Філософія Відродження по Надольному

1. Визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандола

2. Світоглядний переворот епохи Відродження у поглядах на світобудову Миколи Коперніка та Джордано Бруно

3. Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Кузанському

4. Нові поглядах на державотворення і основні напрям­ки. Абсолютизму Ла Боесі.

5. Перші ідеї утопічного соціаліз­му. у творах Томаса Мора (1478—1535) "Утопія"

6. та Томазо Кампанелли

ХV-ХVІ ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance- відродження)

Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті За­хідної Європи.

Але надто спрощено було б вважати, що поняття Від­родження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культур­ного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу антич­ності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософсь­ких поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізня­ється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної куль­тури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

Пояснюється це,

по-перше, несталістю соціально-економічного устрою в провідних країнах Західної Європи. То був перехідний пері­од від однієї (феодальної) формації до іншої, до нових, буржуазних виробничих відносин. Характеризується він невизначеністю соціаль­но-класової структури, а звідси — неоднорідністю ідеологічних на­станов.

По-друге, теоретичні джерела філософії Відродження надто розмаїті і не обмежуються лише античною культурою.

Так, період Відродження на перше місце ставить Платона, а не Арістотеля. Філо­софія Платона спрямовується проти католицької теології та автори­тету Арістотеля в схоластичному його тлумаченні, широко впливає на утвердження філософського ідеалізму в його новій, звільненій від се­редньовічної схоластики формі і відкрито виступає проти матеріаліс­тичних тенденцій у філософії. В той же час вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обгрунту­вання непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвіч­ної гріховності людини.

Філософія Відродження не відмовляється та­кож і від філософії Арістотеля. але оригінальної, очищеної від середньо­вічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники арістотелізму прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши ба­гато що у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епі­курейської школи і стоїцизму.

Одним і джерел філософії Відродження стали середньовічні єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів. Єресі підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну іде­ологію, розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відрод­ження. Яскравим прикладом цього можуть бути погляди Я.Гуса та його однодумців.

На формування філософії Відродження, безперечно, мали суттє­вий вплив також передові тенденції в середньовічній філософії взага­лі. Мається на увазі номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенден­ції в теорії середньовічної філософії.

Та особливий вплив мала східна, зокрема арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювалися в Захід­ній Європі в XII—XIII ст.

Поряд з цими передумовами розвиткові своє­рідної філософії Відродження сприяли також і великі відкриття (особ­ливо геліоцентризм Коперніка) та винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричинила якіс­но новий поступ у природознавстві — астрономії, механіці, географії та інших науках.

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі фі­лософські проблеми.

В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина,

тоді як античність зосереджувала увагу на природно-косміч­ному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння.

Звідси — характерна риса світогляду епохи Відроджен­ня: орієнтація на мистецтво.

Якщо середньовіччя можна назвати епо­хою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людсько­го почуття та його величезна цінність. Саме людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цін­ність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва по­зиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту.

Ідеалом люди­ни епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип куль­турного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на прак­тичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культу­ру.

Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою житія виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу.

Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхи­литься від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Бо­гом людини, а й подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і як наслідок цього — потреба в божій благодаті для свого спасіння.

Поиск по сайту: