Процес кримінально-правової кваліфікації та її результат

Поняття кримінально-правової кваліфікації набуде більшої чіткості, якщо розглянути його динаміку, пока­зати, як вона розгортається у часі. У свою чергу це передбачає з'ясування того, які складові (стадії та етапи) включає даний процес. Тоді можна буде не лише уточнити зміст діяльності з кваліфікації, а й яскравіше показати її місце у процесі застосування кримінально-правових норм та

відмежувати власне кваліфікацію від інших видів правозастосовної діяльності, уточнити понятійний апарат, що використовується, тощо.

Вихідні положення З'ясування того, з яких стадій та - етапів складається кримінально -правова кваліфікація, у якій послідовності вони розташовані, має, видається, здійснюватися з урахуванням таких засад:

1) процес кримінально-правової кваліфікації не мож­на ототожнювати з процесом застосування кримінального закону. Кваліфікація — це лише частина застосування кримінального закону. В дещо спрощеному вигляді мож­на сказати, що застосування кримінального закону скла­дається з двох головних дій — кваліфікації діяння та виз­начення його правових наслідків (переважно — призна­чення покарання);

2)між окремими стадіями та етапами кримінально-правової кваліфікації існує діалектичний взаємозв'язок, їх відокремлення можливе лише у ході теоретичного ана­лізу. При кваліфікації ж на практиці окремі стадії та ета­пи «переплітаються» між собою, може змінюватися їх по­слідовність, до певних стадій під час кваліфікації дово­диться повертатися неодноразово;

3)всі стадії кримінально-правової кваліфікації є рівно­цінними, не можна виділяти стадій головних і другоряд­них, первинних і вторинних тощо;

4)кваліфікація повинна пройти всі стадії. Відсутність хоча б однієї із стадій свідчить, що процес кваліфікації не відбувався взагалі або не є завершеним;

5) етапи кваліфікації мають виділятися у межах окре­мих її стадій. Інакше кажучи, стадії кваліфікації вклю­чають у себе етапи, які є віхами, рубежами, що відділя­ють одну стадію від іншої;

6)кримінально-правова кваліфікація — це діяльність, у ході якої вирішуються не лише питання матеріального кримінального права, а й процесу. Тому вона включає як аналіз фактичних обставин справи, вибір правової норми,

так і обґрунтування кваліфікації (того, що має застосову­ватися саме ця, а не якась інша правова норма) та її юри­дичне закріплення у процесуальних документах.

Стадії, з яких скається кваліфікації -Можна вести мову, що процес кваліфікації складається з наступних стадій:. Вибір кримінально-правової норми (норм), які передбачають вчи­нене діяння. Встановлення відповідності між юридично значущи­ми фактичними ознаками діяння і ознаками, передбаче­ними законом (доведення того, що скоєне має кваліфіку­ватися саме за обраною нормою, а не за іншою, та що відсутні обставини, які усувають злочинність діяння).

2.Юридичне закріплення висновку про те, що інкри­мінуванню підлягає конкретна норма (норми) — юридич­не закріплення результатів кваліфікації.

У свою чергу, названі стадії можуть бути поділені на етапи, аналізуючи які й можна розкрити зміст відповід­них стадій. Співвідношення стадій та етапів кваліфікації, їх послідовність схематично виглядає так:

СТАДІЯ ВИБОРУ ПРАВОВОЇ НОРМИ

Етап впорядкування зібраних фактичних даних

Етап висунення версій кваліфікації

Етап розмежування складів діянь

Етап виявлення правової норми (норм), яка підлягає

застосуванню

СТАДІЯ ВСТАНОВЛЕННЯ ВІДПОВІДНОСТІ МІЖ

ОЗНАКАМИ ДІЯННЯ І НОРМОЮ

Етап доведення наявності ознак складу злочину

Етап визначення стадії вчинення діяння

Етап оцінки діяння, виконаного спільно кількома особами

Етап оцінки діяння, передбаченого декількома нормами

Етап оцінки суспільної небезпеки діяння

Етап визначення наявності обставин, що виключають злочинність діяння

СТАДІЯ ЮРИДИЧНОГО ЗАКРІПЛЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ КВАЛІФІКАЦІЇ

Етап формулювання результатів кваліфікації

Етап мотивування кваліфікації

Поняття вибору правової норми- Отже, кваліфікація починається

зі стадії вибору правової норми, яка передбачає діяння. Слід підкресли­ти, що мова повинна йти саме про «вибір» норми чи норм з декількох існуючих, а не про її або їх «відшукання» чи «встановлення». Адже у законодавстві існує лише одна єдина норма, розрахована на врегулювання даного випад­ку, або декілька норм при сукупності злочинів. «Вибра­ти» — якраз і означає взяти щось потрібне, краще з наяв­ного. Таким наявним виступає система чинних криміналь­но-правових норм. Не може йтися, що у ході кваліфікації відбувається «пошук» норми. Так само неправильно вес­ти мову про «встановлення» норми. Адже правова норма встановлена (закріплена у законі) ще до початку кваліфі­кації певного діяння.

Етап впорядкування фактичних обставин- Стадія вибору правової норми, у

свою чергу, складається з декількох етапів. Перший етап полягає у впоряд­куванні встановлених фактичних даних і виділенні з них тих, які мають значення для кваліфікації. При цьому відбувається формування юридично значущих конструкцій. Складність такої діяльності, як зазначав Б. А. Ку-рінов, полягає у тому, що на початку розслідування крим­інальної справи далеко не завжди відомо, які факти бу­дуть мати кримінально-правове значення, а котрі — ні. Потрібно уточнити, що такий етап притаманний не лише початку розслідування, оскільки кваліфікація у повному обсязі, тобто, яка проходить всі стадії та етапи, здійснюєть­ся на всіх стадіях кримінального процесу.

Упорядкування фактичних даних передбачає, що саме такі дані вже зібрані у ході проведення дослідчої перевірки матеріалів, досудового слідства чи судового розгляду. Починається упорядкування отриманих даних з поділу їх на індиферентні для права (наприклад ті, що стосуються батьків винного, поведінки осіб, які не причетні до пося­гання) та юридично значущі. З них, у свою чергу, виділяють­ся ознаки, які мають лише доказове значення, та ознаки, що враховуються при вирішенні матеріально-правових питань. Останні поділяються на такі, які враховуються при вирішенні питань про звільнення від юридичної відпо­відальності, призначення покарання та звільнення від нього, і ті, що мають кваліфікуюче значення. Кваліфікуюче ж значення мають, головним чином, ознаки, які вка­зані у диспозиціях статей КК. Таким чином, можна кон­статувати, що передумовою упорядкування встановлених фактичних обставин справи є знання особою, яка здійснює кваліфікацію, усієї сукупності правових норм, розуміння меж правового регулювання, вміння розрізнити право і «не право».

Згодом з ознак, що мають кваліфікуюче значення, по­чинається формування юридичних конструкцій, які ви­користовуються у ході подальших дій з кваліфікації діян­ня. Це — конструкції складу правопорушення: злочину, дисциплінарного правопорушення, адміністративного проступку, цивільного делікту або ж конструкції складів діяння, вчиненого за обставин, що усувають його зло­чинність, інших передбачених кримінальним законом діянь. Формування юридичних конструкцій здійснюєть­ся шляхом віднесення кожної з встановлених ознак до од­ного з елементів складу правопорушення: об'єкта, об'єк­тивної сторони, суб'єкта та суб'єктивної сторони.

Під час впорядкування фактичних обставин справи відбувається виділення з них тих, які зібрані у законному порядку. Дані, отримані з порушенням процесуальних норм при кваліфікації, до уваги не беруться. Відповідна інформація або ж «відкидається» взагалі, або ж пере­віряється та процесуально закріплюється; і після того може знову увійти у коло кваліфікації.

Етап висунення вер- Наступний — другий етап стадії

сій кваліфікації вибору кримінально-правової норми полягає у висуненні версій ква­ліфікації — виявленні групи суміжних складів правопо­рушень (складів інших діянь) і норм, які можуть охоплю­вати скоєне, чи то однієї такої норми. Для цього з груп ознак, які належать до окремих елементів складу, виді­ляються ті, що характеризують конкретні діяння. При цьому особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя можуть обмежитися відібранням ознак, характер­них лише для якогось одного складу злочину, чи іншого правопорушення — якщо практичний досвід, інтуїція, сам «набір» встановлених ознак дозволяють зробити більш-менш однозначне припущення щодо того, яке саме пося­гання вчинено. Однак такий підхід небезпечний, він може призвести до того, що поза увагою опиняться ознаки інших складів. Разом з тим, якщо серед можливих версій квалі­фікації не буде висунута істинна, то вона і у подальших етапах та стадіях кваліфікації не фігуруватиме. А тим са­мим скоєне не буде кваліфіковане за статтею¹, яка на­справді передбачає діяння. Висунення версій кваліфікації вимагає від особи, яка проводить дізнання, слідчого, про­курора, судді більш конкретного знання системи права. Тут потрібно вже знати типові юридичні конструкції, які утворюють окремі ознаки складу правопорушень.

Версії кваліфікації висуваються за певними ознаками Найчастіше «потрібні» норми знаходять за характером заподіяної шкоди (життю, власності, інтересам у сфері господарювання), предметом (зброя, документи, нарко­тичні засоби), потерпілим (державний діяч, суддя, праців­ник підприємства), способом посягання (насильство, об­ман), спеціальним суб'єктом (службова особа, військово­службовець). Тому при вивченні кримінального права важливе значення має виявлення системи кримінально-правових норм, групування їх не лише за об'єктом, а й за іншими ознаками.

У ході висунення версій кваліфікації відбувається пер­ше порівняння фактичного і юридичного складів. При цьому формується один фактичний склад правопорушен­ня (чи іншого передбаченого кримінальним законом діян­ня) і, як правило, декілька можливих юридичних складів, що відповідають виявленому фактичному складу.

Етап розмежування складів діяґнь Третій етап стадії вибору правової норми полягає у розмежуванні юридичних конструкцій — складів діянь, які створені у ході попереднього етапу. Насамперед, ця проблема виникає стосовно розмежування діянь, які на­лежать до правопорушень. Воно відбувається, насамперед, за вертикаллю, тобто між окремими галузями права. Крім того, розмежування проводиться і за горизонталлю — між інститутами та нормами однієї галузі права. Здійснюєть­ся розмежування шляхом порівняння однойменних пози­тивних (тих, які потрібно встановити) або негативних (відсутність яких слід довести) ознак фактичного та юри­дичного складів правопорушень.

Врешті-решт, може йтися, що вибір норми здійснюєть­ся під час розмежування правопорушень шляхом послідов­ного «відкидання» тих ознак юридичного складу, які не відповідають виявленим ознакам фактичного складу пра­вопорушення.

Етап виявлення норми яка підлягає затосуванню Нарешті, четвертий етап виборуправової норми — це виявлення однієї чи декількох (при сукупності) норм, які підлягають застосуванню. Як вбачається з викладеного вище, воно відбувається вна­слідок розширення переліку правових норм, що можуть застосовуватися у ході висунення версій кваліфікації та наступного звуження цього переліку до однієї (чи декіль­кох) норми у зв'язку з розмежуванням правопорушень, інших діянь.

Виявлення норми означає тільки формальну відповід­ність фактичних і юридичних ознак діяння (фактичного і юридичного складу правопорушення). Воно відбувається з використанням лише конституюючих ознак посягання, названих у статті Особливої частини КК, чи ознак діяння, вказаних у Загальній частині КК. Для того, щоб конста­тувати, що скоєне є саме злочином (чи іншим правопору­шенням), потрібно довести ще й наявність фактичних або сутністних ознак — відсутність малозначності посягання, а тим самим його суспільну небезпеку, відсутність ознак, які усувають злочинність посягання. Але це вже здійсню­ється на наступній стадії кваліфікації злочину.

Описаний процес вибору кримінально-правової норми стосується логічної послідовності дій. У практичній діяль­ності він часто здійснюється простіше, шляхом інтуїтив­ного вибору за однією чи декількома типовими ознаками, шляхом «упізнання» відповідної норми за аналогією з ра­ніше кваліфікованими злочинами.

Поняття встановленя відповідності між фактичними ознаками діяння і ознаками правової норми- Ця стадія, як вже вказувалося, також складається з декількох етапів. У їх ході відбувається доведення істинності кваліфікації, яка напопередній стадії проведена лише заформальними ознаками, підтверд-ження того, що вчинене посягання є саме злочином, та що відсутні пе­редбачені законом обставини, які усувають суспільну не­безпеку і протиправність діяння.

Етап доведення наявності ознак складу злочину- Отже, перший етап другої стадії - кваліфікації діяння полягає у доведу денні наявності ознак складу злочи­ну. Він полягає у послідовномуспівставленні фактичних ознак посягання з ознаками зло­чину, передбаченими кримінально-правовою нормою. При
цьому використовується юридична конструкція складузлочину.

Відомо, що у теорії кримінального права звичайно ви­діляють двадцять ознак складу злочину, які поділені на чотири групи — елементи складу злочину. Жодна з кон­струкцій складів злочинів, передбачених нормами чинно го КК України, не містить всі двадцять ознак. Звичайно, вона характеризується набагато меншою їх кількістю, які для даного складу злочину прийнято називати обов'язко­вими. У кримінально-правовій теорії та на практиці озна­ки складу злочину прийнято аналізувати у певній по­слідовності, за елементами складу злочину. Починають з об'єктивних ознак (тих, що належать до об'єкта та об'єк­тивної сторони), а потім переходять до суб'єктивних оз­нак. Що ж до аналізу останніх, то загальновизнаної схеми не вироблено. Одні вчені вважають, що спочатку належить доводити наявність ознак суб'єктивної сторони, а вже потім суб'єкта, інші ж навпаки, стверджують, що процес кваліфікації за суб'єктивними ознаками повинен почина­тися зі встановлення ознак суб'єкта злочину, а вже потім ознак суб'єктивної сторони. Остання позиція видається більш вдалою, а аргументи, висунуті на її користь — пере­конливими. Адже, перш ніж вести мову про психічне став­лення до вчиненого діяння та його наслідків, слід визна­чити: чи є сама особа, вину, мотив та мету дій якої визна­чаємо. Крім того, констатація того, що особа, котра вчинила діяння, не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, чи була неосудною, виклю­чає постановку питання про її вину стосовно вчиненого, діяння.

Послідовно проаналізувавши всі елементи та обов'яз­кові ознаки, які їх утворюють, можна зробити узагальне­ний висновок про наявність або відсутність складу конк­ретного злочину. Залежно від наявного «набору» ознак визначаються подальші дії щодо кваліфікації діяння.

Етап визначення ста- Відомо, що у статтях Особливої

дії вчинення діяння частини КК сформульовані ознаки

закінчених злочинів, вчинених ви­конавцем. Тому відсутність у вчиненому всіх ознак скла­ду злочину, передбаченого статтею Особливої частини КК, зовсім не означає, що скоєне не може кваліфікуватися за нею, що відсутній склад злочину. Відсутність суспільно небезпечних наслідків, незавершеність діяння, описаних у статті Особливої частини, за наявності всіх інших обо в'язкових ознак складу злочину, може свідчити про те, що має місце не закінчений злочин, а готування до нього чи замах на злочин. Тому одним з етапів даної стадії кваліфі­кації є оцінка скоєного посягання як закінченого чи пере­рваного на попередніх стадіях. На цьому етапі визначаєть­ся, чи має місце закінчений злочин, який кваліфікуєть­ся, лише за статтею Особливої частини, чи вчинене готування до злочину або замах на нього, котрі кваліфіку­ються з посиланням на відповідні частини ст. 14 або ст. 1 5 КК.

Етап оцінки діяння, Аналогічно проводиться оцінка

яке виконане спіль- посягання у разі, коли у ньому бра­но кількома особами ли участь дві чи більше особи, при­чому в діяннях деяких з них від­сутні всі ознаки складу злочину, описаного у статті Особ­ливої частини КК. На вказаному етапі визначається форма співучасті та вид співучасника і ці обставини враховують­ся при кваліфікації посягання. Якщо має місце співучасть у незакінченому злочині, то при кваліфікації враховуєть­ся поєднання цих двох кримінально-правових інститутів.

Етап оцінки діяння, Ще один з етапів цієї стадії кваліфікації полягає у вирішенні питань, пов'язаних із співвідношенням одиничного злочину та мно­жинності злочинів. Насамперед з'ясовується, чи є вчинений злочин одиничним. Якщо так, то який його вид — простий чи складний (продовжуваний, триваючий, складений). Якщо має місце множинність злочинів, то визначається вид множинності, з'ясовується, чи потребують самостійної кваліфікації окремі прості злочини, які утворюють мно­жинність, або все охоплюється нормою, що передбачає відповідальність за множинність посягань.

Етап оцінки суспіль- Доведення відповідності фактичних і юридичних ознак посяган­ня, або, як ще кажуть, підведення факту під закон — констатація того, що у вчиненому є всі обов'язкові ознаки складу злочину, далеко не завершує кваліфікації. Хоча, слід зазначити: у юридичній літера­турі була висловлена й інша думка про те, що кваліфіка­ція злочину вичерпується встановленням відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочи­ну, передбаченого законом. Однак більш обґрунтованою слід вважати загальновизнану на сьогодні позицію, згідно з якою процес кваліфікації включає також прийняття рішення у справі. Г. А. Левицький слушно зазначав, що кваліфікація злочину не може зводитися до механічного процесу порівняння, співставлення і встановлення фор­мального співпадіння чи незбігання ознак діяння тієї або іншої кримінально-правової норми. Вона одночасно вклю­чає у себе і розкриття суспільно-політичної сутності вчи­неного діяння і дійсного політичного змісту закону, що за­стосовується. Розкриття ж суспільно-політичної сутності посягання — це не що інше, як визначення характеру і ступеня його суспільної небезпеки. Воно охоплює також встановлення відсутності малозначності дії або бездіяль­ності. Відповідна оціночна діяльність становить, як вже зазначалося, окремий етап даної стадії кваліфікації злочинів.

Наступний етап цієї стадії кваліфікації пов'язаний з доведенням, що в скоєному наявні чи відсутні обставини, які виключають злочинність діяння. Потреба у цьо­му етапі кваліфікації виникає далеко не у всіх випадках, а лише тоді, коли серед фактичних обставин справи є оз­наки необхідної оборони, крайньої необхідності, право­мірного заподіяння шкоди при затриманні злочинця чи інших обставин, що усувають злочинність діяння.

Застосування відповідних інститутів Загальної части­ни кримінального права України передбачає вирішення питань кваліфікації і за статтями Особливої частини. По­винні кваліфікуватися як діяння осіб, котрі правомірно заподіюють шкоду, так і діяння тих осіб, проти яких зас­тосована необхідна оборона, заподіяна шкода у стані край­ньої необхідності чи у зв'язку із затриманням злочинця. Тільки тоді, коли шкода в обстановці крайньої необхід­ності заподіяна для відвернення загрози, викликаної дія­ми тварин, сил природи тощо, кваліфікації потребують лише дії особи, яка заподіяла таку шкоду. Важливо заз­начити, що дії осіб, які заподіяли шкоду за обставин, що усувають злочинність діяння, кваліфікуються відповідни­ми працівниками правоохоронних органів. Дії ж, що вис­тупають підставою для необхідної оборони, крайньої не­обхідності, затримання злочинця, як суспільно небез­печні, повинні оцінити самі особи, котрі правомірно заподіюють шкоду.

Констатація того, що має місце необхідна оборона, крайня необхідність чи затримання злочинця можлива лише після того, як буде встановлено наявність формаль­них ознак певного злочину, передбаченого конкретною статтею Особливої частини КК. Для необхідної оборони та затримання злочинця — це ознаки злочинів проти особи (вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень, незаконного позбавлення волі). Для крайньої необхідності, крім вка­заних наслідків, це також знищення чи пошкодження майна.

Відсутність у скоєному ознак будь-якого злочину чи малозначність посягання виключає постановку питання як про необхідність застосування кримінально-правових заходів, так і про наявність обставин, що усувають зло­чинність діяння. Саме тому і є підстави виділяти цей етап кваліфікації як окремий.

Встановлення відповідності між юридично значущими ознаками рузультатів посягання і ознаками злочину, передбаченими законом, тобто обґрунтування (доведення) правильності вибору норми — діяльність, яка відбувається у свідомості особи, котра проводить кваліфі­кацію. Вона ніяк не об'єктивується назовні, не відобра­жається у документах, не тягне правових наслідків. Для того, щоб це сталося, потрібно, щоб кваліфікація пройшла третю стадію — юридичного закріплення результатів.

Етап формулюван- Етап формулювання результатів

ня результатів ква- кваліфікації у процесуальних документах включає, принаймні, три дії виклад фактичних обставин справи; складання формули кваліфікації; викладення формулювання обвинувачення.

Виклад фактичних обставин справи полягає у форму­люванні фактичного складу діяння. Тобто, з усіх встанов­лених у справі фактичних даних вибираються ті, які ма­ють значення, враховуються при її вирішенні, виступають фактичною підставою застосування правової норми.

Формула кваліфікації — це вказівка на статті Особли­вої, а у певних випадках і Загальної частини криміналь­ного закону, якими передбачено вчинене діяння, шляхом використання скорочених, умовних позначень. Вона є су­купністю цифрових та буквених позначень, що вказують на статті (а також їх частини та пункти) Загальної та Особ­ливої частин КК, за якими кваліфікується діяння.

Формула кваліфікації, як і будь-яке скорочення, для того, щоб вона була зрозумілою і піддавалася розшифру­ванню, повинна складатися з дотриманням певних правил. Загальні вимоги до формули кваліфікації такі:

1) у ній має бути названий кримінальний закон, за яким кваліфікується діяння. Оскільки єдиним джерелом, у якому визначається злочинність і караність та інші кримінально-правові наслідки діяння, є тільки Кримінальний кодекс України, то обмежуються загальновідомим скороченим позначенням — КК. Враховуючи, що нині має місце перехідний період, коли у конкретних справах інкримінується порушення як раніше чинного, так і нового кримінального законодавства України, у необхідних випадках потрібно вказувати, що скоєне кваліфікується за КК України 1960 р. чи за КК 2001 р.

(Наприклад, ч. З ст. 101 КК України 1960 p., ч. 1 ст. 296 КК України 2001 p.);

2) якщо стаття поділена законодавцем на декілька частин або пунктів, слід вказати структурну частину відповідної статті Наприклад: ч. 4 ст. 185 КК — крадіжка, вчинена у великих розмірах;

пп. 1, 6 ч. 2 ст. 115 КК —умисне вбивство двох або більше осіб, вчинене з корисливих мотивів);

3) при необхідності потрібно зробити посилання на
статті Загальної частини КК:

— якщо має місце готування до злочину, то при кваліфікації потрібно послатися на ч. 1 ст. 14 КК та на статтю Особливої частини КК, яка передбачає відповідний закінчений злочин (Наприклад: ч. 1 ст. 14 — ч. З ст. 185 КК України);

— якщо має місце замах на злочин, то залежно від його
виду (закінчений чи незакінчений) слід послатися на ч. 2
або ч. З ст. 15 КК) та на відповідну статтю Особливої частини КК

(Наприклад: ч. 2 ст. 15 КК — ч. З ст. 185 КК України);

— якщо злочин вчинений у співучасті — і це не «співучасть особливого роду», яка прямо передбачена статтею Особливої частини КК, то при кваліфікації потрібно вказати частину ст. 27 КК, що передбачає діяльність співучасника того виду, діяння якого кваліфікуються, або ж частину ст. 28 КК, що передбачає форму співучасті, у якій вчинено злочин, що кваліфікується

(Наприклад: ч. 5 ст. 27 — ч. З ст. 185 КК України; ч. З ст. 28 — ч. 2 ст. 192 КК України); 4) у формулі кваліфікації належить правильно роз­
ставити розділові знаки, записати Сі так, щоб уникну­
ти незрозумілості чи двозначності:

—якщо має місце множинність злочинів, то кожна стаття Особливої частини повинна бути відокремлена крапкою з комою;

—посилання на статті Загальної частини відокремлю­ються від статті Особливої частини дефісом;

—посилання на статтю Загальної частини здійснюєть­ся окремо стосовно кожної із статей Особливої частини КК

(Наприклад: ч. 2 ст. 15 — ч. 2 ст. 194; ч. З ст. 15 — ч. 1 ст. 134; ст. 138 КК України).

Неправильно: ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 134, ст. 138 КК;

— формула кваліфікації щодо кожної особи записуєть­ся окремо.

Формулювання обвинувачення є словесним посилан­ням на ті кримінально-правові норми, які відображені у формулі кваліфікації; юридичні формулювання, що від­ображають норми закону, в яких встановлена відпові­дальність за вчинене посягання. Формулювання обвинува­чення дозволяє усунути певну неконкретність, яка може мати місце у формулі кваліфікації. Адже у формулюванні обвинувачення формула кваліфікації не лише розшифро­вується (тобто у ній називаються норми, які формулою ква­ліфікації лише позначені), а й конкретизується завдяки тому, що у ній вказуються не всі альтернативні ознаки діян­ня, які передбачені відповідною статтею кримінального закону, а тільки ті, що мають місце у даному випадку.

У цьому формулюванні словами відображається сутність обвинувачення, пред'явленого особі — тобто вка­зується, у скоєнні якого злочину (яких злочинів) обвину­вачується особа (наприклад: «На підставі наведеного Н. обвинувачується у замаху на розкрадання державного май­на шляхом крадіжки, вчиненому повторно, з проникнен­ням у приміщення та у великому розмірі, тобто у злочині, передбаченому ч. 2 ст. 17 — ч. 4 ст. 81 КК України»).

Формулювання обвинувачення не замінює формулу кваліфікації, а використовується разом з нею у найбільш об'ємних і важливих процесуальних документах — постанові про пред'явлення обвинувачення, обвинувальному висновку, постанові про віддання до суду, вироку.

Етап мотивування Завершальним етапом кримінально-правової кваліфікації є її мотивування у процесуальних доку­ментах. Висновок органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду щодо необхідності кваліфікації скоєно­го за певними статтями кримінального закону повинен бути не лише правильним по суті, а й обґрунтованим. Цим досягається стабільність кваліфікації, оскільки її зміна у такому разі потребує спростування висловлених аргу­ментів; зрозумілість прийнятих рішень як для інших працівників правоохоронних органів, суддів, так і всіх гро­мадян. Мотивування кваліфікації зміцнює впевненість у її правильності також службової особи, яка її здійснила. Тому процесуальний закон вимагає мотивування прийня­тих рішень, включаючи і рішення щодо кваліфікації зло­чину.

Обґрунтування кримінально-правової кваліфікації по­винно складатися із сукупності міркувань, які стосуються:

—мотивування того, які саме встановлені фактичні ознаки враховуються при кваліфікації. Іншими словами, перший етап мотивування кваліфікації — це мотивуван­ня наявності фактичного складу діяння;

—пояснення вибору кримінально-правової норми. Мають бути наведені аргументи, керуючись якими обра­на саме ця норма за наявності конкуренції чи колізії; у чому вбачається наявність або відсутність сукупності норм, які слід інкримінувати особі; навіщо при кваліфі­кації зроблено посилання на статті Загальної частини КК тощо;

—з'ясування логічної структури кримінально-право­вої норми, за якою кваліфікується діяння;

—виклад того, які ознаки складу злочину є у даному разі обов'язковими, тобто вказівка на юридичний склад злочину;

—доведення відповідності між кожною ознакою фактичного і юридичного складу.

Мотивування кваліфікації полягає у посиланні на акти офіційного тлумачення закону, постанови Пленуму Вер­ховного Суду України, загальновизнані теоретичні поло­ження (правила кваліфікації злочинів), міркування, вис­ловлені особою, яка здійснює кваліфікацію. Отже, моти­вування кваліфікації — це наведені у процесуальних документах положення, які доводять правильність рішен­ня щодо кваліфікації скоєного, вираженого у формулі ква­ліфікації та формулюванні обвинувачення.

Кваліфікацію належить обґрунтовувати у всіх справах, однак обсяг, детальність такого обґрунтування залежить від їх складності.

Під результатом кваліфікації слід розуміти кінцевий підсумок, завершення, висновок про правову оцінку скоєного.

Якщо стадії та етапи кваліфікації характеризують ди­наміку відповідної діяльності, то результат кваліфікації — її статику.

Отже, кримінально-правова оцінка вчиненого посяган­ня може призвести до таких результатів:

1. Діяння є злочином:

—закінченим, вчиненим виконавцем — передбаченим певною статтею Особливої частини кримінального закону;

—готуванням до злочину або замахом на нього, співу­частю у злочині — діяння, які кваліфікуються з посилан­ням на відповідні частини статей Загальної частини КК; має місце множинність злочинів, які кваліфікують­ся за декількома статтями Особливої частини (у певних випадках — частинами статей).

2. Діяння не є злочином: - воно передбачене кримінальним законом, але у
зв'язку з малозначністю (ч. 2 ст. 11 КК) не становить суспільної небезпеки;

—воно передбачене кримінальним законом, але вчи­нене у стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочинця чи за інших обставин, що усувають злочинність скоєного;

—у скоєному відсутні ознаки будь-якого злочину, пе­редбаченого кримінальним законом.

Поиск по сайту: