 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Семінар
Кримінально-процесуальне доказування
1 питання:
За природою кримінально-процесуальне доказування є пізнавальною діяльністю, наслідком здійснення якої є формування суб'єктивного образу об'єктивної дійсності про подію минулого, а за характером являє собою складноструктуровану діяльність і має розглядатися: 1) як встановлення та дослідження обставин справи, що входять до предмета доказування (ст. 64 КПК), тобто діяльність відповідних державних органів і учасників процесу по збиранню (формуванню), перевірці й оцінці доказів, з одного боку; 2) як логічне формулювання та обґрунтування певної тези, висновків у процесуальних рішеннях по кримінальній справі — з другого боку. Таким чином, кримінально-процесуальне доказування — це діяльність суб'єктів, які ведуть кримінальний процес, по збиранню (формуванню), перевірці й оцінці доказів, а також висуненню ними на підставі необхідної та достатньої сукупності доказів певних правових тез із відповідним обґрунтуванням у процесуальних рішеннях по кримінальній справі.
Специфіка пізнавальної діяльності в кримінальному процесі, що відбувається у формі доказування, виявляється в тому, що вона має дві сторони: пізнавальну та посвідчуючу. Остання означає, що фактичні дані, пізнані та одержані уповноваженими особами у ході розслідування справи, повинні бути зафіксовані у такій передбаченій законом процесуальній формі, яка гарантує їх достовірність, а також дозволяє будь-якому суб'єкту кримінально-процесуальної діяльності користуватися ними у незмінному (цілісному) вигляді незалежно від часу та місця їх формування.
2 питання:
Процес доказування — це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.Цей процес формує комплекс процесуальних дій і відносин, які можна згрупувати в окремі відносно самостійні елементи. Останні є важливими для аналізу внутрішнього змісту кримінально-процесуального доказування.Слід зазначити, що елементи процесу доказування не є етапами доказування.Етапи — це періоди пошуку істини у різних справах і в окремих стадіях кримінального процесу. Наприклад, різними є етапи доказування на досудовому слідстві та в суді; у справах про вбивство і про крадіжку.Елементи доказування є єдиними для всіх категорій кримінальних справ. В окремих стадіях процесу вони відрізняються лише своєю роллю і поєднанням.Деякі процесуалісти (О. М. Ларін) зводять кримінально-процесуальне доказування по суті до одного елемента — "дослідження фактів для пізнання істини".Найпоширенішою (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з 3 елементів: збирання, перевірка і оцінка доказів. Однак такий підхід не відображає цілком зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування або доведення певної версії (гіпотези, тези), а також обґрунтування висновків у кримінальній справі.Зважаючи на це, вчені (Ф. Н. Фаткуллін) виокремлюють 5 елементів процесу доказування.1. Побудова (висування) і динамічний розвиток версій у кримінальній справі. У кожній справі є, як мінімум, дві версії: 1) подія злочину мала місце; 2) події злочину не було.2. Збирання доказів — це здійснювана із дотриманням процесуальної форми діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого,прокурора, суду із пошуку та виявлення джерела фактичних даних,вилучення необхідної інформації та її фіксації.Кримінально-процесуальний закон (ч. 1 ст. 66 КПК) передбачає такі способи збирання доказів:1) провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події тощо); 2) вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явити предмети і документи, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані;3) вимога проведення ревізій;4) вимога до банків надати інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі,встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність"(ст. 62);5) подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами,підприємствами, установами та організаціями;6) оперативно-розшукові заходи, здійснювані підрозділами, які мають право займатися оперативно-розшуковою діяльністю, за дорученням особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду в справах, які перебувають у їх провадженні.3. Перевірка доказів — це діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду із ретельного, всебічного й об'єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильного встановлення обставин кримінальної справи.Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їх джерела; як кожний доказ окремо, так і у сукупності з іншими. Докази перевіряють державні органи і посадові особи, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші суб'єкти процесу лише беруть участь у перевірці доказів.Докази перевіряють:1) шляхом докладного дослідження ознак кожного доказу і його джерела;2) шляхом провадження процесуальних (слідчих) дій (у першу чергу — очної ставки, відтворення обстановки та обставин події,пред'явлення для впізнання, провадження експертизи);3) логічним шляхом (аналіз змісту доказів; зіставлення доказу,що перевіряється, з іншими доказами; отримання нових доказів).4. Оцінка доказів — це розумова (логічна) діяльність особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, яка полягає в тому,що ці посадові особи, керуючись своїм внутрішнім переконанням,яке ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді доказів у їх сукупності, законом і правосвідомістю, вирішують питання про допустимість, належність і достовірність та інші ціннісні характеристики кожного доказу і достатність їх для обгрунтування процесуального рішення.Жодні докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК).Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, яка діє у кримінально-процесуальному праві всіх розвинених демократичних держав.До 1864 р. в Україні існувала формальна система оцінки доказів у кримінальних справах. Сутність такої оцінки полягала в тому, що кожний доказ мав наперед встановлену силу (вагу). Наприклад, визнання підсудним своєї вини вважали "лучшим свидетельством всего света", і тільки на підставі цього можна було постановити вирок. Інші джерела відомостей за значущістю прирівнювали лише до частини цього "досконалого" доказу. Якщо ж вони у сукупності не могли бути прирівняні до визнання вини, то підсудного залишали "у підозрі". При цьому надавали переваги за юридичною значущістю чоловікові перед жінкою; знатному перед незнатним; ученому перед невченим; духовній особі перед світською. Розслідування і провадження у суді оповивала канцелярська таємниця, а робота судді полягала у підсумуванні значень питомої ваги закріплених письмово доказів, що мало гарантувати об'єктивність розгляду справ.Систему вільної оцінки доказів побудовано за принципом "на свідків зважають, а не рахують".Вільна оцінка доказів допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих самих доказів, здійснюваної різними посадовими особами, які ведуть кримінальний процес. Саме тому законодавець передбачає право прокурора і суду всіх інстанцій, які, оцінивши докази, що є у справі, дійшли інших висновків, аніж слідчий, повернути кримінальну справу для провадження додаткового досудового слідства.Правила оцінки доказів покладено і в основу врегулювання відносин між слідчим і прокурором, пов'язаних із даванням прокурором вказівок із найважливіших питань, що виникають під час досудового слідства (про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи судді для попереднього її розгляду або про закриття справи). У частині 2 ст. 114 КПК встановлено право слідчого в разі незгоди із цими вказівками подати справу прокуророві вищого рівня з письмовим викладенням своїх заперечень. У цьому разі прокурор або скасовує вказівки прокурора нижчого рівня, або доручає провадження слідства іншому слідчому. Врегульовуючи питання про обов'язковість передавання справи іншому слідчому, законодавець виходив не тільки із поваги до нього. Слідчий, оцінюючи докази у зв'язку з питаннями, що їх поставив перед ним прокурор у своїх вказівках, сформував власне (внутрішнє) переконання щодо необхідності прийняття іншого, ніж запропонував прокурор, рішення. У цьому випадку законодавець виходив із того, що рішення, якими визначається доля кримінальної справи і, що важливо, доля людини, слідчий не повинен приймати під тиском прокурора.Судді, які входять до складу колегії, що розглядає кримінальну справу, мають право на окрему думку під час підписання вироку. Це право також випливає із правила про вільну оцінку доказів кожною посадовою особою, яка веде процес.5. Обґрунтування висновків у справі, яких дійшли суб'єкти доказування, — це підтвердження правильності висновків, що містяться у кримінально-процесуальному рішенні, сукупністю доказів (фактичне обгрунтування) і посиланнями на відповідні норми права (юридичне обґрунтування). Такі висновки формулюються на офіційних засадах і мають бути переконливими для всіх осіб, які приречені до провадження у справі, а також для всіх інших членів референтної групи, до якої, окрім посадової особи, яка обґрунтовує рішення, суб'єктів, що здійснюють відомчий контроль та прокурорський нагляд, адвокатів (захисників обвинуваченого та представників потерпілого), належать всі інші юристи.Органи, які ведуть кримінальний процес, повинні викласти свої висновки у рішенні, обґрунтувавши їх доказами таким чином, щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо правильності цих висновків.Обґрунтуванню підлягають висновки про:1) наявність чи відсутність обставин, які належало встановити(статті 64, 23 КПК);2) доброякісність чи недоброякісність доказів і їх джерел;3) належність і допустимість доказів; 4) їх юридично-значущі властивості; 5) характер необхідних у справі рішень.ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:1. Процес доказування — це шлях відтворення реальної картини по дії злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.2. Елементами процесу доказування у кримінальній справі є:1) побудова і динамічний розвиток версій; 2) збирання доказів;3) перевірка доказів; 4) оцінка доказів; 5) обґрунтування висновків у справі.
3 питання:
Процесуальні гарантії, які багато вчених розглядають як засобизабезпечення досягнення мети кримінального процесу взагалі, так і правучасників процесу зокрема, відіграють важливу роль у забезпеченнізаконності і справедливості кримінального судочинства. В зв'язку з цимвиділяють процесуальні гарантії прав окремих суб'єктів і правосуддя вцілому, між якими існують співвідношення цілого і частини. Процесуальні гарантії, на думку М. М. Михеєнка, — це передбаченікримінально-процесуальним законом засоби забезпечення завданькримінального судочинства й охорони прав і законних інтересів осіб, яки прав і законних інтересів осіб, якіберуть у ньому участь. Але процесуальні гарантії не окремі розрізненізасоби, а цілісна система таких засобів, які в сукупності і забезпечуютьправосуддя. Процесуальні гарантії — закладена в процесуальній формі система правовихзасобів, які забезпечують встановлення об'єктивної істини йсправедливість правосуддя, можливість усіма суб'єктами кримінальногопроцесу реалізувати свої права, свободи й обов'язки, досягнення мети йвиконання завдань кримінального судочинства. Систему процесуальних гарантій складають: Процесуальна форма; Принципи кримінального процесу; Процесуальні обов’язки суб’єктів кримінального процесу; Заходи кримінально-процесуального примусу (в тому числікримінально-процесуальна відповідальність). У теорії кримінального процесу виправдано буде розглядати такі,характеризовані співвідношенням цілого й частини, поняття, як "гарантіїправосуддя", "гарантії встановлення об'єктивної істини", "гарантіїзахисту прав і свобод людини". Встановлення об'єктивної істини — головна передумова справедливостікримінального судочинства, здійснення правосуддя. Справедливий судовийвирок чи інше процесуальне рішення можливі тільки у справі, щодо якоївстановлена істина — висновки відповідають тому, що мало місце вдійсності. Висновки будуть відповідати істині, якщо вони засновані надостовірних фактичних даних як доказах Для забезпечення одержання саметаких доказів і направлені процесуальні гарантії встановлення істини,виражені в процесуальній формі провадження слідчих й інших процесуальнихдій. Гарантіями встановлення об'єктивної істини виступає як процесуальнаформа в цілому, так і окремі інститути кримінального процесу: принципикримінального процесу, доказове право, інститути слідчих дій, інститутсудового слідства і судових дебатів тощо. Водночас, у процесі встановлення істини (збирання, дослідження,перевірки доказів) слідчий, орган дізнання, прокурор, суд, захисниквступають у правовідносини з іншими учасниками процесу та громадянами.Наприклад, для одержання доказів виникає потреба в освідуванні людини,проведенні обшуку, виїмки поштової кореспонденції. Де межі втручання всферу особистого життя людини, в права й інтереси громадянина? Це одне знайскладніших питань. Кримінально-процесуальна діяльність повинна бути направлена не тільки назахист інтересів людини, суспільства й держави від злочинних посягань, ай захищати самі права і свободи людей. Права і свободи людини маютьнайвищу соціальну й юридичну цінність, а їх захист визначаєнаправленість діяльності держави. Права людини являють собою комплекс природних і непорушних свобод іюридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини вцивілізованому суспільстві та одержали юридичне закріплення. Свобода — юридична можливість людини поводитись відповідно до своїхволевиявлень, робити все, що бажається, але тільки те, що не забороненозаконом і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей. Абсолютнасвобода — це свобода робити все, що бажається, дійсна правова свобода и все, що бажається, дійсна правова свобода —свобода робити все, що подобається, але без шкоди свободі й правам іншихлюдей. Право виступає як мірою й засобом забезпечення свободи, так і засобомобмеження свободи й влади, які неузгоджені з суспільством і уявленнямилюдей про справедливість. У значній мірі право взагалі, а процесуальне в особливості виступаютьзасобом обмеження й урегулювання влади. Очевидно, що процесуальна форма повинна включати таку систему гарантій,яка забезпечувала б як встановлення істини, так і захист прав і свободлюдини. Тут може мати місце конкуренція цінностей і конфлікт інтересів. Длязабезпечення істини нерідко виникає необхідність обмеження окремоїлюдини в її правах і свободах. При цьому важливо визначитися, що єважливішим — встановлення істини чи недоторканність окремих прав. У виняткових випадках закон допускає можливість застосування засобівпроцесуального примусу для збирання доказів і встановлення істини. Востанньому випадку обмеження прав і свобод повинно мати характеркрайньої необхідності: здійснюватися для розкриття злочину й усуненнянебезпеки, що загрожує інтересам людини, суспільства чи держави, якщо цюнебезпеку за даних обставин неможливо було б усунути іншими засобами, іякщо заподіяні негативні наслідки є меншими, ніж відведена шкода. Процесуальні гарантії прав і свобод людини в кримінальному процесі —особливий вид гарантій, які виступають засобом їх забезпечення:реалізації в процесі кримінального судочинства, захисту відбезпідставного втручання, відновлення порушених прав. Якщо право — цеможливість відповідної поведінки, то процесуальні гарантії представляютьсобою юридично визначені процедури реалізації відповідних прав, механізмпопередження їх порушень, порядок захисту і відновлення порушених прав ісвобод людини. Система процесуальних гарантій прав і свобод людини включає такіелементи: юридичне визначення самих прав і свобод; недопустимістьзвуження існуючих прав і свобод як за обсягом, так і за змістом;визначення процедури їх реалізації; роз'яснення учасникам процесу прав ісвобод та порядку їх реалізації; надання реальної можливості длясамореалізації; утримання від порушень прав і свобод людини з боку іншихучасників процесу; надання допомоги з боку слідчого, органу дізнання,прокурора, захисника і суду в реалізації прав і свобод іншими учасникамипроцесу; попередження порушень прав і свобод та покладання обов'язкуздійснення заходів щодо їх попередження на осіб, які ведуть кримінальнесудочинство чи виконують функцію процесуального контролю й нагляду;захист прав і свобод — встановлення перешкод, які б виключали їхпорушення; відновлення порушених прав і свобод; повну реабілітацію йвідшкодування завданої шкоди. Оптимальне співвідношення гарантій встановлення істини і гарантійзахисту прав і свобод людини і є системою гарантій правосуддя. Співвідношення гарантій встановлення істини і гарантій захисту прав ісвобод людини характеризується взаємодією різних об'єктивнихзакономірностей гносеологічної діяльності та юридичних принципів, які,омірностей гносеологічної діяльності та юридичних принципів, які,маючи однакову мету, створюють єдину, доцільну і надійну процесуальнуформу як систему гарантій правосуддя.[12, ст.91-93]РОЗДІЛ 2: Система процесуальних гарантій. 2.1 Процесуальна форма. У період становлення України як правової, демократичної держави питанняудосконалення кримінально-процесуальної форми є не тільки актуальним, ай особливо гострим в аспекті забезпечення конституційних прав людини ігромадянина. Ця форма — найважливіша процесуальна гарантія захисту правта законних інтересів суб'єктів кримінального процесу. Поліпшенню їїякості сприяє наукове обгрунтування встановленого законом порядкуздійснення кримінального судочинства і приведення його у відповідність звимогами Конституції України та положень міжнародних документів з правлюдини. Процесуальна форма є однією з фундаментальних категорій кримінальногопроцесу, від чіткості визначення поняття якої значною мірою залежитьвирішення низки теоретичних і практичних проблем. У більшості підручників процесуальна форма визначається як порядокпровадження і оформлення процесуальних дій, умова виникнення, зміни іприпинення кримінально-процесуальних відносин; структура, умова,послідовність вчинення процесуальних дій та закріплення їх у правовихактах. Наведені погляди мають як спільні риси, гак і певні відмінності. Однакрозмаїття думок ще раз підкреслює неоднозначність і складність проблемивизначення даної категорії. Якщо розглядати процесуальну форму у філософському аспекті, їїможна.уявити як оболонку, що наповнюється певним змістом, а отже,визначає ті межі, в яких здійснюється кримінально-процесуальнадіяльність. Однак складність полягає в тому, що остання відбувається урізних площинах і має багатогранну структуру. У кримінально-процесуальному законодавстві містяться вимоги до підстав,послідовності, порядку, умов і строків прийняття процесуальних рішень тавчинення процесуальних дій. Сукупність цих вимог окреслює межі або,іншими словами, форму, в якій відбувається кримінальний процес яккомплекс прийнятих процесуальних рішень та вчинених процесуальних дій.Між зазначеними вимогами існує внутрішній зв'язок. Вони є структурнимиелементами процесуальної форми, кожен з яких має свої виміри іхарактеристику. Прийняття будь-якого процесуальною рішення і вчинення будь-якоїпроцесуальної дії мають грунтуватися на певних підставах, по суті, цепочаток реалізації врегульованих законом правовідносин. Можна виділитифактичний та юридичний аспекти цих підстав. Фактичний аспект — це певніжиттєві обставини, які існують або складаються. А юридичний аспектпередбачає вказівку на ці обставини у законі, яка дає суб'єктамправовідносин можливість реалізовувати окремі норми права. У деякихвипадках формулювання підстав міститься безпосередньо в законі(наприклад згідно з ч. 2 ст. 94 КПК України підставою до порушеннякримінальної справи є існування достатніх даних, які вказують нанаявність ознак злочину. В інших випадках підстави не конкретизуються, підстави не конкретизуються, авипливають із конституційних засад (наприклад, коли особа звертається додержавних органів за захистом своїх прав у разі вчинення злочину). Відображенням кримінально-процесуальної діяльності (певний порядок,іншими словами, визначена процедура її здійснення. Прийняттяпроцесуальних рішень і вчинення процесуальних дій регламентуютьсязаконодавством. Його приписи чітко визначають поведінку суб'єктівкримінально-процесуальних відносин. І будь-яке відхилення від ньогопризводить до порушення процесуальної форми. Наприклад, недодержанняслідчим під час проведення впізнання положення ч. З ст. 174 КПК (щодонадання особі, яка пред'являється для впізнання, можливості обратибудь-яке місце серед інших таких осіб) зводить нанівець результати цієїслідчої дії. Крім того процесуальні рішення повинні прийматися, а процесуальні діївчинятися у визначеній законом послідовності, тобто прийняття абовчинення одних має передбачати наявність інших Так. пред'явленню особидля впізнання повинен передувати допит особи, яка буде впізнавати.Проведення слідчих дій, за винятком огляду місця події, не може матимісця без порушення кримінальної справи. Недодержання послідовностіздійснення цих логічно пов'язаних між собою дій закон не допускає.Кримінально-процесуальна діяльність законодавством умовами, тобтододатковими вимогами до підстав прийняття процесуальних рішень тапорядку вчинення процесуальних дій. Так, поряд з переліченими у ч. 1 ст.106 КПК підставами затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, уч. 2 цієї статті зазначено, що підозрюваного може бути заттримано занаявності інших даних про його причетність до вчинення злочину лише втому разі, коли він намагався втекти, не має постійного місцяпроживання, або коли не встановлено його особу. Відповідно до ч. 4 ст.177 КПК слідчий має право провести обшук, за винятком житла чи іншоюволодіння особи, без санкції прокурора у невідкладних випадках знаступним повідомленням прокурора в добовий строк про проведений обшукта його результати).[2, ст.106-177] Кримінальний процес не може бути безмежним, він має часові рамки, свійпочаток і кінець. Визначені законом проміжки часу, що відводиться дляприйнятя процесуальних рішень і вчинення процесуальних дій, утворюютьструнку систему логіко-причинних і логіко-наслідкових зв'язків у певнихчасових межах. Вони дозволяють розглядати кримінальний процес якцілісне, завершене і обмежене в часі явище. Процесуальна форма сприяє реалізації ідей правової держави у сферіправосуддя, виступає гарантом захисту прав і свобод людини. Якщо вправовій державі стосовно громадян доцільно реалізується ідея —"дозволено все, що не заборонено законом", то стосовно учасниківпроцесу, які мають розпорядчі повноваження, повинен діяти принцип —"дозволено лише те і лише в такій формі, що і як передбачено законом".Такий підхід обмежує правом владу як взагалі, так і в кримінальномупроцесі зокрема, забезпечує верховенство закону в сфері правосуддя.[7,ст.138-139]138-139] Удосконалення процесуальної форми знаходиться у прямому зв'язку звизначенням її структурних елементів. Кожен з них має важливе значення івпливає на правовий статус учасників кримінального го процесу. Можнастверджувати, що захист їх прав та законних інтересів залежить від оптимального законодавчого врегулювання зазначених више вимог. Процесуальна форма — це відповідні змісту й принципам кримінальногопроцесу, передбачені кримінально-процесуальним правом умови,послідовність та порядок діяльності учасників процесу, засоби реалізаціїними своїх прав, свобод і обов'язків, процедура здійснення окремихпроцесуальних дій та прийняття юридичних рішень, а також режимдокументування процесуальної діяльності, покликані забезпечитирозв'язання завдань і досягнення мети кримінального процесу. Процесуальна форма повинна відповідати вимогам: доцільності(забезпечувати швидке, безпомилкове й ефективне правосуддя); простоти(бути вільною від непотрібних бюрократичних формальностей); надійності(гарантувати досягнення істини й справедливості); толерантності(забезпечувати повагу до прав і свобод людини), ясності, моральності таетичності. Вона повинна бути пронизана духом поваги до честі і гідностіособи, захисту прав і свобод людини. Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона: • визначає стабільну та юридичне доцільну процедуру судочинства; • оптимізує й активізує діяльність щодо розв'язання завданькримінального процесу; • надає правове поле для встановлення єдиної для всіх законності; • створює систему необхідних гарантій встановлення істини, захиступрав і свобод людини та забезпечення справедливості; • забезпечує реалізацію принципів правової держави в сфері правосуддяй створює необхідний для цього режим законності; • забезпечує виховний вплив кримінального процесу. Процесуальна форма — це не пуста формальність, а абсолютно необхіднаумова правильності розслідування та розв'язання кримінальних справ. Вонає гарантією встановлення істини, безпомилковості застосуваннякримінальної репресії. Одна з умов надійності правосуддя —документування всієї процесуальної діяльності. Процесуальний документ відіграє роль суттєвого гаранта правосуддя. Напідтвердження цього наведемо такі аргументи. 1. Про обставини скоєного злочину робляться висновки на підставізібраних матеріалів. Щоб висновки були правильними (відповідали істині),необхідно у доказуванні використовувати тільки достовірні фактичні дані.Доказування є встановленням істинності будь-яких суджень за допомогоюаргументів (доказів), істинність яких встановлена. Достовірність доказівзабезпечується можливістю перевірки джерела та способу їх отримання. Прицьому джерело та спосіб отримання доказової інформації мають бутизаконними та надійними (не призводити до деформації, зміни первісногосмислу й змісту отриманих фактичних даних). Допустимість тадостовірність інформації може бути підтверджена в переважній більшостівипадків тільки процесуальним документом, де зафіксовані джерело там, де зафіксовані джерело тапроцес її отримання. 2. Здійснюючи діяльність щодо збирання та дослідження доказів, слідчий,орган дізнання, прокурор та суд вступають у певні правовідносини зіншими учасниками процесу й повинні вживати заходи до захисту їх прав тазаконних інтересів. Закон зобов'язує особу, у провадженні якоїзнаходиться справа, роз'яснювати учасникам процесу їхні процесуальніправа та надавати реальну можливість для їх реалізації (право заявитивідвід, подати доказ, брати участь у судових дебатах тощо). Провиконання даних приписів можуть свідчити тільки процесуальні документи,що фіксують процесуальну діяльність на різних стадіях кримінальногопроцесу. 3. Слідчий, орган дізнання, прокурор та суд мають право за наявності длятого підстав застосовувати до інших учасників процесу передбаченізаконом заходи примусу. Про наявність законних підстав для застосуваннятаких заходів можна робити висновки тільки за матеріалами кримінальноїсправи, включаючи постанови, що мотивують відповідні рішення. 4. Копії основних процесуальних документів (обвинувальний висновок тавирок) вручаються обвинуваченому (підсудному) під розписку. Цимгарантується право обвинуваченого знати, у чому він обвинувачується, ізахищатися від безпідставного обвинувачення, а також право оскаржитибезпідставний вирок. Без процесуальних документів неможливе виконаннявироку, що набрав законної сили. Процесуальний документ — органічна й невід'ємна частина будь-якоїправової діяльності, незмінний атрибут правосуддя. Відступ від встановленої процесуальної форми може призвести доневиправних помилок. Наведемо приклад. У справі про шахрайство слідчий пред'явив длявпізнання потерпілій Комаровій підозрюваного Мухіна. На порушенняпроцесуальної форми в потерпшої попередньо не були з'ясовані прикмети,за якими вона може впізнати злочинця. Сам Мухін на час впізнанняперебував під вартою, потерпіла бачила, як його доставляли для впізнанняв супроводі конвою. Вона, піддавшись враженню, вказала на Мухіна як наособу, яка вчинила щодо неї шахрайські дії. Згодом був затриманийШмельов, який, як було встановлено доказами, і скоїв вказаний злочин. Помилка сталася через недотримання слідчим процесуальної форми, а саме —правил впізнання. Отже, діяльність органів дізнання, попереднього слідства та судуздійснюється в передбаченій законом процесуальній формі, основним таневід'ємним атрибутом якої є процесуальний документ. Документи так органічно вплітаються в усі сфери нашого життя, що, посуті, стають сполучною ланкою між минулим, теперішнім та майбутнім,об'єднуючи їх у неподільне ціле. Юридичний документ — це письмовий акт, що встановлює, розвиває, змінюєабо перериває певні правовідносини чи фіксує юридично значущі факти тадії. Кримінально-процесуальним документом можна вважати письмовий документ,укладений на підставі кримінально-процесуального закону уповноваженимдля того суб'єктом у зв'язку з здійсненням будь-яких процесуальних актів(виконанням процесуальних дій або прийняттям рішень), в якому засобамирийняттям рішень), в якому засобамиписьмової мови зафіксована інформація про хід та результати діяльностіучасників кримінального процесу. У сучасній літературній мові та в юридичній науці термін «акт» має двазначення: прояв людської діяльності (дія, подія, вчинок); офіційнийдокумент — мовне відображення цієї діяльності за допомогою письмовоїмови. У зв'язку з цим слід зазначити, що процесуальний акт являє собою саменеподільну єдність процесуальної дії або рішення та засвідчуваної цечастини — процесуального документа. Процесуальний документ — невід'ємний атрибут процесуальної дії аборішення, органічна частка процесуального акту. Неприпустимим єздійснення будь-якої процесуальної дії без складання передбаченогозаконом процесуального документа й навпаки. Перебуваючи в неподільнійєдності з процесуальною дією або рішенням, документ відображає їх змісті форму, засвідчує хід та результати їх виконання. Він відіграє суттєвуроль у розвитку кримінального процесу та здійсненні правосудця, єзасобом реалізації учасниками процесу своїх прав та законних інтересів,слугує гарантією їх захисту. Процесуальний документ незмінне є найважливішим елементом процесуальноїформи, яка покликана, по-перше, доводити до відома учасників процесуюридичне значущі факти, закріпляти та засвідчувати отримані фактичнідані — докази і цим сприяти встановленню об'єктивної істини, завдякичому в самій процесуальній формі законодавче втілився виробленийлюдством досвід пізнання; по-друге, бути засобом реалізації учасникамипроцесу своїх прав та обов'язків; по-третє, бути гарантією забезпеченнязаконності. Таким чином, кримінально-процесуальні документи виконують інформаційну,пізнавальну, комунікативну, засвідчувану, правозастосовчу та виховнуфункції, забезпечують можливість здійснення правосуддя, дієвогопрокурорського нагляду та процесуального контролю, відіграютьорганізуючу та дисциплінуючу роль. Процесуальні документи — необхіднаумова правосуддя, влучності та безпомилковості застосуванняпроцесуального примусу або інших заходів юридичної відповідальності.Вони виступають складовою частиною процесуальної форми як одного ізгарантів правосуддя. 2.2 Заходи процесуального промусу. Одним з найважливіших прав людини є право на свободу та особистунедоторканність, яке гарантоване Конституцією України та багатьмаміжнародними документами, зокрема Загальною декларацією прав людини,Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією прозахист прав людини та основних свобод. Згідно з частинами 2 та 3 ст. 29 Конституції України ніхто не може бутизаарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованимрішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинитиуповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання особипід вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якогопротягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особанегайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моментузатримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання підвартою. Ці конституційні положення реалізовані Законом України від 21 червня2001 р., яким були внесені зміни та доповнення у главу 13 КПК «Запобіжнізаходи». Стаття 149 КПК, яка закріплює перелік запобіжних заходів, крім підпискипро невиїзд; особистої поруки; поруки громадської організації аботрудового колективу; застави; взяття під варту та нагляду командуваннявійськової частини тимчасовим запобіжним заходом визнає затриманняпідозрюваного. Вказані запобіжні заходи відповідно до ст. 148 КПК обираються допідозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою: 1)запобігти спробам цих осіб ухилитися від дізнання, слідства або суду; 2)не допустити, щоб вказані особи перешкоджали встановленню істини укримінальній справі; 3) запобігти злочинній діяльності; 4) забезпечитиможливість виконання процесуальних рішень.[8, ст.52-54] Стаття 148 КПК в новій редакції не містить діючого раніше положення проте, що запобіжні заходи застосовуються, коли є достатні підставивважати, що обвинувачений, перебуваючи на волі, продовжуватиме злочиннудіяльність або буде намагатися ухилитися від виконання своїхпроцесуальних обов'язків. Виключення з цієї норми словосполучення«перебуваючи на волі» свідчить про зміну законодавцем акцентів привирішенні питання про обрання запобіжного заходу, орієнтацію органівдосудового слідства та суду на виважений підхід до вибору конкретноговиду запобіжного заходу, відмову від пріоритетного застосування взяттяпід варту. Серед заходів процесуального примусу, які застосовуються при провадженніу кримінальних справах, запобіжні заходи законодавець виділяє в окремуглаву, бо вони істотно обмежують свободу обвинуваченого чипідозрюваного. винувачений не має постійного місця проживання чи постійних занять, щовін схиляє свідків чи потерпілих до відмови від показань чи до дачінеправдивих показань, намагався знищити документи, предмети, які можутьбути речовими доказами, замислив чи готує новий злочин. Законпередбачає, що, вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу,належить враховувати також тяжкість вчиненого злочину, особуобвинуваченого, його вік, стан здоров'я, сімейний стан. Метою застосування запобіжного заходу є перешкодити обвинуваченомускритися від слідства й суду, заважати встановленню істини в справі,займатися злочинною діяльністю або ухилитися від виконання вироку, тобтозабезпечити обвинуваченого за органами розслідування й суду та йогоналежну поведінку. Таким чином, треба розрізняти підстави і мету застосування запобіжногозаходу, а також обставини, які враховуються при цьому. Застосувати запобіжний захід при наявності для цього достатніх підстав —це право, а не обов'язок слідчого, органу дізнання, прокурора, судді ісуду. Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, відобвинуваченого відбирається письмове зобов'язання про те, що віно те, що вінповідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що вінз'явиться до слідчого й суду за їх викликом. Це зобов'язання не єзапобіжним заходом, і його не слід плутати з підпискою про невиїзд. Припорушенні цього зобов'язання до обвинуваченого можуть буги застосованіпривід або запобіжний захід. Як правило, запобіжний захід застосовується до обвинуваченого. Проте увиняткових випадках він може бути застосований щодо підозрюваного. Вцьому разі обвинувачення має бути пред'явлено йому не пізніше десятидіб.
РОЗДІЛ 3: Принципи кримінального процесу. Крім процесуальної форми і заходів кримінально-процесуального примусупроцесуальними гарантіями є принципи кримінального процесу. Суттєві доповнення і зміни до нормативного змісту багатьох принципівкримінального процесу внесли закони України від 21 червня 2001 р. та від12 липня 2001 р.; значно посилені демократичні основи судочинстваЗаконом України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України». Принципи кримінального процесу — це закріплені у законі визначальніфундаментальні положення щодо закономірностей і найбільш суттєвихвластивостей кримінального процесу, які обумовлюють їх значення якзасобу для захисту прав та свобод людини і громадянина, а також дляврегулювання діяльності органів та посадових осіб, що ведуть процес. Значення принципів як норм вищого ступеня нормативності полягає,по-перше, в тому, що кожне рішення правозастосувальника, яке приймаєтьсяз порушенням їх вимог, підлягає скасуванню, а одержана інформація не маєдоказового значення; по-друге, принципи сприяють правильному тлумаченнюзвичайних правових норм; по-третє, будучи своєрідними цінніснимиорієнтирами, принципи використовуються у разі правозастосування зааналогією, вносять впорядкованість при субсидіарному застосуванні права(цивільний позов у кримінальному процесі).[10, ст.82-90] Проаналізуємо окремі принципи кримінального процесу. Принцип поваги до гідності особи, невтручання в особисте і сімейнежиття. У відповідності з Конституцією України кожен має право на повагудо його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому,нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чипокаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути підданамедичним, науковим чи іншим дослідам. Ніхто не може зазнавати втручанняв його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбаченихКонституцією. З метою запобігання розголошенню відомостей про інтимністорони життя осіб, які беруть участь у справі, допускається закритийсудовий розгляд. Обшук особи, а також її освідування, коли вонопов'язане з необхідністю оголювати освідувану особу, може проводититільки слідчий тієї ж статі, що й обшукуваний чи освідуваний, уприсутності понятих цієї ж статі. При освідуванні не допускаються дії,які принижують гідність освідуваної особи або небезпечні для їїздоров'я. Відтворення обстановки та обставин події допускаються лише заумови, що виконувані при цьому дії не принижують гідності осіб, якіякіберуть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я (ч. 2 ст. 194КПК). Під час обшуку або виїмки слідчий має вжити заходи для того, щобне були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життяобшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають уцьому приміщенні [2, ст.185]. Принцип права на свободу та особисту недоторканність означає, що ніхтоне може бути засуджений до позбавлення волі, заарештований, затриманийза підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку, освідуванню,судовій експертизі, примусовому приводу інакше, як на підставі і впорядку, передбачених законом. Прокурор повинен негайно звільнитикожного, хто незаконно позбавлений волі або утримується під вартою понадстрок, передбачений законом чи судовим вироком [2, ст.14]. КонституціяУкраїни передбачає, що кожна людина має право на свободу та особистунедоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися підвартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах тав порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігтизлочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можутьзастосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід,обгрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом.Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72 годин з моментузатримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання підвартою. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладноповідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права йнадано можливість з моменту затримання захищати себе особисто такористуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має правов будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт абозатримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чизатриманого. Слід мати на увазі, що протягом 5 років після набуття чинності новоюКонституцією України (прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р.)зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затриманняосіб, підозрюваних у вчиненні злочину. Принцип недоторканності житла полягає в тому, що ніхто не має права беззаконної підстави увійти в житло проти волі осіб, які проживають уньому. Обшук, виїмка, огляд приміщень у громадян можуть проводитися лишена підставах і в порядку, передбачених законом. Конституція Українипроголошує, що кожному гарантується недоторканність житла. Недопускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи,проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішеннямсуду. У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей тамайна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються увчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядокпроникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в нихогляду та обшуку (ст. ЗО). Протягом 5 років після набуття чинності новою Конституцією Українизберігається існуючий порядок проведення огляду та обшуку житла абообшуку житла абоіншого володіння особи (п. 13 «Перехідних положень» Конституції). Конституція України проголошує, що кожному гарантується таємницялистування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбаченихзаконом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під часрозслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержатиінформацію неможливо (ст. 31). Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфних та іншихповідомлень громадян, що передаються засобами зв'язку, караєтьсявиправними роботами на строк до 1 року або штрафом у розмірі від 25 до35 неоподаткованих мінімумів доходів громадян [3, ст. 131]. Принцип з'ясування істини — це вимога закону, яка зобов'язує суд,прокурора, слідчого та особу, яка провадить дізнання, всебічно, повно іоб'єктивно дослідити обставини справи з тим, щоб з'ясувати істотні,юридично значущі факти, дати їм правильну правову оцінку і тим самимзабезпечити правильне вирішення справи. Цей принцип є конституційним, бов Конституції України говориться про з'ясування істини під часрозслідування кримшальної справи і про забезпечення доведеності вини.Тільки з'ясувавши істину під час слідства і в суді, можна визнати людинувинною у вчиненні злочину.[7, ст.35-49] Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права назахист передбачений в кількох статтях Конституції України. В нійговориться, що для забезпечення права на захист від обвинувачення вУкраїні діє адвокатура, підозрюваний, обвинувачений чи підсудний маєправо на захист, забезпечення обвинуваченому права на захист є однією зосновних засад судочинства. Суть цього принципу полягає в тому, щозакон: а) наділяє згаданих учасників процесу такою сукупністюпроцесуальних прав, використання яких дає їм змогу особисто захищатисявід підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину, відстоювати своїзаконні інтереси (це можна назвати особистим захистом); б) надаєзгаданим особам право скористатися допомогою захисника, а в окремихвипадках визнає обов'язковим призначення захисника за рахунок держави(це можна назвати професійним захистом). Конституція України передбачає,що кожен має право на правову допомогу У випадках, передбачених законом,ця допомога надається безплатно. Кожен є вільним у виборі захисникасвоїх прав; в) покладає на особу, яка провадить дізнання, слідчого,прокурора, суддю і суд обов'язок до першого допиту підозрюваного,обвинуваченого, підсудного роз'яснити їм право мати захисника та іншіправа, а також надати їм можливість захищатися встановленими закономзасобами від підозри чи обвинувачення та забезпечити охорону їхособистих і майнових прав. (Це можна назвати посадовим, або офіційним,захистом.)[13, ст.13-15] Принцип презумпції невинуватості означає, що особа вважаєтьсяневинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальномупокаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку івстановлено обвинувальним вироком суду. Юридичний зміст цього принципум суду. Юридичний зміст цього принципускладають такі правила: 1) ніхто не зобов'язаний доводити своюневинуватість у вчиненні злочину або меншу винність, а також наявністьобставин, які виключають кримінальну відповідальність особи; 2)обов'язок доказування винності обвинуваченого (маються на увазі такожпідозрюваний і підсудний) покладено на слідчого, прокурора, а в справахприватного обвинувачення — на потерпілого або його представника; 3)заборонено перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого,домагатися його показань шляхом насильства, погроз та інших незаконнихзаходів; 4) обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержанихнезаконним шляхом а також на припущеннях; 5) усі сумніви щододоведеності вини особи тлумачаться на її користь; 6) недоведеністьучасті обвинуваченого у вчиненні злочину в юридичному відношенні означаєйого невинність і тягне за собою закриття кримінальної справи напопередньому слідстві і постановлення виправдального вироку —в стадіїсудового розгляду; 7) факт притягнення особи до участі в справі якпідозрюваної, обвинуваченої, підсудної, обрання щодо неї запобіжногозаходу не повинні розцінюватися як доказ її винності, як покараннявинного; 8) до остаточного вирішення кримінальної справи та офіційноговизнання особи винною у вчиненні злочину з нею не можна поводитись як звинною, а також публічно, в засобах масової інформації та будь-якихофіційних документах твердити, що дана особа є злочинцем. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовуєматеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням. [1, ст.62] Принцип свободи від самовикриття, викриття членів сім’ї чи близькихродичів міститься в Конституції України, яка проголошує, що особа ненесе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодосебе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.Право відмовитись давати такі показання або пояснення повинно бутироз'яснено свідкові та особі, від якої відбираються пояснення, переддопитом свідка і відібранням пояснень від особи. Потерпілий,підозрюваний, обвинувачений, підсудний мали таке право і до прийняттянової Конституції України.[7, ст.35-49] Принцип здійснення правосуддя виключно судами передбачено ч. 1 ст. 124Конституції України. В ній також зазначено, що делегування функційсудів, привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами недопускаються. Не допускається також створення надзвичайних та особливихсудів. [1, ст. 125] Принцип участі народу в здійсненні правосуддя. Конституція Українипередбачає, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддячерез народних засідателів присяжних і що правосуддя здійснюютьпрофесійні судді та у визначених законом випадках народні засідателі іприсяжні. Принцип незалежності і недоторканності суддів, їх підкорення лише законузакріплений в Конституції України, які містять і основні гарантії йогореалізації. Незалежність і недоторканність суддів гарантуєтьсяКонституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосібуцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосібзабороняється. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради Українизатриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.Судді обираються на посаду Верховною Радою України безстроково, алеперше призначення на посаду професійного судці строком на 5 роківздійснюється Президентом України. На посаду суддя рекомендуєтьсякваліфікаційною комісією суддів, а подання про призначення судді напосаду або про звільнення з посади вноситься Вищою радою юстиції.Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок,брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницькиймандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншуоплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Суддязвільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1)закінчення строку, на який його призначено; 2) досягне Ішя 65 років; 3)неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; 4)порушення вимог щодо несумісності; 5) порушення присяги; 6) набраннязаконної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення йогогромадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошенняпомерлим; 9) подання заяви про відставку або про звільнення з посади завласним бажанням. За неповагу до суду і судді винні особи притягуютьсядо юридичної відповідальності [2, ст. 129]. Принцип змагальності судового розгляду полягає в тому, що в судовомузасіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: сторонаобвинувачення і сторона захисту. Кожна з них обстоює тими засобами, якідозволяє кримінально-процесуальний закон, свою правову позицію, правата законні інтереси, допомагаючи таким чином суду повно, всебічно таоб'єктивно дослідити всі обставини справи з метою з'ясування істини іприйняття правильного рішення. Юридичними передумовами реальногоіснування і дії принципу змагальності є: 1) розмежування в суді трьохосновних кримінально-процесуальних функцій обвинувачення, захисту івирішення справи; 2) виконання кожної з них уповноваженими на те закономвідповідними органами та особами, незалежними один від одного: функціїобвинувачення — прокурором (якуже зазначалося, підтримання державногообвинувачення в суді прокурором є однією з основних конституційних засадсудочинства), потерпілим, громадським обвинувачем і певною мірою —цивільним позивачем; функції захисту — підсудним, захисником,громадським захисником і певною мірою — цивільним відповідачем; функціївирішення справи — судом; 3) процесуальна рівноправність всіх учасниківсудового розгляду. При цьому суд не є пасивним. Він за допомогою сторінактивно досліджує всі обставини справи, залучає нові докази [2,ст. 296],бо завдання суду — не просто розв'язати спір між сторонами обвинуваченняі захисту, а з'ясувати істину, правильно й справедливо вирішити справу.Тому закон передбачає, що коли навіть такого спору між сторонами немає,бо підсудний зізнався у вчиненні злочину або прокурор відмовився віддмовився відобвинувачення, суд продовжує розгляд справи і вирішує її на загальнихпідставах. [2,ст. 264] Принцип гласності судового розгляду означає, що кожний громадянин, якийдосяг 16 років, має право бути присутнім у залі судового засідання, вякому розглядається кримінальна справа судом першої чи другої інстанції,і що хід судового розгляду та його результати можуть висвітлюватися взасобах масової інформації або іншим способом доводитися до населення.Це — так звана зовнішня гласність. Та коли справа слухається навіть узакритому судовому засіданні, даний принцип не виключається, оскількидіє так звана внутрішня гласність у вигляді присутності в судовомузасіданні прокурора, потерпілого, підсудного, захисника та іншихучасників судового розгляду, а також свідків, експерта, спеціаліста,перекладача. Крім того, вироки судів у всіх випадках проголошуютьсяпублічно. Їх зміст може бути доведений до відома населення і засобамимасової інформації. Однак у вироках у справах, які слухаються в закритихсудових засіданнях, не повинно бути відомостей, які стали підставою дляпроведення закритого судового розгляду. Відкритий розгляд справ має не тільки позитивні, а й негативні наслідки.Тому КПК передбачає винятки з принципу гласності, якщо його цілісуперечать державним і суспільним інтересам, інтересам особи, які єважливішими, ніж сам принцип. Особи віком до 16 років допускаються до залу суду тільки в тих випадках,коли вони є підсудними, потерпілими або свідками. [2 ст. 271] Законпередбачає це обмеження для того, щоб захистити підлітків від можливогонесприятливого впливу на них судового процесу, оскільки вони черезнедостатню соціальну зрілість можуть неправильно сприйняти обставинисправи й те, що відбувається в суді. Обов'язок суду розглянути справу в закритому судовому засіданні закон передбачає тільки в тому випадку, коли відкритий розгляд справисуперечить інтересам державної таємниці. В інших випадках питання пронеобхідність розгляду всієї справи або її частини в закритому порядкувирішується судом за своєю ініціативою або за клопотанням учасниківсудового розгляду. Закритий судовий розгляд допускається у справах про злочини осіб, які недосягли 16-річного віку, в справах про статеві злочини та в іншихсправах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторонижиття осіб, які беруть участь у справі, а також членів їхніх сімей чиблизьких родичів. Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Конституція України передбачає, що відповідно до закону діютьапеляційні та місцеві суди. У проекті нового КПК України передбачається,що в апеляційному порядку може бути оскаржено вирок або інше рішеннясуду першої інстанції, які не набрали законної сили (крім рішень судуприсяжних), з мотивів доведеності чи недоведеності вини підсудного увчиненні злочину, неправильного застосування кримінального закону абопорушення кримінально-процесуального закону Апеляційний суд можепровести своє судове слідство або обмежитися тими матеріалами, які є вбмежитися тими матеріалами, які є всправі. В касаційному порядку судові рішення можуть бути оскарженітільки з мотивів неправильного застосування кримінального закону абопорушення кримінально-процесуального закону. Суд касаційної інстанції неможе провадити судового слідства. Обовязковість рішень суду як одна з основних засад судочинствапідкреслює авторитет судової влади і сприяє утвердженню режимузаконності й зміцненню правопорядку державі. Конституція Українипередбачає, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і єобов'язковими до виконання на всій території України. Цій нормівідповідає стаття 403 КПК, яка встановлює, що вирок, ухвала і постановасуду, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх державних ігромадських підприємств, установ і організацій, посадових осіб тагромадян і підлягають виконанню на всій території України. Узагальнюючи вищесказане можна зазначити, що всі принципи тіснопов'язані між собою, постійно взаємодіють, і тому ми цілком обгрунтованоговоримо не просто про сукупність, а про систему принципів кримінальногопроцесу. Кожний з принципів поряд з тим, що він тісно стикається,взаємодіє з іншими принципами, зберігає свою власну цінність дляпобудови й перебігу процесу, свій юридичний зміст. Звичайно за обсягом змісту і сферою дії принципи кримінального процесурозрізняються, іноді значно, але відмінність ця скоріше суто кількісна,а не якісна. Тому не можна поділяти принципи на основні, головні ідругорядні. Будучи в тісній взаємодії, взаємозв'язку, одні принциписприяють здійсненню інших, але це не означає, що одні з них«підкоряються» іншим, що є принципи, які виступають лише гарантіямиздійснення інших принципів, а тим більше — такими, що випливають з іншихпринципів. Тільки реалізація всіх принципів у їх сукупності, в системі, увзаємозв'язку і взаємодії може привести до виконання завданькримінального судочинства. Можливість застосування кожного принципу маєбути так урегульована в законі, щоб жодний принцип не перекреслювавінший (наприклад, принцип встановлення істини — принципи недоторканностіособи й житла, невтручання в особисте життя громадян, таємницілистування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, принципзмагальності — принцип незалежності судців і підкорення їх тількизаконові). Можна сказати, що необхідно забезпечити розумний компромісміж окремими принципами; і цим шляхом завжди йшов і йтиме законодавець.Все це викликає необхідність передбачати в законі розумні винятки майжез кожного принципу кримінального процесу (крім принципів законності іпрезумпції невинуватості). Але це мають бути саме винятки, які неперекреслюють сам принцип, інакше вони перетворяться в загальне правило,у протилежний, конкуруючий принцип. Наприклад, з метою забезпеченняобвинуваченого за органами розслідування й судом, збирання й перевіркидоказів закон дозволяє такі винятки з принципів недоторканності особи йжитла, таємниці листування, гласності і усності, як арештобвинуваченого, обшук у квартирі, накладення арешту наквартирі, накладення арешту напоштово-телеграфну кореспонденцію і її виїмку у відділенні зв'язку,слухання справи в закритому судовому засіданні, оголошення під чассудового слідства показань свідків, якщо їх явка до суду є неможливою,але ці винятки закон теж забезпечує певними процесуальними гарантіямивід довільного їх використання слідчими й судами.
4 питання:
Завданнями кримінально-процесуального права України в цілому і кримінального процесу зокрема є охорона прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону для того, щоб кожен, хто скоїв злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК України).
Згідно з ст. З Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, органів законодавчої і виконавчої влади, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Пленум Верховного Суду України в постанові № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» від ЗО травня 1997 р. зазначив, що діяльність судів повинна бути направлена на захист прав і свобод людини і громадянина. Розглядаючи судові справи у повній відповідності з Конституцією і законами України, суди зобов'язані забезпечити рівність громадян перед законом і судом1.
На жаль, дотепер положення зазначених законів і підза-конних актів повною мірою не реалізуються у слідчій і судовій практиці при здійсненні доказування обставин вчиненого злочину. Як правильно відзначає М. М. Михеєнко, давно назріла необхідність у нашому кримінально-процесуальному законодавстві чітко і ясно сформулювати принцип презумпції невинуватості. У кримінально-процесуальному Кодексі Російської Федерації вже давно є ст. 14, що у законодавчому порядку закріпила основні положення принципу презумпції невинності наступного змісту:
«1. Обвинувачений вважається невинним, поки його винність у здійсненні злочину не буде доказана в передбаченому КПК порядку і встановлена вироком суду, що вступив в законну силу.
2. Підозрюваний або обвинувачений не зобов'язані доказувати свою невинуватість. Тягар доказування обвинувачення і спростування доказів, що наводяться на захист підозрюваного або обвинуваченого, покладається на сторону обвинувачення.
Усі сумніви у винності обвинуваченого, котрі не можуть бути усунуті в порядку, встановленому КПК, тлумачаться на користь обвинуваченого.
Обвинувальний вирок не може бути заснований на припущеннях».
У Республіці Бєларусь, як і в Україні кримінально-процесуальне законодавство також не містить норму, що визначала б чітко і ясно принцип презумпції невинуватості, однак окремі його положення, закріплені в 10-ти різних статтях КПК і Конституції, виражають об'єктивне правове положення презумпції невинуватості в такій редакції:
«1) жоден невинний не повинен бути притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений (ст. 7 КПК);
обставини повинні бути досліджені всебічно, повно, об'єктивно. Збираються докази, як такі, що викривають, так і такі, що виправдують обвинуваченого, а також обставини, які пом'якшують і обтяжують відповідальність (статті 18, 89 КПК);
обов'язок доказування винуватості обвинуваченого покладається на тому, хто його обвинувачує, а в суді обов'язок доказування винуватості обвинуваченого покладається на державного або приватного обвинувача, що бере участь у судовому розгляді (статті 18, 293, 426, 428 КПК);
обвинувачений не зобов'язаний доказувати свою невинність. Орган кримінального переслідування, суд не вправі перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого (ст. 26 Конституції, ст. 16 КПК);
забороняється примушення до дачі показань і пояснень шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ст. 18 КПК);
усі сумніви, які не уявляється можливим усунути, повинні тлумачитися на користь обвинуваченого;
ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також покараний інакше, як за вироком суду і відповідно до закону (ст. 9 КПК)1.
При цьому важливо, щоб під захистом презумпції невинуватості перебували не тільки обвинувачені і підсудні, але й підозрювані, а також свідки, якщо їх намагаються викрити у вчиненні злочину. Важливо також, щоб дії презумпції невинуватості поширювалися не тільки на ті кримінальні справи, що розглядаються і вирішуються вироком, але і на справи, що припиняються по нереабілітуючих обставинах слідчим, органом дізнання, прокурором, якщо особа, що викривається у скоєнні злочину, не заперечує проти припинення справи і не вимагає направлення справи до суду1.
Особливу стриманість викликає пояснення ролі презумпції невинуватості в доказуванні як засобу досягнення об'єктивної істини. Є. Б. Мізуліна вважає: «Прагнення до досягнення об'єктивної істини ігнорує презумпцію невинуватості обвинуваченого, тому що об'єктивна істина (і кримінально-процесуальна — якщо вона є) існує поза і незалежно від тих принципів, за допомогою яких організується процес її пізнання2.
Презумпція невинуватості цілком поєднується тільки з принципом юридичної (судової) істини, що в єдності утворюють спосіб встановлення і засвідчення істини по справі. Таким чином, диспозитивність як свобода формування сторонами доказового матеріалу процесу і презумпція невинуватості не можуть мати ніяких інших своїх наслідків, окрім «юридичної істини» як принципу процесу змагання.
Об'єктивна істина складає конструктивний елемент системи принципів кримінального процесу. В. Т. Томін трактує цей принцип у такий спосіб: основні (кінцеві) процесуальні рішення по кримінальній справі приймаються на основі пізнання об'єктивної істини або констатації неможливості її досягнення3.
Основними проявами цієї ідеї можна вважати норми, які містяться, наприклад, у статтях 16і, 323, 347 КПК України, що зобов'язують суд базувати вирок лише на тих доказах, що були розглянуті в судовому засіданні й оцінені за
внутрішнім переконанням судді, заснованим на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їхній сукупності, керуючись законом, зберігаючи неупередженість. При цьому були створені всі необхідні умови для виконання сторонами їх процесуального обов'язку і здійснення наданих їм прав.
На стадії досудового розслідування кримінальної справи з'являються такі суб'єкти кримінального процесу, як підозрюваний і обвинувачений, якщо для цього є достатні підстави. Слідчі органи або прокурор зобов'язані доказувати предмет своєї підозри або обвинувачення.
Як правильно відзначає В. М. Савицький, обов'язок доказувати обвинувачення зовсім не означає доводити його при будь-яких умовах; виконувати одну процесуальну функцію і виконувати її односторонньо — речі різні1. Виконуючи свій обов'язок доказування винності обвинуваченого, слідчі органи і прокурор повинні зберігати об'єктивність, не обтяжувати, при відсутності до того підстав, долі обвинуваченого, направляти всю свою діяльність на встановлення об'єктивної істини в справі. Тут, зокрема, неприпустима практика, що набула поширення кваліфікації слідчими злочинів «із запасом», аби «застрахуватися» від можливого повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування при виявленні ним підстав для застосування до діяння обвинуваченого закону про більш тяжкий злочин, а також підтримка прокурорами обвинувачення в суді без належного врахування даних судового слідства2.
Поиск по сайту: