Світова історична наука у ХХ ст. 9 страница

Цікавими є міркування про історію філософа-гуманіста Франческо Патріці (1529 – 1597 рр.) – автора «Десяти діалогів про історію». Патріці на сотні років випередив час, коли заявив, що історія є окремою наукою.За Патріці,науковий статус історії виявляється в тому, що вона намагається дати докладне і достовірне знання про минуле людського суспільства. Історія поряд з філософією прагне встановити істину. Якщо предметом філософії є встановлення основ всього сущого, то для історії завдання полягає у встановленні фактів дійсності. Факти, встановлені історією, відбивають політичну, станову і предметну дійсність. Діяння людей минулих поколінь, зумовлені їх розумом, почуттями, руками залишаються на папері, камені. Завдання історії – відтворити ці діяння, стверджував Патріці.

Патріці увійшов до світової історіографії своєю оригінальною схемою всесвітньої історії. Історія природи, доводив він, поділяється на декілька періодів-циклів, які у свою чергу розпадаються на дві фази: зростання і занепаду. Історію ж людства Патріці поділяє на три компоненти: історію думки, історію слова, історію дії. Історія дії (політика) не вичерпує собою усієї повноти людського буття. Патріці стверджував, що минуле людського життя є історією його культури у широкому розумінні цього слова.

Геніальні прозріння в галузі історії Патріці не були ним систематизовані, оскільки він більше був філософом ніж професійним істориком.

Окремо варто відзначити твір Джорджо Вазарі (1511 – 1574 рр.) «Життя найбільш відомих художників, скульпторів і архітекторів». Історики-гуманісти у своїх творах навмисно обходили питання релігійно-церковного життя і питання культури, зосередившись на політичній історії. Не цікавились вони й біографічним жанром історії, який був започаткований ще в епоху античності. Вазарі своєю книгою заповнив суттєвий пробіл гуманістичної історіографії. Тут він помістив біографії найвідоміших італійських художників від Чімабуе до Тіціана. У збірці біографій Вазарі спробував дати першу періодизацію розвитку мистецтва в Італії. Дослідницька мета Вазарі полягала в тому, щоб зібрати найбільш цікаві факти, деталі життя і творчості окремих представників ренесансного мистецтва. Слід зазначити, що Вазарі належав до спільноти художників і тому в свою книгу помістив чимало різних пліток із життя талановитих митців, а для того, щоб пожвавити виклад матеріалу, дещо придумав сам.

Ідеї італійського гуманізму протягом ХV – ХVІ стст. поширились по усій Європі. Гуманістичні ідеї набули своєрідної інтерпретації в грандіозному соціально-духовному русі Європи – Реформації. Згодом два потужних загальноєвропейських соціально-духовних процеси Ренесансу і Реформації розійшлися. Реформація не дала світові видатних істориків. Але Мартін Люте р і Філіп Меланхтон сприяли поліпшенню якості університетської освіти. Вони наголошували на необхідності всіляко оберігати пам’ятки історії й літератури. Історія розглядалася представниками Реформації як засіб боротьби проти католицької церкви, а не як наука, що прагне встановити істину. Протестантські теологи й історики підготували до видання 13-томну працю «Церковна історія окремих століть» (1559 – 1574 рр.), більш відому під заголовком «Магдебурзькі центурії». Кожен том послідовно містив опис історії християнської церкви від народження Ісуса Христа до кінця ХІІІ ст. Новаторство праці полягало в тому, що це була колективне дослідження. Історики, які працювали над виданням були розподілені на три підрозділи. Перша група – «студенти» збирала і систематизувала матеріал з бібліотек монастирів і капітулів різних європейських країн; друга група – «архітектори» аналізували і класифікували документи згідно з визначеною хронологією; третя група – «історики» на чолі з Ілірієм Флаціусом писала і редагувала остаточний текст. З німецьким педантизмом укладачі «Церковної історії» кожен том розпочинали з теологічного вступу, а далі поміщали опис подій і діянь. У праці підкреслювалося, що світські історики нездатні осягнути смислу священної історії, тому їх писання позбавлені всілякої доцільності. «Магдебурзькі центурії» мали антикатолицьке спрямування.

Католицька церква довго не залишалась у боргу перед протестантами. У відповідь на «Церковну історію...» папські теологи під проводом Цезаря Бароніуса (1538 – 1607 рр.)«батька церковної історії» і Рейнальда підготували 12-томну працю «Церковні аннали від народження Христа до року 1198» (1588 – 1607).

Головне завдання, яке отримали укладачі видання від папи римського полягало в наступному: дати відсіч усім тезам протестантських істориків і довести справедливість основних засад католицизму, примат духовної влади над світською, непогрішимість папи тощо. Цезар Бароніус застосував нову історичну методологію у роботі над джерелами. Усі факти з церковного життя базувалися на достовірних документах, які зберігалися у папському архіві і бібліотеці. Бароніус зробив усе, щоб історики протестанти і гуманісти не мали об’єктів для критики. Від доводив, що усі фальшивки, які розвінчані дослідниками, типу «Костянтинового дару», виготовлялися поза церквою і тому вона не несе за них відповідальності.

Вплив гуманізму на історичну думку став відчутним також і у Франції. Після поширення ідей гуманізму в країні під час воєн, які вів у Італії французький король Карл VІІІ, значно пожвавилось інтелектуальне життя. Оскільки у Франції своєрідно переплелись культурні тенденції Реформації і Контрреформацїї, то історіографія відчула на собі впливи як гуманістичних так і теологічних ідей.

Подих італійського гуманізму вже відчутний у творчості французького аристократа, політика і письменника Філіппа де Комміна (1447 – 1511 рр.). Він тривалий час обіймав посаду радника короля Людовіка ХІ. У своїх широко відомих «Мемуарах» він подав детальний опис своєї політичної діяльності. Через призму своєї долі Коммін показав головні події європейської міжнародної політики другої половини ХV ст. Оповідь мемуариста цілком раціональна, прагматична. Причини політичних явищ королівський радник вбачав у особистих амбіціях і прагненнях видатних осіб епохи. Хоча Коммін скептично ставився до всіляких містичних див, він вважав, що логіка історичних подій вимальовується Провидінням, але яке діє через людський розум. Філіпп де Коммін започаткував у французькій історіографії політичний напрям – політичну історію.

Мислителем-гуманістом у Франції був Гійом Бюде (1467 – 1540 рр.). Він переклав французькою низку античних авторів, написав трактат про грецьку мову. В трактаті «Виховання монарха» Бюде виявив себе прихильником освіченої монархії. Гуманізм мислителя проявився в сподіваннях на досконале правління «короля-філософа». Коли в Європі поширилося переслідування протестантів, Бюде написав трактат «Про перехід від еллінства до християнства». У ньому автор показав, як християнська церква з упослідженої і гнаної стала державною і сама почала переслідувати інакодумців і насаджувати мракобісся й схоластику.

Через сильні позиції католицької церкви в країні гуманісти змушені були шукати шляхи й способи інтелектуального самовираження. Цей шлях першим намітив Бюде. Поставивши питання про роль римського права в суспільному житті він започаткував так званий «правовий гуманізм». Згодом вивчення римського права в університетах органічно поєдналося з історичним методом, що зумовило виникнення правового напряму в європейській гуманістичній історіографії.

1561 р. Франсуа Бодуен (1520 – 1573 рр.) оприлюднив трактат «Про обґрунтування всесвітньої історії та її поєднання з юриспруденцією». У ньому сформульовано принципи поєднання історичного методу з правознавством. Бодуен доводив, що історіописання покликане не тільки описувати історичні події, але й шукати їх причини і встановлювати наслідки. На його думку, історія має виконувати роль прикладної гуманітарної науки задля набуття політичного досвіду і мудрості.

Вивчаючи зміст законів та інших правових норм, Бодуен дійшов висновку, що вони є продуктом суспільного розвитку, тобто історії. Отож, на його думку, історик повинен бути добре освіченим у галузі юриспруденції.

Бодуен увів до наукового обігу концепцію світової історії, яка в його розумінні є універсальним процесом розвитку держави і церкви в контексті часу і географічного середовища. Він також поставив питання загальної мети історії. На його думку, метою історії є відновлення духовної цілісності церкви.

Остаточне утвердження історико-правового напряму ренесансної історіографії відбулося у творчості Жана Бодена (1530 – 1596 рр.). Боден народився в сім’ї цехового кравця Тулузи. Освіту отримав в ордені кармелітів. Потім вивчав юриспруденцію в Академії Тулузи. Деякий час викладав в Академії, але не отримавши професорського звання, переїхав до Парижа для адвокатської практики. Тут увійшов до впливової групи інтелектуалів «Політики», яка опонувала обом ворогуючим партіям (протестантам і католикам), але виступала за сильну королівську владу і віротерпимість. Свої погляди на історію виразив у трактаті «Метод для легкого засвоєння історії». У своїй основній праці «Про державу», яка була опублікована через десять років, доповнив свою історичну концепцію.

Боден чітко зазначав, що історія є окремою наукою, оскільки володіє своїм власним методом. Завдання, які стоять перед історією складніші за завдання інших у тому числі й природничих наук. Адже історія займається надзвичайно мінливим об’єктом – людством. Роздуми над мінливістю людської спільноти навели мислителя на думку про еволюцію людства від стану дикунства до цивілізації. Боден звертає увагу й на досягнення техніки і технології, зокрема вогнепальну зброю і книгодрукування. Щоправда, ідею прогресу Боден ще не осягнув, зупинившись на концепції мінливості суспільного життя. Головний зміст історії, на думку Бодена, полягає у зародженні, становленні, розвитку, розквіті і загибелі держав.

Мислитель поставив також питання про рушійні сили історії. Відповідь на це питання він побачив у вільній волі людей – творців історії у залежності від своїх розумових інтересів. Історик зобов’язаний виявляти ці розумові інтереси. Для їх осмислення слід вивчати географічні умови, бо вони впливають на психологію і звичаї народів, зумовлюють характер їх культури.

Оскільки Боден переважно цікавився проблемами юриспруденції, більшість його наукових відкриттів пов’язано з нею. Вивчаючи і порівнюючи законодавство різних країн, вчений побачив чимало спільних рис. У результаті він дійшов висновку про подібність політичних інститутів у різних країнах, що створювало умови для відповідної типології історії держав.

Боден своєрідно сформулював важливу методологічну ідею – принцип об’єктивізму. Так, він говорив про наявність у кожного історика «фальшивої свідомості», тобто власних релігійних і політичних переконань. Ця «фальшива свідомість» спотворює образ минулого в історика. Тому, на думку, Бодена більш об’єктивними є ті історики, що описують події, в яких самі брали участь і при цьому ще й були професіоналами – полководцями, державцями тощо.

Історіографічною ідеєю Бодена, що значно випереджала час, була теза про універсальний характер історії, яка містить у собі інші науки. Історія має служити не розвагам, а сприяти освоєнню досвіду минулих поколінь, кращому осмисленню сучасного і передбаченню майбутнього.

У 1576 р. у Франції вийшов збірник «Мистецтво історичного писання», у якому праця Бодена посіла одне з чільних місць.

Особливе місце в історіографії епохи Відродження займає Йосиф Юст Скалігер (1540 – 1609 рр.). Осівши в Голландії в Лейденському університеті цей італійський гуманіст зосередився на таких історичних дисциплінах як хронологія і метрологія. Перша праця Скалігера з цього циклу «Виправлення хронології» була спрямована проти реформи календаря папи Григорія ХІІІ. І хоча Скалігер справедливо оцінив реформу як спробу папи римського посилити свій вплив у Європі, все ж по-суті його критика була непрофесійною. Більш вагомою у цьому плані була його велика монографія «Скарбниця часу». Тут він зібрав, систематизував і порівняв різні системи числення і показав їх роль в історіописанні.

Історичні погляди французького вченого Агріппи Д’Обіньє (1552 – 1630 рр.) цікаві для нас передусім як погляди активного учасника релігійного протистояння у Франції між католиками і протестантами (гугенотами). Агріппа Д’Обіньє був військовим, талановитим поетом, другом Генріха Бурбона, майбутнього короля, і нарешті, істориком.

Наймасштабніша, щоправда, незавершена праця Д’Обіньє – «Загальна історія». У ній йдеться про події недавньої історії Франції 1553 – 1602 рр. Д’Обіньє показав себе, в основному добросовісним істориком, оскільки спирався на праці сучасників та історичні документи. Історичні джерела автор ретельно розглянув і піддав ґрунтовній критиці. Оскільки, історик виразив гугенотське бачення подій Громадянської війни у Франції, дві перших книги його праці, згідно з ухвалою Паризького парламенту, в 1620 р. були публічно спалені. В ухвалі зазначено, що вони «сповнені вигадок і наклепів на знатних осіб». Ця подія дала можливість Д’Обіньє висловити знамениту сентенцію: «Вогонь, на якому спалювали мої книжки, освятив їх». Останній французький історик доби Ренесансу залишив свою працю потомкам задля того, щоб вони знали про «безумства і слабкості людей».

Історіографія епохи Відродження зробила великий крок вперед у порівнянні з історіописанням середньовіччя. Передусім це виявилося у поступовій секуляризації історичної думки від теології. Зберігаючи зв’язок з провіденціоналістською концепцією, гуманісти вважали, що історія значною мірою визначається людиною, її інтересами, амбіціями, прагненнями. По-новому гуманісти розглянули державу в історії людства. Для них держава – це природна форма соціальної організації. Крім цього, гуманісти звернули увагу на історичне джерело, започаткувавши елементарну історичну критику джерел. Історики епохи Ренесансу помітили залежність суспільної ідеології від характеру історичної епохи.

Поряд з цим історична думка Ренесансу зберегла переважно тісний зв’язок з теологічними концепціями історії. Теологія зумовлювала завершене бачення світової еволюції людства. Через це теологія зберегла свої позиції у сфері гуманітарного знання, а гуманісти не наважились остаточно порвати з християнською моделлю світобудови.

ЛЕКЦІЯ 6. Історична думка Західної Європи в ХVІІ ст.

Наукова революція і формування раціонального світогляду. Головні риси європейської історіографії ХVІІ ст. Концепція Жана Боссюе. Ерудитська школа. Конгрегація св. Мавра і «мавристи». Творчість Жана Мабільона. Наукова діяльність єзуїтів. Творчість Жана Болланда і «болландистів». «Соціальна фізика» і її значення для розвитку історичної думки. Механістична модель суспільства. Творчість Томаса Гоббса і Гуго Гроція.

Європейський гуманізм відкрив двері Новому часові. Здобуття духовної свободи, секуляризація гуманітарного знання і природничих наук підготували ґрунт для грандіозного перевороту в світогляді європейців. Надзвичайно інтенсивно розвиваються природничі науки. Європа увійшла у ХVІІ ст. з іменами Галілея і Бекона, а наприкінці століття в науці вже панує Ісаак Ньютон. І хоча гуманісти Ренесансу рішуче порвали з теологічною спадщиною, все ж, над ними тяжів авторитет античності, зумовлюючи наслідування античних зразків мистецтва, філософії і науки. І тільки у ХVІІ ст. відбувається самостійний прогрес природознавства, яким було закладено основи для інтенсивного становлення справжньої науки.

Суттєво змінилося й суспільне життя в Європі. Швидке розширення простору проживання у результаті географічних відкриттів, інтенсифікація соціальних процесів – грандіозні рухи Реформації і Контрреформації, революції в Нідерландах, Англії, Україні, загальноєвропейська війна 1618 – 1648 рр. зумовили науковий інтерес до динамічних аспектів буття природи і людини. Соціальний час ніби «стискається», наповнюючись калейдоскопом подій.

У ХVІІ ст. розпочалася «наукова революція» – швидкі і якісні зміни в сфері вивчення довколишнього світу, яке відтепер стає на міцний ґрунт експериментального дослідження і раціонального філософського осмислення. «Наукова революція» вже міститься у відкритті Коперником геліоцентричності всесвіту («Про обертання небесних тіл» 1543 р.), у застосуванні телескопа Галілеєм для вивчення космічних об’єктів, у формулюванні законів руху планет Йоганном Кеплером. Англієць Гарвей відкрив циркулювання крові в людському організмі, Ньютон відкрив закон земного тяжіння. Саме Ньютон узагальнив здобутки «наукової революції» у своїй фундаментальній праці «Математичні начала натуральної філософії». У Європі відбувається формування першої наукової картини світу, яка базується на законах механіки.

«Наукова революція» виявилась не тільки у грандіозних відкриттях природничих наук. Вона забезпечила і новий спосіб осмислення буття світу і людини. Мова йде про раціональне мислення – розумову систематизацію результатів чуттєво-досвідного пізнання. Можна виділити низку відмітних рис раціонального пізнання: 1) час і простір мають абсолютний характер, предмети існують, явища дійсності відбуваються винятково у просторі і часі; 2) рух є способом існування і взаємодії всіх об’єктів буття; 3) все, що відбувається у світі має свою причину і наслідок.

«Наукова революція» поставила питання про спосіб пізнання, який перетворився у струнку систему дослідження, виявлення знань, перевірку і доведення істинності отриманої інформації. Тому науковий дослід, експеримент виступає важливою ознакою інтелектуальної активності Нового часу.

Питання «методу пізнання» активно розроблялося двома найвідомішими інтелектуалами доби Френсісом Беконом і Рене Декартом. У своїй праці «Велике відновлення наук» – «Новий Органон» Бекон обґрунтував індуктивний метод пізнання довколишнього світу природничими науками і філософією. Народження знання йде від чуттєвого досвіду, поступово переходячи на вищий рівень і завершується філософським узагальненням і систематизацією. Без емпіричного досвіду, який дає науковцю дослід і експеримент, повноцінного знання бути не може. Щоправда, Бекон не виявляє оптимізму у зв’язку з можливостями пізнання суспільства. На його думку, суспільні зміни надзвичайно повільні і непомітні. Головними чинниками суспільних змін Бекон вважав моральність і освіченість суспільної еліти, яка спрямовує суспільні процеси. Тобто, його історичні погляди мало чим відрізнялися від попередньої гуманістичної традиції.

Дещо інакше підійшов до вирішення проблеми методу пізнання Декарт. Знання формується, передусім людським мисленням. «Розумова конструкція» започатковує процес пізнання, а емпірична перевірка – це важливий, але другорядний компонент процесу осмислення буття. Такий рух думки називається дедукція. Однак, дедуктивний метод, на думку Декарта, можливий лише у філософії, математиці, фізиці і метафізиці. Картезій не відносить історію до наук, які здатні давати достовірне знання.

Природознавство ХVІІ ст. набуло статусу повноцінної науки через застосування експерименту і можливість перевірки достовірності результатів пізнання. Теологія тут була зайвою і залишилася на периферії інтелектуальної активності епохи.

Нова модель світу взяла собі за основу механістичну натурфілософію, яка містила низку важливих ознак. На перше місце можна поставити уявлення про нероздільність духовного світу людини і її емпірично-досвідної активності. До цієї ідеї варто додати й чітку орієнтацію на об’єктивність довколишнього світу. Середньовічні уявлення про Бога як центр світобудови замінюються концепціями деїзму чи пантеїзму. Важливим у новій концепції світу був принцип підпорядкованості буття природи і людини всезагальним законам, передусім законам механіки. Методами пізнання визнавалися універсальні дедуктивно-індуктивні методи. Завершувались головні ідеї механістичної натурфілософії визнанням універсальності причинно-наслідкових зв’язків, які є ідентичними і для природного і для соціального буття.

Якщо у сфері природничих наук відбувалися грандіозні відкриття, що вселяли оптимізм і райдужні перспективи майбутнього, то в галузі пізнання суспільства намітились прямо протилежні тенденції. Французький мислитель Монтень оприлюднив свої скептичні міркування щодо можливостей людського пізнання і сподівань на людський розум. Людина принципово не здатна пізнати не тільки природній світ, але й соціальне середовище. Монтень для підтвердження своїх міркувань наводить яскраві приклади релігійних війн, коли люди, які вірують в одного Бога, здатні різати і вбивати лише за те, що спосіб вірування має певні відмінності. Контраст між безоглядним оптимізмом вчених-натуралістів і глибоким песимізмом окремих представників гуманітарної сфери знань повністю відповідає світосприйняттю епохи Бароко.

Бароковим конрастом виглядає історична концепція Жана Бені Боссюе (1627 – 1704 рр.). Цей священик, доктор теології і вихователь спадкоємця Людовіка ХІV спробував дати власне бачення історії людства у своїй фундаментальній праці «Міркування про всесвітню історію». Тут він виклав історію від моменту створення світу і до епохи Карла Великого.

Для розуміння історичних поглядів Боссюе важливими є його політичні переконання. Мислитель намагається поєднати «Святе письмо» з новими теоріями суспільного договору, додержавного стану існування людей. Люди, за Боссюе, покликані жити з собі подібними, але це покликання випливає не з природних потреб, а з вимог релігії любити Бога і ближнього. Незважаючи на те, що люди всі є дітьми Отця Небесного, їм є велика вигода об’єднуватися в колективи і спільноти.

Першопочаткова гармонія спільного проживання людей була зруйнована, згідно з Боссюе, гріхопадінням. Гріхопадіння викликало негативні пристрасті людей: егоїзм, жадобу наживи, агресію, ненависть. Все це зумовило конфлікти і сутички між людьми. Зростання чисельності людей підштовхнуло їх до розселення на землі, через що з’являються окремі народи, представники яких мають більш тісніші зв’язки між собою ніж зв’язки, що охоплюють все людство. Ці окремі народи потребують єдиного організаційного центру, яким і виступає влада, що здатна втихомирити егоїстичні пристрасті і зміцнити зв’язки між людьми. Люди відмовляються від своєї необмеженої свободи і передають частину власних повноважень правителю-монарху. Влада упорядковує співжиття людей, встановлює власність, визначає обсяг прав. Така органічна влада, що виникає з вічних потреб людини є вічною і незмінною. Вона має Божественне походження. Влада є результатом вільної згоди між людьми і, водночас походить від Бога. Її зміст є відбитком Божественної влади. Бог є Царем Небесним. За цим зразком складається батьківська, патріархальна влада в родині. Великі спільноти людей, що звикли до родинної патріархальної, батьківської влади здатні підкоритися правителям-монархам, які заміняють їм батьків. Щоправда, іноді влада монарха виникає у результаті завоювання, але за умови тривалого і правильного користування владою на користь людей, така влада стає легітимною і народ її визнає. Звідси виходить, що право сили набуває ознаки природного права. Монархічна влада є найбільш схожою до Божественної влади, найбільш первісною за своїм походженням і найбільш природною. Вона є також найсильнішою через свою схожість з владою батька в родині і тому здатна усувати всіляку ворожнечу між членами спільноти. Боссюе вважає монарха намісником Бога на землі і представником батьківської влади, який повинен дбати про свій народ-родину. Тиран піклується про свою власну вигоду, а монарх про увесь народ. Якщо ж за правління монарха виникають якісь зловживання, то їм на перешкоді повинна стати Церква. Кожне царство, як стверджує Боссюе, підпорядковується вищому царству – Царству Небесному. А справжній монарх повинен жити зі страхом перед Богом.

Піддані повинні беззастережно підкорятися монархові і любити його як люблять суспільне благо і своє власне життя. Підкорятися слід не тільки доброму, але й злому монархові. Не можна чинити правителеві ніякого опору ні активного, ні пасивного. І тільки тоді можна піднятися проти монарха, коли він чинить щось протилежне Богові, чи «Святому письму». Отож, тут можна помітити пристосування автором здобутків раціоналістичної теорії походження влади з традиційними середньовічними уявленнями про основи суспільного життя.

Історична праця Боссюе «Міркування про всесвітню історію» має цілком дидактичний характер, оскільки була написана для дофіна, якому належало замінити на престолі Людовіка ХІV. Дофін дізнається з цього твору, що королі виступають знаряддям Божественного Провидіння. Звідси їх головний обов’язок – піклуватися про церкву, опікуватися католицизмом, боротися з єретиками. У цій роботі Боссюе доводить, що імперська традиція перейшла від Карла Великого не до імператорів Священної Римської імперії, а до Французької монархії.

У «Міркуваннях» Боссюе розгортає дві історії – історію імперій і історію релігій, оскільки, на його думку, вся історія людства пов’язана з релігією і державою. Насамперед, Боссюе у своїй праці не визнає поширену періодизацію світової історії, яку обґрунтував Христофор Целларіус – антична епоха, середні віки і Новий час. Боссюе поділяє всесвітню історію на «епохи»: 4004 р. до н.е. з’являється Адам і започатковує свою «епоху»; 2348 р. до н.е. Ной відкриває «епоху» потопу; призвання Богом Авраама сталося 1921 р. до н.е., а це – новий етап; далі, нову «епоху» відкриває Мойсей; потім наступає нова «епоха» після взяття греками Трої у 1184 р. до н.е.; наступна «епоха» – вік Соломона і будівництво єрусалимського храму; сьома «епоха» – період Ромула і заснування Риму; восьма «епоха» – звільнення євреїв з вавілонського полону; дев’ята «епоха» – роки зруйнування Карфагена Сціпіоном Африканським; десята «епоха» – народження Ісуса Христа; одинадцята «епоха» – роки утвердження християнства за правління Константина і дванадцята «епоха» – заснування імперії Карлом Великим.

Спираючись на таку періодизацію, Боссюе називає давньою історією час від створення світу до кінця правління імператора Карла Великого. Час же від правління Карла Великого і до ХVІІ ст. Боссюе називає Новим часом. Тобто, з його концепції всесвітньої історії повністю випадають середні віки. Новим в історіографії всесвітньої історії можна назвати впровадження французьким істориком поділу історичного часу на віки світу. У нього їх цілих сім: 1) від Адама до Ноя, 2) від Ноя до Авраама, 3) від Авраама до Мойсея, 4) від Мойсея до Соломона, 5) від Соломона до повернення євреїв із вавілонського полону, 6) від повернення євреїв з вавілонського полону до народження Ісуса Христа, 7) останній вік світу – час після народження Христа.

Боссюе намагається довести, що Римська імперія була передана франкам, а франки в уявленні історика – це французи. Отож, виходить, що французька монархія є найбільш старовинною і найбільш благородною із усіх, які існують у світі.

Друга частина «Міркуваннь про всесвітню історію» присвячена історії релігії. На думку Боссюе, католицька віра існувала від самого створення світу і до його часу – понтифікату Інокентія ХІ. Навіть до Різдва Христового існувала все та ж католицька церква і релігія, хоча в Божественному одкровенні Аврааму, Мойсею та іншим біблейським героям вона не була дана повною мірою. Всі відхилення від істинної віри приводили до загибелі відступників.

У третій частина праці історик оповідає про імперії, спираючись на середньовічні теорії «чотирьох монархій». Всі чотири імперії були створені Богом для покарання або врятування «божого народу» – євреїв. Римська імперія створена Богом для поширення християнства. Падіння Риму, за Боссюе, було зумовлене не тільки язичництвом і гонінням на християн, але й занадто пристрасним прагненням громадян імперії до свободи. Такими були погляди Боссюе на історію в століття інтенсивного розвитку науки і природничих знань. Тут неважко помітити суттєвий відхід від здобутків істориків-гуманістів.

Але історіографія Нового часу має й інші приклади. Наукові здобутки епохи прямо чи опосередковано торкнулися й історіописання. У цей час в Європі утверджуються дві лінії розвитку історії. Одна виражається в інтенсифікації збирання і систематизації історичних джерел, а інша – зосереджується на критиці зібраного матеріалу.У цьому столітті інтенсивно розвиваються допоміжні історичні дисципліни: хронологія, палеографія, дипломатика, епіграфіка, лексикографія, філологія.

Відомо, що для гуманістів-істориків важливим було добитися белетристичної красивості історичного твору, щоб він міг впливати на почуття і думку читача. Іноді для підтвердження своїх історичних картин гуманісти використовували історичні документи. Посилатися на справжні історичні документи було властивим і учасникам міжцерковної полеміки у ХVІ ст. У ХVІІ ст. цитувати історичні документи стало загальноприйнятим, особливо у творчості істориків – ерудитів. Для цього історики ХVІІ ст. зосередилися не тільки на збиранні джерел, але й на їх публікації. Упродовж цього часу було зібрано і опубліковано велетенські збірки документів.

Поиск по сайту: