Раціоналістичний напрям сучасної філософії

Позитивізм. Філософія як теорія світогляду постійно взаємодіє з наукою, допомагає науці з методикою та методологією пізнання, але ця взаємодія не однобока. Конкретні науки активно впливають на філософію, а в певні періоди розвитку наукового пізнання змушують філософію формувати філософські концепції, що знаходяться під значним впливом окремих галузей знання. Поява механіцизму в епоху просвітництва була викликана ейфорією від усвідомлення величі відкриттів Ньютона. Так відбувалось і відбувається постійно в історії пізнавальної культури людства. У середині XIX ст., після розпаду гегелівської філософії, в Європі виникає безліч філософських напрямів, але вони довго не існували. У цей час набирає популярності вчення французького математика Огюста Конто (1798-1857 pp.), який, вивчаючи філософію, доходить до висновку, що вона не може бути наукою, тому що її положення розмиті, спекулятивні. Справжня наука, писав Конт, повинна спиратись на реальні факти, а її положення тоді достовірні, коли доведені і підтверджені досвідом. Називаючи свою філософію «позитивною», О. Конт хотів тим самим підкреслити, що її завданням є:

а) вивчати зміст реальних предметів та явищ, ігнорувати проблеми, які мають вигаданий, нечіткий характер;

б) розробляти ті теми, які мають практичну цінність, а не працювати заради пустої цікавості;

в) не обмежуватись критикою поглядів того чи іншого мислителя,

г) критика повинна стати засобом для формування позитивних рекомендацій у вирішенні актуальних проблем.

Представником позитивної філософії, писав Конт, може бути той філософ, який зрозумів, що справжніми науками є науки про природу, тобто ті, що дають позитивний результат, але аж ніяк не філософія.

Погляди О. Конта розвинули німецькомовні філософи — швейцарець Р.Авенаріус(1843-1896) і віденський професор Е.Мах (1838-1916), які назвали свою філософію емпіріокритицизмом. Прийнято вважати, що емпіріокритицизм — другий етап розвитку позитивізму. Мах і Авенаріус основну увагу зосереджували на вирішенні питань пізнання. У першій чверті XX ст. в Європі набирає популярності напрям, який виник на основі позитивізму О.Конта, емпіріокритицизму, поглядів Дж.С.Мілля, Г.Спенсера, що отримав назву неопозитивізм.

Неопозитивізм. Це третій етап розвитку позитивізму. На відміну від двох попередніх, його представники Л.Вітгенштейн (1889-1951), Р.Карнап (1891 -1970), А. Тарський (1902-1984) та інші, шукаючи більш вагомі засоби інтерпретації реальності, ніж відчуття та переживання, звертаються до мови. Так, згідно з поглядами австрійського філософа і логіка Вітгенштейна мова є формою «життя і мислення». У праці «Філософські дослідження» Л.Вітгенштейн писав, що дійсність - це гра слів. Філософія логічно фіксує висловлювання про факти, а не з'ясовує сутність явищ. Тому, писав він, нам «... не слід створювати якихось теорій. У наших висловлюваннях не повинно бути нічого гіпотетичного. Всяке з'ясування суті явищ не може мати місця в наших роздумах, його мусить замінити описування, яке отримує своє світло, свою мету завдяки філософським проблемам».

У 1922 р. у Віденському університеті частина філософів-неопозитивістів (М.Шлік, Р.Карнап, О.Нейрагп, Г.Гантаін.) об'єдналась у гурток «Віденське коло», який став організаційним ядром логічного позитивізму. Основними принципами членів «Віденського кола» були: емпіризм, фізикалізм, емотивізм (погляди, згідно з якими оцінки і етичні норми є результатом дій емоцій, а не пізнавального процесу). Члени «Віденського кола» ще раз підтвердили свою переконаність у тому, що філософські положення не мають ніякої пізнавальної цінності[8, c. 376-378].

Висловлювання про щось має зміст тоді і тільки тоді, якщо йому передувала логічна послідовність висловлювань, сформованих на основі досвіду, протокольно зафіксованих стосовно якихось подій, явищ і т.д. Кожне з цих послідовних висловлювань повинно мати засоби для верифікації, тобто тут мова йде не про дійсну, а потенційну верифікацію. Висловлювання вважалось верифікованим, якщо стосовно його можна визначити способи верифікації.

Таке визначення верифікації пізніше зустріло опір з боку інших представників неопозитивізму, зокрема К.Поппера. Він вважав, що такий підхід до визначення істинності висловлювань суперечить загальному положенню про науку. Наука, вважав він, не визначає кожне явище, взяте окремо, а висловлюється про спільне, яке характерне для класу, групи явищ, процесів і т.д.

Неопозитивізм не є якимось одноманітним напрямом. В його 80-річній історії були різні течії і відтінки, але спільним для них було і є твердження, що:

• філософія не є справжньою наукою, вона тільки логічний аналіз наукової мови;

• в основі наукового знання є досвід людини;

• науковими знаннями можуть бути тільки ті знання, які ми можемо верифікувати досвідом (емпірично);

• істинними можуть бути також і ті знання, які ми можемо логічно довести.

Науково-технічна революція породила не тільки суперечності, але і надії на можливості всіх складностей людського життя з допомогою тієї ж науки. Людство ніби заворожене почало споглядати науково-технічні чудеса, що були плодом розумової діяльності людей. Виникає філософський напрям, що отримав назву «сцієнтизму» (від латинського наука) та «техніцизму». Існувало кілька його течій: «кібернетична», «генетична», «комп'ютерна» і т.д. Сцієнтизм як відображення нового періоду розвитку науки і нового рівня освоєння людиною природи, при допомозі нових галузей наукового знання породив і нові соціальні теорії. Одна за одною виникали і витісняли попередню теорії індустріального, постіндустріального, інформаційного суспільства. Чергова соціальна теорія, що виникла на основі сціентистської філософської думки, існувала не більше 10 років. Все це створило своєрідний культ науково-технічних знань і за своєю суттю відновляло раціоналістичне філософствування, але не в його Кантівсько-Гегелівській логічній формі, що волею чи неволею вело до ідеалізму, а в приземленій формі пристосованого до сьогоднішніх наукових відкриттів філософствуванні[9, c. 453-456].

Сцієнтизм - це перша хвиля філософського осмислення науково-технічних досягнень XX століття, за нею повинна постати друга — більш фундаментальна із значно більшим філософським значенням. Такий прогноз дає можливість провести аналогію з іншим періодом розвитку науки і філософії. Свого часу ньютонівські відкриття і механічна картина всесвіту породили метафізичний матеріалізм як першу реакцію на нові відкриття, а більш масштабне осмислення нового рівня розвитку людських знань відбулося в філософії Канта, Гегеля, Фєєрбаха, Маркса. Та все ж ми не можемо не звернути серйозної уваги на сучасні, може, ще і не досконалі філософські системи сучасної раціональної філософії.

Певною мірою культ науково-технічного розуму в XX ст. був навіть глибшим, ніж у період розквіту класичної філософії. Основу нового ставлення до наукового знання сучасності заклали Е.Дюркгейм і М. Вебер, це надзвичайно важливі філософи Заходу. Вплив науково-технічного розуму на соціальний розвиток і життя людей, особливо після другої світової війни, здавався могутнім і прямолінійним. Особливо такі погляди були характерні для 50-60 років, коли під впливом позитивної економічної кон’юнктури на Заході з'явилась концепція «суспільства загального благоденства», побудована на принципах «раціональної ефективності». Найбільш популярними філософами цього періоду були У.Ростоу і Д.Белл. Ці філософи покладали велику надію на те, що «розумність» проникне не лише в сферу техніки і технології, а й у сферу управління, в сферу людських стосунків, у процес людського виховання на рівні найширших верств населення. Сцієнтистські та технотронні ілюзії сплелись з технократичною утопією про наступаючу владу компетентних науково-технічних спеціалістів, експертів, власне кажучи, йде мова про проникнення у всі пори суспільного життя науково-технічного розуму.

Найбільш наближеною до сьогодення є концепція сучасного японського філософа Масуди, викладена в книзі «Інформаційне суспільство як постіндустріальне суспільство», що вперше побачила світ у 1986 році. Вихідним положенням Масуди є аналіз особливостей науки і техніки на «Інформаційній» стадії розвитку суспільства (Інтеграція комп'ютера та засобів телекомунікації), а також на з'ясуванні специфіки інформації як першооснови сучасної науково-технічної діяльності. Перевагу та специфіку інформації Масуда бачить у тому, що вона не зникає при споживанні, як будь-яка духовна цінність, не передається повністю при обміні (той, хто продав інформацію, фактично володіє нею), вона є «неподільною», тобто має смисл лише при достатньому наборі відомих даних, якість інформації підвищується з додаванням нової інформації.

Справді, суспільство, науково-технічна, виробнича і теоретична діяльність якого побудована з урахуванням інформації, що постійно нагромаджується і розумно використовується, отримує в своє розпорядження ресурс величезного значення, який можна багаторазово і різносторонньо використати. Інформація — це, по-перше, знання відносно нового типу, придатне для подальшого використання, а по-друге, - це знання, виробництво, зберігання і використання котрого має відповідну техніко-організаційну структуру. Підвищення ролі інформації й інформаційних систем - історичний факт, що лежить в основі концепції інформаційного суспільства. При цьому роль інформації тут така, що вона пронизує виробництво, управління, політику, побут і всі інші сторони життя людей[14, c. 336-338].

. Масуда висуває і ряд інших ідей: людське середовище як комп'ютерополіс, місто з такими «Інформаційними системами», де телебачення, зв'язок, транспорт, доставка товарів, лікування та навчання буде повністю автоматизовано на основі сучасної комп'ютерної техніки. Ця ідея дуже цікава, бо спирається на можливості вже сучасного рівня розвитку науки, техніки і технології.

Е.Масуда був одним із авторів плану — прогнозу інформаційного суспільства. Цей план у технічній своїй частині був не без успіху реалізований у Японії. Реакцією на сцієнтистські та техніцистські утопії були своєрідні «антиутопії».

У XX ст. створено велику кількість антиутопій. У цьому жанрі, на-самперед, відзначились письменники і почав цю роботу Г.Уелс, а далі Е.Сінклер, Р.Бердбері, брати Стругацькі й інші. Класичними вважаються твори Е.Замятіна «Мы», англійця О.Хакслі «О дивний новий Світ», Дж.Оруелла «1984 рік». У цих роботах змальовані різко критичні картини «машинізованого» майбутнього людства, воно, як правило, ототожнюється з тоталітарною державою, де наука і техніка доведена до вершини досконалості і де подавлена свобода, індивідуальність. Фактичною Океанією в антиутопії Оруелла керує Великий Брат, котрий, завдяки досконалим технічним засобам та службі нагляду, контролює всіх і вся. Океанія - світ виконавців, яких з дитинства навчають слухняності, нездатності до самостійного мислення, а для цього створено спеціальну мову й ідеологію. У мові викорінюються навіть словосполучення на зразок «політичної свободи».

І хоч у 1984 р. «оруелівський світ» не здійснився, багато західних мислителів щодо терміну «приходу Великого Брата» вважають, що антиутопії ще стануть реальністю. При цьому слід зауважити, що вони аналізують і аналізували розвиток «найсучасніших цивілізованих демократій».

Творці антиутопії разом із техніцистами і сцієнтистами, по суті, виходять з ідеї панівного становища науки і техніки, але не визнають технічного оптимізму, скажімо, Д.Белла, а навпаки, попереджають людство про негативні прояви його власного науково-технічного генія. Таким чином ідейно-теоретичні основи у науково-технічної утопії і антиутопії одні й ті ж, вони лише бачать різні сторони одного процесу, що відбувається в суспільстві. Хоч між одними й іншими точаться постійні дискусії з суспільно-політичних питань і питань культури, не можна не рахуватись з антиутопістами. Антиутопія — це, по-перше, гуманістична критика захоплення людства технічним прогресом, пересторога людству стосовно можливих негативних наслідків неконтрольованого наукового прогресу, що саме по собі ще не є благо. Пересвідчитись у цьому не важко. Науково-технічний прогрес у галузі військового виробництва не несе людству нічого доброго. Це пряма загроза його існуванню. Та якщо не контролювати технічний прогрес, скажімо, в екологічному плані, то це теж не менш небезпечно, в цьому людство теж пересвідчилось. Антиутопісти праві, коли вимагають контроль за науково-технічним розвитком, а звідси і соціально-політичні з позицій гуманізму, з позицій потреб всебічного розвитку людини.

І насамкінець зауважимо, що неопозитивізм, незважаючи на всі його недоліки та критику з різних боків, сьогодні на Заході є одним із найпопулярніших напрямів філософії пізнання[15, c. 353-355].

Прагматизм. Філософський напрям прагматизму виник у кінці XIX ст., був надзвичайно популярним у першій чверті XX ст. Його популярність знов зросла в кінці XX і на початку XXI ст. Прагматизм теоретично оформив світогляд американської нації, що зорієнтована на цінності ринкової економіки. Ключовими поняттями цієї філософії є користь, вигода, ефективність. Людина з прагматично зорієнтованим світоглядом - це, перш за все, активна, ініціативна особистість, що зорієнтована на досягнення отримання максимального ефекту при розв'язанні будь-яких життєвих ситуацій.

Засновником цього напряму був американець Чарльз Пірс (1839-1914). Його філософська концепція сформувалась як гносеологічна, і в роботах послідовників гносеологічний аспект постійно був на першому місці. Проблема пізнання зводиться прагматиками не до отримання об'єктивної істини, а до отримання ідеї, яка дає необхідний результат. Пізнання виробляє здатність пристосовуватись до ситуації конкретного середовища і формує звички, що ґрунтуються на вірі, як довірі до здобутого знання. Віра у Пірса - це переконання, які базуються на довірі до певних ідей. Якщо віра не дає відповідного результату, то людина повинна «включити механізм сумніву», який буде початком нової віри.

Перехід від сумніву до віри відбувається завдяки впертості, авторитету, апріорному осягненню та науковому пізнанню. З усіх цих чотирьох засобів отримання віри Пірс наддає перевагу науковому пізнанню. Суть філософії пізнання Пірса полягає в тому, що він поняття предмета ототожнює з його практичним значенням, а істина в нього ототожнюється з практичною ефективністю знання.

Послідовник Пірса - Вільям Джеме (1843-1910) надає філософії прагматизму соціальної спрямованості. Для нього не суттєво: існує, наприклад, Бог чи не існує. Якщо віра в Бога допомагає людині в житті, то ідея Бога — істина. Звідси, коли дещо корисне, то уявлення про нього істина, незважаючи на те чи є дане «дещо» реальністю чи ні. Звідси, якщо війна для держави-переможця корисна, то її ідея - істина, а для переможеної держави — хибна. Прагматизм, за уявленнями Джемма, не протиставляє істину і благо, а об'єднує їх. Істинність-будь-якої теорії полягає у здатності працювати на людину. Синонім істини - користь, успіх[7, c. 197-199].

Продовжувач філософії прагматизму Джон Дьюї (1859 -1952) вважає, що пізнання - це процес переходу не контрольованої людиною ситуації у контрольовану. Буття він розглядає як систему проблемних завдань, а ідеї — це варіанти рішень. Розум, за Дьюї, має операційний характер. Він не споглядає, а допомагає вирішувати проблеми. Практика — критерій істини. Дьюї розглядає ідеї як інструменти при вирішенні завдань, а тому його теорію вважають предтечею філософії інструменталізму, на основі якого виник операціоналізм Вільямса Бріджмена.

Філософія прагматизму, хоч і розвивалась як теорія пізнання, справила великий вплив на подальший розвиток світогляду прагматизму не лише в США, а й у світі. Ідеї прагматизму широко використовуватись в політичному та повсякденному житті.

Сучасна зарубіжна філософія відобразила особливості суперечностей XX століття та зміну філософського напряму від вузького раціоналізму до широкого за кругозором антропоцентризму.

Одним із впливових напрямів філософії XX ст. була течія, яку загалом варто оцінити як ірраціональну. Шопенгауер, Ніцше, Фройд, Фромм та інші звернули увагу на ірраціональні властивості людської психіки, зробили чимало цікавих відкриттів, але загалом звузили світоглядну основу соціального аналізу.

Досить популярною в сучасній західноєвропейській культурі виявилась релігійна філософія у формі неотомізму. Цей напрям, не висуваючи нові ідеї, залучає сучасні наукові досягнення для підтвердження основних положень Фоми Аквінського.

У розвиток антропоцентричного напряму філософування у XX ст. значний внесок зробила екзистенційна філософія, яка зосередила увагу на бутті людини. У цьому ж руслі відповідний доробок внесли такі напрями, як філософська антропологія та персоналізм[3, c. 469-472].

Незважаючи на те,що у XX ст. раціоналістична філософська думка піддавалась значній критиці і перестала бути у філософії панівною, окремі філософські концепції раціоналізму, а саме: позитивізм і прагматизм, розвивались досить активно. Позитивізм використав для своїх узагальнень бурхливий розвиток науки, прагматизм, реалії сучасної ринкової економіки. Кожен із цих напрямів досить активно вплинув на формування світогляду розвинених країн XX та XXI ст.

Поиск по сайту: