Світова історична наука у ХХ ст. 7 страница. Німецький хроніст не бачить відмінності між античною і середньовічною історією

Німецький хроніст не бачить відмінності між античною і середньовічною історією. Виклад історії Римської імперії у нього йде від заснування міста і до початку правління Фрідріха Барбаросси. Падіння Західної Римської імперії у 476 р. для Отона є «трансляцією» (перенесенням) імперії з Заходу на Схід. З восьмого століття історія Римської (візантійської) імперії доповнюється в тексті історією Франкського королівства. З Константинополя імперія «переноситься» до франків і незабаром до Священної Римської імперії. Таким чином, для Отона Фрезингенського грані між середніми віками і античною історією не існувало. Історія Риму та історія середніх віків до часу написання твору, на переконання літописця, складають останній період у розвитку людства, тобто період Римської імперії.

Майбутнє в творі «Про дві держави» вимальовується Отоном так. Римська імперія вже йде до кінця, отже йде до кінця й земний світ, оскільки Римська імперія – остання світська імперія у світі. Як і кожна пересічна людина середньовіччя, Отон Фрейзингенський вважав світ старим, немічним і таким, що йде до своїх останніх днів. У восьмій книзі трактату автор розробляє проблему кінця світу і його оновлення у формі «Царства Небесного».

Подальший розвиток середньовічної історіографії відбувся у творчості абата Гвіберта Ножанського (1053 – 1124 рр.). З позицій середньовічного провіденціалізму Гвіберт написав твір «Діяння Бога через франків». Тут міститься детальна оповідь про Перший хрестовий похід. Французький літописець виявив критичне ставлення до цілої низки «чудес», які беззаперечно визнавалися більшістю тодішніх освічених людей. На його думку, серед багатьох «див», які передували початку походу хрестоносців на Схід були «істинні» чудеса і чудеса «несправжні». Розділяючи таким чином дива, Гвіберт намагався зняти з церкви звинувачення в підтримці явно абсурдних «чудес». Зокрема, Гвіберт Ножанський доволі скептично оцінював діяльність під час Першого хрестового походу Петра Амьєнського. В його оповіді проявляється іронія, коли йдеться про те, з яким пієтетом послідовники святого ставилися до його мула. Вони навіть намагалися висмикувати шерсть з цієї тварини, щоб потім з неї створити собі амулети. До числа «істинних» див Гвіберт Ножанський відносить «явлення» під час облоги сарацинами хрестоносців в Антіохії «списа», яким нібито був проколотий Ісус Христос під час мук на хресті. Загалом же твір французького хроніста спрямований на те, щоб прославити французький народ, який, на його думку, став знаряддям «Божої волі».

В цей час в Західній Європі з’являються нові твори жанру «світової хроніки», кращою серед них стала «Хроніка» валлонського ченця з Жамблу Сігеберта (1030 – 1113 рр.). Використавши значну кількість хронік, історій, анналів, Сігеберт спробував у черговий раз підтвердити офіційну середньовічну схему історії «чотирьох царств». Всесвітню історію він розпочав із 381 р. і довів до 1111 р. Сігеберт був також відомий тим, що під час жорстокої боротьби між імператором Генріхом ІV і папою Григорієм VІІ за інвеституру він став на бік імператора. У роботі Сігеберта поміщено цікава версія походження гунів і описання їх антропологічного типу. Кілька разів у вступі автор згадує про народи Скіфії.

Особливе місце серед історичних творів цього часу займає «Церковна історія» англійського священика Ордеріка Віталія (1075 – 1142 рр.). Назву свого твору Ордерік запозичив у Беди Венерабіліса. Спочатку робота задумувалась як хроніка монастиря святого Евруля. Але поступово заглиблюючись у матеріал, Ордерік вийшов далеко за рамки монастирської хроніки і з часом створив загальний літопис свого часу. До абатства святого Евруля часто прибували доживати віку норманські рицарі із Сіцілії, Південної Італії й Англії. Сюди навідувались священики зі споріднених монастирів Англії. На Британському острові знаходилось чимало земельних володінь монастиря, які були надані йому Вільгельмом Завойовником. Це давало можливість Ордерікові збирати різноманітну інформацію з історії сучасного світу і використовувати її під час роботи над своєю хронікою.

«Церковна історія» Ордеріка Віталія складається з трьох частин. Книги І і ІІ з історичної точки зору є найменш цінними, оскільки тут йдеться про історію християнства від часів Ісуса Христа, до якої автор не додає нічого нового. Книги ІІІ – VІ присвячені важливій темі – історії монастиря святого Евруля. Тут особливо важливими є розділи, в яких Ордерік розповідає про події 1067 – 1071 рр., тобто, про перші роки після норманського завоювання. Книги VІІ – ХІІІ містять багато інформації з політичної історії сучасності, церковним питанням автор приділяє значно менше уваги. Тут Ордерік дає стислий виклад історії Франції доби Каролінгів і ранніх Капетингів. Далі він детально викладає події 1082 р. Книги містять багато фактів з історії Священної Римської імперії, папства, норманських держав у Південній Італії. Значне місце в «Церковній історії» займає оповідь про Перший хрестовий похід. Але найбільше місця в цій частині роботи Ордерік відводить сучасній йому історії Англії і Нормандії. Окремі розділи розповідають про Роберта Куртгеза, Вільгельма ІІ Рудого, Генріха І Боклерка і подають унікальні свідчення, про які не залишилося ніяких інших повідомлень. Особливу цінність складає висвітлення автором звичаїв та ідей свого часу, його проникливі зауваження про загальні тенденції розвитку історії. Отож, «Церковна історія» є одним із найважливіших джерел з історії ранньо-норманського періоду, а також найбільш повним зібранням фактів з історії Нормандії ХІ – початку ХІІ стст.

Норманському завоюванню найбільше уваги приділяли, звичайно, англійські середньовічні хроністи. Праця Ордеріка Віталія доповнюється хроніками Еадмера, Вільяма Мемсберійського, Іоанна Солсберійського та інших. Автори цих історичних праць дали ґрунтовний опис подій завоювання норманами Англії, показали становлення англійської державності після захоплення острова Вільгельмом Завойовником.

У німецькій історії ХІ ст. особливе місце займала боротьба імператора Генріха ІV і папи Григорія VІІ. Тому німецькі хроністи, передусім Отон Фрейзінгенський і Ламперт Ґерсфельдський, значну частину своїх праць присвятили цьому конфліктові. Теологічне бачення світової історії зумовило захист цими авторами принципу супрематії, тобто, примату духовної влади над світською, вищості папи римського над імператором. Немало зусиль німецьких імператорів було спрямовано на Схід. Політика «Drang nah Osten» здійснювалась з метою загарбання земель полабських слов’ян і витіснення з місць свого проживання прибалтійських народів, а також поширення католицизму. І тут німецькі хроністи висвітлюють події німецько-слов’янського протистояння у вигідному для церкви і для імперії руслі. Чимало тенденційної інформації про устрій і звичаї слов’ян можна знайти у хроніках Титмара Мерзенбургського, Адама Бременського, Гельмольда, Арнольда Любекського

Історична думка в Італії розвивалася дещо осібно у порівнянні з французькою, німецькою і англійською. Переважна більшість італійських хроністів компілювали твори своїх колег з інших країн. Однак, саме в Італії з’являється такий вид середньовічної хроніки як «міська хроніка». Демократичний устрій північноіталійських міст, внутрішньополітична боротьба між різними партіями, іноземна інтервенція – все це визначило й характер «міських хронік». На відміну від «звичайних» хронік, де релігійний фактор був на першому місці, «міські хроніки» мали більш світський характер. Міські хроністи з великих італійських міст зосереджувалися на детальному описові політичних баталій, виявленні позицій різних міських угруповань, але не вдаючись до провіденціалістського тлумачення суспільних процесів. Часто політичні уподобання хроніста визначали зміст його твору. Зокрема, в Мілані упродовж ХІ ст. з’явилося дві хроніки з однаковою назвою «Міланська хроніка» про одній й ті ж події. Але висвітлення подій дияконом Арнульфом відповідало інтересам міської аристократії і церкви, а опис Ландульфа дає точку зору на політичні події представників єретичного патаренського руху.

Упродовж ХІІІ ст. спостерігається процес значного удосконалення міських хронік. Свідченням цього стала «Хроніка Салімбене», яку написав францисканський монах з північноіталійського міста Парми. Салімбене Пармський (1221 – 1288 рр.) описав у своїй «Хроніці» не тільки внутрішню боротьбу в ордені францисканців, але й світське життя свого часу, передусім в Італії. Однак в його праці є й чимало інформації про події в тодішній Франції. Хроніст немало помандрував по Європі і як очевидець описав багато явищ політичного і соціального характеру. Так, він один з небагатьох середньовічних хроністів, хто залишив інформацію про «повстання пастушків». Загалом, праця Салімбене є унікальним поєднанням всесвітньої хроніки, міської хроніки, власних спогадів і довідника для проповідника. На відміну від своїх колег-хроністів, Салімбене не соромиться «народної латини», пересипає свою оповідь народними прислів’ями, пісеньками, в яких народ відгукувався на актуальні події і які вразили автора. Щоправда, пармський хроніст вставляє в свій текст і різноманітні історії анекдотичного характеру, плітки, чутки. Майже на кожній сторінці «Хроніки» Салімбене цитує «Біблію». Цитування виконувало різні завдання: уривки з «Біблії» наводилися автором для історичних узагальнень, для доведення «істини», з повчальною метою. Хоча «Хроніка Салімбене» й є показником досягнутого рівня розвитку історіографії в ХІІІ ст., сама вона ніяк не вплинула на тодішню історичну думку. Відразу ж після написання «Хроніка» загубилася в нетрях архіву одного з францисканських монастирів. Значною мірою це було зумовлене не зовсім толерантним ставленням Салімбене до світських і церковних можновладців.

Четвертий хрестовий похід зумовив виникнення такого жанру історичної літератури як військові мемуари. Відомо, що під час цього походу «визволителі Гроба Господнього» від сарацинів так і не дійшли до Єрусалима, а всю свою «праведну» войовничість спрямували проти одновірців – православних християн. Навесні 1204 р. хрестоносці захопили і нещадно розграбували Константинополь. Тому деякі освічені учасники «героїчного походу» з метою виправдати свої ганебні дії перед потомками почали укладати тексти зі своїм баченням перебігу подій Четвертого хрестового походу. Найвідомішою працею з цього циклу стали мемуари одного з керівників походу маршала Шампані Жоффруа Віллардуена (1150 – 1212/18) «Історія завоювання Константинополя». Маршал Шампані і Романії продиктував свої спогади 1207 р., тобто, по гарячих слідах хрестового походу. Чимало фактів він просто спотворив, деякі, занадто компрометуючі, замовчав і подав лише ту інформацію, яка представляла хрестоносців під час завоювання столиці Візантії і грабунку православних християн як героїв.

На відміну від Віллардуена дрібний рицар з Пікардії, учасник цього хрестового походу Робер де Кларі у своїх мемуарах під заголовком «Завоювання Константинополя» не прагнув показати у вигідному світлі свою участь в акції. У тексті спогадів є багато деталей, які дають можливість реконструювати бачення подій з позицій рядових учасників походу, а також виявити світовідчуття, менталітет переважної більшості хрестоносців.

Найвидатнішим істориком ХІV ст. в Європі став Жан Фруассар (1337 – 1404 рр.), який написав чи не наймасштабнішу історичну працю середньовіччя в 4 книгах під заголовком «Хроніки Англії, Франції, Іспанії та сусідніх країн (від кінця правління Едуарда ІІ до коронації Генріха ІV)». Французький літописець походив із суспільних низів. Його батько у Валансьєні, що в провінції Ено (сучасна Бельгія), був простим ремісником, який займався виготовленням дворянських гербів. Молодий Жан деякий час пробував свої сили у торгівлі, а потім влаштувався на більш стабільне місце роботи – писарем. Незабаром, коли йому виповнилося лиш 24 роки, при дворі короля Богемії його атестують вже як придворного поета. Далі в його кар’єрі спостерігається стрімкий злет. Упродовж 1361 – 1369 рр. Фруассар служить придворним хроністом при дворі англійської королеви Філіппи, дружини Едуарда ІІІ. Ця посада дала йому можливість багато подорожувати як по Британському острову, так і по континентальній Європі. У 1367-68 рр. історик побував в Італії, де познайомився зі знаменитим Петраркою. Після смерті Філіппи в 1369 р. Фруассар отримав запрошення від герцогині Брабантської Іоанни. При її дворі він міг займатися улюбленою працею. Герцогиня винагородила історика за його наукові здобутки маєтком в Ено. Це дало змогу історикові за власний кошт побувати на місцях тих історичних подій, які він описував у своїх «Хроніках», і поповнити джерельну базу свого дослідження. У 1395 р. історик на деякий час повернувся до Англії, де став свідком разючих суспільних змін і занепаду войовничого рицарського духу.

Його «Хроніки» вирізняються блискучим літературним стилем. На відміну від історичних праць ченців-хроністів, які описували політичні події, переважно з чужих переказів, у праці Фруассара поміщено оповіді людини з величезним придворним і політичним досвідом, на очах якої відбувалися найважливіші колізії і конфлікти європейської історії ХІV ст. Зразком для свої «Хронік» Фруассар взяв твори античних авторів. Навіть у «Передмові» можна виявити схожість стилю Фруассара з манерою Геродота: «Очевидно, варто розповісти і зберегти для вічної пам’яті потомків ті славні діяння, благородні пригоди і військові подвиги, здійснені під час війн між Англією і Францією; щоб, в кінцевому рахунку, хоробрі люди могли б брати з них приклад при здійсненні своїх добрих справ».

Перша книга «Хронік» неодноразово переписувалась істориком. У першому варіанті твору Фруассар висвітлював події у вигідному для англійського монарха вигляді, а згодом, після переробки, ті ж події набули профранцузького змісту. Ця частина твору охоплює період з 1322 по 1377 рр. і є найбільш насиченою інформацією. Тут розповідається про повалення короля Едуарда ІІ і сходження на престол його сина Едуарда ІІІ. Важливими є міркування історика про початок Столітньої війни. В книзі поміщено опис найважливіших битв першого етапу Столітньої війни: битва при Слейсі, битва при Кресі, битва при Пуату. Фруасар повідомляє також про наслідки «чорної смерті» – чуми для країн Європи. Чимало фактів з внутріполітичного життя Франції (Паризьке повстання, Жакерія та ін.) також опинились у центрі уваги історика. Описові «Великої схизми» і повстання Уота Тайлера присвячено Другу книгу «Хронік». У Третій і Четвертій книгах чимало місця відведено висвітленню подій у містах. Для автора предметом дослідження стали також різноманітні народні рухи селян і міщан проти своїх гнобителів.

Особливістю «Хронік» Фруассара стало те, що услід за античними авторами він намагався пояснити причини подій не з допомогою провіденціалістської концепції, а вказуючи на такі чинники історичного процесу як жадібність, ницість, егоїзм, жорстокість чи хоробрість, вірність, благородство видатних історичних осіб. Тут він повернув до європейської історіографії категорію вільної волі людини, яка була однією з базових в античній історіографії. Взагалі, подібність праці Фруассара до античних зразків дало право у подальшому назвати його «Геродотом середньовічної історіографії».

Середньовічна історіографія розвивалася також і в дещо іншому соціокультурному середовищі Візантійської імперії. Візантія не була завойована варварами і після падіння Західної Римської імперії взяла не себе місію збереження багатьох античних традицій. Звичайно, християнський світогляд визначав усі сфери життя східної імперії, але духовні цінності античного світу тут займали незрівнянно більше місця, ніж на заході Європи.

Східний варіант християнського віровчення і античні традиції вплинули на становлення специфіки історіографії Візантії. Жанрове розмаїття візантійської історичної науки мало чим відрізнялося від західного історіописання. Суттєві відмінності спостерігаються в змістовій наповненості історичних текстів. Твори візантійських істориків значно багатші на описи важливих подій, характеристики історичних осіб, а також на спроби раціонального пояснення обставин і причин історичного процесу. Багато місця у творах візантійських хроністів відведено боротьбі імперії з варварським натиском і палацовим переворотам.

Загальну тональність візантійській історіографії задав видатний хроніст Прокопій Кесарійський (500 – 565 рр.). Здобувши якісну освіту, вже в молодому віці Прокопій отримав високу посаду секретаря і радника найближчого соратника імператора Юстиніана полководця Велізарія. З ним майбутній історик став свідком грандіозної спроби візантійського імператора відновити Римську імперію в її традиційних кордонах. З 527 р. Прокопій знаходився біля Велізарія під час розгрому королівства вандалів в Африці, під час придушення повстання «Ніка» в Константинополі, під час бойових дій в Італії проти готів, під час війни з Персією тощо. Прокопій не тільки був очевидцем найважливіших подій періоду правління Юстиніана, але й мав майже необмежений доступ до інформації, в тому числі й секретної, на самому високому рівні.

Прокопій Кесарійський написав «Історію війн імператора Юстиніана з персами, вандалами і готами» у 8 книгах. Крім цього твору, історик залишив унікальну хроніку «Таємна історія», в якій з небаченою відвертістю показав закуліси візантійської політики на найвищому (імператорському) рівні. Допитливість і спостережливість Прокопія допомогли йому зібрати цінний і унікальний матеріал про свою епоху, описати найважливіші події, свідком, а іноді й учасником яких він був.

Найоб’ємнішим став його твір «Історія війн». Тут висвітлено військові кампанії, які вів Велізарій: «Війна з Персами», «Війна з Вандалами», «Війна з Готами». Ці книги поряд з військовими свідченнями містять багато інформації з етнографії народів і географії областей, які відвідував Прокопій, а також психологічні портрети учасників подій і навіть побутові замальовки. І в «Історії війн», і в написаній пізніше «Про побудови» Прокопій виступає як історик, що прославляє видатні діяння імператора Юстиніана.

Зовсім в іншій іпостасі Прокопій виступає у своїй праці «Таємна історія». Тут ми бачимо об’єктивного і навіть дещо жорсткого оповідача про всі недоліки і вади візантійського двору і перших осіб у державі. В «Таємній історії» Юстиніан показаний вже не як величний будівничий великої імперії, а як слабовольний і часто недалекоглядний політик, який, до того ж, занадто підпорядкований впливові своєї дружини імператриці Феодори.

Двоїстість позиції Прокопія сьогодні пояснюється фахівцями тим, що історик був римським патріотом і дійсно захоплювався успіхами зовнішньополітичної діяльності Юстиніана. Правдиве ж висвітлення ним внутріполітичного життя імперії викликало у читачів враження наявності в історика «візантійської дволикості». Але як і в першому творі, так і в «Таємній історії» Прокопій був щирий у своєму ставленні до історичного матеріалу. Історик засудив необмежену владу імператора, для нього ідеалом була римська система управління з великим повноваженнями аристократичної сенаторської верстви.

Упродовж ІХ – ХІ стст. культура Візантії переживала період розквіту. В імперії з’явилися науково-освітні центри. За підтримки імператора у ІХ ст. в Константинополі відкрився університет, де здобували освіту представники аристократичних родин. Для підвищення освітнього рівня священнослужителів було засновано Патріаршу Академію. Пожвавлюється літературний процес, з’являються оригінальні філософські ідеї і вчення. Серед візантійських імператорів було чимало освічених людей, які опікувалися культурою. Число візантійських істориків поповнили й деякі перші особи держави – імператори. Зокрема Константин Багрянородний (905 – 959 рр.) залишив кілька творів історичного характеру «Про феми», «Про управління імперією», «Про церемонії візантійського двору». З тексту «Церемоній» ми можемо дізнатися про перебування в Константинополі великого посольства з Русі, яке очолювала княгиня Ольга. В 9 розділі «Про управління імперією» Константин подав стислий опис економічного і політичного устрою Русі.

Вагомий історичний доробок залишив видатний візантійський вчений Михайло Пселл (1018 – 1096 рр.). Його «Хронограф» містить біографічний опис понад десятка імператорів, частину з яких Пселл знав особисто. Наслідуючи античні зразки біографічного жанру, він розповідає про характер імператорів, зовнішній вигляд, основні діяння і обставини смерті. Історик прагнув показати правителів імперії звичайними людьми з їх слабкостями і фобіями. Оскільки вчений багато років провів при візантійському дворі, він майстерно і правдоподібно описав інтриги довкола імператорського палацу, аморальні вчинки представників правлячої верхівки. Текст «Хронографа» пересипаний уїдливими коментарями автора. Похмура картина падіння моралі в сфері високої політики, яку подав візантійський хроніст, наводить на думку про одвічну гріховність і конечність земного світу.

Немало песимізму і моралізаторства містить історична праця Анни Комніни (1083 – 1153 рр.) «Алексіада», яка була написана в ХІІ ст. «Алексіада» визнається фахівцями цінним історичним джерелом, єдиним історичним твором, в якому систематично і якнайповніше викладено історію Візантії кінця ХІ – початку ХІІ стст. Анна була старшою донькою видатного імператора Алексія Комніна. Отримала класичну освіту. Анна спробувала залишити потомкам героїчний образ свого батька, продовживши історичну працю свого чоловіка Нікіфора Врієнія – вельможі часів правління Алексія Комніна. Варто зазначити, що Анна взялась за історичну працю вже в зрілому віці – 55 років. Дотримуючись хронологічної послідовності в тексті, Анна розповідає про епоху правління свого батька. Найбільш повно в творі висвітлена зовнішня політика Візантії 1081 – 1118 рр. Чимало інформації в тексті присвячено стосункам імперії з Заходом, війнам, які вів Алексій Комнін з норманами, з турками-сельджуками, з печенігами і слов’янами.

Виняткове значення має та частина «Алексіади» (Х – ХІ книги), в якій розповідається про Перший хрестовий похід. Західні хроністи, перебуваючи в якомусь із загонів перших хрестоносців, подавали інформацію лиш про ті події, свідками яких вони були, не вміючи дати загальну картину походу. Анні вдалось подати велику панораму грандіозного руху хрестоносців з точки зору незацікавленого автора. В «Алексіаді» яскраво показано, що серед хрестоносців було багато простих воїнів, які вірили в свою «святу місію», але було чимало й відвертих грабіжників на кшталт Боемунда, які пішли в похід з однією метою – нажитися.

«Алексіада» містить багато унікальної інформації про внутрішню політику імператора. Щоправда, Анна більше уваги приділяє численним змовам, заколотам і релігійним конфліктам. Ці факти автор використовує для того, що випукліше відобразити такі риси свого батька як справедливість, милосердя, мудрість.

Візантійський історик цього періоду Никита Хоніат (1155 – 1213 рр.) у своїй «Хроніці» подав яскраву картину Четвертого хрестового походу. Не залишається сумнівів щодо істинної сутності хрестового руху після яскравого опису Хоніатом захоплення і розграбування хрестоносцями столиці Візантії – Константинополя. В праці містяться міркування історика про причини падіння християнської імперії і нещасть, що випали на долю її мешканців. На його думку, розгром колись могутньої держави стався через занепад моралі візантійських правителів та їхнього оточення.

Отож, середньовічна історична думка доповнила світову історіографію ідеями універсальності історії людства, категоріями джерела, змісту і смислу історичного процесу, ідеєю нерозривного зв’язку минулого-сучасного-майбутнього, а також способами пояснення людських вчинків з допомогою трансцендентного, надприродного чинника. Теологія історії стала першою філософією історії і першим методом її розуміння.

ЛЕКЦІЯ 5. Історична думка європейського Відродження

Головні риси ранньогуманістичної історіографії в Італії. Вплив античних істориків та ідея «класики». Нова періодизація історичного процесу. «Риторична школа» італійської гуманістичної історіографії. Історичні погляди Леонардо Бруні і Поджо Браччолліні. «Політична школа». Політичні погляди Ніколо Макіавеллі. Історичні праці Франческо Гвіччардіні. «Ерудитська школа». Творчість Флавіо Бьондо. Гуманістична історіографія в країнах Європи

Епоха Ренесансу (Відродження) засвідчила про вихід європейської цивілізації на якісно новий рівень. Кардинально змінилися не тільки соціально-економічні форми життя, але, передусім основи духовності та інтелектуальної активності. Утверджується новий світогляд, де в центрі буття знаходиться вже не Бог, а Людина. Такий світогляд отримав означення гуманістичного. Зміна світогляду закономірно вплинула на бачення минулого людського суспільства, тобто на систему поглядів на історію. У період Ренесансу з’являються нові підходи до вивчення історії.

Через науковий інтерес до античної мистецької і літературної спадщини в італійських інтелектуалів пізнього середньовіччя з’являється можливість побачити інші ніж християнсько-теологічні форми тлумачення буття світу і людини в ньому. Мова, філософія, література, поезія класичної античності стали базою переосмислення найважливіших світоглядних позицій християнського середньовіччя.

Найважливішою рисою гуманістичного світогляду став антропоцентризм. Людина з її розумом, силою волі, талантом, почуттями розглядається представниками гуманістичної філософії як головний чинник світового буття. Такий світогляд виник у результаті значного розширення ареалу діяльності людини після епохальних географічних відкриттів, після утвердження в науці геліоцентричної системи, винайдення книгодрукування тощо. Фахівці нарахували понад 250 друкарень по всій Європі, які випускали книги в середині ХVІ ст. Ці заклади надрукували в цей час понад 40 тисяч назв книг.

Ранні гуманісти розпочали будувати основи нової культури з ретельного вивчення текстів античних рукописів. Предметом наукового інтересу італійських інтелектуалів стали тексти Горація, Овідія, Вергілія, Ціцерона. У процесі роботи над античною спадщиною гуманісти змогли побачити спотворення, привнесені в тлумачення ідей, концепцій і цінностей грецьких і римських мислителів середньовічною схоластикою. Представники раннього Ренесансу заново прочитали тексти античної культури і побачили гармонію слова і думки, тіла і душі, розуму і почуття, людини і природи в давніх Греції і Римі.

У 1396 р. до Флоренції прибув із Константинополя філолог Мануїл Хрисолор. Він чотири роки викладав у місцевому університеті грецьку мову. Завдяки поширенню грецької мови вдалося перекласти на латинську мову раніш невідомих Європі геніальних греків: Гомера, Софокла, Геродота, Фукідіда, Демосфена, Плутарха, Арістофана, Платона. Це сприяло світоглядному відновленню розірваного середньовічною схоластикою зв’язку між людським тілом і душею, між розумом і почуттям. Не пориваючи остаточно з християнством, гуманісти по-новому прочитали тексти античної культури.

Гуманістичний рух набув поширення між італійським інтелектуалами з початку ХV ст. Поступово вони починають гуртуватися в таких містах як Флоренція, Мілан, Рим, Неаполь, Венеція. З’являються вільні об’єднання: Римська академія Лета, Платонівська академія Фічіно у Флоренції, Академія Альда у Венеції. Згодом гуманісти опановують університети, де під їх впливом починають викладати «моральні науки» – граматику, риторику, філологію, історію, педагогіку, філософію. Чимало гуманістів опиняються біля керма влади у якості радників, канцлерів, секретарів, послів і потрапляють у гущу політичного життя італійських міст-держав. Класична освіченість гуманістів зумовлює їх затребуваність і при папському дворі. Католицька церква спочатку користувалася послугами італійських гуманістів. Так, філософ Микола Кузанський був кардиналом, перекладач грецьких філософів Амброджо Траверсарі – генералом чернечого ордену і навіть папа римський Пій ІІ – Енео Сильвіо Пікколоміні хизувався знанням класичних мов і античних філософів. Лиш Реформація змусила папський двір змінити свої погляди на творчість гуманістів.

Предтечею італійського Ренесансу вважають Данте Аліг’єрі (1265 – 1321). Праведні помисли і діла можуть дати людині спасіння, а не Божественне Провидіння – такою є гуманістична ідея поеми першого поета Італії «Божественна комедія». Людина гідна щастя як на небі так і на землі.

Історіописання в Італії періоду Ренесансу також набуває нових рис. З’являються нові методи, підходи і завдання історичного дослідження. Поряд з позитивними змінами в історіографії можна помітити і деякі елементи, які гальмують процес розвитку історичної думки.

Вже італійський поет Петрарка (1304 – 1374) спробував створити низку історичних текстів. Так, він написав збірку біографій 21 видатного діяча античного Риму від Ромула до Цезаря «Про знаменитих мужів». Головним творчим завданням Петрарки було показати велич і масштабність людей і епохи давнього Риму на противагу дріб’язковості і банальності подій і людей приниженої Італії часів поета. Щоправда, Петрарка так захопився завданням, що образи в його творі вийшли абсолютно нежиттєвими, схожими на ходульні схеми. У Тіта Лівія, звідки Петрарка брав інформацію, римські герої більш живі, бо наділені як позитивними, так і негативними рисами.

Інший титан раннього Відродження Боккаччо написав твір «Про славних жінок». Завдання, яке поставив перед собою Боккаччо було винятково літературним. Це була своєрідна збірка різноманітних моралізаторських історій з анекдотичними елементами. Італійський письменник показав своє ґрунтовне знання античних авторів. Загалом, твори Петрарки і Боккаччо були більше захоплюючою літературою ніж історичними трактатами.

Поиск по сайту: