Світова історична наука у ХХ ст. 3 страница

Упродовж першої половини ХХ ст. ґрунтовної критики позитивістські історичні концепції зазнали в США. Американські історики переважно були схильними до релятивізму в осмисленні історичного процесу і переконаними у відносності історичного знання. Вони заперечували фундаментальну парадигму історії, згідно з якою, незалежно від істориків-дослідників об’єктивно існують факти, на основі яких можна відтворити реальну дійсність. Американські історики наголошували на ролі особистісного впливу історика на результати його дослідження і вказували на принципову неможливість об’єктивного пізнання минулого, оскільки природа історичного дослідження така, що вона не здатна нейтрально ставитися до того, що вивчає.

Зокрема Карл Лотус Беккер (1873 – 1948 рр.) стверджував, що історія не є частиною зовнішнього світу, а історичний факт не є дійсною подією. Минуле, доводив американський історик, є продуктом сучасного. Історія – це проекція сучасного, це уявний образ, який не має ніякої бази незалежно від дослідника. Така позиція згодом набула означення «презентизму». Інший американський історик Чарлз Остін Бірд (1874 – 1948 рр.), поглиблюючи думки свого колеги, обґрунтував ідеї, згідно з якими історичне знання є звичайним актом віри, який базується на довільному виборі істориком фактів і дослідницьких концепцій. Можливості історика обмежені, оскільки він не в змозі використати всі факти про яку-небудь подію нового чи новітнього часу і відбирає їх для дослідження суб’єктивно, згідно з обставинами життя і своїми власними природними схильностями. А відносна достовірність отриманого знання істориком перевірялася відповідністю дослідницьких висновків основам запропонованої цим істориком концепції. Спираючись на такі міркування, Бірд взагалі дійшов висновку, що можуть бути абсолютно відмінні інтерпретації історичних подій. А кульмінацією його презентизму стало висловлювання: «Кожна людина сама собі історик». Хоча, ці американські історики, все ж, визнавали науковий статус історичних робіт, які базувалися на критиці джерел.

У цей час у всесвітній історіографії набуває поширення на відміну від вищезазначеного крайнього релятивізму-презентизму – релятивізм помірний, в якого виявилася більш солідна методологічна база. Деякі дослідники на його основі спробували дати синтетичні концепції історії.

На особливу увагу заслуговує наукова позиція відомого російського і радянського історика Роберта Юрійовича Віппера (1859 – 1954 рр.). Йому належить першість у переосмисленні нової історичної реальності, яка настала в Європі після Першої світової війни і Жовтневої революції в Росії. Віппер доводив, що криза західної культури зумовлена глибокою ломкою звичного ладу життя, яка відбулася внаслідок цих двох загальноєвропейських катастроф. Криза культури зумовила й необхідність перегляду всієї системи історичних уявлень. Російський історик вважав, що слід переосмислити предмет історії. На його думку, замість історії станів, має бути історія подій. Історики, які зосереджуються на дослідженні стану суспільства в ту, чи іншу епоху, мимоволі змушені вивчати політичну історію та історію міжнародних відносин. Тоді ж, коли історик обирає предметом свого дослідження події, він має можливість розглядати соціальну і культурну історію, що дає більш значимі результати. На позицію Віппера вплинув його багатий життєвий досвід. На його очах відбувалися найграндіозніші події ХХ ст. Звідси його увага до подій, особистостей, ідей. На його думку, органічне застосування матеріалістичного та ідеалістичного підходу в історії тільки збагатить результати наукових досліджень. А ідеалістичний підхід відкриває, все ж, більші перспективи для історика у ХХ ст., доводив російський науковець.

Варті уваги міркування щодо загальної, системної історії російського мислителя, представника «срібного віку» російської культури, Льва Платоновича Карсавіна (1882 – 1952 рр.). Він стверджував, що протиставлення індивідуалістського і узагальнюючого підходів в історії є хибним. В особистості, на його думку, органічно поєднуються як індивідуальні риси, так і риси всієї соціальної спільноти як цілісності. Карсавін також вважав, що ідея суспільного прогресу занадто прямолінійна, оскільки не враховує суперечливість процесу розвитку. Така ідея прогресу перешкоджає справжньому розумінню минулого, сучасного і майбутнього і, тим самим, знецінює історію. Цікавим є визначення Красавіним предмету історії. Для нього предмет історії – це людство в його соціальному (тобто суспільному, політичному, матеріальному, духовному, культурному) розвитку, в єдиному і безперервному процесі, в якому жодна з його сторін не може бути визнаною причиною, що однозначно визначає всі інші.

Теоретико-методологічні пошуки в галузі історичної науки першої половини ХХ ст. вагомо виражені у творчості англійського мислителя Робіна Джорджа Колінгвуда (1889 – 1943 рр.). Обіймаючи посаду професора Оксфордського університету, Колінгвуд став відомим завдяки своїм працям з історії та археології Британії часів римського панування. У 20-х роках науковець зосередився на теоретичних проблемах історії. Він поставив перед собою завдання «зблизити» історію і філософію через філософське осмислення історичного пізнання.

У своїй праці «Дзеркало духу» Колінгвуд провів чітку лінію розмежування між таким формами суспільної свідомості як мистецтво, релігія, наука, історія, філософія, які він називав «формами досвіду». Кожна із цих «форм досвіду», на його думку, має свій власний шлях розвитку. А історія, за Колінгвудом, еволюціонує від мистецтва до науки, досягаючи у цьому розвитку кульмінації у ХІХ ст. Однак, величезний масив фактів, які здобула історія, зумовив пізнавальний скептицизм, який, як вважав науковець, можна подолати з допомогою філософії.

У новій праці «Філософія історії» вчений започаткував свій власний теоретичний підхід до історії. Ця книга мислилась як вступ до великої праці «Засади історії», в якій Колінгвуд спробував утвердити свою нову ідею історії як філософії історії людської свободи. Англійський науковець розглянув по-новому також і предмет історії.

Для нього предмет історії – це дії людей, які відбулися в минулому. Історичний факт, на думку Колінгвуда, це перевтілення думки діючого в минулому індивіда у свідомості історика. У зв’язку з цим науковець багато уваги приділяв характеристиці доказів і розмірковувань.

Колінгвуд виходив з того, що дослідження в природничих науках розпочинається з припущення, а в історії – з факту. Історичний метод, стверджував мислитель, полягає в інтерпретації фактичних даних, кожне з яких є «документом». Пізнання в історичній науці не визначається ні авторитетом, ні пам’яттю. За Колінгвудом, історик здатен заново відкрити те, що раніш було вже забутим через втрату свідчень і навіть додати до раніш відкритого абсолютно нове знання. Праця історика полягає в тому, що він здатен доповнити знання отримані з джерел своїми власними міркуваннями, які випливають з логіки джерел, хоча прямо вони про це не кажуть. На відміну від романіста, історик додає до історичного знання тільки те, що випливає з необхідністю з наявних матеріалів.

Ось як Колінгвуд виразив принципи професійної історії: «Історик має право і зобов’язаний, користуючись методами, притаманними його науці, складати власне судження про те, яким є правильне рішення любої програми, що постає перед ним у процесі його роботи». Тобто, тут йдеться про те, що історик завжди заново досліджує вивчені раніш факти. Висновки історика, на відміну від загальнозначимих висновків фізика, завжди є його особистим переживанням і судженням.

Колінгвуд наголошував на специфіці роботи фахового історика. Зокрема він вказував на те, що історик, вивчаючи подію минулого, змушений проводити чітку межу між зовнішньою і внутрішньою сторонами цієї події. Зовнішня сторона події, за Колінгвудом, все те, що можна описати в термінах, якими описуються природні тіла і їх рух. Наприклад, перехід Цезаря через Рубікон з відповідними людьми у відповідний час, або краплі крові на мармуровій підлозі будівлі Сенату в інший відповідний час. Внутрішня ж сторона події минулого, за Колінгвудом, це те, що можна описати категоріями думки: виклик, який кинув Цезар законам Римської республіки, чи зіткнення його концепції державного будівництва з республіканськими традиціями Брута, Кассія та інших сенаторів. Колінгвуд доводив, що праця фахового історика може початися з виявлення зовнішньої сторони події минулого, але цим праця його ніколи не завершується. «Він завжди повинен пам’ятати, що подія була дією і що головне його завдання – мисленне проникнення в цю дію, проникнення, яке ставить своєю метою пізнання думки того, хто цю дію виконав…», – зазначав Колінгвуд. Визнаючи, що праця історика не схожа на працю науковця – представника природничої галузі знань, мислитель дотримувався думки, що причинно-наслідкові зв’язки також повинні бути в центрі уваги історика. Але пошук причин історичних подій істориком дещо інший ніж виявлення причинно-наслідкових зв’язків фізиком чи біологом. Коли історик ставить питання: «Чому Брут вбив Цезаря?», то його питання має такий зміст: «Які були думки Брута, що змусили його ухвалити рішення про убивство Цезаря?» Отож, причина події для історика тотожна думкам тієї людини, дії якої викликали історичну подію.

Англійський мислитель зазначав, що історія потрібна для самопізнання. Зокрема, він писав: «пізнання самого себе означає пізнання того, що ви в здатні зробити, а оскільки ніхто цього знати не може, не пробуючи діяти, то єдиний ключ до відповіді на питання, що може зробити людина, лежить в його минулих діях. Цінність історії звідси й полягає в тому, що завдяки їй ми взнаємо, що людина зробила, і тим самим – що вона собою представляє».

Колінгвуд виділяв «наукову історію» і «історію ножниць і клею». Остання, стверджував мислитель, зводиться до відбору і комбінування існуючих свідчень і є властивою для пізньої античної і середньовічної історіографії. Упродовж ХVІІ ст. набуває поширення критична історія, оскільки історики прагнуть встановити достовірність свідчень джерел. Хоча й цю історію Колінгвуд все ще зараховував до різновидів «історії ножниць і клею». В ХІХ ст. робота з історичними джерелами вдосконалюється, оскільки «наукова історія» перед використанням джерела вже ставить питання, що вона наміряється з джерела отримати. Для «історика ножниць і клею» в джерелі нема нічого, що могло б прямо говорити про минулу подію чи явище. А для представника «наукової історії» джерело завжди є резервуаром свідчень, які ніби-то й говорять про інше, але в кінцевому рахунку відповідають дослідникові на питання, яке він перед ним поставив. Колінгвуд запропонував науковій спільноті свої принципи історичної інтерпретації, яка полягала в тому, що історик повинен прагнути увійти в контекст епохи, яку він вивчає.

Колінгвуд першим серед європейських мислителів сформулював проблему «другого виміру історичної думки», чи «історії історії». Він встановив відмінність між метою акту історичної уяви і практикою історичної уяви. З цього приводу він зазначав: «У принципі, метою всякого такого акту є використання всієї сукупності сприйнятого тут-і-тепер у якості вихідного матеріалу для побудови логічного висновку про історичне минуле, розвиток якого і привів до його виникнення. На практиці, однак, ця мета ніколи не може бути досягнутою. Сприйняте тут-і-тепер ніколи не може бути сприйняте і тим більше пояснене в усій його цілісності, а безконечне минуле ніколи не може бути охоплене цілком». До цього Колінгвуд додавав також і труднощі, що виникають унаслідок перманентних змін у джерельній базі, в методах і теоретичних засадах історичного дослідження, через що ніякий результат історичного дослідження не може бути остаточним. Він писав: «Кожне нове покоління мусить переписувати історію по-своєму, кожен же новий історик не задовольняються тим, що дає нові поради на старі питання: він повинен переглядати й самі питання. А оскільки історія – потік, в який неможливо вступити двічі, то навіть окремий історик, працюючи над відповідним предметом упродовж якогось часу, виявляє, що коли він намагається повернутися до старої проблеми, з’ясовується, що сама проблема вже змінилася». Колінгвуд, одначе не робить з цього песимістичних висновків. Вищевикладені міркування філософа дають йому можливість сформулювати важливий принцип історико-історіографічного дослідження: кожен дослідник займає відповідне місце в історичному процесі і може дивитися на нього тільки з тієї точки зору, якої він дотримується на даний момент. Отож, головні підходи Колінгвуда до вивчення минулого зводяться до наступного:

1. Історику доступне для вивчення тільки те минуле, яке не є мертвим, а живе в теперішньому (наприклад, сучасний історик має змогу вивчати Античність лиш настільки, наскільки в сучасному ще живуть способи мислення людей Античності).

2. Історичне знання (історія як наука) є відтворення і програвання заново в свідомості історика всієї сукупної думки, історію якої він вивчає, оскільки всяка історія являє собою не що інше як історію думки. Висновок, який можна зробити з цього полягає в наступному: історична наука – це самопізнання духу (книга, кераміка, залишки зруйнованого рицарського замку і т.п. виступають свідченнями епохи, які історик повинен якось розшифрувати, тобто зрозуміти їх як вираження якихось цілей, що ставилися людьми в минулому, зрозуміти як смисли, що вкладалися людьми в їх творіння, зрозуміти спосіб мислення людей про їх життя в минулому).

3. Історичне знання є відтворення минулої думки у контексті думок сучасного, які утримують відтворену думку в площині, що є відмінною від її власного оточення (тобто, утримують нас від змішування минулого з сучасним).

У першій половині ХХ ст. до нових ідей у філософії історії долучаються концепції англійських філософів Френсіса Герберта Бредлі (1846 – 1924 рр.) і Майкла Оукшота (1901 – 1990 рр.). Бредлі у своїх філософських працях «Видимість і реальність: досвід метафізики», «Есе про істинність і реальність» по-новому витлумачив основні ідеї гегелівської філософії, зокрема ідею історизму та ідею розвитку. Всупереч неогегельянцям Кроче і Колінгвуду, які дотримувались думки про те, що Дух приходить до Абсолюту у процесі історичного розвитку, Бредлі доводив, що Абсолют є позачасовою повнотою буття і досконалості. Абсолют виключає можливість любих змін, гармонійно примиряє всі протилежності. Абсолют виступає всеохоплюючою і впорядковуючою системою, яка долає просторово-часову роздільність і такою, що розгортає свій зміст одночасно і повсюдно. Отож, спираючись на таку філософську тезу, Бредлі називає ідею розвитку «спекуляцією про ґенезис», оскільки порядок змін не має відношення до справжнього знання, тобто, філософії. Такі філософські висновки вказують на його приналежність до напряму англійської філософії, який отримав назву абсолютний ідеалізм.

Майкл Оукшот також належав до групи англійських філософів – представників абсолютного ідеалізму. В своєму науковому нарисі «Діяльність історика» Оукшот висловив низку ідей про зміст історичного дослідження. На його думку, ставлення історика до минулого може бути двох видів: «практичне» та «історичне». Сутність практичного ставлення до минулого полягає, за Оукшотом, в тому, що минуле розглядається «у відношенні до сучасного» і витлумачується так, «як ніби воно (минуле) є сучасним». Таке ставлення є передумовою простого запозичення деякого інструментального досвіду якоїсь країни і перенесення практики державного управління в інші, нерелевантні цій практиці умови. «Історичне» бачення минулого є різновидом наукового погляду на колишні події, тобто погляду незаангажованого. Для історика, стверджував Оукшот, минуле є цікавим само по собі, як таке, поза злободенними інтересами суспільства. Англійський філософ стверджував, що у першій половині ХХ ст. політичне (практичне) ставлення до минулого почало витісняти історичне ставлення, як колись це робила релігія. Тому історикові слід докладати значних зусиль, щоб відсторонитися від політизації історичної науки.

Серед мислителів першої половини ХХ ст., які послідовно критикували «наукову історію», тобто позитивістські концепції минулого, особливе місце займає Арнольд Тойнбі (1889 – 1975 рр.). У його 12-томній праці «Дослідження історії» набув остаточної завершеності культурно-історичний підхід до вивчення минулого, започаткований Миколою Яковичем Данилевським («Росія і Європа») і Освальдом Шпенглером («Присмерк Європи»).

Тойнбі виконав грандіозну дослідницьку роботу, узагальнивши результати власних історичних пошуків у сфері античності і середньовіччя і запровадивши в науковий обіг оригінальну метафізичну філософію історії. На відміну від багатьох практикуючих істориків, англійський філософ однозначно заявляв про те, що справжній історик завжди повинен давати відповідь на питання про сенс історії, її мету та завдання. На його думку, історія є результатом творчого акту Бога і здійснюється через людську цивілізацію. У своїй діяльності люди можуть наближатися до Божого замислу і тоді їх вчинки мають успіх. Якщо ж людські дії зазнали невдачі, то це означає, що вони далеко відхилились від Божественного плану.

Тойнбі вважав, що головним в історичному процесі є культура як єдність матеріальних, політичних і духовних діянь людей. З урахуванням фактора культури, Тойнбі розподіляє усі сучасні і минулі суспільства на цивілізації. Згідно з класифікацією англійського історика, упродовж історії людства існувала 21 цивілізація. Початок цивілізації відбувається завдяки появі унікальних, творчих особистостей, які здатні долати усталені форми життя і традиції. Якщо більшість членів спільноти починають їх наслідувати («мімезис»), то спільнота переходить від стану спокою «Інь» до активного стану «Ян».

Історичний процес відбувається шляхом «Виклику – Відповіді». Господь ставить важкий Виклик-випробування перед спільнотою, яка мусить дати свою Відповідь на Виклик. Сильна, творча, енергійна спільнота дає Відповідь, а слабка спільнота – гине. За Тойнбі, Виклики можна поділити на такі види: 1) зовнішні удари (війни, агресії), 2) зовнішній тиск (економічна, політична і культурна експансія сусідніх цивілізацій), 3) внутрішнє гноблення (становість, соціальне панування, національне гноблення). У процесі подолання Викликів спільнота пізнає довколишнє буття і волю Господа. У результаті перманентного діалогу між Людиною і Логосом (смисловою упорядкованістю буття і свідомості) виникає Істина.

Важливим у концепції Тойнбі є категорія «вічної людини», тобто, особистості, яка наділена свідомістю і здатністю робити вибір мети своєї діяльності. Така людина має змогу віднаходити позитивні відповіді на Виклики і осмислювати зміст Божественного закону буття – моральне вдосконалення на основі християнства.

Рушієм історичного процесу, згідно з Тойнбі, є «життєвий порив», який здійснює творча еліта людської спільноти і веде за собою пасивну більшість. Саме творчі, освічені, енергійні люди готують суспільну Відповідь на черговий Виклик, пожвавлюючи суспільне буття і не даючи спільноті застоятися і розкластися. Цивілізація занепадає, вважав Тойнбі, тоді, коли творча еліта спільноти втрачає сили і енергію і вже не здатна повести за собою інертну масу. Творча еліта не формує нових ідей, а штампує свої власні здобутки з минулого і тоді наступає застій і деградація цивілізації, яка може тривати багато часу. Здобутки однієї цивілізації можуть творчо запозичуватися іншими цивілізаціями.

Із 21 цивілізації у ХХ ст., на думку англійського мислителя, залишилося тільки сім. Причому одна з них – «західна» переживає кризовий період, період занепаду, який настав у ХVІІ ст., з моменту коли європейці втратили фундамент християнства. Втрата християнських цінностей зумовила виникнення руйнівних нових ідеологій націоналізму, індивідуалізму, комунізму. Однак надія на гідну Відповідь на Виклики західній цивілізації криється у творчому потенціалі європейських інтелектуалів, які здатні сформулювати адекватні ситуації нові концепції суспільного буття. Західна цивілізація, рятуючись сама, може вказати шлях і іншим семи світовим цивілізаціям сучасності.

Вихід, на думку Тойнбі, у створенні «світової федеративної держави». Це новітнє утворення має забезпечити збереження культурних цінностей кожної цивілізації і об’єднати їх на базі релігійної духовності у формі пантеїстичної «всесвітньої релігії».

На відміну від Шпенглера, який вважав, що окремі культури існують абсолютно відособлено одна від одної, Тойнбі доводив, що між цивілізаціями завжди були різноманітні зв’язки, які складали вагому частину життя цивілізацій. Тойнбі особливо наголошував на тому, що спільноти, які приєднуються до інших спільнот, забезпечують збереження безперервності історичного процесу.

Вагомий внесок у світову історіографічну думку зробив нідерландський вчений Йоганн Гейзинга (1872 – 1945 рр.). У своїй знаменитій медієвістичній монографії «Осінь Середньовіччя», яка присвячена вивченню форм життєвого укладу і мислення у Франціїі та Нідерландах у ХІV – ХV стст., мислитель започаткував новий історичний напрям – історію ментальностей. Хоча Гейзинга й не використовував у своїй праці категорію ментальності, але він ґрунтовно дослідив внутрішній світ, переживання, почуття людини епохи пізнього середньовіччя, вважаючи, що ця прихована сфера людського буття є важливим джерелом пізнання минулого. Гейзинга запровадив у науковий обіг нові цікаві джерела, які відтворюють повною мірою пристрасті, надії, страхи носіїв середньовічної культури, поведінкові стереотипи і життєві установки людей того часу. Абсолютно новим в інтерпретації середньовічного життя було те, що нідерландський вчений показав динамічний, розмаїтий і живий світ культури пізнього європейського середньовіччя, в якому елементи старої культури не відмирали а набували нової якості згідно з новими умовами життя. Гейзинга вказав на те, що причинно-наслідкових зв’язків в історії не існує, і передбачити розвиток подій неможливо: «Історія нічого не може передбачити, окрім одного: ні один серйозний поворот у людських відносинах не відбувається у тій формі, яку уявляло собі попереднє покоління. Ми знаємо напевне, що події будуть розвиватися інакше, не так, як ми можемо собі уявити».

Нідерландський мислитель доводив, що потреба знати своє минуле, є абсолютною потребою кожної людини. Історія, вказував Гейзинга, є інтегруючим фактором культури. Історичне знання – це і є культура. У кризові періоди історія може забезпечити духовну згоду між людьми. Оригінальним є визначення історії, яке дав Гейзинга: історія – це духовна форма, в якій культура дає собі звіт за своє минуле.

У центрі своїх історичних праць Гейзинга поставив людину, тому від нього слід розпочинати такі історичні напрями як антропологія і культурологія.

Свій погляд на історію залишили в першій половині ХХ ст. представники теологічної філософії. Оригінальною виявилася грандіозна релігійно-філософська система французького вченого палеонтолога П’єра Тейяр де Шардена (1881 – 1955 рр.). У своїх знаменитих творах «Феномен людини» і «Божественне середовище» він накреслив величну схему всесвітньої еволюції (природи і людини). У цій схемі людина посідає центральне місце. За Тейярд де Шарденом, людина виступає зосередженням універсального прагнення до життя. Еволюція Всесвіту визначається трансцендентним, Божественним творчим актом. Еволюція Всесвіту проходить стадію створення біосфери довкола живої речовини, далі біосфера акумулює організаційні імпульси живої речовини. Потім ноосфера, що виникає внаслідок суспільного розвитку, «вбирає» в себе колективний досвід людства. Зростання ноосфери відбувається завдяки інтелектуально-культурному збагаченню людського досвіду. Розвиток ноосфери доводить до найвищого рівня людськість – повне єднання духовного і соціального, внаслідок чого відбувається «кінець світу» – історії. Як бачимо, тут Тейяр де Шарден творчо поєднав християнську філософію з ідеями українського мислителя Володимира Вернадського.

Упродовж першої половини ХХ ст. авторитетним напрямом філософії залишався неопозитивізм, в рамках якого виникло декілька оригінальних концепцій історичного процесу. Так, Моріс Мандельбаум у своїй праці «Проблема історичного знання» стверджував, що історіографія займається описом історичних фактів, а соціологія, економіка, психологія встановлюють зв’язки між цими фактами. Мандельбаум виявляв сумнів у тому, що можна сформулювати єдину і цілісну теорію історичного розвитку. На його думку, історичне знання формується як поєднання поглядів історика відповідної епохи з поглядами людей минулих епох, які не бувають постійними. Для ствердження сталості і постійності способів оцінки минулого відсутні любі аргументи.

Для неопозитивізму є характерним заперечення «історицизму» – намагання побудувати цілісну концепцію «розгортання історії», а на її основі спрогнозувати майбутнє. Сам термін «історицизм» і основи аналітичної філософії історії були запроваджені в науковий обіг автро-англійським філософом Карлом Поппером (1902 – 1996 рр.). Поппер став відомим у науковому середовищі своїми фундаментальними працями «Відкрите суспільство і його вороги» і «Злиденність історицизму». У своїх монографіях Поппер спробував відшукати глибинні корені суспільних катастроф, через які людство пройшло від первісного суспільства, де панував міф і табу (закритого суспільства), до сучасного суспільства, в якому окрема індивідуальність звільняється від різноманітних суспільних обмежень (відкритого суспільства). Філософ закликав порвати з міфами і теоріями, які вказують на залежність людини від «історичної необхідності». Саму категорію «історичної необхідності», на думку вченого, запровадили представники «метафізичної філософії історії»: гегельянство, марксизм, всі різновиди філософської історії.

Філософ доводив, що всі «історицистські» концепції історії намагаються передусім спрогнозувати розвиток історичного процесу в майбутньому, тому зосереджуються на пошуках і встановленні «законів», «ритмів», «тенденцій», які ніби-то визначають еволюцію історії. «Історицисти» розглядають минуле з позицій «холізму» (цілісності) і «ессенціалізму» (пошуку сутнісних, фундаментальних чинників). На його думку, це призводить до однобічності в аналізі минулого. Поппер запропонував розглядати історію через призму її розвитку від «закритого» суспільства до «відкритого». За Поппером, «закрите» суспільство нівелює людську свободу і творчі потенції особистості, а «відкрите» суспільство відкриває всі можливості для творчої самореалізації індивіда. Перехід від «закритого» до «відкритого» суспільства, на думку вченого, триває від епохи Античності і до ХХ ст. Але цей процес супроводжується перманентними намаганнями з допомогою «історицистських» ідей, концепцій, теорій звести людство на манівці «закритого» (тоталітарного) суспільства, що урізає індивідуальну свободу «законами суспільної необхідності».

Замість «холізму» і «ессенціалізму» «історицистських» теорій Поппер запропонував власний методологічний підхід в історії – «методологічний номіналізм». Методологічний номіналізм означає, що будь-які теоретичні конструкції тією чи іншою мірою відповідають конкретній реальній дійсності. Услід за Вебером Поппер вважає загальні поняття «капіталізм, «комунізм», «клас», «рівність», «справедливість» лиш умоглядними конструкціями. В реальному житті відсутні капіталізм, комунізм, клас, рівність і справедливість. Реальне життя є набагато складнішим і досконалішим від абстрактних схем. Тому для людства є надзвичайно небезпечним нав’язування насильницьким способом «найдосконаліших» у теорії конструкцій суспільного устрою, оскільки в історії ХХ ст. часто виявлялося, що їх запровадження лише приховувало непомірні політичні амбіції творців цих конструкцій.

Згідно з загальними принципами методологічного номіналізму Поппера, кожен історик має право на узагальнення отриманого у результаті дослідження емпіричного матеріалу. Для цього узагальнення історик просто вимушений застосовувати відповідну теорію. Але він повинен пам’ятати, що кожна теорія дає можливість осягнути лиш один якийсь фрагмент дійсності. Жодна наукова теорія не здатна охопити всю повноту буття природи, людини і суспільства. Отож, історичні теорії можуть виступати у якості лиш «загальних інтерпретацій», кожна з яких виражає відповідну точку зору, яка залежить від світобачення історика. На думку, Поппера кожна така інтерпретація не є остаточним і завершеним баченням минулого. Наступні покоління істориків мають право сформулювати свою інтерпретацію історичних подій. А запропонований Поппером «методологічний номіналізм» дозволяє досліднику-історику залишатися в рамках науки і не впадати в спекулятивну метафізику і «історицизм».

Характеризуючи історичний процес, Поппер наголошував на тому, що встановити загальні закони розвитку суспільства неможливо. Історикові дано тільки виявити статичні соціальні закономірності, які діють винятково упродовж нетривалого часу і втрачають своє значення в інших історичних умовах. На основі таких міркувань Поппер робить висновок про те, що історія сама по собі не має смислу. Смисл соціальному буттю може надавати тільки людина і то, за умов, що смисл відповідає реаліям повсякденного життя. Крім цього, Поппер стверджував, що універсальної історії людства не може бути. «Конкретною історією людства, якби така існувала, мусила б бути історія всіх людей. Вона мусила б бути історією всіх людських надій, всієї боротьби і страждань. Адже жодна людина не значніша за іншу. Зрозуміло, що цю конкретну історію неможливо написати», – підкреслював науковець.

Поиск по сайту: