилася до таких положень.

По-перше, можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є;

по-друге, дія зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чут­тя, що сприймають і переробляють це діяння;

по-третє, заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання іюдини;

по-четверте, визнання та утвердження сили розуму та логіч­ної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява новою класу буржуазії вимагали створення сильної єдиної націо­нальної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та еконо­мічну і ізольованість

Робляться перші спроби теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-тео­логічних настанов,

У поглядах на державотворення виділилося два основних напрям­ки. Представник одного з них Ла Боесі (1530—1563)

виступав проти абсолютизму, проводив думку про те, що королі узурпували права, які належать народу, виступав не лише проти монархічного, а й проти будь-якого державного устрою,заснованого на експлуатації. Ідеа­лом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції відстоюван­ня міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету.

Другий напрямок, представником якого був Пікколо Макіавеллі (1469—1527),

обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як ви­разника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими мо­ральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу.

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціаліз­му.

Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478—1535) "Утопія" та Томазо Кампанеяли (1568—1639) "Місто Сонця".

Соціа­лістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної біль­шості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних "природних" засадах: планове суспільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні, всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

Філософія, природознавчі досягнення епохи Відродження відкри­вали шлях розвиткові філософії та науки Нового часу.

Поиск по сайту: