Світова історична наука у ХХ ст. 4 страница

Оригінальні ідеї щодо історичного процесу запропонував видатний філософ-екзистенціаліст Карл Ясперс (1883 – 1969 рр.). Він вважав, що людина як особистість є творцем історії і здатна її пізнавати завдяки тому, що вона перебуває в трансцендентному зв’язку з Божественним Абсолютом. Людина є відкритою до буття і перебуває постійно в ситуації незавершеності свого шляху до свободи. Відкритість до буття сприяє тому, що в людині органічно поєднуються раціональне і ірраціональне начало. Раціональне в людині формується в «розум», а ірраціональне – в «екзистенцію». «Екзистенція» виступає в людині як відкритість до Божественного буття, вираженням якого є ірраціональне прагнення свободи. Свобода ж, за Ясперсом, – це постійне протистояння тому зовнішньому, що підпорядковує людину.

Ясперс належав до числа філософів, які бачили смисл в історії. Для нього смисл історії полягав у процесі гуманізації людини, у її прагненні до свободи і відкритті буття в людині. На думку Ясперса, у цьому полягає єдність історії людства, яке, як і окрема людина, тяжіє до свободи.

Людина є історичною істотою і постійно перебуває у взаємозв’язках, «комунікації» з іншими людьми, які також прагнуть істини і свободи. Якщо «комунікація» зближує людей у їхньому прагненні свободи, то люди краще розуміють, що їхнє буття має спрямованість до Божественного Абсолюту. Ясперс у зв’язку з цим писав: «Бути людиною, значить бути вільним, стати справжньою людиною – це зміст історії».

Історичний процес для Ясперса – це розгортання історико-культурних традицій, які об’єднані філософською вірою у їх смисл. Всесвітня історія в інтерпретації філософа є послідовна зміна чотирьох великих періодів: «передісторії», «епоха великих культур», «вісьовий час», «епоха науково-технічного прогресу». «Передісторія» містила у собі антропогенез, формування біологічних основ людського існування. Для цього етапу характерною була відсутність історичної традиції. За Ясперсом, історичний процес можна простежити десь від ІV тис. до н.е., коли починають формуватится великі культури в Єгипті, Месопотамії, Китаї, Індії. У цей час починає утверджуватися історична свідомість у результаті комунікації поколінь. Наступний історичний період у концепції Ясперса, є найважливішим. Філософ назвав його «вісьовий час» (800 – 200 рр. до н.е.). У ці роки відбувся колосальний переворот у духовному житті всіх розвинених культур. Людина у цей час усвідомила цілісність і унікальність свого буття, відособленість від світу і свою безпорадність перед ним. У результаті народилась «філософська віра», яка дала людству поняття Абсолюту і інші ключові філософські категорії. «Філософська віра», яка панує упродовж наступного історичного періоду у формі діалектичної єдності віри і науки, спрямовує історичний процес до глобальної мети – пізнання й усвідомлення свободи.

У всі часи, починаючи від Античності, злободенні політичні інтереси впливали на історіописання. Щоправда, інтенсивність цього впливу була неоднаковою. Найбільший вплив політики на історіографію спостерігається за тоталітарних режимів, які утвердилися в Європі у ХХ ст. Тоталітарні режими перетворили історичну науку на «служанку ідеології», тобто, фактично, ліквідували науковий статус історії. Своєрідним «еталоном» політико-ідеологічного використання історичної науки стала Країна Рад – СРСР і нацистська Німеччина.

Відразу після встановлення радянської влади в Росії новий уряд заснував низку науково-історичних центрів. У Петрограді у 1919 р. створено державна академія історії матеріальної культури (ДАІМК). У Москві в 1921 р. було відкрито Інститут історії. Він був однією із п’яти установ, які об’єдналися в Російську асоціацію науково-дослідних інститутів суспільних наук (РЛНДСН). Інститут історії підпорядковувався безпосередньо Народному комісаріату освіти. У 1927 р. створюється філія Інституту в Ленінграді. У 1926 р. комуністи заснували історико-археографічну комісію, завданням якої було збирати, систематизувати і публікувати пам’ятки російської історії. При Комуністичній академії з 1926 р. було створено Товариство істориків-марксистів. Наукові праці Товариства оприлюднювалися в журналі «Історик-марксист». У середній школі в СРСР у цей час замість предмету історія запровадили нову дисципліну – суспільствознавство. В усіх вищих навчальних закладах комуністи ліквідували історичні факультети, а ранні періоди історії взагалі заборонялося викладати.

На рубежі 20-30-х рр. у СРСР тривали безкінечні і безплідні ідеологічні суперечки щодо сутності і характеру суспільно-економічних формацій. У суперечки втягнулися всі без винятку фахові історики. Але незабаром втручання партійно-урядової машини СРСР у діяльність історичних установ стало тотальним. Всілякі дискусії навколо проблем марксистської теорії суспільного процесу заборонялися. Бачення минулого для істориків формували Постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б). Наприклад, у Постанові ЦК ВКП(б) «Про постановку партійної пропаганди у зв’язку з випуском «Короткого курсу історії ВКП(б)» у 1938 р. йшлося про «антимарксистські спотворення» «історичної школи М.Н. Покровського». Ця Постанова ознаменувала остаточне придушення всіх осередків історичної науки і підпорядкування фахових істориків ідеологічним потребам партійно-ідеологічної системи. Було остаточно ліквідовано всяку альтернативу марксизмові і навіть наукові пошуки в рамках марксистської парадигми історичного процесу були заборонені.

З 1934 р. партійно-урядове керівництво СРСР перебудувало систему викладання історії в школах. Режим вирішив відновити історичні факультети у вищих навчальних закладах. Незабаром, для пильнішого контролю, всі історичні установи союзних республік були реорганізовані і увійшли до складу Академії наук СРСР. Кожен історик відтепер опинився під наглядом партійно-урядового керівництва. Наукові пошуки фахового історика мали слугувати підтвердженню головних положень класиків марксизму-ленінізму і бачення минулого країни, яке запропонував у своєму «Короткому курсі історії ВКП(б)» Сталін.

Такого ж роду процеси спостерігалися і в іншій тоталітарній країні – нацистській Німеччині. Тут на перший план в соціально-гуманітарних науках вийшли теорії раси в нацистській інтерпретації. Істориків спонукали до формування расистських історичних концепцій, оскільки расизм набув статусу офіційної ідеології. У 30-х рр. в Німеччині публікуються такі монографії як «Німецька історія як доля раси», «Історія як боротьба рас», «Основи расової і територіальної історії німецького народу», «Всесвітня історія на расовій основі» тощо. Опублікувати історичну працю, яка виходила б за межі расової ідеології в цей час в Німеччині стало неможливим.

Варто зазначити, що й протистояння двох систем (соціалізму і капіталізму) після Другої світової війни також негативно вплинуло на розвиток історичної науки як в СРСР, так і в США. Радянські історики намагалися показати «звіриний оскал світового жандарма і його ідеологічних прихвоснів», а американські дослідники писали про «людиноненависницьку практику радянського комунізму». Обидві сторони ідеологічного протистояння, звичайно ж, мали багато приводів для такого роду публікацій. Але в цій боротьбі повністю ігнорувалася головна наукова мета – встановити істину.

Отож, упродовж першої половини ХХ ст. історія пережила непростий етап свого розвитку, коли її науковий статус був суттєво знижений як унаслідок внутрішніх наукових дискусій, так і під тиском зовнішніх, політичних обставин. Однак і в цих умовах поступово почав формуватися потужний методологічний прорив, який повною мірою виявив себе в «новій історичній науці».

ЛЕКЦІЯ 14. Історична школа «Анналів»

Передумови формування парадигми школи «Анналів». Теорія історичного пізнання першого покоління школи. Нове розуміння історичного факту і принципів роботи з джерелами. Творчість Марка Блока і Люсьєна Февра. Друге покоління школи «Анналів». Теорія історичного часу Фернана Броделя. Третє покоління школи «Анналів». Історична антропологія і диференціація предмету дослідження.

Школа «Анналів», або «Нова історична наука» виникла у французькій історіографії в 20-30-х роках ХХ ст. Фундаторами нового напряму були видатні історики Марк Блок (1886 – 1944 рр.) і Люсьєн Февр (1878 – 1956). У 1929 р. вони заснували науковий журнал «Аннали» (1929 – 1939 рр.), який упродовж ХХ століття неодноразово змінював свою назву: «Аннали соціальної та економічної історії» (1939 – 1941 рр.), «Аннали соціальної історії» (1941 – 1945 рр.), «Аннали. Економіки. Суспільства. Цивілізації» (1945 – 1994 рр.), «Аннали. Історія, соціальні науки» (з 1994 р.). Навколо журналу групувалися всі найавторитетніші французькі дослідники.

Внесок істориків школи «Анналів» у світову історичну науку сьогодні означають терміном «коперніканська революція в історії». Суть цієї революції полягала у заміні класичної «історії-оповіді» на «історію-проблему» і створенні «тотальної історії», тобто, історії, для якої всі соціальні зв’язки (економічні, політичні, соціальні, культурні) є однаково важливими. У результаті, виникла нова методологічна парадигма, яка була найвпливовішою упродовж усього ХХ ст. і навіть на початку ХХІ ст. вплив її відчувається в багатьох національних історичних школах. Представники школи «Анналів» завершили суперечки про науковий статус історії, яка тривала упродовж першої половини ХХ ст., на користь історії. Вони упевнено і талановито довели науковий характер історичного пізнання, розробили цілу низку оригінальних теоретико-методологічних засад проведення історичного дослідження. Оскільки, для «анналістів» власна методологічна концепція ніколи не була догмою, а лиш фундаментом для подальшого удосконалення, упродовж ХХ ст. відбулась поступова зміна головних теоретичних підходів. У звязку з цим розвиток школи «Анналів» можна розглядати як зміну «поколінь» істориків, які утверджували власні підходи до історичного дослідження. Перший етап еволюції школи, «перше покоління» – це період 1929 – 1945 рр.; другий етап, «друге покоління» – 1945 – 1968 рр.; третій етап, «третє покоління» – 1968 – кінець 1980-х рр.

Розробка методологічних засад, з яких розпочинається школа «Анналів», належить науковцям-засновникам чи, «першому поколінню» школи – французьким історикам Марку Блоку і Люсьєну Февру. Нові методологічні принципи історичного дослідження викладені ними у знаменитих працях «Апологія історії або ремесло історика» і «Бої за історію».

Засновники школи вказали на неспроможність позитивістського підходу до вивчення минулого суспільства. Вони піддали також жорсткій критиці неокантіанців за їх прагнення тлумачити колишні події винятково через призму людської свідомості. Блок і Февр вважали, що в центрі дослідницької уваги має бути не діяльність «великих людей», не політична подія, а все суспільство в його цілісності і його приховані глибинні структури, які існують упродовж тривалих відрізків часу. Для такого всеохоплюючого дослідження історикові слід було, на переконання «анналістів», залучати результати, отримані іншими науками: політологією, соціологією, етнологією, географією. Марк Блок, формуючи свою концепцію історичного пізнання, спирався на ідеї соціології Еміля Дюркгейма, теорію історичного синтезу Анрі Берра, принципи історичної соціології Карла Маркса, здобутки економічної соціології Франсуа Сіміана, напрацювання «географії людини» Поля Відаля де Ла Блаша та інших. Новий підхід до вивчення минулого потребував також і нового ставлення дослідника до історичного джерела.

Удосконалену систему роботи історика з джерелами Блок подає у своїй «Апології історії». Оскільки писемність існувала нетривалий час і писемних джерел недостатньо для реконструкції минулого, фундатори «Анналів» залучають здобутки археології, історії техніки, мови, господарські документи і звертають увагу на масові писемні джерела (проповіді, житія святих тощо). Але ці джерела, на їх думку, слід залучати не для створення окремих історій побуту, економіки, релігії, а для комплексного синтетичного описання. У рамках класичної історіографії вважалось достатнім провести критичне вивчення джерела, відділити істинне від неістинного, а все, про що джерело свідчило непрямо, відкидалось і не включалося в предмет дослідження. Блок і Февр запропонували інший підхід: джерело залишатиметься німим до тих пір, доки дослідник не сформулює належні для джерела питання. Так, на думку анналістів, навіть завідомо сфальсифікований документ, який не проливає світло на якусь подію, може дати багато інформації, коли перед ним поставити питання: «А для чого сфальсифіковано документ?» Розгляд підробленого документу з такої точки зору розкриває суттєві риси свідомості суспільства в даний історичний період. Отож, в даному випадку, мова йде про те, що історична наука сама певним чином конструює свій об’єкт і дослідження з прямолінійного пошуку фактів перетворюється в «діалог» з минулим. Всі ці нові теоретичні здобутки французьких істориків отримали назву «доктрина «Анналів».

Прагнення застосувати принципи «тотального опису» зумовило постановку школою «Анналів» проблем масових уявлень, ментальності, історичності свідомості, зміни установок і систем цінностей з плином часу.

Від самого початку виникнення школи «Анналів» в її рамках існують, тісно взаємодіючи, дві лінії: «лінія Блока», яка більше орієнтується на соціальну історію і «лінія Февра», для якої більш актуальним є вивчення цивілізацій. На першому етапі еволюції школи в центрі наукової уваги її фундаторів була історія ментальності, «людський фактор в історії». Згодом, на другому етапі французькі історики зосереджуються на структурах: економічних, географічних, політичних, етнічних, на «повільних» змінах в історії, на кількісних методах в історичному дослідженні. Всі ці компоненти історичної науки можна виявити в головного представника другого етапу еволюції школи Фернана Броделя. Для третього етапу еволюції школи характерним є повернення до ідей «ранньої школи», тобто, до вивчення людини як суб’єкта в його соціокультурній обумовленості. Але наприкінці 80-х років ХХ ст. намітилась криза в розвитку школи «Анналів». На цьому етапі представники «третього покоління» зосереджуються на дослідженні глибинних малорухомих структур, а подієва історія залишається на узбіччі широкого шляху еволюції авторитетної наукової течії. Вивчаючи масові явища, «молодші» анналісти ігнорують в історичному процесі особистість. Щоб уникнути повної втрати школою свого унікального і неповторного дослідницького характеру, лідери наукової групи постановили зблизити історію з історичною антропологією, політологією, економікою.

У своїй «Апології історії» Марк Блок здійснив продуктивну спробу об’єднати пізнавальні можливості різних соціологічних концепцій. В роботі історик дав свою знамениту дефініцію предмету історії. Для нього історія – це наука про людей у часі. А предметом і об’єктом цієї науки виступає людина в соціальному середовищі. Соціальне ж середовище, або суспільство для Блока – це складна система, всі елементи якої – матеріальні умови життя, соціальні структури, духовне життя – перебувають у постійній взаємодії. Життя суспільства – це історичний процес, який є повільним і в якому діють різні фактори у той або іншим момент історичного часу.

Визнаючи розмаїття чинників історичного процесу, фундатор школи «Анналів» вказує на один із них, який діє постійно і синтезує у собі певною мірою всі інші. Це – колективні уявлення, або суспільна свідомість, яку Марк Блок називає в своїй книзі «пам’яттю». Згодом, колега Блока Люсьєн Февр розвинув і поглибив це фундаментальне поняття історичної теорії «ранньої школи», увівши в науковий обіг категорію «ментальності». Ментальність, для анналістів – це колективна свідомість, яка є властивою для більшості населення. Ментальність можна вважати синтезом індивідуального і колективного, історичного і сучасного, матеріального і духовного, психологічного і біологічного. Ментальність для представників школи визначає дії соціальних груп і окремих індивідів і саме через неї можна осмислити зміст історичних явищ. Водночас, сама ментальність є продуктом історичного розвитку, взаємодії суспільства з довкіллям у процесі соціального життя. Першим прикладом дослідження ментальності в історичній науці можна вважати монографію Марка Блока «Королі-чудотворці. Розвідка про надприродний характер приписуваний королівській владі, зокрема у Франції та Англії». В ній Блок з допомогою даних етнології про ритуали і забобони і психології з її поясненням реакції пересічної людини на «диво» показав уявлення простих людей епохи Середньовіччя про сакральний характер королівської влади. Середньовічний селянин був упевнений, що один дотик руки короля до хворого золотухою приносить зцілення.

Засновники школи розглядали завдання історії як вивчення усіх аспектів життя спільнот у минулому, не обмежуючись політикою, економікою і культурою. Для цього, на їх думку, слід залучати всі джерела – тексти, артефакти, легенди, епос і т.п. Але для того, щоб ґрунтовно вивчити масові явища, необхідно тісно співпрацювати з іншими науками, у тому числі й з природничими, зокрема з математикою. Такий підхід, за Блоком і Февром, дає можливість реконструювати причинно-наслідкові зв’язки між історичними подіями і означити відповідні «ритми» суспільного поступу. Зокрема, в книзі Блока «Характерні риси французької аграрної історії» ми бачимо як автор розробляє проблему, аналізуючи такі її аспекти: процес землеробського освоєння території, типи общинних порядків, історія сеньйорії, історія селянства, взаємодія між феодалами і селянами, знаряддя праці, форма полів, правовий статус різних верств селян і т.д. Для результативного опрацювання вказаних сюжетів історик повинен тісно взаємодіяти з такими галузями знань, як ґрунтознавство, юриспруденція, соціологія, агрономія, технологія, психологія, етнологія.

Якщо Блок більш схильним був досліджувати соціально-економічні явища, то його колега Февр зосередився на вивченні явищ духовного характеру. Про це говорять заголовки його основних книг: «Доля: Мартін Лютер», «Проблема невірування у ХVІ ст.: релігія Рабле». Люсьєн Февр досліджував світогляд людей, які жили в минулі епохи і дійшов висновку, що у своїх діях історичні особистості і пересічні люди керувалися усталеними у відповідний момент часу стереотипами бачення світу й людини в ньому. Але й свідомість та світобачення людей, згідно з Февром, є продуктом розвитку різних аспектів соціального життя.

Внеском Люсьєна Февра в теорію історії школи «Анналів» є його вчення про ментальність. Історик тлумачить ментальність як здатність свідомості сприймати і пояснювати світ. Ментальність індивіда чи спільноти органічно поєднує філософські, релігійні, наукові, естетичні, моральні уявлення з психологією, емоціями, почуттями, звичками і традиціями. Февр доводив, що ментальність формується як «матриця культури, традицій, мови, способу життя, релігії, а виявляється у реакціях і поведінці людини і групи». Вказані фактори становлення ментальності, на думку вченого, піддаються вивченню іншими науками, які тісно взаємодіють з історією. Суміжні науки допомагають дослідникові здобути нову інформацію з історичних джерел.

Люсьєнові Февру належить ідея «тотальної історії», яка була більш ґрунтовно розроблена у творчості анналістів «другого покоління». «Тотальна історія», за Февром, – це всебічне дослідження життя людей у просторі і часі. Таке дослідження дає не «площинне» а «голографічне» зображення минулого, тобто зображає людське життя у всіх його вимірах.

Вже фундатори школи «Анналів» спробували утвердити погляд на історію як постійну зміну історичних картин світу, як діалог з людьми минулого, як прагнення побачити минулу дійсність очима людей які жили в тій дійсності.

Після закінчення Другої світової війни, яка справила колосальний вплив на духовне життя Франції, прапор школи «Анналів» з рук Люсьєна Февра підхопив Фернан Бродель (1902 – 1985 рр.). Він набув популярності в науковому світі розробкою «глобальної» і «структурної» історії. З 1956 р. він обійняв посаду головного редактора часопису «Аннали» і очолив VІ Секцію Практичної школи вищих студій. Головні праці історика – «Середземне море і середземноморський світ в епоху Філіпа ІІ» і «Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм ХV – ХVІІІ стст.» в 3-х томах.

Категорію «глобальна історія» Бродель розглядав з позицій співвідношення між загальним і особливим. Суспільство в усій сукупності його характеристик, в його цілісності і в тому, яким воно є на даний момент часу, на думку вченого, вже ніколи не повториться. Це суспільство виступає відповідною часовою урівноваженістю, але абсолютно унікальною. Водночас, у суспільному житті спостерігаються й повторювані явища, як, наприклад у військових баталіях, які в часі розділяються сотнями років, можна виявити чимало спільного: система озброєння, тактика, поведінка полководців чи воїнів. «Глобальність» для Броделя – це відтворення дійсності у всьому її конкретному розмаїтті. Історик вважав, що «глобальна» історія – це історія, яка мала охопити всі прояви людської діяльності і виявити цивілізаційну (культурну) природу людського буття у часі і просторі. Категорія «глобальної» історії означала також рішучий розрив з «європоцентризом». Бродель зазначав: «Нема більше особливої європейської історії, як нема в дійсності й особливої історії Азії чи ісламського світу. Є тільки світова історія, яка розглядається з позицій Середземномор’я, або Європи, або ж Азії, то з позицій великих і складних регіонів і хитромудрих зв’язків ісламу…». Запровадження категорії «глобальної» історії було викликане прагненням Фернана Броделя зберегти «єдність історії», яка зумовлюється єдністю життя. Єдність історії в інтерпретації науковця полягає в єдності в часі – від початку історії людства і до наших днів, в єдності простору – все людство, що живе на землі, а також у всезагальності, тобто усій повноті охоплення всіх видів суспільного життя.

Звичайно, одна історія не в силах охопити всі аспекти людського буття в минулому. Звідси й прагнення французьким вченим надати історії форми «синтезу», чи «оркестру» всіх соціальних і гуманітарних наук.

«Глобальна» історія, за Броделем, має три взаємозв’язані аспекти: 1) історична дійсність «ешелонована в глибину», тобто, вона має різні пласти, щаблі, має низку рівнів, ярусів; 2) однією з форм існування цієї ешелонованої в глибину історичної дійсності є єдиний соціальний час, який втілюється, у залежності від глибини залягання пластів дійсності, в різні за своєю тривалістю ритми; 3) історію людства можна уявити і пізнати лиш у тому випадку, якщо її розглядати одночасно через призму часового і просторового аспектів. Просторовий аспект, за Броделем, це внутрішня логіка соціального простору, яка втілюється в різноманітні форми історичної дійсності, найвищою з яких є цивілізація.

Отож, реконструювати минуле, на думку вченого, можна з допомогою синхронного вивчення соціальних структур, розробляючи їх моделі. Послідовники і учні Фернана Броделя розробили економічні, політичні, соціальні, культурні суспільні структури в різноманітних проявах і поєднаннях: географічних, етнічних, психологічних, ментальних і т.п.

Принцип «тотальної історії» в інтерпретації Броделя та його учнів означав заперечення загальноприйнятої позитивістської схеми історичного розвитку суспільства як спільноти, що рухається в напрямку прогресу після критичної точки на рубежі ХІХ – ХХ стст. Тоді, згідно з позитивістським баченням, в найрозвиненіших країнах утвердився капіталізм – суспільно-політична система, що базувалася на ринку і конкуренції. «Тотальна історія» передбачає більш гнучкіше, ймовірнісне розуміння розвитку людських суспільств. Перехід від одного стану суспільства до іншого, від однієї форми суспільного буття до іншої не є абсолютно необхідним, але більш чи менш ймовірнісним, тобто, таким, що допускає різні варіанти продовження. Такий підхід заперечує марксистські уявлення про суспільний розвиток як причинно-наслідковий, підпорядкований універсальним законам і передвизначений «ієрархією факторів», що спрямовують історичний процес. Для «тотальної історії» властивим є більший ніж в історичному матеріалізмі релятивізм і прагнення віднайти в кожному конкретному випадку головні і другорядні чинники і визнання постійної змінюваності ієрархії чинників.

Фернан Бродель змінив предмет історичної науки, увівши нові просторово-часові межі об’єкта і суб’єкта історичного дослідження. Але методи отримання об’єктивних знань про минуле історик зберіг, незважаючи на те, що вони залишалися в своїй основі позитивістськими. Історична наука отримала від Броделя нову методологію синтезу соціальних наук на основі виділення ним структур соціального часу. В класичній історичній традиції панувало дослідження, яке вибудовувалось довкола конкретних подій у часі, таких як історія політичних революцій (наприклад, Жовтнева революція в Росії), історії війни (Тридцятилітня війна) або навколо великих історичних періодів (історія Нового часу). Часто таке дослідження спрямовувалось на певне просторово-історичне утворення, наприклад, державу (історія Візантії), на релігійний рух (історія християнства) або соціально-економічну формацію (історія античності). На думку Броделя, традиційна історіографія, яка базується на описанні історичних подій, що так чи інакше прямо пов’язані з політичною історією і вимірюються відносно стислими хронологічними рамками, вже вичерпала себе. У свою дослідницьку методологію французький вчений вводить поняття «часу великих тривалостей». За допомогою цього поняття Бродель суттєво уточнює предмет історичного дослідження. Відтепер предметом історичного дослідження стають демографічні прогресії, зміни економічних і соціальних кон’юнктур, циклічні коливання виробництва, обміну і споживання. Ці категорії використовуються такими соціальними науками як демографія, етнологія, економіка, соціологія. Отож, суб’єктом історії за такого підходу стають не окремі історичні особистості, а структури, які повільно змінюються – «системи достатньо стійких відносин між соціальною реальністю і масами». Такими суб’єктами в працях Броделя виступають міські економіки Венеції в ХV – ХVІ стст. або Антверпена – Амстердама ХVІ – ХVІІ стст., виробництво рису в Китаї ХІІІ – ХVІІ стст., або агротехнічна революція в Англії ХVІІ – ХVІІІ стст., чи морська торгівля на довгі відстані. Такий підхід давав можливість французькому вченому подолати антропоцентризм ідеалізованих об’єктів історичної науки, який змушував багатьох навіть добросовісних дослідників шукати у якості головної діючої сили на історичній сцені конкретну історичну особу, що вело до визнання вирішального значення випадковості (наприклад, нежить Наполеона перед битвою під Бородіним в Росії, спричинив величезні втрати французької армії і, в кінцевому рахунку, до поразки у війні). Використовуючи економічну статистику і ретроспективну географію, Бродель створює широку історичну панораму «безподієвої історії», в якій у якості подій фіксуються не локальні явища політичного життя, а виявлені вченим «аномалії» природного плину історичного життя суспільства. Такими для історика були, наприклад, митна таємниця міста Нарви або фінансова стабільність англійського фунта стерлінгів з 1561 р. по 1920 р. Саме вони, за Броделем, потребують свого пояснення в історії виникнення капіталізму.

Встановивши новий вимір історії й унікальний історичний суб’єкт у вигляді досліджуваних структур, французький науковець створив оригінальну модель історичного дослідження. Так, він спочатку завжди розглядав географічні, демографічні, агротехнічні, виробничі і споживчі умови матеріального життя, або, згідно з термінологією Броделя, «структури повсякдення» предмета дослідження. Історик вважав, що «структури повсякдення» – це те, що не змінюється упродовж тривалого часу, що нараховує сотні років, і складає матеріальні умови існування людини в даному географічному і соціальному середовищі. Далі, науковець аналізував власне економічні структури суспільства, які були пов’язані зі сферою обміну (ринки, ярмарки, біржі і кредити, торгівля і промисловість), а також соціальні структури, які виникали на основі вказаних економічних структур. Соціальні структури, які вивчались дослідником, включали великий обсяг об’єктів від простих торгових ієрархій до держави. Завершувався процес дослідження у Фернана Броделя показом, як у результаті взаємодії виявлених раніше структур виникає власне сам предмет дослідження, як, наприклад, світ економіки сучасного капіталізму, чи сучасна Франція. У зв’язку з тим, що предметом дослідження Броделя були цивілізації Середземномор’я, виникнення капіталізму або самобутність Франції, які розглядалися як моменти великих часових тривалостей, отримані вченим результати виходили за рамки наративного викладу історії.

Французький історик вважав, що досліджувати слід, передусім синхронні процеси, а не діахронні, які можна досліджувати в другу чергу. Такий підхід, на думку вченого, означає «зближення, узгодження, взаємозв’язок і синтез». Бродель розробив теорію багатоступеневої історичної структури дійсності. У своїй роботі «Середземне море і середземноморський світ в епоху Філіпа ІІ» Бродель виділив три пласти історичної структури: структурний, кон’юнктурний і подієвий.

У творах історика тісно переплелись між собою теорія структурного характеру історичної дійсності і теорія диференційованості і поліритмічного характеру історичного часу. Ще Марк Блок вважав, що «людський час потребує таких вимірів, які були б пристосовані до змінності його ритму». Фернан Бродель поглибив думки Блока, створивши свою власну теорію історичного часу. Згідно з нею, кожному пластові дійсності, виділеному істориком у процесі дослідження, притаманний свій власний ритм змінності, свій власний, відмінний від інших, історичний час. Бродель доводив, що рівню структурної дійсності відповідає історія «довгої тривалості», для якої властивий повільний ритм. Така історія сприймається дослідником не у вигляді послідовності подій і допускає не тільки цикли, але й рецидиви. Ця історія, за словами Броделя, «знаходиться на грані між рухомістю і нерухомістю». Рівню кон’юнктурної дійсності відповідає історія, для якої властивими є «відносно короткі хвилі». Подієвій же історії відповідає стислість єдиного часу. Сам Бродель у своїй науковій творчості більше уваги приділяв довготривалим історичним процесам.

Поиск по сайту: