Світова історична наука у ХХ ст. 1 страница. ЛЕКЦІЯ 12. Криза історичної науки наприкінці ХІХ – на початку ХХ стст

ЛЕКЦІЯ 12. Криза історичної науки наприкінці ХІХ – на початку ХХ стст.

Соціо-культурні, політичні та інтелектуальні передумови кризи історичної науки. Зміна ситуації в природничо-науковому знанні. Фрідріх Ніцше про історію. «Присмерк Європи» Освальда Шпенглера. Питання теорії історичного пізнання в працях неокантіанців. Погляди на історію Вільгельма Віндельбанда і Генріха Ріккерта. Теорія «історичного синтезу» Анрі Берра. Історико-теоретичні погляди Макса Вебера. Критичний напрям в європейській історіографії.

Позитивізм залишався пануючим напрямом історичної науки до самого кінця ХІХ ст. Історики переважно все ще сприймали історичне дослідження як дослідження на базі правильно обраного об’єктивного критерію і строгого критичного аналізу джерел. Для позитивістської історіографії суспільство виступає як певна цілісність функціонально взаємозв’язаних компонентів, в якій існують повторювані, причинно-наслідкові, закономірні явища. Ці явища, вважали історики-позитивісти, піддаються вивченню, тому історичне пізнання дає в цілому об’єктивне, достовірне знання. Але в 90-х рр. позитивістська парадигма в європейській історіографії зазнала ґрунтовної критики з різних інтелектуальних таборів. Передусім, європейські соціальні мислителі заперечували об’єктивно існуючі історичні закони єдності і всесвітнього прогресивного характеру історичного розвитку. Розпочався процес рішучого перегляду всього комплексу методології і методики історичного дослідження. Відтепер набуває сили й обґрунтування твердження, що історія нездатна здобути об’єктивне знання про минуле, оскільки історичне знання завжди є суб’єктивним, відносним і таким, що повністю залежить від особистих і політичних схильностей дослідника-історика.

Криза історичної науки була зумовлена загальною кризою європейської культури і науки. Відкриття в галузі природничих наук, зокрема теорія відносності Альберта Ейнштейна, квантова механіка Макса Планка зруйнували пануючу до цього ньютонівську наукову картину світу. На рубежі століть в науці формується нове бачення світу. Світ відтепер сприймається як цілісна динамічна і взаємозв’язана структура. Уявлення про світ як глобальну цілісність формується в знаменитих теоріях мислителів: у вченні Володимира Вернадського про ноосферу, в антропокосмізмі Тейяр де Шардена, теорії спільної справи Миколи Федорова і т.п.

Фізики-науковці цього часу відкрили взаємозв’язок між масою та енергією, встановили, що електрон наділений корпускулярними і хвильовими властивостями і загалом, показали єдність простору й часу, ідеального й матеріального. Замість лінійної з’являється плюралістична нелінійна картина світу. В такому світі все відносне, а закономірні зв’язки є несуттєвими.

Перші спроби заперечити науковий статус історії належать у Європі філософові Артуру Шопенгауеру. За його словами, історія – це «брехлива наука», що претендує на великі узагальнення, але через обмеженість своїх дослідницьких засобів нездатна цього зробити. Філософ Вільгельм Дільтей виступив з різкою критикою ототожнення природничих і суспільних наук. Навіть відомий німецький історик Іоганн Дройзен засумнівався в достовірності отриманих історичних знань.

Одним з перших європейських мислителів, хто піддав жорсткій критиці пануючу в європейські філософії і науці світоглядну парадигму був Фрідріх Ніцше (1844 – 1900 рр.). Його погляди на історію також виражають нові умонастрої в інтелектуальному середовищі. Для Ніцше вивчення історії має значення тільки тоді, коли воно служить головній меті життя, а не мудрості, оскільки, на його думку, мудрість пов’язана з огидою до життя. У зв’язку з цим філософ сформулював три тези: 1) у надлишку історії людина перестає бути людиною, тобто, сила історії втрачається для людини, яка її пізнає, але для людини яка живе, історія ще зберігає свою силу; 2) історія як наука руйнує життя, тому історична освіта є недосконалою; 3) основою історії є саме життя, однак і життя потребує історії. Ніцше доводив, що історія і життя тісно взаємозв’язані, тому історія не може стати наукою, як наприклад математика. Людина співвідноситься з історією з трьох позицій: як діяльна істота, як істота, що охороняє і як істота, що потребує звільнення. Тому, на думку Ніцше, мають бути три види історії: монументальна історія, антикварна історія і історія критична. Кожен вид історії може розвиватися винятково на своєму ґрунті. Переважання одного з них веде, як стверджував мислитель, до спотворення життя, а оскільки життя є основою історії, то це веде також і до загибелі історії.

Монументальна історія, за Ніцше – це історія видатних осіб і найяскравіших моментів минулого. Антикварна історія допомагає людині зберегти і шанувати минуле, створювати історію свого народу, творити «Ми». Критична історія покликана розбивати і руйнувати минуле, щоб мати можливість жити далі: «Всяке минуле варте того, щоб бути засудженим». Отже, людина здатна створити собі таке минуле, від якого вона бажала б вивести своє власне походження. «Ми всі спотворені історією», – заявляв мислитель. Надлишок історії приводить до уявлення про те, що сучасна епоха є кращою і справедливішою за інші. Звідси, порушення інстинктів народу, уповільнення становлення особистості і нації, віра в те, що людство застаріло, іронія і цинізм людства до самого себе. Це все, на думку Ніцше, приводить до поширення меркантильного і практичного егоїзму, що паралізує життєві сили людини. Придушення історією здорових інстинктів, перетворило людей в тіні, які бояться проявити свої особистісні якості, свою волю. Отож, як вважав, Ніцше, слід спочатку навчитися жити повноцінним життям, вилікуватися від історичної хвороби, а далі взятися за історію і використовувати її як органічно поєднані монументальну, антикварну і критичну історії.

Відчутного удару традиційний європейський історизм зазнав з боку Освальда Шпенглера (1880 – 1936 рр.). У своїй фундаментальній праці «Присмерк Європи» він по-новому розглянув «морфологію світової історії». Шпенглер відкинув традиційну періодизацію всесвітньої історії на античну, середньовічну і новочасну і запропонував свою концепцію світової історії як низку незалежних одна від одної культур, які подібно всякому живому організму, переживають періоди зародження, становлення і вмирання.

Оскільки концепція єдності всесвітньо-історичного процесу, на думку філософа, нівелює унікальність і неповторність кожної спільноти, її варто замінити багатшою змістом картиною – циклічною історією виникнення, розвитку, загибелі численних самобутніх культур. За Шпенглером, істинно великими і повністю реалізованими культурами на планеті були: китайська, вавілонська, єгипетська, індійська, антична, візантійсько-арабська, західна, культура майя, російсько-сибірська. Унікальність кожної культури, доводив Шпенглер, визначається своєрідністю її «душі». Так, наприклад, основою античності була «аполлонівська душа», арабської – «магічна душа», західної – «фаустівська» і т.п. Умирання культури відбувається, стверджував філософ у формі переходу до «цивілізації» – закостенілого стану культури. На думку науковця, Європа також вже підійшла до стадії умирання, оскільки її культура набула якості цивілізації.

Виявом кризи, що назріла в історичній науці, стала методологічна дискусія 90-х рр. в Європі. Приводом до неї стало оприлюднення п’ятитомної праці Карла Лампрехта «Історія Німеччини». У цій книзі Лампрехт повністю виклав зміст своєї соціологічної теорії, яка стала повним запереченням традиційної історичної методології, сформованої ще Леопольдом Ранке. Лампрехт намагався відстояти позитивістський підхід до історичного дослідження. Однак, з 1896 р. проти його праці виступила низка відомих у Німеччині і Європі істориків. Противники звинуватили Лампрехта в його позитивістській і навіть марксистській заангажованості. Лампрехт опублікував цикл статей, в яких спробував дати відсіч своїм критикам. У статтях Лампрехт означив себе як провідника «нового напряму» в історіографії. Лампрехт критикував представників ранкеанської методологічної парадигми за провіденціалізм, містицизм і прихильність до вчення Ранке про ідеї. На його думку, такі підходи вже не відповідають вимогам часу, політичним завданням і загальному станові наук. Вчений доводив, що політична історія не містить бази для наукових узагальнень і тому опинилася в сфері віри і фантазії. Однак, вихід Лампрехт бачив у застосуванні свого унікального культурно-історичного методу, який, на його думку, ґрунтується на встановлених соціологічних законах. «Історія – передусім соціологічна наука», – заявляв німецький історик. Той історик, що розглядає минуле винятково через призму діяльності окремих історичних осіб, чи зводить історичне дослідження до опису політичних подій, фактично не є науковцем. Лампрехт доводив, що історик повинен шукати причинно-наслідкові зв’язки між соціальним явищами, а зробити це можна тільки вивчаючи минуле життя народних мас, економічну, соціальну і культурну історію. Саме тут долі великих мас людей виявляються з усією повнотою і саме тут можна робити узагальнюючі висновки, стверджував німецький історик.

Супротивники Лампрехта, зокрема, Ф. Рафгаль піддав критиці прагнення Лампрехта застосовувати в історичному дослідженні природничо-наукові поняття і, насамперед категорії закономірності і причинності. Рафгаль вважав, що в історичному процесі, тобто в житті суспільства вони відсутні. Інший критик Лампрехта К. Брейзіг, погоджуючись, загалом з можливістю використання природничо-наукових категорій для дослідження історичного процесу, все ж, вказував на те, що ці категорії є лиш засобом історичної реконструкції минулого, але не виражають реальну історичну дійсність. Георг фон Белов всупереч Лампрехтові доводив, що в суспільному житті відсутні закономірності і кожне історичне явище є унікальним і неповторним. Інший німецький історик – О. Гінце вказував на те, що вирішальну роль в історії відіграє не психологія мас, а індивідуальна психологія, яка є своєрідною і неповторною і, водночас, такою, що не піддається науковому вивченню. Проти Лампрехта виступив навіть представник економічного напряму німецької історіографії Густав Шмоллер.

Виправдовуючись за матеріалістичне бачення суспільного буття, Лампрехт змушений був навіть відмовитися від тих методологічних компонентів своєї теорії, які враховували роль економічного чинника в історичному процесі. Історик намагався довести своїм противникам, що його історико-культурна версія минулого людства у своїй основі є ідеалістичною. Отож, у полеміці зі своїми колегами-істориками Лампрехт зазнав поразки. Але разом з ним відчутного удару зазнала й уся позитивістська течія в німецькій і загалом у європейській історіографії.

Типовими у контексті полеміки між істориками були міркування видатного представника німецької історіографії, історика античності Едуарда Мейєра (1855 – 1930 рр.). Полемізуючи з істориками-позитивістами, які вважали головним завданням історика виявляти закономірності і причинно-наслідкові зв’язки, Мейєр писав: «Історичні закони існують тільки в ідеї, як постулати. Точно так же і в галузі масових явищ, наприклад в економічній історії, нема ніяких законів, а є лиш виведені шляхом аналогії емпіричні узагальнення… Щоправда, ці узагальнення можуть служити провідною ниткою при встановленні і групуванні фактів і часто дають тому й іншому передбаченню високий ступінь ймовірності, але кожне таке передбачення завжди потребує спеціальної перевірки на самому фактичному матеріалі». Якщо позитивісти ставлять завдання перед історією – відкрити загальні закони, які управляють ходом історичних подій, то, на думку Мейєра, вони повністю заперечують такі вагомі фактори історичного процесу як випадковість, воля та ідеї людини. Для позитивістів історично значимим є те, що можна назвати типовим, а індивідуальне – це лиш приклад прояву загальних законів. Мейєр чітко заявляв, що загальних законів історичного процесу не існує, випадок і волю людини не можна ігнорувати, бо без них історія позбудеться своєї сутності. Предметом історичного дослідження має бути, за Мейєром, історична подія як така, факт в усій його індивідуальній неповторності. Хоча тут була певна проблема, як відділити з величезного океану фактів ті, які історикові слід вивчати. Мейєр таким чином вирішував вказану проблему: історикові слід вивчати тільки ті факти, які призвели до відповідних наслідків. Критерієм відбору має виступати інтерес суспільства і історика, який живе в цьому суспільстві. Історик сам обирає проблеми для вивчення і визначає установки для дослідницької діяльності. Цей суб’єктивізм притаманний всякому історичному знанню. Мейєр стверджував, що найповніше історичне знання про той чи інший період можна доповнити і навіть змінити завдяки цьому усталені погляди на минуле.

Розчарування європейських інтелектуалів пізнавальними можливостями історичної науки спробували теоретично обґрунтувати представники нового філософського напряму – неокантіанства. Гасло, під яким виступили представники цієї філософії було: «Назад до Канта!» Відштовхуючись від основних гносеологічних ідей Канта, представники нового філософського напряму пішли далі. Так, для них, у принципі непізнаваною залишалася не тільки кантівська «річ в собі», але й сама ця «річ в собі» не була реальністю. Тобто, неокантіанці повністю заперечували можливості емпіричного чуттєвого пізнання людиною довколишнього світу. Пізнати світ, згідно з неокантіанством, можна передусім завдяки абстрактній логіці.

Найтиповішою філософською школою неокантіанства була «баденська» або «фрейбурзька» школа. Чільними представниками цієї школи були Вільгельм Віндельбанд (1848 – 1915 рр.) і Генріх Ріккерт (1863 – 1936 рр.). Зміст, завдання і результативність історичної науки «баденці» спробували витлумачити через свою суб’єктивно-ідеалістичну концепцію пізнання. Віндельбанд оголосив про повну протилежність природознавства (номотетична наука про загальне) і історії (ідеографічна наука про індивідуальне). Місія природничих наук полягає у формулюванні загальних законів, а місія історії – описання індивідуальних фактів, оскільки історичний процес це світ одиничних і неповторюваних подій.

Генріх Ріккерт доводив, що людське пізнання не здатне дати точної «копії» дійсності, або навіть її зображення, оскільки дійсність наділена практично безмежним розмаїттям, яке неможливо втиснути в будь-який детальний опис. Отож, за Ріккертом, пізнання повністю залежить від особливостей конкретної людини-дослідника. Свідомість кожної людини не відображає дійсність, а цю дійсність «перетворює». У результаті цього «перетворення» надзвичайно складна і розмаїта дійсність набуває спрощеного і примітивного вигляду. Відчуття, поняття і судження, стверджував Ріккерт, не мають нічого спільного з дійсністю. Вони не відкривають довколишній світ, а «перетворюють» і «упорядковують» його у свідомості людини. Звідси, людина може довільно обрати собі різні точки зору на світ, а, значить, і способи його пізнання.

Природничі науки мають справу з повторюваними подіями і явищами і здатні у процесі пізнання робити узагальнення. Ріккерт удосконалив класифікацію наук Вільденбанда. Він вважав, що історія – це різновид наук про дух, ідеографічне знання, що відрізняється від наук про природу. Історія не підпорядковується ні філософії, ні соціології. Існують дві відмінності між історією і природничими науками: природничі науки узагальнюють, а історичні – індивідуалізують; природничі науки дають неоціночне знання, а історичні – оцінюють дійсність. Виходячи з цього, Ріккерт виділяє чотири типи наук: неоціночні і узагальнюючі («чисті» природничі науки); неоціночні і неузагальнюючі науки (квазіісторичні науки про природу (геологія)); оціночні і узагальнюючі науки (квазіісторичні науки: соціологія, економіка); оціночна та індивідуалізуюча наука, або історія. Отож, чотири типи наук створюють своєрідну шкалу, крайніми показниками якої є природознавство і історія.

Протилежність природничих та історичних наук, на думку неокантіанців, випливає не тільки із абсолютно різного змісту цих наук, але й з того, що ці науки застосовують різні методи дослідження. Історична наука має справу з одиничними і неповторюваними явищами, які досліджуються іншими методами, а результати дослідження не дають можливості робити узагальнення. Науки про природу користуються «генералізуючим методом» (узагальнюючим), а історичні науки користуються «індивідуалізуючим методом», стверджував Ріккерт.

Самі історичні науки «баденці» називали «науками про культуру», оскільки, на їхню думку, культура є наслідком історії людства. Якщо природничі науки з допомогою «генералізуючого методу» підводять окремі об’єкти під загальні поняття, виводять різноманітні абстракції, конструкції, загальні закони, то науки про культуру цього зробити не можуть. Ріккерт доводив, що дослідницька місія наук про культуру зводиться лише до відтворення дійсності, яка завжди є індивідуальна і де немає місця для узагальнення. Отож, резюмував неокантіанець, в історії не було і не могло бути ніяких узагальнюючих понять і законів, а, значить і можливостей історичною наукою їх виявити.

Але, на думку Ріккерта, історія не повинна зводитися лише до чистого наративу. Дослідник-історик, все ж таки повинен «перетворювати» минулу дійсність з допомогою історичних понять, які обов’язково з’являються в процесі відбору «найважливіших» історичних явищ і їх класифікації. Цьому має допомогти новий дослідницький принцип, який обґрунтував Ріккерт, і який він назвав принципом «віднесення до культурних цінностей». Це принцип, який давав можливість дослідникові минулого хоч якось упорядкувати масу історичних явищ. Зміст цього принципу зводився до наступного. На відміну від природи, за Ріккертом, в історичному процесі відбувається формування низки «культурних цінностей»: державних, господарських, правових, релігійних, мистецьких. Саме ці цінності, дають можливість історикові, вважав неокантіанець, упорядковувати шляхом відбору історичні факти і навіть визначати їх прогресивність чи відсталість. Звичайно, такий метод давав можливість історикові абсолютно довільно добирати факти і явища і вибудовувати їх у логічний ряд. А звичні поняття закономірності, еволюції, прогресу і реакції в історії використовувати у якості допоміжних суб’єктивних схем для упорядкування хаотичного нагромадження історичних фактів. Ріккерт, намагаючись дещо пом’якшити відвертий суб’єктивізм своєї концепції, доводив, що «культурні цінності» виникли в суспільстві і виступають як «загальновизнані цінності», або як цінність з точки зору сучасної культурної людини». Розкриваючи зміст поняття «цінності», мислитель дійшов висновку, що «культурні цінності» існують у готовому вигляді як трансцендентні, «загальні поняття», тобто такі, що лежать поза історичним процесом і свідомістю конкретного історика-дослідника. «Культурні цінності» у такому розумінні виступають апріорними передумовами історичного пізнання. Виявляти ж такі апріорні передумови, «культурні цінності» і вибудовувати відповідні системи повинна філософія історії, яка на відміну від історії вивчає світ цінностей, який лежить поза межами реальної дійсності і є своєрідним «царством належного», позаісторичною етикою. Тобто, на думку неокантіанця, історія вивчає реальну хаотичну суспільну дійсність за допомогою «системи цінностей», які дає їй філософія історії. Окремі «культурні цінності» вибудовуються у своєрідну ієрархію, на вершині якої знаходиться релігія, яка, на думку вченого, може дати істинну цінність людському існуванню.

Концепція Мейєра, а побічно й концепції неокантіанців зазнали критики з боку видатного німецького мислителя Макса Вебера (1864 – 1920 рр.). Вебер погоджувався з висновком неокантіанців про індивідуальність і унікальність подій історії. Але, на його думку, загальні риси соціальної дійсності існують реально і їх можна історикові пізнавати. Для уможливлення пізнання соціальної дійсності Макс Вебер запровадив до наукового обігу категорію «ідеальний тип», яка є сконструйованою теоретичною моделлю. «Ідеальний тип», за Вебером, це аналітична конструкція, яка створюється дослідником не довільно, а шляхом «мисленнєвого посилення відповідних елементів дійсності». Мислитель відкидав різке розмежування між природничими і історичними науками, яке було властивим для Мейєра і неокантіанців. Зокрема він писав: «На жаль, самі історики у прагненні обґрунтувати специфіку історії як професії сприяли забобону, згідно з яким історичне дослідження є щось якісно відмінне від наукової роботи. Однак історична наука є теоретичною і навіть номотетичною, оскільки потребує теоретичного знання як необхідної передумови емпіричного дослідження.

На відміну від Ріккерта, який акцентував увагу дослідника на унікальності і неповторності культурних явищ, Вебер прагнув віднайти ті характерні риси соціальної дійсності, які повторюються, відновлюються в однаковому вигляді. Звідси висновок, що поняття є не тільки ідеальними, але й типовими. Історики, за Вебером, не відтворюють історичні події «так, як вони, власне, відбувалися», не відображають історичну дійсність, а творчо її конструюють, створюють її науковий образ, спираючись у своїх вихідних позиціях на її реальні риси і виявляючи сутнісні характеристики з допомогою наукових понять. Ідеальний тип конструюється з елементів історичної дійсності і слугує її пізнанню. Вебер також зауважував, що ідеальний тип, залишаючись мисленнєвою конструкцією, передбачає існування інших гіпотетичних конструкцій, наукових моделей того ж історичного явища. Словом, ідеальний тип означає також і розмаїття підходів до вивчення реальності, можливість застосування різних методологій для створення узагальненого образу відповідного культурно-історичного феномена.

Ідеальний тип Вебер не розглядав як механізм отримання істинного знання, а як наукову модель, що не схематизує історичний матеріал, а, навпаки сама може видозмінюватися від цього матеріалу, або ж, взагалі, під впливом нових фактів може бути відкинутою дослідником.

Найважливіші поняття соціальної та економічної історії (натуральне господарство, грошове господарство, сеньйорія, капіталізм) Вебер розглядав як ідеальні типи, що є далекими від реальної дійсності. Визначення щаблів культурного і господарського розвитку, за Вебером, є суто логічною операцією. Ідеальний тип «культурний рівень» як мисленнєвий образ може слугувати лише для встановлення схожості чи відмінності в історичних явищах, але не для виявлення закономірностей розвитку цих явищ. Ці теоретичні положення Вебера лягли в основу сучасної епістемології – теорії історичного пізнання.

Наукову славу Веберові принесла праця «Протестантська етика і дух капіталізму». В ній вчений обґрунтував наукове положення, згідно з яким, релігійні переконання можуть бути вагомим чинником соціально-економічного життя. Тут Вебер марксистське вчення про економічну обумовленість історичного процесу і соціально-духовних змін ніби перевернув догори. Протестантизм як релігійно-етичне вчення містить ідею про працю як служіння Богові, а не як покарання за гріхи. Звідси, унікальна культура праці. Крім цього, протестантизм говорить про одвічну Божественну передвизначеність, спасіння чи гріховність людини. Оскільки Господь відкрито не дає людині знати про свою посмертну долю, визначити наявність Божої благодаті можна тільки по окремим знакам, наприклад, успіх у трудовій діяльності, прибуток від підприємництва тощо. Вчення про Божественне передвизначення сприяло утвердженню унікальної протестантської етики праці. Результатом цього став прискорений економічний і політичний розвиток країн, де панівною формою релігії був протестантизм

Вебер, спираючись на своє бачення соціальних явищ, по-новому розглянув низку історичних проблем. Так, він заперечував наявність аграрного комунізму у первісних народів. На відміну від марксистської інтерпретації цього питання, Вебер доводив, що відстале господарське мислення обумовлювало низький рівень економічного розвитку, а не навпаки.

По-своєму, Вебер витлумачив процес формування приватної, а потім великої земельної власності в середні віки. На його думку, головним чинником становлення фундаменту феодалізму стали: зростання військової техніки і розподіл праці між воїнами і землеробами, завоювання одних племен іншими, добровільне віддання «беззбройних» під покровительство «озброєних»; уявлення про надприродну харизму («магічну благодать») військових вождів, а не економічні фактори. Феодалізм Вебер трактував як «помісний устрій» з натуральним господарством, а поміщицький маєток, що орієнтувався на збут своєї продукції, науковець вважав капіталістичним виробництвом. Так само, відомий соціолог оцінював і середньовічне місто, яке він називав об’єднанням мешканців, які здатні носити зброю.

Вслід за Вебером відомий французький філософ і соціолог Анрі Берр (1863 – 1954 рр.) спробував подолати відособленість історії від інших наук. Для Берра історія була засобом конкретизації думки. Тому він бачив вихід із кризи для історії в синтезі на базі критичного і наукового аналізу історичних фактів, у злитті традиційної ерудитської історіографії з соціологією і філософією історії. Берр заснував новий теоретичний журнал «Огляд історичного синтезу» (1900 – 1914 рр.), Міжнародний центр синтезу, до якого увійшли історики, соціологи, філософи, економісти, етнографи, представники природничих наук із різних країн. Крім цього, Анрі Берр започаткував видання багатотомної серії історичних монографій «Еволюція людства. Колективний синтез». Найважливіші ідеї своєї концепції Берр виклав у монографії «Синтез в історії». На його думку, в історії діють три типи причинних зв’язків: 1) відносини простої послідовності – випадкові факти, які є найбільш рухомі і плинні; 2) постійні причинні зв’язки – необхідні факти, що створюють соціальні закономірності, нерухомі і повторювані; 3) внутрішні зв’язки раціонального характеру, що утворюють логіку історичного розвитку і виражають його спрямованість і динаміку. При цьому «внутрішня причинність» ототожнювалась з мотивами людських вчинків. Отже, найважливіші чинники історичного процесу французьким науковцем обмежувалися сферою індивідуальної психології. На його думку, закономірність історичного процесу відбувається у сфері дії зв’язків економічного, соціального і правового устрою суспільства у формі статичних законів. Сфера «людського» (індивідуальна свідомість), за Берром, є царством свободи, волі і випадку. Французький науковець поєднав позитивістські принципи бачення історичного процесу як закономірного і причинно-наслідкового з суб’єктивістськими та ірраціоналістичними течіями в соціальній філософії, соціології й історії. Незважаючи на це, його прагнення вивчати економічне і соціально-політичне життя суспільства задля відкриття загальних законів і розгортання синтетичних досліджень стали противагою новому критичному напряму, що сповідував локалізм і антипозитивізм.

Послідовником Анрі Берра в європейській історіографії був бельгієць Анрі Піренн (1862 – 1935 рр.). Головні праці науковця – семитомна «Історія Бельгії», «Середньовічні міста і міські інститути», «Давні демократії Нідерландів». Полемізуючи з представниками критичного напряму європейської історіографії, Піренн стверджував, що історія є універсальним, всесвітньо-історичним процесом, в якому всі країни і народи проходять тотожні стадії розвитку. На відміну від Макса Вебера, який історичний процес тлумачив з допомогою категорії «ідеального типу», Піренн був переконаний, що історичний процес є реальною дійсністю, яка постійно розвивається. Бельгійський історик головним методом історичного дослідження вважав порівняльно-історичний.

У центрі наукових інтересів Піренна були середньовічні міста. Досліджуючи генезис, соціальну структуру, господарство, систему управління середньовічних міст, історик особливо виділяв і вивчав соціальні й економічні відносини. На його думку, дослідження цих аспектів історичного процесу є важливим через те, що соціально-економічні явища легше аналізувати, а комплекс історичних джерел з цих питань дає можливість застосувати статистичний і порівняльний методи. Для Піренна економіка – це передусім, торгівля, яку він вважав головним рушієм економічного і господарського прогресу. Особливість застосування соціально-економічного підходу Піренна до питань середньовічного міста полягала в тому, що він своєрідно поєднував його з соціально-психологічним підходом, оскільки вважав психологічний фактор головною рушійною силою історії.

Найважливішою науковою тезою Піренна в його концепції ґенезису середньовічних міст було твердження про те, що міста виникли в результаті розвитку торгівлі й промисловості. Міста виникли, на думку історика, в результаті діяльності найбільш творчої і енергійної суспільної верстви – багатої торгової верхівки. З ХІІ ст. ця верства, стверджував науковець, перетворилась у підприємців, «капіталістів», а прості міщани стали найманими робітниками – «пролетаріями». Піренн звернув увагу також і на соціальну боротьбу у містах, на цехові повстання ХІІІ – ХІV стст.

Поиск по сайту: