Світова історична наука у ХХ ст. 14 страница

До фундаторів ліберального напряму романтичної історіографії слід віднести Огюстена Тьєрі (1795 – 1856 рр.). У своїх «Листах з історії Франції» Тьєрі сформулював нові завдання перед істориками. На його думку, вивчення минулого не повинне обмежуватися винятково історією династій та війни між ними. Слід писати не «біографію влади», а «біографію народів». Предметом істинно наукового дослідження має стати «національний дух» і його носій – народ. Не вожді, а народ є головною діючою особою в історичному процесі. Народ діє несвідомо під впливом «національного духу», тому вивчення цього феномена може дати відповідь на питання про чинники і фактори історичного процесу. Отож, Тьєрі започатковує в європейській історіографії соціальну історію.

Як і представники «історичної школи права» французький вчений ставить перед істориком завдання пройнятися духом епохи, яку він досліджує. Історик не повинен викладати історію різних епох за однаковим шаблоном, або розкривати складні проблеми минулого, застосовуючи сучасні поняття і категорії. Повноцінною історична реконструкція минулого дослідником є тоді, коли це минуле читачеві можна відчути і осмислити.

Історію Франції Тьєрі розглядає через призму концепції історії як непримиримої боротьби класів. Причому класи у нього часто сприймаються як окремі раси. Завойовники – франки стали расою аристократів, а місцеве галло-римське населення – расою підданих, залежних селян. Саме народ (галло-римляни) зберіг римську культуру і забезпечив цим становлення основ нового ладу. Тьєрі вважав, що його місія як науковця полягає в тому, щоб написати історію цього галло-римського народу, «стати історіографом французької свободи». У своєму памфлеті «Жак Простак» історик дав спрощену схему долі французького народу. Французький народ (галло-римське населення) – Жак Простак був завойований германцями. Жак Простак – добродушний, довірливий, непостійний чоловік, якого кожен може легко обманути і кого визискують всі кому не лінь. Але і його врешті розлютило нахабне пригнічення і він скидає з себе ярмо гнобителів, хоча знов на деякий час підпадає під вплив великого вождя Наполеона.

Міркування Тьєрі про історію, як перманентну боротьбу рас яскраво втілилась у його фундаментальній історичній праці «Історія завоювання Англії норманами». Напружена праця автора над величезним масивом історичних джерел спричинила важку хворобу. Тьєрі невдовзі втратив зір, його розбив параліч. Наступні 30 років він міг лише диктувати свої твори дружині брата і своєму відданому учневі Арміну Кареллю.

У вступі до названої праці Тьєрі виклав теорію походження класів із завоювання таким чином: «Вищі і нижчі класи, що вороже протистоять один одному чи борються за певні ідеї чи форми врядування, сьогодні є в низці країн нічим іншим як народами-завойовниками і народами, які були завойовані в попередню епоху. Раса завойовників залишилась привілейованим станом, як тільки вона перестала бути окремою нацією. Вона утворила войовниче дворянство, непрацююче і буйне, яке поступово поповнювалося із нижчих верств і панувало над мирною масою трудящих, доки тривала військова організація влади, яка вийшла із завоювання. Переможена раса, позбавлена власності на землю, влади і свободи, утворила щось подібне окремому суспільству поряд з військовою асоціацією завойовників. Чи не тому, що він зберіг у міських стінах залишки римської цивілізації або ж тому, що він з допомогою нікчемних запозичень елементів останньої почав створювати нову цивілізацію, але цей клас все піднімався в міру того, як слабла феодальна організація дворянства, тобто, потомків давніх завойовників». Ця теорія Огюстена Тьєрі є першою спробою пояснити походження класів.

Помітне місце серед французьких істориків першої половини ХІХ ст. займає політичний, державний діяч і блискучий науковець Франсуа Ґізо (1787 – 1874 рр.). Свою історичну концепцію він виклав у низці праць: «Досліди з історії Франції», «Історія цивілізації в Європі», «Історія цивілізації у Франції». Він був послідовником теорії боротьби класів, які виникли із давнього завоювання. Щоправда, на відміну від Тьєрі Гізо вважав, що класи виникли також і з майнової нерівності внаслідок загарбання землі. На його думку, політичні компоненти суспільного життя, державні установи визначаються станом суспільства, або «громадянським побутом людей». «Громадянський побут» залежить від того, які в даному суспільстві склалися поземельні відносини. Земельні і майнові відносини зумовлюють основи громадянського і політичного суспільства.

На відміну від Тьєрі Ґізо не включає до «третьої верстви» робітників. Згідно з його переконаннями, «третій стан» – це верхівка буржуазії села й міста. Робітники ж, це найгірша і найвідсталіша порода людей. Представники «третього стану» завдяки своєму розуму, правильній поведінці, працьовитості створюють собі капітал, а робітники, обмежені, ледачі і розбещені залишаються в постійній бідності і живуть лише на свою зарплату.

У своїй «Історії англійської революції» Ґізо доводив, що революція на Британських островах була викликана не тільки політичними причинами. Її зумовили глибокі зміни, які відбулись у соціальному і правовому становищі англійського народу. Англійська революція стала прикладом боротьби буржуазії проти аристократії. Упродовж століть англійська буржуазія набула сил і впливу, але політична організація не давала їй можливості реалізувати свої надбання. Це й стало головною причиною революції, а боротьба різноманітних релігійних і політичних угруповань лише прикривала соціальне питання – боротьбу різних класів за вплив і владу. Отож, Ґізо робить ємкий висновок, якщо намітилися великі розходження між соціальним устроєм і політичним ладом, це може призвести до революційного вибуху.

Внеском у світову історіографію стали думки Ґізо з питання цивілізації. Він доводив, що цивілізація це, передусім прогрес, або розвиток громадянського життя і людських відносин з одного боку і розвиток особистої діяльності з іншого боку. На відміну від давніх цивілізацій, для яких властивим було панування якого-небудь одного принципу (теократії, касти, демократії тощо), для середньовічної Європи характерним є всеохоплююча боротьба протилежних принципів. Результатом цієї боротьби є прогрес свободи. Отже, західноєвропейська цивілізація вища від усіх інших.

Ця точка зору лежить в основі історичного огляду науковцем європейської цивілізації. Середньовіччя отримало від Римської імперії муніципальний устрій, міста, ідею імперії та імператорської влади як влади абсолютної. Крім цього, римське суспільство породило суспільство християнства як цілком нову ієрархізовану організацію. Християнська церква підпорядкувала своєму впливові варварів після падіння Римської імперії. Варвари привнесли в середньовічне суспільство принцип свободи. Германці, які завоювали Рим, принесли з собою також систему військового патронату і васалітету. Це була ієрархічна, аристократична організація, яка не руйнувала основи особистої свободи і невдовзі перетворилась у феодальну організацію. На зміну цього варварського етапу розвитку європейської цивілізації приходить феодалізм. На цьому етапі відбувається боротьба між трьома основними принципами: теократичним (католицька церква), монархічним (королівська влада), демократичним (общини). Феодалізм дав цивілізації Європи такі різнопланові і різнорівневі здобутки як великодушність, відданість, рицарство і його літературу. Згодом, феодалізм породжує нове суспільство, контури якого проступають під час звільнення міських общин з-під феодальної опіки. Внаслідок визволення міст народжується новий стан – буржуазія, яка у подальшому виходить на арену соціальної і політичної боротьби з феодалізмом. Ґізо запропонував свою періодизацію розвитку європейської цивілізації. Перший великий період європейської цивілізації він завершує в ХІІ ст. Наступний період тривав упродовж ХІІ – ХV стст. Це століття Хрестових походів і безрезультатної боротьби протилежних принципів, яка не призвела до перемоги жодного з них. Останній період історії європейської цивілізації розпочинається з ХV ст. Реформація, Англійська революція розглядаються Ґізо як потужні пориви європейців до свободи. Упродовж ХVІІ – ХVІІІ ст. Франція стає в центрі європейської цивілізації. Боротьба між принципом абсолютизму і принципом вільного дослідження, врешті привела до революції, яка супроводжувалася тиранією і низкою згубних наслідків. Наприкінці свого дослідження Ґізо подав своє бачення політичного ідеалу. Для нього він полягав у тому, щоб всі панівні приципи і складові європейської цивілізації існували в цілковитій гармонії.

Учнем Тьєрі в історіографії був Франсуа Огюст Міньє (1796 – 1884 рр.). Він першим із французьких істориків дав ґрунтовну наукову концепцію Французької революції у своїй праці «Історія Французької революції». Для нього революція не тільки політичний переворот, але, передусім глибока трансформація «внутрішнього стану нації». Незважаючи на ексцеси типу якобінського терору, внаслідок революції припинили своє існування середньовічні порядки і встановилися нові, більш справедливі відносини. Революція була тривалою боротьбою між привілейованим, середнім і упослідженим станами. У центрі свого дослідження Міньє ставить саме «середній» стан, який, на його думку, був носієм національних і соціальних цінностей. Для нього головним принципом був принцип свободи, а для нижчого стану, плебсу (натовпу) головним принципом був принцип рівності. Заперечуючи реакційним історикам, Міньє доводив, що революція стала закономірним історичним явищем.

Вплив німецького романтизму найбільш відчутно виявився в працях Жуля Мішлє (1798 – 1874 рр.). У центрі його наукових пошуків у «Вступі до всесвітньої історії» знаходився «дух народу». Для Мішлє «дух народу» є активно діючий в історії феномен, від якого залежить хід і характер історичного процесу. Мішлє багато розмірковував у свої творах про патріотизм. Він дійшов висновку, що в основі патріотизму індивіда лежить його прив’язаність до землі і збереження своєї національно-культурної ідентичності. Мішлє протиставляв «ґрунт» представника народу космополітизму буржуазії. Зміст історії, на його думку, полягав у перманентній боротьбі індивіда з природою, духу з матерією. Головний рушій історичного процесу, за Мішлє народ, який спонукається «народним інстинктом». Увага історика до психологічних основ народного життя зумовила запровадження ним нової категорії «національного менталітету».

Мішлє був рішучим опонентом теорії соціалізму через те, що соціалізм передбачав ліквідацію приватної власності. Згідно з поглядами історика, життєвий і моральний ідеал справжнього народу, тобто селянства, обумовлювався володінням приватною власністю, своєю власною ділянкою землі, своїм полем. Мішлє також виступав проти ідей застосування насильства задля встановлення справедливого суспільного устрою – соціалізму чи комунізму. Подолання класового антагонізму, за Мішлє, можливе шляхом зближення верхніх верств з народом на основі любові і відречення від егоїстичних інтересів. Французький історик ідеалізував простий народ, оспівував «народний інстинкт», який, на його думку, значно переважає книжний розум панівних класів. Мішлє був упевнений, що тільки народ здатен до подвигу і самопожертви, на відміну від панівних класів, які керуються холодним егоїзмом. Вирішення соціальних проблем історик бачив у психічному явищі генія. Геній – це гармонійне поєднання людини інстинкту і людини розуму. Саме це поєднання забезпечує неймовірно плідну творчу діяльність генія. Отож, як вважав Мішлє, гармонійне поєднання вищих класів – носіїв тверезо-раціональних начал, з бідними класами, які наділені природним, інстинктивним відчуттям буття, здатне забезпечити продуктивний історичний процес. Але для цього, міркував мислитель, слід вилікувати душу людей з допомогою народної школи, яка б прищеплювала дітям і молоді принципи соціальної любові і злагоди. В такій школі повинні перебувати не менш двох років діти всіх класів. У народній школі, за Мішлє, дитина має пізнати свою вітчизну, щоб навчитися бачити в ній живе божество, в яке вона могла б вірити. Слід зазначити, що Мішлє, спираючись на гегелівську інтерпретацію світової історії, вважав, що вінцем всесвітньо-історичного процесу була Франція. Віра в божество вітчизни мала зміцнювати усвідомлення єдності з народом. Дитяча шкільна община повинна стати прообразом майбутнього громадянського суспільства, вважав мислитель. Щоправда, ці ідеї Мішлє були реалізовані не у Франції, а в країні, яка для нього була втілення пихи й егоїзму, Англії.

Особливе місце в французькій історіографії першої половини ХІХ ст. займає Алексіс де Токвіль (1805 – 1859 рр.). Для більш глибшого осмислення суспільного життя в післяреволюційній Франції історик відбув до США під приводом вивчення пенітенціарної системи дослідити політичну систему заокеанської країни. Результатом подорожі стала фундаментальна праця «Демократія в Америці». В книзі історик ставить питання: що таке демократія, які небезпеки їй загрожують в сучасному йому світі і як ці небезпеки усунути? Для Токвіля демократія це представницька система заснована на широкому виборчому праві. Вчений розглядає також і соціальну демократію, тобто, суспільство, для якого головною цінністю є рівність. У результаті впливу на соціальні відносини принципу рівності, на думку Токвіля, формується індивідуалізм. Політичним наслідком демократичного індивідуалізму може бути не рівність у свободі демократичного республіканізму, а рівність у рабстві демократичного деспотизму. Токвіль доводив, що потрібно, з одного боку позбуватися всього того, що заважає встановленню розумного балансу рівності і свободи. З іншого боку, слід розвивати політико-юридичні інститути, які покликані підтримувати цей баланс. Токвіль формулює важливу ідею, згідно з якою, ні свобода, ні рівність, які існують відособлено не можуть забезпечити справді людське існування. Аналізуючи перебіг і результати Великої Французької революції, Токвіль сформулював «золотий закон» політичного розвитку: «Найшвидший шлях до свободи веде до найгіршої форми рабства». Він вважав, що найнебезпечнішим для країни, де відсутні традиції демократії і свободи, є швидкі зміни і реформи. Хто спробує їх провести, може наразитися на те, що ситуація вийде з-під контролю. Адже основній масі населення не вистачає часу, щоб освоїти і осмислити нововведення, а зміни не встигають закріпитися у формі інституцій і цінностей. Потужний потік, спрямований на руйнування старої системи, за таких умов неможливо зупинити, або спрямувати в належне русло. У результаті виникає охлократія, яка веде до найгіршої з тираній – тиранії черні. Ці наукові відкриття історика і політичного мислителя лягли в основу сучасної теорії демократії.

Варто зазначити, що перша реакція на події Великої Французької революції з’явилася в Англії. Саме тут були сформовані основні ідеї консервативного романтизму. Вже перші результати революційних подій у Франції викликали велике занепокоєння англійських інтелектуалів. Більшість з них ще недавно були великими прихильниками ідей Просвітництва. Однак, форми в яких французька революція втілювала в життя ці ідеї викликала серед них відчуття розчарування. Найяскравіше ці відчуття виразив англійський політичний діяч і публіцист Едмунд Бьорк (1729 – 1797 рр.). У своїй праці «Роздуми про революцію у Франції і про ставлення деяких лондонських товариств до цієї події» Бьорк показав, як неправильно сприйняті масами недосконалі соціально-філософські ідеї можуть привести до катастрофічних наслідків. Народні маси у революційній Франції перетворились у руйнівника культурних здобутків продуктивної діяльності цілої низки попередніх поколінь. Заради абстрактних «загальнолюдських ідеалів» повсталі революційні маси відмовлялися навіть від своїх одвічних національних традицій

Історична думка Англії в першій половині ХІХ ст. зосередилась на більш глибшому дослідженні власної революційної історії. Зокрема, активно вивчався феномен «славної революції» 1688 р. як яскравий приклад ефективного політичного компромісу і розв’язання соціальних суперечностей.

Серед представників парламентської партії вігів першої половини ХІХ ст. було немало представників інтелігенції і науковців-істориків. Вони започаткували так звану «вігську історіографію», яка поставила мету довести переваги політичної системи Англії і ліберальної ідеології вігів. Чільне місце серед цих інтелектуалів займав Томас Бабингтон Маколей (1800 – 1859 рр.) британський державний діяч, історик і публіцист вікторіанської епохи. Головна праця, над якою він працював останні десять років свого життя «Історія Англії» стала базовою для інтерпретації англійської історії з позицій політичної течії вігів. Блискуча освіта, ораторський талант, неабиякі задатки літератора сприяли політичній і державній кар’єрі Маколея. Упродовж 30-40-х рр. він був депутатом британського парламенту, адміністратором в Індії, військовим міністром, генеральним казначеєм. У 1849 р. обійняв посаду ректора Едінбургського університету і розпочав роботу як історик.

Спочатку він поставив перед собою завдання написати історію Англії від «славної революції» 1688 р. до смерті короля Георга ІІІ у 1820 р., очистивши національну історію від «невірних» трактувань істориків з політичного табору торі. У процесі роботи нагромадження нового матеріалу змусило Маколея обмежити своє дослідження часовими рамками 1688 – 1702 рр. Кульмінаційним моментом англійської історії Маколей бачив повалення династії Стюартів і «славну революцію». У своїй праці Маколей суттєво переглянув сталі уявлення про події періоду правління Вільгельма ІІІ, якого він вважав найкращим із усіх англійських монархів. Історик, спираючись на великий обсяг історичних джерел доводив, що високий рівень станової свідомості англійців забезпечив безкровне і продуктивне проведення назрілих політичних реформ. Щоправда, історична праця Маколея містить чимало риторичних місць і яскравих, але нічим не підтверджених висновків.

Великої популярності набули історичні твори іншого англійського історика Томаса Карлейля (1795 – 1881 рр.). Відомий вчений походив з простої селянської родини кальвіністів. У 14-літньому віці вступив до Едінбургзького університету. Після успішного закінчення навчання Карлейль всупереч батькам не став священиком, а зайнявся літературною творчістю і публіцистикою. Незабаром молодий письменник і критик переходить до історичних досліджень. Найвідоміші історичні праці Томаса Карлейля «Історія Французької революції», «Герої, вшанування героїв і героїчне в історії», «Історія Фрідріха ІІ».

Історична концепція Карлейля була унікальною, що залишало його за межами різних політичних течій і угруповань. Головною ідеєю, на якій вибудовується його історична теорія є ідея про визначальну роль особистості в історії. На його думку, воля, талант, розум видатного діяча здатні повернути хід історії. Прогрес людства відбувається завдяки подвижництву видатних людей-героїв. Взагалі для Карлейля всесвітня історія – це біографії великих людей. Фундаментом розвитку людської цивілізації, за Карлейлем, є моральний обов’язок. Англійський історик скептично ставився до різних соціальних установ, інституцій, а також до знань. Для нього особливої ваги набувають минулі часи, коли існували більш сприятливі умови для діяльності героїв. Коли героїчне у суспільстві втрачає своє значення, починають діяти приховані руйнівні сили народної маси у формі бунтів, заколотів, повстань. Вони діють до тих пір, поки суспільство знов не виявить у собі «справжніх героїв», вождів типу Кромвеля чи Наполеона. У подальшому така позиція історика розцінювалася як одна із передумов формування ідеології нацизму. Серед істориків-науковців твори Карлейля не користувалися повагою, але освічені читачі захоплювалися блискучими книгами англійського історика.

Таким чином, романтична історіографія значно розширила рамки історичних досліджень. Відбулась суттєва переоцінка історіографічних ідей епохи Просвітництва. По-новому розпочинається дослідження історії середніх віків. Утверджуються національні школи історіографії. Займає своє місце в історичних дослідженнях і соціальна історія. Всі ці здобутки підготували ґрунт для переходу історії на цілком наукові позиції.

ЛЕКЦІЯ 9. Історична наука другої половини ХІХ ст.

Позитивізм в історичній науці Європи. Передумови і причини формування й поширення позитивізму. «Наука про суспільство» Огюста Конта. Розвиток історичної науки в Франції. «Вступ до історії» Шарля Ланглуа і Шарля Сеньобоса. Творчість Іполіта Тена й Ернеста Ренана. Історична концепція Фюстель де Куланжа. Історична наука в Англії. Позитивістська концепція світової історії Генрі Бокля. Історична погляди Вільяма Стеббса і Торольда Роджерса.

У першій половині ХІХ ст. розпочався процес інтенсивного розвитку промисловості передових країн Європи, що зумовив прогрес природничих наук. Нові відкриття в галузі природничих знань впливали на світогляд і суттєво коригували наукову картину світу. Низка фундаментальних наукових ідей спричинила і нові підходи в дослідженні суспільних явищ.

Серед цих ідей особливе місце займає ідея еволюції, яку ввів у науковий обіг видатний англійський геолог і археолог Чарльз Лайєль. Щоправда, ця ідея використовувалась ним при вивченні геологічних явищ. Згодом, поняття «еволюція» використав Чарльз Дарвін у своїй концепції органічного світу.

Прогрес природничих наук знайшов своє відбиття в формуванні філософського напряму «позитивізму». Для позитивізму є властивим перехід від раціонально-споглядального до раціонально-емпіричного способу вивчення буття. Замість абстрактних концепцій будови і розвитку світу, які запропонували філософи Просвітництва, позитивізм як філософія спробував дати знання про довколишній світ, достовірність якого можна було перевірити експериментальним методом. Для позитивізму було властивим поширення способів пізнання природи й на суспільство і людину.

Ідеї позитивізму позначились практично на всіх соціальних науках, зокрема й на історії. В європейській історіографії позитивізм став своєрідним продовженням просвітницького раціоналізму. Особливо це проявилося у творчості такого відомого філософа ХІХ ст. як Клод Анрі де Сен-Сімон (1760 – 1825 рр.). Мислитель залишив нащадкам цікаву біографію. Будучи представником найвищих аристократичних кіл Франції, граф де Сен-Сімон взяв участь в Американській революції кінця ХVІІІ ст. Під впливом демократичних ідей Сен-Сімон відмовився від свого графського титулу і все своє багатство і життя віддав для розробки і впровадження в життя принципів справедливого суспільного устрою – соціалізму.

Роздуми над проблемами соціальної справедливості, гармонії і прогресу привели вченого до формування власної соціально-філософської системи. Головні компоненти його вчення викладені ним і працях: «Нарис науки про людину», «Нове християнство». Одним із перших у соціальній філософії Сен-Сімон розглянув суспільство як систему. Відповідні сфери людського життя, на думку вченого, складали елементи цієї системи і перебували між собою в тісному взаємозв’язку і взаємодії. Єдність і гармонію компонентів суспільної системи забезпечує людський розум. Людський розум, в уявленні Сен-Сімона, виступає також і як важливий рушій суспільного розвитку, що може привести людство до вершин науки і моралі.

Суспільну систему забезпечують відповідні типи політичної, економічної діяльності, ідеології та наука. Вони з часом проходять відповідні фази зародження, розвитку, кульмінації і занепаду, поступово переходячи в нову систему, в якій вищеозначений процес повторюється, але вже на вищому рівні.

Сен-Сімон вперше в суспільній філософії визначив головним рушієм історії і змін соціальних систем суперечності між старими формами життя і новими, які тільки зароджуються в розумовій діяльності людини. Філософ доводив, що кожна нова система суспільства є прогресивною відносно попередньої. Її розвиток триває до тих пір, поки вона не розкриє увесь свій потенціал і не вступить у т.з. «критичну стадію», під час якої відбувається зародження і формування основ нового, більш досконалішого суспільного устрою. Для французького мислителя властивим було цілісне бачення суспільства, що можна назвати, власне, соціологічним баченням. У цьому полягала новизна соціально-філософської теорії Сен-Сімона.

Спираючись на системне бачення суспільства, вчений виділив чотири послідовних стадій розвитку і три «критичні епохи» людської спільноти. Першу стадію – стадію первісного, примітивного суспільства Сен-Сімон називав «фетишистською». Тут були наявними низькі продуктивні можливості і панував світоглядний фетишизм. Потім наступає перша «критична епоха», після якої розпочинається антична стадія. Для неї характерними є застосування рабської праці і релігійний політеїзм. Друга «критична епоха» завершується утвердженням «феодально-теологічного» (середньовічного) суспільства. На цій стадії, стверджував Сен-Сімон, визиск людини людиною дещо пом’якшився, а панівною формою релігії стало християнство. В ХV ст. розпочалася чергова «критична епоха», під час якої зародилося наукове мислення та наука і яка тривала до Великої Французької революції. Революція у Франції започаткувала четверту, або «позитивну» стадію розвитку суспільства. На цій стадії, на думку мислителя, настане час вільної праці, яка функціонуватиме в рамках моралі «нового християнства».

Такі міркування Сен-Сімона мало чим відрізняються від спекулятивних побудов представників раціоналістичного Просвітництва. Але він вперше звернув увагу на відносини між людьми, які виникають у тій чи іншій суспільній системі. У подальшому такий підхід сприяв виникненню соціології.

Головні думки Сен-Сімона щодо суспільства як соціальної системи суттєво розвинув його учень і особистий секретар Огюст Конт (1798 – 1857 рр.) Насамперед, Конт обґрунтував нову класифікацію наук, у залежності від складності предмету дослідження. Оскільки найскладнішим об’єктом дослідження, на думку Конта, є суспільство, то ієрархію наук має завершувати «соціальна фізика», яку дещо пізніше автор назвав «соціологією». Зміст «соціальної фізики» Конт виклав у 6-томному «Курсі позитивної філософії», «Позитивістському катехизисі», «Заповіті Огюста Конта» та багатьох інших творах.

Для соціології, вважав вчений, як і для природничих наук найважливішим має стати «факт» і «закономірність», тобто тривалий і повторюваний зв’язок між явищами соціального життя. Конт писав: «Я доведу, що існують такі ж визначені закони розвитку людського суспільства, як і закони падіння каменя». Як природничі науки розглядають природу через системний підхід, так і соціологія, вважав Конт, має розглядати суспільство. Суспільство – «соціальна система», яка внутрішньо неоднорідна, впорядкована і органічна. Всі елементи цієї системи взаємозв’язані і виконують відповідне призначення (функцію). Крім цього, французький мислитель розглядав суспільство у стані спокою і в русі. В його вченні це набуло означень, відповідно, «соціальна статика» і «соціальна динаміка». «Соціальна статика» розкриває будову суспільства, а «соціальна динаміка» – закони розвитку і змін соціальних систем.

Головним законом суспільного поступу Конт визначив перехід суспільства через три стадії розвитку людського розуму (свідомості): «теологічної», «метафізичної» і «позитивної». Для «теологічної» стадії властивим є міфологічне або релігійне мислення людей. «Метафізична» стадія вирізняється здатністю людей осмислювати буття через абстрактні філософські схеми. «Позитивна» ж стадія наступає з моменту застосування для освоєння природи і суспільства емпіричних, наукових методів, які дають достовірне, істинне знання, або «позитивне» знання.

Звичайно ж, остання «позитивна» стадія розвитку людської здатності мислити, в уявленні Конта, є найвищим щаблем історії людства. Суспільне життя за цієї стадії впорядковується вченими, промисловцями, банкірами, тобто, тими верствами, для яких властивим є тверезе і раціональне осмислення довколишньої дійсності.

Будова суспільства виступає у формі гармонійного поєднання матеріальної, духовної і моральної підстав, тобто, держави, церкви і родини. Головним законом історії, за Контом, є три щаблі (стадії) розвитку людської здатності мислити. Головною рушійною силою історії виступають ідеї. Соціальний організм, доводив мислитель, являє собою сукупність поглядів, думок, ідей, які зазнають постійних змін, зумовлюючи зміни інших компонентів суспільства (господарства, відносин власності, політики тощо). Всі соціальні явища Конт зводив до психології, оскільки, на його думку, вони відбивають колективну психологію (людський дух). Історичний процес Конт розглядав як незворотній рух по прямій, як тривалу еволюцію під дією суспільних необхідних і постійних законів.

Незважаючи на суттєву схожість з просвітительським раціоналізмом, контівська соціальна наука здійснила величезний вплив на розвиток європейської науки загалом і історії, зокрема. Його соціологічний метод вивчення суспільства передбачав розглядати суспільство як організм, як систему, яка постійно розвивається. Конт закликав позбавити історичне дослідження емоційності, а також суб’єктивних фантазій історика.

Поиск по сайту: