Йому судилася доля генія

Феномен доби (сходження на голгофу слави)

Кожен митець, що хоче бути в суспільстві знаменитий, мусить знати, що знаменитий буде не він, а хтось інший із його ім'ям. Він урешті-решт від нього вислизне і, можливо, колись уб'є в ньому справжнього митця.

Альбер Камю

*

Йому судилася доля генія.

Тичині судилося бути щасливим із правила винятком. Його творчість припадає на той час, коли із безкрайої стихії тривалого національного потопу проглянула гора Арарат. Чи не вперше в нашій літературі поетові судилася доля існувати не всупереч сучасності, а у згоді з нею. Так що сила, яку Тичинині попередники витрачали на самоконсервування, примножила його художні потенції.

Тичина "Соняшних кларнетів" увесь у провесні української революції, в передчутті наближуваної всеочисної грози. "Соняшні кларнети" сповнені чару молодості, цього найближчого синоніму поезії. Тичина музикував і малярствував.він цілком відповідав вимогам української музи, яка вводить у сонм своїх лицарів переважно тільки інфантильну душу з усіма її химерами почуттів і уявлень.

Зрозуміла річ, Тичина не був єдиний з-поміж українських поетів-музик. Але він був за них талановитіший — і це вирішило його долю; саме він і став найпитомішим співцем української революції. І вибір упав на нього. Тичина це інтуїтивно відчув: генієм його зробила українська революція, але своєї місії він став свідомий значно раніше.

дослідник А. В. Ніковський: "Павло Тичина давніше писав дуже чепурно, еластичне, музично, граціозно. В йому було знати якусь туманну філософську задуму, якесь поривання до теоретичних високостей, — словом, він явно обіцяв стати в ряді наших кращих поетів тим поважним, хорошим, і я сказав би, здоровим ліризмом. Та від часу української революції, може, трохи перед початком її, під впливом грандіозних нервових ударів війни ця муза перервала спокійну еволюцію і одразу сягнула на інші високості, незнані досі в українській поезії".

"Соняшні кларнети" засвідчили психологічний стан людини, повної сподіваної радості, більше чутої, аніж осмисленої, радості перед звершенням. Це стан розкошування людської особистості на розгородженій території існування, особистості, вивільненої від старих канонів, особистості в час первотворення і особистості передовсім. Так дитина відкриває для себе світ — уперше. Це стан існування, як спалаху, існування, невимірного ні в часі, ні в просторі — адже це існування поза звичкою, каноном, необхідністю, законом, примусом. В такому стані людині нема діла ні до минулого, ні до майбутнього: весь світ— ось перед очима.

Світ "Соняшних кларнетів" сповнений дзвінких пастельних барв і пастельних звуків. Світлові і звукові барви в ньому не мають свого чіткого розрізнення: розмиті по краях, вони творять найбільш життєздатний божественний хаос первотворіння це різнобарвна світлова музика сонячних кларнетів, які, за визначенням усе того ж Андрія Ніковського, нагадують "щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів на картині "Страшного суду" Мікельанджело. Кларнети — це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння, їх легкий граючий ритм, високе і дзвінке голосіння, граціозні форшлаги і фіоритурки, розложисте стаккато і лагідне легато чується в деяких поезіях Павла Тичини зовсім виразно".

Майже всі дослідники відзначають у ранній поезії Тичини домінування музичного начала над смисловим: "Музичність заполонила ("пропитала") все його світосприймання — і саме слово зробилося для поета не стільки способом висловлювання тих чи інших думок і почуттів, скільки шляхом до виявлення звуку, який сам по собі народжує думки й почуття. З духу музики зародилася ця лірика".

Тичина — перший поет-оптиміст в українській новітній літературі. Його радість, правда, невкорінена, вона шугає над світом, як птах:

Гей, дзвін гуде —

Іздалеку.

Думки пряде —

Над нивами

Над нивами-приливами,

Купаючи мене,

мов ластівку.

І коли об'єктивний світ існує в одній, більш-менш визначеній і сталій рожевуватій музичній сфері, то внутрішній світ самого Тичини, сказати б точніше, його дух витає в просторі трьох, майже означених у собі сфер..

Перша сфера — сфера прочування або й чекання самого себе і світу. Вона існує на нульовому рівні самоусвідомлення, так що важко й добрати, в якій мірі вона протистоїть зовнішній, об'єктивній сфері. Часом ця перша сфера зливається із зовнішньою цілком, ототожнює себе з нею.

Назову авторські самоназви цієї сфери поетового духу: "світ в моєму серці, мій танок, світанок", "цвіт в моєму серці, ясний цвіт-первоцвіт", "на ранній весні-провесні, гей, на світанню гук".

В системі Тичининої космогонії це найвища духівна сфера — десь на рівні емпіреїв. Це найвище поетове небо, зовсім непідвладне законам гравітації.

Мова цієї сфери тьмяна і знепредмечена. Слова здебільшого означають рух, настрій, колір, а передовсім — музичний тон, барвозвук. Єдина функція слова — не передавати зміст, а тільки озвучувати нагірню поетову радість, заповнювати простір межи дискретними спалахами авторського захоплення:

Думами, думами —

Наче море кораблями переповнилась блакить

Ніжнотонними:

Буде бій

Вогневий!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий...

До цієї емпірейної сфери належить переважна більшість поезій збірки. І майже всі вони зосереджені спочатку книги.

Ця гучна сфера струмує "музичною рікою", позбавляє "безтелесу субстанцію" будь-якої іншої структури. Тут немає і натяку на предметний світ. Дається взнаки надлишок поетової енергії — шаленіють граціозні пристрасті й відчуття, йде процес творення нових слів, які здатні означити цю небачену в усій українській літературі наддуховну сферу.

У віршах другої сфери "Соняшних кларнетів" схрещено золоті мечі двох поетових прагнень — неба і землі. Ця сфера постійно затінюється вищою сферою і проектується на землю (звідси нарікання на свою незавершеність, двоїстість туги — туга втрати і туга напівдороги).

Десь на межі першої і другої сфер закінчилося поетове дитинство, і талант доходить свого змужніння.

Космічний гомін набуває драматизму. Власне, іще панує гармонія, але абсолютний музичний слух поета вирізняє перші дисгармонійні голоси внутрішніх симфоній (цикл "Енгармонійне"). Можна сказати інакше: поет прагне гармонії, більшої за можливу. "Жду твоїх вітрил я", — зізнається поет у своїх прагненнях до землі.

світ поета вже починає двоїтися. Найтиповішим віршем цієї сфери є вірш "Іще пташки". В ньому найбільш точно засвідчено цю гіркоту перебування межи двох світів:

Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають,

Ще половіє золотом хвиль на сонці жита риза

(Вітри лежать, вітри на арфу грають); —

А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза

Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь...

Мов звір, ховається людина.

— Господь іде! — подумав десь полинь.

Заплакав дощ... і вщух.

Мовчить гора. Мовчить долина.

— Господня тінь, — прошепотів полинь.

І враз — роздерлась пополам завіса! — Тиша. Мертва...

Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли!

І полилася піснь, принеслась жертва.

У цьому вірші вражає незвичний для Тичини образ: "рвуть вихори, як жили" — непредметне порівнюється із предметним.. Далі зустрічаємо ще одне свідчення поетового наземлення: "І дзвонять десь в селі".

Як бачимо, автор уже не годен вигармоніювати свій внутрішній світ. Починаються перші сутички з цим твердим світом.

Ця сфера має строкату фактуру. Скажімо, за настроєм тут є невагома радість, є злагода, туга, рефлексія, самозамилуване горе і справжнє страждання.

Третя сфера — на рівні землі або ж над самою землею. Це сфера виключного драматизму. Починаючи від "Енгармонійного":

Над болотом пряде молоком...

Чорний ворон замисливсь.

Сизий ворон задумавсь.

Очі виклював. Бог зна кому.

А від сходу мечами йде гнів!..

Чорний ворон враз кинувсь.

Сизий ворон схопився.

Очі виклював. Бог зна кому.

і закінчуючи поезіями "Скорбної матері" чи "Золотого гомону". Вірші цього циклу — це миттєвий спалах радості від вершеної української національної революції і довгий розпач од її жорстокого задушення.

Цей час припадав на винищення найвищої поетової віри — його "гнилого інтелігентства", етичних уроків Сковороди, " чистоплюйських" ідей кирило-мефодійства і драгоманівства. Цей біль став застилати постів зір уже в серпні 1917 року.

Доба радості закінчилася. Настала трагічна доба.

Поетів учорашній оптимізм був стільки ж великий, скільки і безпідставний. Зрозуміло, що відмовитись від цього безпідставного оптимізму було куди легше, ніж його триматися, тим більше що песимізм мав під собою просто залізні підстави.

Це кінець райдужної доби "Соняшних кларнетів", почався 1918 рік, а з ним — наступний етап складної Тичининої еволюції.

"Соняшні кларнети" — це переважно книга передчуття сподіваного щастя, передчуття, яке так і не справдилося — лірика 1917 року і перед нею. І це чи не єдина із збірок на рівні Тичининого генія. Тому в доробку поета їй відведено перше місце не тільки хронологічно.

У своїй статті про збірку поета "Вітер з України" М.К.Зеров писав, що "найоригінальніший з поетів двадцятип'ятиліття (1900-25) Тичина уже в "Соняшних кларнетах" відкрив усі свої козирі, а потім не раз був примушений до гри слабої безкозирної".

Один із перших російських перекладачів Тичини О. Гатов називав його чи не найбільшим тогочасним поетом слов'янського світу, а його поетичну техніку — не менш складною за техніку Райнера Марії Рільке чи Поля Валері.

Для Федора Сологуба збірка була дивом, а Тичина — поетом, що пише "за останньою європейською модою".

В "Киевской жизни" за 16(3) листопада 1919 року було надруковано статтю Іллі Еренбурга "Об украинском искусстве". І.Еренбург пише в ній, що на відміну від нових українських поетів, які вже відійшли "от безымянной народной песни, а поэзии индивидуальной еще не создали", Тичина "умеет сочетать народный земляной дух с умеренными отступлениями импрессиониста".

1992 року на сторінках "Скамандру" писав Ярослав Івашкевич: "В особі Павла Тичини українська література придбала геніальну індивідуальність. Вже саме оперування українською мовою, доведення її до такої незмірної досконалості, що в своєму багатстві вона може рівнятися до польської чи російської, — ставить його в ряд найцікавіших, найважливіших письменників сучасної України".

Англійський критик Джон Фут відзначав, що "своїми поетичними виразовими засобами цей поет України не нагадує нам нікого другого з цілої світової поезії. Але його ні з чим незрівнянна своєрідність не штовхає поета до жонглювання, до порожнього химерування і блазнювання, тому що ніде його не покидає почуття міри".

М. Степняк висновує: "Спираючись на лексичні запаси й строфічні схеми модерністів, автор "Соняшних кларнетів" утворив нову поетичну систему, досі не відому українській поезії. Ця система — "символізм".

* * *

М. Степняк гарно зауважив, що "еволюційно розвиватися Тичинина творчість після "Соняшних кларнетів" не змогла, бо в "Соняшних кларнетах" ніби вивершена система символізму і далі було нічого робити". Назвавши першу книгу поета "цілком дореволюційною", М. Степняк пише, що "поетика цієї книжки, така вдячна для передання найтонших душевних почувань, була б мало придатною для розмови з революційною масою".

Остання думка значно правдивіше пояснює різку зміну поетики Тичини протягом двох років — 1918-20.

Поетика наступних двох збірок — "Плугу" і особливо "Замісць сонетів і октав" значно різниться від поетики "Соняшних кларнетів".

М. Степняк, визначаючи "Плуг" як рго, а "Замісць сонетів..." — як contra революції, але безсумнівну, як на мене, рацію він має, пишучи: "не треба запитувати, яка з них раніша, яка пізніша — обидві видано року 1920 й обидві своїм змістом репрезентують поетову творчість за той самий період".

Прямим продовженням третьої сфери поетичної "космогонії" "Соняшних кларнетів" були поезії збірки "Замісць сонетів і октав", що об'єднує вірші 1918-19 рр., засвідчує пряму полеміку Тичини з практикою ширення соціалістичної революції, зі складною добою громадянської війни.

Йому болить трагедія української національної революції, полум'я якої згасло у великому вогні всеросійської соціалістичної революції. По-друге, вузько національна українська революція поета явно не задовольняла. Мені здається, що з погляду молодого Тичини правда і кривда революції була розподілена порівну між українським Березнем і всеросійським Жовтнем. Антагонізм між російськомовним містом і українським селом — ось один із найбільш значущих моментів, що вирішив долю українського державотворчого процесу. По-третє, революція виявилась в очах Тичини часом розбурхання найзвірячіших людських інстинктів.

"Прокляття всім, прокляття всім, хто звірем став" — вигукує автор другої збірки. Або ще різкіше: "Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?"

Революція для поета — це доба розпинання Христа, випалювання залізом людської доброти і справедливості.

Жодна з революцій нічого не дасть, коли її переможна хода вимагає крові й крові безневинних — ось головний сенс збірки "Замісць сонетів і октав". Революція — це смерть вікової культури, час, коли тонкий шар людяності, набутий за тисячі й тисячі літ, злітає з людських душ, як потеруха. Є тільки гармонія краси, яка в цьому світі не має жодних для себе підстав, є тільки одна партія — "де на людину дивляться, як на скарб світовий", є голодне дитинча, якого жодна з революційних партій не рятує од голодної смерті.

Автор: «Я не знаю Тичини більше стомленого і зневіреного, більш трагічного і людяного, ніж Тичина — автор цієї збірки. Він весь у цьому страшному часі — самотній і високий, як біль. Не слід думати, що Тичина зневірився в революції або що в його особі маємо її суворого дискутанта. Ні. Тичина приймав революцію, але не виносив її жахів».

Здається, поет став свідомим своєї тернистої долі, традиційної місії українського поета. Його розпач урівноважує виспокоєна віра в те, що і в цей, страшний для його народу час він залишився гідним свого високого покликання людини і митця:

Сам скапую сонцем,

В блакиті розтану.

Сам стану віконцем,

У вічність, загляну...

О. І. Білецький писав про П. Тичину, автора перших чотирьох книг поезії, як про поета, що замислився "над головними проблемами свого часу і дав на ці проблеми відповідь з рідкісною прямотою і зворушливою щирістю". І справді: при виробленому індивідуалістичному світогляді "Соняшних кларнетів" і "Замісць сонетів..." поет не ховав очі од протипоказаних для такого світогляду речей. Естет у найкращому розумінні цього слова, Тичина не уникає страшної прози.

Ось образок "Кукіль":

Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль.

...Сіло собі край вікна, засунуло пучечку в рота, маму визирає.

А мати лежить посеред улиці з півхунтом хліба у руці...

Голодна смерть матері, мати, доведена голодом до людожерства, розмова з мужиками "мого ж таки села" про "саму нужду та злидні" — ось ті, зовсім, здавалося б, не-ранньотичинівські "образки", не бачити які йому не дозволяло прагнення безжалісної істини. Але Тичина про те не дбає: життя народу значно ширше за естетичні канони, а дилеми — життя чи "тільки мистецтво" — для поета ніколи не існувало. Він мав високе право — справді народного співця — дорікати чистим естетам: "Фальшива естетика, грація для вас навіть там, де гроби".

Соціальна проблематика була для Тичини не менш значуща за національну. Певною мірою це вже засвідчила "індивідуалістська" збірка "Замісць сонетів..." Надалі цей струмінь у його поезії ще більше посилюється. У збірці "Плуг" ця тема набирає значно більшої сили. В ній поет відшукує втрачений під ногами грунт. Справді: коли розглянуті збірки були свідченням певності авторської позиції в світі ("Соняшні кларнети" — певність своєї радості від світу, "Замісць сонетів..." — певність свого сумніву), то збірка "Плуг" — це книга подвійного сумніву. Сумніву щодо себе в світі і світу в собі.

Стоїть сторозтерзаний Київ,

І двісті розіп'ятий я, —

ось той реальний фон, на якому зродилася ця збірка. В голосі поета вчувається іронія, навіть самоіронія ("Мадонно моя..."); дискутуючи з іншими, поет дискутує і з самим собою ("Я знаю", "Один в любов"). Подекуди відчувається майже істеричний біль ("Месія", "Паліть універсали"), а в інших випадках — прагнення епізувати свій світ, стати од нього трохи осторонь, аби зафіксувати очима те, чого не можна сприйняти душею ("Псалом залізу"). Розгорнуті дискусії із самим собою прибирають вигляду відстороненого лицедійства ("Листи до поета"). Нарешті, в голосі поета з'являються просто фальшиві нотки ("Ронделі"), що особливо дисонують в складному хорі поезій цієї книги.

"В душі боролись два світи — гармонія і справедливість" — так поет пойменував свої тогочасні настрої.

Україна ще не обрала для себе дороги майбутнього. А для Тичини це одне вже обумовлювало некондиційність його індивідуального думання. Світ — у стадії творення, він позбавлений чіткості, окресленості. Відповідно й чимало віршів збірки втаємничені у собі. Читаючи їх, мимоволі ловиш себе на думці, що поет свідомо уникав належної конкретизації. Висуворілі риси поетового обличчя пожвавлює тонка, ледь помітна іронія — іронія страдницька. Естетичний план поступається місцем оцінному, так само глибоко захованому. Коли М.К.Зеров писав, що в "Плузі" Тичина "зрозумів неминучість нової доби, схилився перед її залізною конечністю".

Справді, поет приймає нову добу, нові зміни — так, як приймають світ: у людини сущої тут вибору немає. Але схвалення цього світу іще нема.

Збірка "Плуг" засвідчила, що поет перебуває на зламі. Цей злам був не раптовий і неоднорічний. Підготовлений ще в "досонячнокларнетівський період", цей злам ішов по лінії наближення Тичини до реального життя, усвідомлення вузькості самих лише національних змагань народу. Як гарно відзначив Орест Зілинський, "єдність особистості для нього (Тичини) не існує без визначення єдності життя, без визначення себе самого в рамках об'єктивного принципу життя".

Напевно, остаточний злам Тичини слід датувати 1920-22 рр.

У "Плугові" з'явилися спроби нових стильових пошуків. Муза поета вбирає суворо-просту сукню. До Тичини приходить мужність. Тепер його не завжди обходить те, щоб проведена ним лінія була красива, — досить того, аби вона була найкоротша, чітка, виразна. Коли в "Соняшних кларнетах" маємо певний стилістичний надмір, то в "Плузі" — стильову ощадливість. З'являється лаконічна чорно-біла графіка. "Найлаконічніший Тичина" — це влучне визначення Л. М. Новиченка стосується багатьох віршів "Плугу".

*

Історик української літератури С. О. Єфремов: "Поет став на роздоріжжі, і либонь найкращим до того документом може бути один з останніх творів Тичини, поема-симфонія "Сковорода", читана в уривках на Сковородинському святі 1922 року. Задуманий давно, цей твір і досі не скінчений. На мою думку, він скінчений і не буде ніколи, — принаймні в тій трактовці Сковородинівського сюжету, яку надав своїй "симфонії" автор. Почата в м'яких, лагідних тонах "Соняшних кларнетів", поема видко переживала разом з автором пертурбації в своєму змісті, аж поки докотилася до сліпого заулку, з якого немає ходу. Героя-созерцателя, що такий був взагалі близький Тичині з своєю "главною мудрістю — пізнай себе самого", раптом сунути в повстання, поставити ватажком бунтівників — це вже не тільки смілива думка, не тільки анахронізм щодо часу, це попросту викривлювання й історично і психологічно образу старчика Сковороди, це зґвалтування письменника, над самим собою починене".

У 1921 році у "Всеукрліткомі" вийшла окремою книгою збірка Тичини "В космічному оркестрі". В ній було вміщено 10 космічних віршів, свідчень нової поетової віри.

Благословенні:

матерія і просторінь, число і міра!

Благословенні кольори, і тембри, і огонь,

огонь, тональність всього світу,

огонь і рух, огонь і рух!

У світі "Соняшних кларнетів" людину було возвеличено в космічному масштабі, там існувала гармонія людини і всесвіту. Тепер космос у Тичини знелюднюється, а сама людина, цей "макрокосм" соняшнокларнетівського періоду, перетворюється на інфузорію, життєве призначення якої — свято дотримуватись своєї орбіти і великого закону. В цьому новому Тичининому космосі людина стає в'язнем, рабом історичного процесу.

«Думаю, що сама ідея "Космічного оркестру" виникла як спроба гармоніювати дисгармонійний світ — тільки вже на іншому, умовному, верхоглядному рівні. Тим більше, що особливих підстав для земного оптимізму цей голодний 1921 рік не давав».

У складний час 1920-21 рр. Тичина став у віршах обережно мислити, обдумуючи своє поетичне обличчя, і воно, втративши природність виразу, затвердло і скам'яніло. До всього, починавши логічно мислити, Тичина ставав пересічним і малоцікавим. Це і засвідчив поетичний цикл "В космічному оркестрі" — наївна спроба сягнути найвищих емпіреїв "Соняшних кларнетів", тільки на новому, умоглядному рівні і в нових умовах.

Поет виявився недостатньо закоріненим у своїй вірі і в своєму життєвому призначенні. Через це він став метатись із одного кутка в інший, не знаходячи ні там, ні там справжнього задоволення: територія поетового існування була значно вужчою за безмежну відстань цих "противокутів". Думаю, що його вірші національної тематики були одним із цих кутів, фактами переступання поетом меж території своєї особистості, його політично правильні вірші — фактами такого ж переступання через самого себе, тільки в протилежний бік. Утриматись у собі самому Тичина зумів тільки в першій половині збірки "Соняшні кларнети", в тій, яка була непідвладна законам гравітації. Потім почався шторм: кількаразове переглядання свого світогляду не тільки не наближувало Тичину до своєї "властивої статі", а кожного разу віддаляло його від себе, посилюючи в душі гостре відчуття незадоволення самим собою і своїм минулим, потребу ще раз повернутися до старого, переписати своє минуле знову, "уточнити" себе заднім числом, висловити те, що раніше не було висловлене з належною чіткістю і конечністю. А звичка до постійного самопереглядання уможливила всі пізніші маніпуляції над його творчістю.

*

Збірка "Вітер з України" вийшла в світ 1924 року, об'єднавши в собі вірші, писані протягом шести років (1918-24). Ця збірка засвідчила, що криза, почата кілька років тому, ще не минула.

У збірці пишно представлена лірика, де поет утверджує себе на позиціях марксистського розуміння історії ("Кожум'яка", "Фауст", "Повстанці"), в дуже-дуже своєрідний спосіб, шукаючи виходу із етичних суперечностей нової доби:

Хай буде рух! Душі! Знаття!

Нехай і боротьба звірина! —

Лиш так оновиться людина

і вся матерія життя.

Уже тут починається та філософія банальності, генієм якої Тичина стане через десять років. Вона доплітається до поетичних експериментів, зводячи останні до рівня чисто ремісничої, технічної досконалості.

Спогади сучасників, що пам'ятають Тичину цього часу, свідчать про те, що симптоми нового "світогляду" поета стали впадати в око іще перед збіркою "Вітер з України". Ось як пише про це Галина Журба: "Мої колеги по перу, що працювали у "Всевидаті": В. Ярошенко, Я. Савченко, О. Слісаренко з П. Тичиною на чолі поволі почали "нагинатись" і триматись угодовецької лінії. Мабуть, першим ступив на цей шлях Тичина. Його миле обличчя несподівано стало зміняти свій вираз, а в тоні його голосу почали лунати офіційні, начальницькі нотки".

Тичинів ідеал справедливості доби "Соняшних кларнетів" і "Замісць сонетів..." — це ідеал, вироблений осторонь практики революції; це ідеал інтелігента, що спостерігає революцію, не беручи в ній участі, — ідеал, вироблений у кабінетній тиші гуманістів-книжників.

Хай буде рух! Душі! Знаття!

Нехай і боротьба звірина! —

Лиш так оновиться людина

і вся матерія життя,—

ось кредо Тичини початку двадцятих літ. Як на сьогодні — кредо моторошне. Але "звірина боротьба" громадянської війни — то саме буття народу.

*

"Я дійшов свого зросту і сили, я побачив ясне в далині", — писав Тичина у 1922 році. Відмовившись від свого поетичного минулого з його індивідуалістським світоглядом і майже українофільською вірою, він віддається новому світові з вірністю. Починаються природні перебільшення переваг цієї віри і такі ж природні недооцінки вад. Поет стає трибуном нової доби, речником усього народу:

За всіх скажу, за всіх переболію,

я кожен час на звіт іду, на суд.

Глибинами не втану, не змілію,

верхівлями розкрилено росту.

Тичина поки втішається новою місією, ще не здогадуючись, що бути поетом-речником народу в цю нову добу — не тільки не обов'язок митця, але й не його право. Мине ще кілька років — і поет пересвідчиться, що ця роль для митця абсолютно заборонена.

Поет живе вірою в своє нове призначення — народно-державного поета, ще не розуміючи, що такий симбіоз неможливий. Йому здається, що, покинувши напризволяще свій органічний план "Соняшник кларнетів", ставши колективістом, він народився вдруге, заговорив на повен голос. Йому здається, що, пожертвувавши камерністю, він визволив себе для пророчої патетики, закличності, став воістину соціально потрібним.

Тичина, стаючи соціальним народно-державним поетом, обрав найкоротший шлях до самознищення таланту. що таке соціальний поет у наших умовах? Які його теми? Це — боротьба за мир, боротьба з буржуазною ідеологією, тема соціальної несправедливості — але тільки в країнах капіталу або в дореволюційній Росії, керівна роль рідної Комуністичної партії, переваги соціалізму над капіталізмом, уславлення трудівника.

Він міг писати скільки завгодно політичних інвектив на адресу політичних емігрантів — таких, як "Відповідь землякам" — це всіляко заохочувалося, скільки завгодно таврувати гнилий Захід, закликати народ до героїчної праці, але не міг він одного — стати справжнім народним поетом, говорити від імені народу і тільки народу. І тому такі вірші, як "Голод" — то вже прогріх, рядки з поезії "Ненависті моєї сило" — то вже політична сліпота, а нещастя затурканої жінки із поеми "Чистила мати картоплю" — то вже й зовсім-таки вилазка матерого націоналіста, учорашнього співця ворожого світу.

"Життя творить нове — хоч би й по трупах" — це формула віри тогочасного Тичини. Яка біда, коли для щастя всього прогресивного людства буде виморене голодом 5 чи 7 мільйонів "куркулів", згноєно в концтаборах мільйони "ворогів народу"? Все це робиться заради нового життя. Отож подібні рядки з Тичининських поезій 20-х років цілком пояснюють громадську позицію поета в добу великих довоєнних п'ятирічок: і до репресій, і до голодного 1933 року поет був психологічно готовий.

У "Вітрі з України" — весь пізніший Тичина, тут захована у стислому вигляді вся пізніша еволюція поета. Тичина періоду "Вітру з України" поза всякою конкуренцією перший український поет. А свідомість обов'язку поета-першоречника народу зобов'язувала.

М. К. Зеров, оцінюючи збірку "Вітер з України", писав, що для Тичини доба "Соняшних кларнетів" минулася безповоротно: нові поеми промовляють не так видіннями, образами, як рефлексіями, розумуваннями: замість широкозначущих символів виступають холодні алегорії. Виїмок становить тільки поема "Живем комуною". І тільки там, де поет співає природу, він стоїть на рівні "Соняшних кларнетів", там, де поет "одходить від канонізованого, затвердлого, де він різьбить із брили, спираючись на власне ритмічне чуття або на дані народно-поетичного стилю, він майстер першорядний".

Здається, що поет, сам того не помічаючи, перетворюється на поета окремо форми і окремо змісту — потрібна єдність утрачена. Тичина доби "Вітру з України" починає спрощувати свою музу, прагне зробити її більш демократичною. Демократизація музи об'єктивно вимагала відмови від ускладненої форми. З другого боку, на цей період чисто технічна майстерність поета доходить свого апогею. Але з переходом на нові колективістські позиції можливості поетового самовияву зменшуються; бо — з багатющим технічним арсеналом Тичині немає що робити.Парадокс! Так заходить на самогубство генія.

Маємо і другий парадокс: Тичина — індивідуаліст "Соняшних кларнетів" був куди більшим виразником народу за автора "Вітру з України ", збірки, виповненої колективістичного духу. Крапля роси Тичининського таланту світилася всіма кольорами райдуги. Отож, природньо було подумати, що відро води відбиватиме значно більше світу. І краплю роси свого таланту поет розбавив відром води.

Доводиться визнати, що майбутній розвиток свого обдарування Тичиною був угаданий помилково. Музичність його свідомо спрощених поезій для народу скоро виродилася в пісенність політико-виховавчих частівок, співати які можна було тільки з примусу.

Сонце Тичинового генію стало напризаході. У поетові помічається якась криза, втома, свідоме силування самого себе. Поет починає боротися із самим собою. Тичина тяжко переживає, що віру, якій він віддався, наступивши собі на горло.

Та й як інакше: природу він "зрадив" заради громадського обов'язку радянського колективіста. Тепер його критикують по суті за надмірну громадянськість. Становище Тичини — особливо цікаве: його, народно-державного поета, критикує влада! Та влада, заради якої поет раз уже зрадив собі.

"В самій своїй основі Тичина — органічно антитрагічний поет",— влучно зауважив колись М. Степняк.

"Кримський цикл" — останнє віконечко полишеного храму Тичининої поезії, останній шпиль його генію. Його малюнки — геніально прості,, зроблені, здається, однією лінією, не відриваючи руки од паперу:

Дельфін не гравсь у морі,

не був і сонцехмар —

на давню синю тему

задумалась гора.

Уже чотири роки Тичину звали співцем "Партії веде", коли вийшла нова, ідейно правильна збірка "Чуття єдиної родини", і в ній серед велемовних віршів натрапляємо на прекрасний вірш "Курінь", 1926 рік. Це все той же прекрасний "Кримський цикл". Поет звертає свій зір до малого, незначущого світу:

Мені чути: вночі

хтось долівку гризе,

хтось розхитує підпори,

шарудить об курінь

Думаю, що в Тичині намічався новий етап — поглибленої, схожої до сучасного живопису, пейзажності, етап розкошування власного єства хай і на обмеженій території існування

Мені здасться, що нові вияви Тичинівського таланту могли б призвести до дуже цікавого герметизму. Той Тичина, що дивним сяйвом спалахнув у "Кримському циклі", мусив був відступити перед небезпечним для нього життям. І він помер, так і не встигнувши народитись.

Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Куліш, Хвильовий, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші.

Тимчасом на Україні почався безпрецедентний в історії українського народу голод. одразу ж після страхітливого голоду, що знаменував собою переможне завершення доби колективізації на Україні, почались репресії. Звичайна річ, для мотивування розправи над кращими людьми того часу було використано міжнародну кон'юнктуру. І що ж — великий соціальний поет 20 століття Тичина мовчав, набравши в рота води! Ось на що обернулось його служіння народові.

Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Тичину можна зрозуміти, але неможливо виправдати. Народ перестав існувати для Тичини, а Тичина перестав існувати для народу.

У духовній смерті, якої зазнав поет у цей період, він такий самий геніальний: так померти, як помер Тичина, можна далеко не кожному і не за всякої доби. Для цього треба мати геніальну добу і геніальну здатність самознищення.

Переставши бути собою, Тичина втратив і самого себе. Геніальне минуле, старанно приховуване од читача видавцями і критиками, залишилося тільки передісторією блазня, воістину народного поета, нашого Тичини, митця в каноні.

Задля справедливості нагадаю, що того ж таки 1934 року вийшла ще одна збірка Тичини. Вона мала всього десять сторінок, але дуже промовисту назву: "Ку-ку". Цікаво, що ця зозулька стала справжньою для Тичини піфією. Поки вона прокувала тричі (збірка "Ку-ку" вийшла другим — 1935 роком і третім — 1938 роком виданням), на поета встигли пошити уніформу, що здушувала його, як саван.

Нова збірка нового Тичини була вища за всяку критику і одностайно схвалена всім радянським народом. 1935 року збірка "Партія веде" виходить знову. До видання 1934 року додалось: "Друга пісня трактористки"; "Країна героїв"; "Пісня про Кірова"; "Комсомолія"; "Пісня під гармонію".

1936 року було повністю повторене видання 1935 року, а 1937 — видання 1936 року. Єдина зміна: замість вірша "Партія веде" книжку став відкривати вірш "Ленін".

1939 року нарешті з'являються — після семирічної перерви — "Вибрані твори" Тичини. І навіть більш-менш пристойного обсягу — 318 сторінок. Треба віддати належне упорядникам книги: ця форма поетової подачі виявилась настільки вдалою, що перетворилась на своєрідну уніформу. Варто передивитися останні три- і шеститомові видання Тичини, щоб переконатися, що ця уніформа служить ось уже тридцять два роки.

Отже, Тичину було остаточно канонізовано. Тичині було "повернено" його молодість із штампом: "Перевірено — 1939" — так, як на бібліотечних книжках у часи великої сталінської епохи. У цілому не витримало іспиту часу 63 вірші і одна поема. Мало цього: чимало віршів зазнало авторських правок: поет звільнювався од релігійної лексики, формальних експериментів, ідейних нечіткостей, "абстрактного гуманізму", національних забобонів". Від цього зміст часом просто переінакшувався.

Поет у Тичині пішов у довічне тюремне ув'язнення. Тільки під час коротких "тюремних прогулянок" він здобувався на окремі речі, гідні його великого таланту. Передусім це стосується періоду Великої Вітчизняної війни, коли відбулося одживлення паралізованої в 30-і роки літератури (поема "Похорон друга"), окремих поезій і однойменної зі збіркою поеми "Срібної ночі". Мимоволі хочеться зауважити, що найживішими і справді людяними у Тичини були, здебільшого, вірші про смерть— чи не єдина жива тема його вигаслого генія.

*

Після трагічної смерті В. В. Маяковського почалася смуга замовчування його творчості. Правда, це тривало недовго: відомий сталінський афоризм: "Маяковський був і залишається кращим, найталановитішим поетом нашої, радянської епохи". Як пише Пастернак, "Маяковського стали вводити примусово, як картоплю за Катерини. Це було його другою смертю. В ній він не винен".

Доля Тичини багато в чому схожа до Маяковського. Його так само стали вводити примусово і від того самого часу: збірка "Партія веде" поставила Тичину на пропагандистський конвейєр. Поет став заслуженим митцем — державна посада невідомого призначення, як посада міністра без портфеля. Цікаво ще одне: офіційне визнання прийшло до Маяковського після фізичної смерті, а возведення Тичини в канон — після смерті духовної. Мимоволі закрадається підозра, що та доба потребувала для себе тільки мертвих співців.

Поиск по сайту: