Піко делла Мірандола

Визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандола (1463-1494) саме так розумів людину. Бог, створивши людину і зро­бивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним ба­жанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".

Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істо­та, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот.

Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі.

Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо.

Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей.

Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада.

Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.

Філософія відродження переглядає також середньовічне ставлен­ня до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала неса­мостійного. Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстично (грець­ке "пантеізм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, не­начебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюєть­ся. Християнський бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось поза природним,- трансцендентним.

Характерними є погляди з цього приводу відомого німецькою натурфілософа Парацельса (1493— 1541), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічни­ми силами. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало — архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути останній, ввійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився також у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473—1543) та Джордано Бруно (1548—1600).

Геліоцентрична теорія, створена і обгрунтована М.Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Д.Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкі­нечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що при­рода і є Бог в речах. Дж.Бруно сформував основний принцип приро­дознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, без­кінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшува­тися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його про­сторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обгрунтування адекватного методу пізнання дійсності. Слід сказати, що в цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тен­денція. Так, філософи Відродження розвивали думку про єдність при­роди та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху.

Поиск по сайту: