Отже, у сфері права власності визначальними є два закони – закон місця знаходження речі та закон власника

Націоналізація означає вилучення майна із приватної власності і передача його у власність держави. Націоналізація стосується не окремих об’єктів, а цілих галузей економіки.

Екапропріація – це примусове безоплатне або оплачуване відчуження окремого майна, що проводиться органами державної влади.

Експропріація з виплатою відшкодування називається реквізицією, а без виплати — конфіскацією.

Виходячи із принципу суверенітету держави, остання володіє правом на націоналізацію та експропріацію майна, що належить іноземним громадянам.

Ознаки націоналізації:

· є внутрішнім правом (можливістю) держави, яке втілюється у формі нормативно-правового акту;

· є соціально-економічним заходом загального характеру;

· здійснюється по відношенню до майна, незалежно від того кому воно належить (іноземцям чи власним громадянам);

· кожна держава самостійно визначає чи повинна проводитися компенсація за націоналізацію;

· стосується окремих сфер економічного ладу.

Націоналізація мала зокрема місце при початку встановлення комуністичного режиму в СРСР. На сьогодні у міжнародному праві націоналізація є забороненою, а держава що її проводить підпадає під дію міжнародно-правових санкції. Єдиним дозволеним випадком націоналізації є вилучення майна тієї держави чи її громадян, яка розпочала воєнні дії стосовно держави, де таке майно знаходиться.

Ознаки експропріації:

· є внутрішнім правом (можливістю) органу державної влади, яке втілюється у формі акту індивідуальної дії;

· є або засобом покарання, або ж здійснюється зі суспільно корисною метою;

· стосується конкретно визначеного майна.

Експропріація є дозволеним засобом зміни власники. Крім випадку коли вона є засобом покарання, експропріація здійснюється за умови повної компенсації попередньому власнику вартості вилученого майна.

5. Колізійні питання права інтелектуальної власності

Одним із найскладніших та найактуальніших на сьогодні різновидів власності, який на нормативному рівні чітко відособлений від інших, є інтелектуальна власність. Саме поняття право інтелектуальної власності об’єднує в собі об’єкти авторського та патентного права, що на нормативному рівні було закріплено в Стокгольмській конвенції 1967 року ВОІВ.

Згідно ст. 2 Конвенції інтелектуальна власність включає права, що відносяться до літературних, художніх і наукових творів; виконавської діяльності артистів, звукозаписи, радио- і телепередачам; винаходам у всіх областях людської діяльності, науковим відкриттям; промисловим зразкам; товарним знакам, знакам обслуговування, фірмовим найменуванням, комерційним позначенням; захисту проти несумлінної конкуренції, а також всі інші права, що відносяться до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній областях.

Майнові та особисті права авторів і винахідників охороняються на підставі норм відповідно авторського і ви­нахідницького права. Найбільш суттєвою особливістю цих прав є їхній територіальний характер. Останнє означає, що право на літературний твір (особисті немайнові та майнові права), який вперше створено (опубліковано, оприлюднено) на території відповідної країни, виникає за законодавством даної країни і його юридичний захист поширюється лише на території цієї країни, тобто не тягне за собою його авто­матичне визнання на території іншої. Право на промислову власність виникає в особи з моменту видачі йому відповід­ним органом патенту. Патент на винахід, корисну модель, промисловий зразок має юридичну силу лише на території країни, яка видала патент.

Подолання територіального характеру інтелектуальних прав досягається створенням міжнародних організацій з охорони прав інтелектуальної власності та укладення міжнародних договорів про їх взаємне визнання і охорону.

Основними з таких міжнародних документів є:

1. Паризьку конвен­цію про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р.;

2. Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів від 1886 року;

3. Женевська конвенція про авторське право 1952 року;

4. Римська конвенція про охорону інтересів артистів-виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення

Цими документами закріплено обов’язок держав-учасниць дотримуватися положень права інтелектуальної власності тих держав, на території яких був створений об’єкт охорони, а захист цих прав здійснюється у кожній країні-учасниці за її внутрішнім правом. Тобто, об’єкт права інтелектуальної власності набуває правової охорони у всіх країнах-учасницях ВОІВ незалежно від місця його створення.

Основні правила вирішення колізійних питань права інтелектуальної власності:

- до прав інтелектуальної власності застосовується право держави, на території якої проситься охорона;

- до договорів в цій сфері застосовуються положення про вживання права до договірних зобов'язань;

- у разі пред'явлення вимоги про відшкодування шкоди сторони можуть домовитися про вживання права країни суду;

- визнаються іноземні рішення у справах про порушення прав в цій сфері, винесені в державі місця проживання відповідача або в державі, на території якої проситься охорона;

- іноземні рішення з приводу наявності, дійсності і реєстрації прав в цій області признаються тільки в тому випадку, якщо вони винесені або признаються в державі, на території якої проситься охорона.

Поиск по сайту: