Світова історична наука у ХХ ст. 7 страница

Ідеї Леві-Стросса набули подальшого розвитку у творчості його учнів Ролана Барта, Жака Лакана, Поля Рікьора, Мішеля Фуко. Мішель Фуко започаткував основи історії понять, вивчаючи механізм формування понять і зміни їх змісту, а також співвідношення слів (епістем) і предметів. Йому вдалося висвітлити історичну змінність обставин, за яких відбувається формування мови і її вживання. Він також сформулював проблему декодування смислових значень мови різних епох. У своїй монографії «Слова і речі. Археологія гуманітарних наук», яка вийшла в світ у 1967 р. Фуко висловив актуальну для історіографії думку: щоб зрозуміти власну історію, людині слід спочатку навчитися знаходити розмаїття смислів, які приховані за мовою і культурою кожної окремої епохи.

Повернення до «наративу» відбулось під впливом низки наук і філософських течій, які вказували на особливе значення у процесі пізнання свідомості дослідника і співвідношення в ній раціональних і ірраціональних чинників. Відродження традиційних форм історіописання стало можливим завдяки здобуткам феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, структурної антропології.

Сучасна течія нарративізму включає багатьох істориків (В.Б. Ґеллі, Ф. Анкерсміт, П. Мюнц, Л.О. Мінк та інші). Серед них укорінилась думка, що новий наратив бере свій початок від німецького історика XIX ст. Дройзена. Німецький дослідник ще в позаминулому столітті чітко заявив, що історичний текст не можна вважати прямим відбитком минулої реальності, а лиш певною «конструкцією» ідей і знань історика. У 30-50-х роках XX ст. міркування Дройзена підштовхнули англійського історика Майкла Оукшота розвинути думки про суттєву відмінність історичних знань від природничо-наукових і філософських, оскільки вони створюються не на основі емпіричних даних чи раціонально-споглядальних схем, а мають підставою конструктивно-творчі здібності дослідника.

Наприкінці 70-х рр. формування «наративної філософії історії» завершилось. Чимало цьому прислужився американський історик Хейден Уайт (1929 р.н.). Головною працею вченого стала книга «Метаісторія. Історична уява в Європі XIX ст.», яка вийшла в світ у 1973 р. Книга намітила так званий «лінгвістичний поворот» в історіографії. Історик детально дослідив історіографію Європи у ХІХ ст. Опрацьований матеріал дав можливість Уайту зробити кілька важливих висновків. Так, він встановив, що історичні тексти (монографії, статті, доповіді, книги) практично не відрізняються від літературних текстів.

Вчений виявив, що між істориками ХІХ ст., і не тільки, ніколи не було затверджено «угоди» про те, що ж саме можна вважати історичним дослідженням, як це є властивим для природничих наук. Через це в історичній науці спостерігається «анархія» підходів, що засвідчує ненауковий характер історії, вона у зв’язку з цим перебуває ближче до художньої творчості.

Уайт довів, що історія ніколи не зможе позбутися описовості. Вона за любих обставин змушена буде звертатися до опису індивідуальних явищ. Саме у момент складання історичних текстів («нарації») простежуються спільні риси історичного методу. Історіографічний досвід американського дослідника дав йому можливість виділити три рівні «організації» матеріалу істориком під час формування тексту. Кожен історик, на думку Уайта, має впорядковувати факти за хронологією і це є перший рівень організації тексту (хроніка). Далі дослідник повинен виділити домінуючі у фактах мотиви, що є другим рівнем історичного твору (історія). І, нарешті, історик виявленим мотивам повинен надати ідеологічної і формальної орієнтації, що й є третім рівнем сформованого історичного тексту (побудова сюжету). На кожному рівні нарації присутні світогляд, культура і орієнтації науковця-укладача історичного тексту. Якщо на рівні хроніки і історії присутність автора ще є обмеженою, то на третьому рівні (побудова сюжету) позиція історика виступає повною мірою.

Далі, Уайт розвиває свою теорію таким чином. Історик-дослідник обирає певні історичні факти а потім виділяє їх свідомо чи несвідомо з допомогою способу (тропу) пояснення. Їх Уайт налічує три типи: 1) через створення фабули (сюжету), 2) через формальний аргумент, 3) через ідеологічну імплікацію. Кожна тропа (пояснення) здатна набувати чотирьох форм. Так, «сюжетне» пояснення набуває таких форм: «драма» (боротьба добра і зла, перемога першого над другим); «трагедія» (така ж боротьба добра і зла з перемогою добра, але головний герой гине а його ідеї живуть); «комедія» (епізодичні перемоги добра над злом при збереженні уявлень про незмінність світопорядку); «сатира» (залежність героя від світу і неможливість цей світ змінити)

Пояснення через «формальний аргумент» відбувається також у чотирьох видах. Перший вид – «формізм» означає фіксацію розмаїтості унікальних історичних подій і явищ (праці Гердера, Карлейля, Нібура). Другий вид – «органіцизм» або спроба віднайти провідну ідею історичного розвитку (Ранке, Моммзен, Зібель). Третій вид – «механіцизм» або прагнення розробити основний закон історичного розвитку (Бокль, Маркс). Четвертий вид – «контекстуалізм» або розгляд об’єкту дослідження у взаємозв’язку з його епохою і культурою (Буркгард).

Пояснення через «ідеологічну імплікацію» як і попередні форми передбачає чотири типи ідеологічної ідентифікації дослідника: консерватизм, радикалізм, анархізм, лібералізм.

Хейден Уайт звертає увагу на те, що при побудові історичного сюжету всі способи пояснень у свідомості історика переплітаються і взаємодіють. Деякі з цих поєднань дослідник ясно усвідомлює, а інші – використовує неусвідомлено. Процедури свідомості дослідника під час «нарації» укорінюються в мову історичного тексту. Вони визначаються чотирма домінуючими тропами мови повсякдення: «метафорою» або характеристикою історичного явища за подібністю, «метонімією» або сприйняття явища через одну з його ознак, «синекдохою» або визначення цілого через його властивість, «іронією» або заперечення твердження на рівні підтексту. Для історика-дослідника є властивим не усвідомлювати усіх цих мовних особливостей, всі вони втілюються в тексті підсвідомо, однак саме вони, на думку Хейдена Уайта, визначають усю «стратегію інтерпретації» ним минулого.

На думку американського історика, практично всі історичні праці або тексти є «метафоричними». Це означає що всі історичні тексти – це, передусім вираження світогляду і уподобань їх укладачів. Події минулого для історика слугують лиш тлом для таких суб’єктивних виражень. Звичайно, в історичних текстах поміщені й факти, але все, що поза фактами – це є «метафорою», суб’єктивним сприйняттям дослідника. Зрештою, американський вчений робить такий невтішний висновок, вся сучасна історія є лише «мімезисом» колишньої дійсності, або, якщо говорити прямо – міфом. Звідси, й головне завдання історика, яке випливає з вищеозначеного тлумачення результатів історичного дослідження. Історик, за Уайтом, має не шукати істину і правду, а встановлювати схеми, стереотипи і критерії мислення укладачів історичних джерел. Перспективи для історії можуть відкритися тоді, вважав він, коли уява набуде більшого значення ніж наука. Загалом, неважко помітити, що погляди Уайта значною мірою близькі до антропологічної історії.

У американського вченого було немало послідовників, які суттєво розвинули «наративну філософію історії». Загалом, здобутки вищеозначених істориків можна вкласти в низку стислих тез. Для них процедура створення історичного тексту («нарації») вбирає увесь процес історичного пізнання і набуває самостійного методологічного значення. Звідси, й використання «наративістами» термінології з сфери лінгвістики, особливо зі структурної семантики. Головним для історика, на їхню думку, є пошук в історичних текстах абстрактних, прихованих лінгвістичних структур людського розуму, а не виявлення індивідуальності укладача тексту.

Представники течії «наративістів» у процесі дослідження на перше місце ставлять не історичну дійсність, а процедуру формування історичного тексту, інтелектуально-психологічний шлях історика через тропи, які в той період, коли формувався текст, були загальноприйнятими в співтоваристві історіографів. Достовірність історичних текстів «наративісти» встановлюють використовуючи логічно-семантичні критерії. До них вони відносять наступні тези: 1) істинність кожного компоненту тверджень історичного тексту ще не забезпечує істинність усього тексту; 2) історичний текст може бути істинним, навіть якщо деякі його висловлювання чи міркування є фальшивими; 3) навіть якщо у одному історичному тексті є набагато більше істинних суджень у порівнянні з іншим історичним текстом, це ще не означає, що він більш правдивий ніж інший.

«Наративісти» не шукають і не пояснюють історичні тексти, а, передусім їх інтерпретують. Представники цього напряму вважають, що з допомогою логіки, поетики і риторики історик, що формує історичний текст, створює унікальний «код» і намагається його переказати своїм читачам. Проникнути в таємниці цього «коду» здатен «наративіст», який має на озброєнні унікальну методологію інтерпретації історичного тексту. Простий же читач сприймає означений текст і його структури згідно зі своєю власною культурою значень, що функціонує в нього автоматично на рівні підсвідомості. З цього випливає висновок, що любий історичний твір не складається з правдивих суджень, а ставить завдання встановлення відповідності смислових значень минулої дійсності з сучасними. Історичне знання, за «наративістами», є алегорією або своєрідним пристосуванням культурно-мовного світу минулої дійсності до культурно-мовного світу сучасності. Історик-фахівець сьогодні тільки «представляє» минуле, а не відкриває його світові. Ця діяльність історика повністю визначається змістом сучасної культури та вимогами естетично-ціннісних систем.

Вищеозначений характер методології «наративізму» зумовлює прагнення його представників зосереджуватися не на роботі з історичними джерелами, а, передусім на дослідженні історіографічної спадщини. Наприклад, Лінда Орр, історик із США у 1976 р. оприлюднила монографію «Жуль Мішлє: природа історії і мови». Згодом, вийшла у світ її друга книга такого ж характеру «Безособова історія: французька історіографія революції у XIX ст.». Проаналізувавши мову історичних текстів Орр дійшла висновку, що ця мова наслідує тодішні літературні штампи. Схожий висновок обґрунтував інший американський історик Ф. Каррар, вивчивши мову французьких «анналістів» у своїй монографії «Поезія нової історії: історичний дискурс французької історіографії від Броделя до Шартьє». На його думку, ця мова є близькою до поетичної творчості.

«Нарративна філософія історії» відновила на новому рівні давню історіографічну проблему суб’єктивності історичної праці. Цей напрям майже повністю відмовився від важкої, «рутинної» праці на ниві реконструкції подій, явищ, тенденцій всесвітньої історії, спрямувавши всі свої сили на дослідження і переосмислення пізнавальної діяльності істориків минулих епох. Світова ж історіографія, на відміну від «наративістів», залишає за собою більш обширне поле діяльності. Переважна більшість сучасних істориків продовжує здійснювати історичну реконструкцію минулого, пояснює її, представляє в наукових текстах і дає їй свою власну інтерпретацію. Вони об’єднуються в декілька нових течій сучасної історіографії, які тією чи іншою мірою намагаються зберегти статус історії як науки, що має дослідницький потенціал. Це їм вдається завдяки удосконаленню технік дослідження і значного розширення предмету історії. До цих течій відносяться: історія пам’яті, ментальна географія, потестарна імагологія, локальна соціальна історія.

«Історія пам’яті» бере свій початок від досліджень німецькими істориками в 50-х рр. ХХ ст. поминальних практик. На рубежі 70-80-х рр. минулого століття у зв’язку з бурхливим розвитком історичної антропології феномен пам’яті, його природа і форми вираження набувають якості предмета наукового вивчення. Отто Герхард Ексле у своїй статті «Присутність мертвих» (1983) довів, що «пам’ять» може існувати як процес «постійного оживлення покійників» у звичному повсякденному житті тієї чи іншої спільноти. У такій формі «пам’ять» виступає як феномен культури і набуває значення акту з допомогою якого суспільство забезпечує створення своєї власної ідентичності і постійно її «уточнює», «забуваючи» одні спогади й посилюючи інші.

Суттєво доповнила нове осмислення «пам’яті» семитомна праця французьких істориків за редакцією П’єра Нора «Місця пам’яті» (1984 – 1992). Тут відбулась «докладна інвентаризація національної пам’яті». Тобто, історики дали детальний опис монументів, символів, національних святинь, мистецьких творів, у яких втілено «національну пам’ять» і які концептуалізують ідею нації.

У рамках німецької історіографії відбулось структурування історії пам’яті на такі напрями: «пам’ять нації» (доба націоналізму ХІХ ст.); «пам’ять і простір» (топографізація історичної пам’яті в топонімах, гідронімах тощо); «пам’ять класів» (фіксація соціального структурування суспільства, вивчення конкурентних варіантів пам’яті).

Історія пам’яті нещодавно доповнилась дослідженнями «винайдення традиції». Історики почали вивчати випадки цілеспрямованого переформатування «пам’яті» (традиції) задля прищеплення відповідній спільноті певних цінностей з використанням аргументації з минулого. «Техніки» такого переформатування висвітлені в книзі «Винайдення традиції» Еріка Гобсбаума і Теренса Рейнджерса (1983).

В Україні принципи історичного дослідження «історії пам’яті» застосував у своїй статті «Замітки з історичної топографії домонгольського Києва» Петро Толочко. Автор переконливо показав як в епоху романтизму наші історики створили нібито «літописну топографію Києва», хоча, насправді, в літописах цього не було.

«Ментальна географія», або «ментальне картографування» вивчає розвиток уявлень про довколишній простір. Предметом дослідження в даному випадку виступає суб’єктивне відтворення в уяві людини певної частини простору. Початок цьому напряму поклав відомий історик Едуард Саїд своєю монографією «Орієнталізм». Тут автор проаналізував процес конструювання образу Сходу в сприйнятті європейців. Ключовим поняттям цього напряму є поняття «географічний образ» – сукупність найхарактерніших рис, символів, світоглядних уявлень про яку-небудь територію, місцевість, ландшафт, країну, частину світу. «Географічний образ» є вираженням конкретної культури і тому відкриває широкий простір для наукового дослідження. Завдання історика – виявити і деконструювати усталений культурно-цивілізаційний образ-стереотип. Це завдання з успіхом було вирішено у праці Ларі Вулфа «Винайдення Східної Європи. Карта цивілізації в свідомості Просвітництва» (1994), а також в монографії Марії Тодорової «Уявляючи Балкани» (1997).

Поряд з цим до предмету «ментальної географії» історики сьогодні долучають смисли та метамову образів простору в літературі і образотворчому мистецтві. Наукове зацікавлення викликають «національні ландшафти», «національні» географічні символи як вагомі компоненти стимулювання національної свідомості і як репрезентація уявлень одних народів про інші. Уявлення про простір можуть набувати й ідеологічного забарвлення, особливо в ситуації колоніального, чи постколоніального буття. В цьому контексті цікавим є дослідження українських істориків «Україна і Росія в історичній перспективі».

«Потестарна імагологія» виділилася недавно з політичної антропології. Вона займається виявленням та ґрунтовним «мікроісторичним» вивченням символічних образів влади, які виконують завдання зміцнення соціальних основ спільнот. Предмет дослідження включає політичну символіку, ідеальні образи правителів і політичних лідерів. Історики аналізують процес їх виникнення, засвоєння в різних культурах і передачу їх з однієї епохи в іншу. На думку представників цієї течії, всі політичні події і вчинки державних діячів легше пояснити через розуміння їх символічних складових – політичних ритуалів, форм репрезентації влади (демонстрація її сили та величі), політичних міфів, інсигній влади тощо. Найвідомішими представниками цієї течії є Річард Вортман, який написав монографію «Сценарій влади. Міф і церемонія в російській монархії» (1995), і Борис Успєнський зі своєю працею «Цар і патріарх. Харизма влади в Росії: візантійська модель і її російське переосмислення» (1997).

«Локальна соціальна історія» виникла в Англії – батьківщині «соціальної історії». Тут «соціальна історія» перетнулася з «мікроісторією» в результаті наукової «відповіді» на постмодерністський «виклик». З’ясувалося, що дослідницький арсенал «мікроісторії» – детальне описування конкретного локального матеріалу дає солідний матеріал для пояснювальних узагальнень. Особливо цінними ці висновки є в періоди соціальної чи культурної трансформації. Провінція може виступати «мікрокосмом цілого суспільства», стверджував у своїй монографії «Переосмислюючи англійську локальну історію» (1987) Чарлз Фітьян-Адамс. Локальна соціальна історія дає можливість простежити життєвий шлях та поведінкову стратегію конкретних осіб. Вона дає також можливість проаналізувати соціальні регулятори цієї поведінки за посередництва формальних чи неформальних соціальних груп, до яких належить цей конкретний індивід. Локальна соціальна історія набула свого розвитку в російській сучасній історіографії. У 2006 р. вийшла в світ монографія Олександра Каменського «Повсякдення російських міських обивателів. Історичні анекдоти із провінційного життя ХVІІІ століття». Тут автор спробував виявити конкретні приклади модернізаційних змін на базі наскрізного аналізу документації адміністративних установ містечка Бежецька Московської губернії.

У 1989 р. науковий світ збурила стаття раніш маловідомого американського вченого-політолога Френсіса Фукуями в часописі «The National Interest» під заголовком «Кінець історії?» В результаті, розпочалася дискусія між науковцями, що представляли різні галузі науки. Згодом, Фукуяма, врахувавши результати дискусії, значно розширив основні положення вказаної статті і в 1992 р. опублікував монографію «Кінець історії і остання людина».

Всупереч постмодерністському дробленню історії на окремі напрями, серед яких почав панувати «новий наративізм», Фукуяма закликав фахівців повернутися до універсальної історії людства. Тільки такий підхід дає можливість осмислити розвиток світової спільноти в цілому. Всезагальність людської історії посилюється явищами глобалізації.

Категорія «кінець історії» вживається американським політологом у смислі завершення людством пошуків найбільш оптимальної форми соціальності, яка б відповідала «найглибшим і фундаментальним людським потребам». Після апокаліптичних «пошуків» справедливого суспільного устрою у ХХ ст. людство нарешті переконалось, що найбільш раціональною формою співжиття є «ліберальна демократія». Ліберальна демократія у порівнянні з іншими формами дає людству перспективу розвитку на засадах гуманізму в масштабах усієї планети. Всі інші форми соціальної організації лише продукували конфлікти і війни.

Історію людської спільноти, за Фукуямою, варто розглядати з економічної і свідомісної точок зору. Економічним продуктом ліберально-демократичної форми суспільного устрою став «вільний ринок». Така економіка виявилася найбільш ефективною і тому поширюється в усьому світі. Цьому сприяв бурхливий розвиток природничих наук, які створили нові технології і показали перспективи продуктивних можливостей всього світу. Ця обставина спонукає всі країни забезпечити однотипну економічну модернізацію господарства, а це веде до встановлення однотипних освітніх і соціальних систем.

Для людини, згідно з Фукуямою, крім забезпечення біологічних потреб найважливішою є можливість реалізації потреби у самоствердженні. Ця потреба спричиняла у минулому масу конфліктів як внутрішніх, так і зовнішніх, до тих пір доки людство не усвідомило значимість самоствердження. Американська і французька революції навіть гарантували право на реалізацію цієї потреби. Фукуяма вказав на те, що людство упевнилося в тому, що «потреба у самоствердженні особистості» є головним двигуном історії. «Самоствердження особистості» може відбуватися в рамках самоствердження релігійних, етнічних, професійних та інших спільнот, що веде до утвердження держави «ліберальної демократії». Така держава законодавчо забезпечує свободу суспільної діяльності спільнот. Принципи «ліберальної демократії» незабаром виходять на міждержавний рівень. Історія завершується, стверджував Фукуяма, бо людство отримало універсальну продуктивну модель співжиття – «ліберальну демократію». З усвідомленням людством, того факту, що історія була лиш послідовністю спроб «самоутвердитися» відбувається «кінець людини».

Праці Фукуями суттєво потіснили на полі сучасної історіографії «наративістів» і значно посилили інтерес наукової спільноти до універсальної всесвітньої історії. З особливою гостротою перед істориками постали традиційні питання про єдність історичного процесу, про смисл історії, про можливості історичного пізнання. Для їх розв’язання сьогодні історики мають значно більше засобів і шляхів.

Поиск по сайту: