Світова історична наука у ХХ ст. 8 страница

Власне історичні твори гуманістичного характеру з’являються у Флоренції з кінця ХІV ст. Такою є «Історія Флоренції в ХІІ книгах» Леонардо Бруні. Тут важливим вже є те, що замість середньовічного терміну «хроніка» використано слово «історія». Леонардо Бруні відкриває лік історикам – гуманістам Італії епохи Ренесансу.

Головною рисою історіографії гуманістичного спрямування став рішучий розрив з католицькою традицією. Історики, шукаючи причинно-наслідкові зв’язки не звертаються до Бога, до Божественного Провидіння. В історичних трактатах гуманістів вже не має місця всіляким середньовічним чудесам і дивам. Але гуманісти-історики й не вступають і відкритий конфлікт зі всемогутньою католицькою церквою.

Історія італійськими гуманістами не тлумачиться як реалізація Божественного Плану. Тобто, відбувається перехід від релігійної до світської історії. Папський престол вже не розглядається як вершина світового порядку, а лише як один із європейських монарших тронів. Тут простежується явний вплив античних істориків, у творах яких нічого не говориться про церкву. Не відчувають пієтету історики-гуманісти й до «Священної Римської імперії».

Відомо, що в основі середньовічних хронік лежала теорія «чотирьох імперій» – Римської імперії, імперії Костянтина, імперії Карла Великого, імперії Оттона Великого. Тобто, середньовічні хроністи не бачили ніякого розриву між античністю і середньовіччям. Але вже Петрарка ввів у науковий обіг термін «темні віки», а згодом набув поширення термін «середні віки». Тут гуманісти чітко відділяли час, що наступив після загибелі Античного світу, причому означаючи його як час занепаду. Свій час гуманісти сприймали як час відновлення античної традиції. Від цього моменту в світовій історіографії циркулює так звана «трьохчленка» – поділ світової історії на давню, середню і нову.

На відміну від середньовічних хронік, де минуле якоїсь навіть незначної місцевості ув’язувалось зі світовим історичним процесом, гуманістичні історичні трактати присвячені окремим народам і державам. Це було викликане ослабленням «Священної Римської імперії» і початком становлення національних держав у Європі.

Якщо історики раннього середньовіччя органічно поєднували античний стиль з християнством і «Біблією», то гуманістична історіографія бере собі за зразок винятково античність, передусім Тіта Лівія. Оскільки політичні події, війни містять чимало драматичного і хвилюючого, історики-гуманісти будують свої історичні трактати таким чином, що крім військових конфліктів, бунтів, повстань і державних переворотів у житті людських спільнот більше нічого нема. Для творів істориків-гуманістів властивим є також риторизм, тобто прагнення літературно прикрасити науковий виклад придуманими промовами історичних осіб.

На шкоду історичному викладові гуманісти намагалися позбутися нових термінів, які були введені в латинську мову хроністами і теологами середньовіччя. Це робилося для досягнення такої чистоти латині, яка була притаманна творам античних римських авторів. Але ця обставина стимулювала запровадження елементів історичної критики.

Слід віддати належне історикам-гуманістам за невтомні пошуки різноманітних джерел, рукописів, документів. Іноді вони віддавали останні кошти для придбання старих манускриптів, але завдяки їм ми маємо сьогодні велику кількість цінних джерел як античного періоду, так і середньовіччя. Історики епохи Відродження дбайливо впорядковували і систематизували джерела.

Леонардо Бруні Аретіно (1374 – 1444 рр.) був першим у числі істориків раннього Ренесансу, які зосереджували свої зусилля на місцевій історії. Ці історики прагнули своїм трактатом звеличити своє місто чи державу, обґрунтувати її право на територію, яка до цього належала іншій державі, сприяти зміцненню влади, порядку і процвітанню.

За трактат «Історія Флоренції в ХІІ книгах» Леонардо Бруні отримав звання почесного громадянина Флоренції. Бруні започаткував і перший напрям італійської історіографії – риторичний.

Незважаючи на те, що Бруні використав праці Тіта Лівія, Орозія, Павла Диякона, хроніку Джованні Віллані та низку джерел, його трактат схожий на текст театральної драматичної вистави. Так, описуючи події 1293 р., які відомі в історії Флоренції під назвою «Встановлення справедливості», Бруні вкладає в уста лідерові повсталих міських низів цілу промову. Джано делла Белла, лідер народних мас нібито виголошує перед натовпом проникливі слова, які придумав сам Бруні, і які у тексті його твору займають ледь не дві сторінки. Натовп флорентійських бідняків так нібито захопився красномовством Джано делла Белли, що тут же ухвалює рішення піднятися проти міського патриціату – «нобілів», здійснює політичний переворот і запроваджує нову конституцію. Такий виклад історичного матеріалу гуманістом Бруні дуже схожий на стиль Тіта Лівія. Приблизно в такому стилі Бруні описує у своєму творі ще одну важливу подію в історії Флоренції, яка сталася 1378 р. – повстання чомпі. Бруні не цікавиться причинами виступу флорентійських ремісників – чесальників шерсті. Для нього повстання народних мас лише засіб посилення драматизму історичного твору. Намагаючись дотримуватися античної чистоти латинської мови, Бруні не вживає, або спотворює перекладом сучасні йому важливі мовні терміни і звороти, чим затуманює зміст історичного тексту.

До риторичного напряму гуманістичної історіографії слід віднести ще одного відомого флорентійського історика Поджо Браччоліні – сучасника Бруні. Він написав трактат «Вісім книг історії народу Флоренції». На відміну від Бруні Браччоліні не веде свій виклад історії міста від самого його заснування. У своєму творі він зосередився на війнах, які вела Флоренція з міланськими герцогами наприкінці ХІV – на початку ХV ст. Риторики у творі Поджо ще більше ніж у Бруні. Щоправда, описуючи повстання чомпі, Браччоліні мимоволі сформулював і показав ставлення гуманістів до соціальної історії. Він заперечує пануючу в літературі цього часу думку, що причиною повстання чомпі – значного громадянського конфлікту у Флоренції була ворожнеча міста з римським папою, через що Господь покарав нечестиве місто громадянською війною. Браччоліні стверджував, що повстання чомпі є закономірним наслідком боротьби різних партій у країні з республіканською формою правління.

У інших містах Італії з’яляються історичні твори, схожі на трактати Бруні і Браччоліні, і метою яких є возвеличення власної держави. До числа таких можна віднести «Історію Венеції у 12 книгах» кардинала Бембо.

Серед італійських істориків першої половини ХV ст. особливе місце займає неаполітанський гуманіст Лоренцо Валла (1407 – 1457 рр.). Він став відомим ще за молодих років. У 23-річному віці його обрали професором Павійського університету. Потім Валла обіймав впливові посади при королівських дворах і папській курії. Він багато мандрував і упродовж кількох років був секретарем неаполітанського короля Альфонса. На замовлення свого патрона Лоренцо написав «Історію Фердинанда, короля Арагона у 3 книгах». Призначення цього трактату – прославлення діянь батька Альфонса – Фердинанда. Незважаючи на апологетичний і тенденційний характер твору, Лоренцо Валла зміг виявити свій літературний талант, а також уміння використовувати історичні джерела.

Справжню славу історика і гуманіста Лоренцо Валла здобув іншим своїм твором «Трактат про підробність Костянтинового дару». Папська курія упродовж всього середньовіччя для підтвердження своїх претензій на світську владу використовувала один документ «Donatio Constantini», більш відомий як «Костянтинів дар». Грамота, на якій був написаний текст «Костянтинового дару» вирізняється унікальною довжиною. Особливо великим був «Вступ». У ньому йдеться про те, як Костянтин захворів проказою і ніяк не міг вилікуватися. Нарешті капітолійські жерці винайшли останній лікувальний засіб – ванну з кров’ю невинних немовлят. Для цього зібрали кілька сотень дітей з найпорядніших родин Риму. Вже все було підготовлено для різанини. Але тут Костянтин раптом пожалів дітей і навіть наказав у власних екіпажах порозвозити дітей по домівках. У винагороду за милосердний вчинок до Костянтина уві сні прийшли апостоли Петро і Павло і порадили Костянтинові звернутися до папи Сильвестра, який охрестивши імператора повністю зцілить його від прокази. Костянтин пішов до церкви, де був Сильвестр і зі здивуванням для себе побачив на іконі тих людей, які до нього приходили уві сні. Після цього папа Сильвестр охрестив Костянтина, який після купелі нібито вийшов «білішим за сніг». Радіючи і дивуючись зціленню, Костянтин наказує викопати останки Петра і Павла, сам укладає їх до бурштинової раки і закриває золотим ключем. Далі, віддає наказ про будівництво над мощами церкви і сам перед початком будівництва на своїх плечах приносить дванадцять мішків (за кількістю апостолів) з землею. Потім Костянтин нібито виголошує промову, в якій викладено систему християнського віровчення з усіма його тонкощами про першородний гріх, про гріхопадіння людей, про Ісуса Христа як другої іпостасі Трійці, про пекло, про рай, про Страшний Суд. Нарешті Костянтин повідомляє про перенесення столиці імперії з Риму до Константинополя, бо «де встановлено панування священиків і глави християнської релігії Царем Небесним, там не можна імператорові земному володіти владою».Папа Сильвестр отримав у дар від Костянтина імператорський пурпур і тіару, які відтепер стають знаками його звання і прав.

Лоренцо Валла приступив до історичного аналізу вказаного тексту за підтримки свого володаря неаполітанського короля Альфонса. Його роботі сприяв також і конфлікт всередині католицької церкви. Варто зазначити, що сумніви в справжньості «Костянтинового дару» висловлювали освічені люди і раніше. Так, Марсилій Падуанський за свою аргументовану критику «Костянтинового дару» був папою Іоанном ХХІІ відлучений від церкви. Причому, папський двір поширив окрему ухвалу, згідно з якою всі, хто дозволить собі сумніватися в цьому документові заздалегідь оголошувалися єретиками.

Лоренцо Валла, дотримуючись принципів риторичної школи італійської гуманістичної історіографії виразив низку аргументів на підтвердження несправжньості «Костянтинового дару» у блискуче написаних промовах. Першу промову у трактаті «Про підробність» «виголошують» сини Костянтина. Наслідники імператора дивуються бажанню батька передати Рим папі і заявляють: «Як ти можеш своїх улюблених синів, своїх найближчих друзів позбавити спадщини і зректися їх?» Потім подібну промову «виголошує» римський Сенат: «Цезаре, якщо ти забуваєш про свої власні права, про права своїх синів і близьких людей, то ти не можеш забувати про права Сенату і римського народу». Посилаючись на історію, Сенат доводить, що його права не можуть бути відчужені навіть імператором і погрожує, що готовий захищати і територію і власну гідність. Врешті, з промовою «виступає» і сам папа Сильвестр, який доводить, що винагорода за зцілення суперечить вимогам Ісуса Христа. Сильвестр «заявляє»: «Христос говорив своїм учням – зціляйте хворих, воскрешайте мертвих, очищайте прокажених, виганяйте нечистих духів. Ви задарма отримали цей дар, так задарма ж його й віддавайте». Валла привів низку витягів з тексту Святого Письма, якими доводить, що «дар» Костянтина міг бути для церкви образою чи прокляттям. Ці «промови» містили, переважно, моральну аргументацію фальшивості «Костянтинового дару».

Далі, у своєму творі Лоренцо Валла переходить до історичних аргументів. Він вказує на те, що історія не знає «царства Сильвестра». Посилаючись на джерела, Валла вказує на те, що права на імперію перейшли до синів Костянтина. Жодної монети з зображення царя Сильвестра не залишилося від тих часів.

Історик, аналізуючи текст «Костянтинового дару» знаходить терміни, які не могли використовуватися в часи імператора. Наприклад, термін «сатрапи» ніколи не міг використовуватися в імперській державно-адміністративній практиці. Неправильно в тексті фальшивки було застосовано титулатуру. Далі, Лоренцо Валла цілком слушно зауважує, що назви міста Константинополь за життя імператора ще не існувало. Тим більше, не могло бути константинопольського патріархату. Висновок Лоренцо Валли – той, хто писав текст «Костянтинового дару» жив набагато пізніше від вказаних подій. Крім цього, Лоренцо Валла проаналізував характер латинської мови, якою був написаний текст і дійшов висновку, що в ІV ст. – столітті розквіту латині так грубо і безграмотно писати не могли.

Довівши фальсифікат, Лоренцо Валла вперше в усій повноті показав зразок історичної критики.

Італія епохи Відродження перетворилася на арену запеклої політичної боротьби різних рівнів. Чимало гуманістів були залучені до політичного вирування. Через це виникає попит на історію, як засіб впливу на політичну ситуацію. Історики-гуманісти, які професійно займалися політичною діяльністю вбачали в історії резервуар політичного досвіду. З іншого боку, вони підходили до історичного дослідження, як місця, де можна було застосувати свою власну політичну концепцію чи програму. Варто вказати на те, що такий підхід з’являється ще в античній історіографії у Фукідіда, у Полібія, в Арістотеля. Найповніше відбили вказані тенденції італійські гуманісти Нікколо Макіавеллі і Франческо Гвіччардіні. Свої історичні праці вони писали вже італійською, а не латинською мовою.

Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр.) тривалий час був секретарем Ради Десяти Флорентійської республіки, виконував дипломатичні місії республіки при європейських дворах, був одним із керівників війни проти Пізи. Після повернення до влади клану Медичі він пішов у відставку і зайнявся переважно літературною діяльністю. У низці творів («Державець», «Роздуми з приводу перших десяти книг Тіта Лівія», «Життя Каструччо Кастракані з Лукко», «Історія Флоренції у восьми книгах» та ін.) оцінив політичний досвід минулого і сучасного і сформулював свої власні політичні погляди. Для Макіавеллі історія – це своєрідний полігон для розробки політичних ідей і концепцій.

Макіавеллі писав італійською мовою, що позбавило його з одного боку необхідності витрачати енергію на дотримання чистоти латини, а з іншого боку, італійська оберігала автора від наслідування античним історикам.

Великий флорентієць не слідував за античними істориками, але глибокі історичні думки греків чи римлян спонукали Макіавеллі до власних цікавих політичних висновків. Особливістю Макіавеллі як письменника-історика є тяжіння до узагальнень. Різноманітні історичні факти для нього є лиш матеріалом для політичних висновків.

Макіавеллі належав до прихильників республіканської форми правління. Водночас, республіканські погляди не заважали йому захоплюватися політичними діячами, які втілювали тип авторитарного правителя. Сильна абсолютистська влада, на його думку, здатна втілити ідеал справедливого правління.

Найкращою формою правління, згідно з Макіавеллі, є змішане правління, за якого народ володів би деякими правами: виборів посадових осіб, контролю над правлінням і право суду. Аристократія, яка живе за рахунок визиску селян, є лише основою тиранії. Патриціат – міська верхівка зобов’язаний брати активну участь у державних справах, обіймати державні посади, а народ повинен його контролювати. Римська республіка часів античності – ось той ідеал гідного державного устрою, який захищав Макіавеллі.

Під «народом» Макіавеллі розумів передусім представників заможної частини флорентійської республіки – «popolo». Макіавеллі позитивно розглядає політичну боротьбу між різними партіями, які представляють інтереси різних верств суспільства. Однак, ця боротьба повинна не виходити за рамки загальних потреб державності. Держава – понад усе, понад індивідуальними потребами громадян, понад боротьбою партій.

Макіавеллі мріяв про єдність не тільки у політичному житті Флоренції, але й про єдність всієї Італії. На його думку, папський двір є головним чинником політичної роздробленості Італії. Якщо Чезаре Борджіа (ідеал державця в Макіавеллі) застосовує хитрість, підступність, жорстокість задля об’єднання Папської держави, а потім і всієї Італії, то така діяльність – це благо. Однак дійсно ідеальними для Макіавеллі державними діячами залишалися історичні особистості: Траян, Марк Аврелій, Солон, Лікург.

Як історик Макіавеллі виступає у своїй «Історії Флоренції». Перша книга трактату присвячена історії всієї Італії від початку нашестя варварів. Три наступні книги містять історію Флоренції до встановлення влади Медічі у 1434 р. Чотири наступні книги детально викладають перебіг подій у державі до 1492 р.

У цій роботі Макіавеллі пориває з середньовічною історіографічною традицією, яка розглядала історію через призму концепції «чотирьох імперій». На думку історика, Західна Римська імперія загинула в V ст. Потім починається абсолютно новий період. Про імперію Карла Великого Макіавеллі навіть не згадує. Флорентійський гуманіст високо оцінює тих варварських правителів, які об’єднували Італію, особливо короля ост-готів Теодоріха. Часті зміни правителів, які прийшли після Теодоріха негативно вплинули на державність. Християнство, на думку історика, на зорі середньовіччя принесло в суспільне життя Італії смуту через боротьбу різних течій. Крім цього, за Макіавеллі, на відміну від античного язичництва, яке прищеплювало громадянські доблесті, християнство здійснило розслаблюючий ефект на громадянські традиції, що зрештою і підірвало фундамент імперії.

Макіавеллі негативно ставиться у своїй роботі до папства, незважаючи на те, що написав її на прохання кардинала, а потім папи римського Климента VІІ. Ця неприязнь, як пояснює сам Макіавеллі, походить від того, що саме римські папи запросили в Італію франків. Закликавши варварів, папи римські сприяли консервації політичної роздробленості Італії.

Причина Хрестових походів, на думку Макіавеллі, криється в тому, що папа Урбан ІІ викликав ненависть до себе всередині Італії, тому змушений був виїхати до Франції до знаменитого потім Клермона. Для того, що підняти свій підупалий авторитет, Урбан ІІ розпочинає проповідь Хрестового походу до Єрусалиму. Наслідуючи античних істориків, Макіавеллі придумує промови історичним діячам, зокрема вождеві повстання чомпі.

У цьому історичному трактаті Макіавеллі ще не застосовує критику джерел. Частину матеріалу він взяв у іншого італійського історика – Флавіо Бьондо. Отже робота, Макіавеллі ще не є чистим історичним дослідженням. Тенденційність автора занадто очевидна. Але позитивним в даній роботі є те, що Макіавеллі спробував пояснити причини і перебіг боротьби різних партій у Флоренції, сформулювавши в примітивному вигляді ідею класової боротьби.

У праці «Життя Каструччо Кастракані з Лукко» Макіавеллі спробував дати позитивний образ освіченого державця – вождя «гібеллінів» з міста Лукко. Щоправда, реальний Каструччо був занадто далеким від образу Макіавеллі.

Новаторські політичні та історичні твори Макіавеллі здійснили величезний вплив на духовне життя Європи. Папа римський наказав включити його твори до «індексу» заборонених книг. 1559 р. за ініціативи папської курії опудало Ніколо Макіавеллі було привселюдно спалене, як єретика і безбожника. Але тверезий погляд флорентійського гуманіста на сферу політики і державницької діяльності імпонував багатьом впливовим європейцям. Зокрема, свої політичні успіхи знаменитий кардинал Рішельє пов’язував з доктриною Макіавеллі.

Молодший сучасник Макіавеллі і перший його критик Франческо Гвіччардіні (1483 – 1540 рр.) теж належав до провідних політиків Флоренції. Але на відміну від Макіавеллі він належав до іншого кола громадських діячів. Покоління діячів, які вийшли з торгово-лихварського середовища змінює покоління вихідців з середовища великих земельних власників. Лихварський капітал Італії періоду Ренесансу вкладався в землю. Родина Гвіччардіні належала до найбільших землевласників не тільки Флоренції, але й Італії. Тому погляди Франческо на політику й історію суттєво відрізнялися від макіавеллістських. Державою повинні управляти представники найбільш знатних і заможних верств, вважав Гвіччардіні, оскільки вони є найбільш освіченими і досвідченими. Історик мав на увазі саме ту лихварсько-латифундистську верству, до якої належав сам. Франческо Гвіччардіні обіймав впливові посади у флорентійській сеньйорії, при папському дворі і при дворі іспанського короля.

Першою історичною роботою Гвіччардіні була «Історія Флоренції», в якій висвітлювалися події 1378 – 1509 рр. Ця праця не призначалася для публікації. Працюючи з історичним матеріалом, Гвіччардіні прагнув поглибити свої знання і визначити свою політичну позицію. Через це в тексті відсутні літературні прикраси і риторичні вставки. Гвіччардіні зневажливо пише про народ і навіть не допускає думки про демократичну форму правління. Для Флоренції найкращою формою правління має бути правління аристократії, як у Венеції. Влада повинна належати невеликій кількості багатих родин. Пояснення дій політичних осіб Гвіччардіні шукає винятково в егоїстичних інтересах. Навіть монархічний режим Лоренцо Медічі не влаштовував історика, оскільки той намагався відсторонити від влади представників земельної аристократії Флоренції, а висував на посади нових людей.

Друга історична праця Франческо Гвіччардіні «Історія Італії» була написана ним на схилі літ. За плечима історика залишився величезний досвід політичної і державної діяльності. Якщо «Історія Флоренції» представляла лиш першу спробу історичного дослідження, причому для свого власного використання, то в «Історії Італії» Гвіччардіні немов би підбиває підсумок свого політичного життя. Його праця охоплює період історії з 1190 по 1532 рр. Як історик Гвіччардіні більш ретельний з джерелами і описує події більш точно і визначено ніж Макіавеллі. Через свою класову обмеженість Гвіччардіні не здатен пояснити причину твердості флорентійських республіканців у відстоюванні своєї влади. Він навіть не бачить потреби в об’єднанні Італії.

Історія, на думку Гвіччардіні, є результатом діяльності видатних особистостей, які керуються своїми егоїстичними інтересами, честолюбством, амбіціями, жадобою влади, багатства і почестей. А успіх, чи невдача їх визначається випадковістю – «фортуною».

Добросовісне використання історичних джерел і фактів сприяло більш ґрунтовному розумінню змісту політичних подій. Гвіччардіні звернув увагу на економічні і фінансові чинники поведінки людей. Через те, що історик намагався уникнути літературщини і наблизити свій виклад до наукового ділового стилю, праці його видаються дещо сухими і занадто переобтяженими деталями. Ще в епоху Відродження мав обіг анекдот про стиль наукових творів Гвіччардіні. Коли засудженому до каторги на галерах злочинцеві запропонували обрати: йти на галери, чи перечитати всі трактати Гвіччардіні і останній обрав читання, то не прочитавши й половини наукової спадщини історика, злочинець попросився на галери.

Серед італійських істориків цього часу виділяється ще одна група. Представники цієї плеяди були менш відомі ніж Бруні, чи Макіавеллі, але внесок їх у розвиток світового історіописання був вагомим. Пізніше угруповання цих істориків отримало назву «ерудитська критична школа».

Найважливішим здобутком «ерудитської критичної школи» було те, що вона вперше обґрунтувала підстави наукової критики джерел. Її представники були менш залучені до політичних баталій. Для них властивою була копітка і системна праця збирачів писемних і археологічних джерел. Збирання і порівняння джерел стало основою для історичної реконструкції середніх віків. Ерудити не робили грандіозних узагальнень і висновків. Для них важливим було забезпечити послідовний і детальний опис перевірених фактів.

Започаткував «школу ерудитів» Флавіо Бьондо (1392 – 1463 рр.), або як він сам себе називав Флавій Блондус. Відомо, що молодого Бьондо вигнали з рідного міста з політичних мотивів. Історик понад 30 років прослужив апостольським секретарем папської курії. Визнання не одразу прийшло до цього вченого, котрий писав твори сухо й «не літературно». Бьондо не був схильний до лицемірства і догідництва. Він багато років збирав і систематизував джерела з історії Риму й Італії. Чимало творів історик присвятив археології. Найважливішою з цих праць можна вважати «Відновлений Рим». У ній Бьондо ретельно дослідив топографію античного та середньовічного Риму. Фактично, історико-географічною енциклопедією стала його праця «Описання Італії по районах і провінціях». Крім того, історик опублікував «Керівництво до вивчення археологічних старожитностей».

Бьондо відомий також і своєю великою історичною працею «Декади історії від часу падіння Риму», яка містила опис подій від 412 р. до 1440 р. Привертає увагу той факт, що свою оповідь історик розпочинає з дати, якою сьогодні приблизно розпочинається історія середніх віків. Довівши історичний опис до 1440 р., у 1452 р. Бьондо завершає свою працю, не здогадуючись, що наступного року припинить своє існування блискуча Візантійська імперія – одна із головних опор європейського середньовіччя.

«Декади» складаються з 31 книги. 20 з них присвячені періодові з 412 по 1400 рр. Інші 11 книг висвітлюють події перших 40 років ХV ст. Оцінюючи період італійської історії, який став предметом його дослідження Бьондо вдається до теологічних символів. На його думку, середні віки – це покарання людства за гріхи перед Богом. «Середні віки» – це період «поховання» античної культури й думки. Тому Блондус виступив з пристрасним закликом – збирати і оберігати історичні пам’ятки минулих епох.

«Декади» не здатні викликати захоплення у читача ні філософськими відступами, ні вигаданими промовами історичних персонажів, ні політичними узагальненнями, ні хитромудрими політичними доктринами. Але для них є властивим дух історичного дослідження: ретельний підбір фактів, критичний аналіз джерел, обережне використання документів. Особливо прискіпливо ставиться Бьондо до середньовічних хронік, занадто химерних історичних джерел. Але й тут історик уміє «вилущувати» зерно достовірності.

Принципи критики джерел, які сформулював і запровадив у науковий обіг Бьондо були доволі примітивні й грубі. Так, він намагається з кожного досліджуваного питання виділити найбільш давні і найбільш близькі до історичної події джерела. Бьондо правильно вважав, що більш пізніші джерела є менш достовірні. Хоча, насправді може бути й так, що доступне давнє джерело не завжди є найдавнішим і, навпаки, більш пізніше джерело може базуватися на невідомих ранніх джерелах, які є більш достовірними. Але й такий простий спосіб роботи з історичними джерелами дав можливість Блондусу спростувати легенду про «Хрестовий похід Карла Великого». Критика джерел сприяла історикові у спростуванні твердження середньовічних хроністів про те, що Петро Пустельник став ініціатором Першого Хрестового походу.

Флавіо Бьондо багато зробив для пізнання античності і середніх віків. Але його творчість несправедливо ігнорувалася гуманістами через відсутність великих політичних ідей, блискучих філологічних зразків. Крім того, його твори написані зовсім не красивою і правильною латиною, що вже було достатньою підставою для ігнорування з боку європейських інтелектуалів.

Методологічні підходи «школи ерудитів» використовував учень Лоренцо Валли Юлій Помпоній Лет (1428 – 1498 рр.). Як і інші гуманісти раннього Відродження він перебував на службі при дворі папи Пія ІІ (Пікколоміні). Щоправда, новий папа-мракобіс Павло ІІ розпорядився звільнити з курії всіх гуманістів. Довкола Помпонія в Римі зібрався гурток інтелектуалів, який назвали Академією (Братством) Лета, або «Помпоніана». Члени гуртка вперше в Італії ставили п’єси античного автора Плавта. Намагалися відтворити деякі форми античного побуту і навіть язичницького ритуалу. Вони називали один одного античними іменами (Каллімах, Платіна тощо), які стали для них своєрідними гуманістичними псевдонімами. Святкували день заснування Риму і, відповідно, від цього року вели літочислення. 1468 р. більшість членів «Помпоніани» були заарештовані за наказом Павла ІІ. Гуманістів звинуватили в підготовці державного перевороту. Просте захоплення античністю в очах невігласа Павла ІІ перетворилося на реальну загрозу папському престолу. Помпоній Лет і його друзі зазнали тортур і близько року просиділи у в’язниці. Зрештою, папа дійшов висновку, що злочину не було і, боячись змови кардиналів, з якими більшість «академіків» мали родинні зв’язки, випустив молодих інтелектуалів на волю.

Помпоній як історик належить до «школи ерудитів». Його фундаментальне дослідження «Про старожитності Риму» не втратило свого значення й досьогодні. Серед гуманістів також шанувалася його історична праця «Цезарі». Помпоній Лет наслідував історіографічні традиції Флавіо Бьондо. Історичні праці свої писав із застосуванням ґрунтовної критики історичних джерел. Встановлював і критикував різноманітні нісенітниці в середньовічних хроніках і церковній літературі. Помпоній був прихильником відродження ідей раннього християнства і очищення його від пізніших нашарувань. Для нього історія – це засіб віднайдення правдивих образів подій і людей. Йому належать такі слова: «Історія діє на дух так само благодатно, як землеробство на тіло. Вона – лікування, що рятує тіло від смерті, вона – образ життя».

Поиск по сайту: