Світова історична наука у ХХ ст. 2 страница

Хоча Піренн і вбачав у феодалізмі і капіталізмі дві різні соціальні системи, однак відмінність між ними пояснював наявністю, чи відсутністю торгівлі. Там де є торгівля, доводив науковець, там і є елементи капіталізму. Середньовічні міста, за Піренном, різко контрастували з феодальним селом. У середньовічних містах капіталізм-торгівля вже існував в усій своїй повноті. Розвиток цього «капіталізму» Піренн ставив у залежність від того, яка суспільна група займалася торговими операціями. Капіталізм виникає там і тоді, де і коли з’являється «дух підприємництва, нагромадження, працелюбства, економії». Упродовж середньовіччя носіями такого духу, згідно з теорією бельгійського історика, послідовно були: в ХІ – ХІІ стст. – вихідці з села, мандрівні торгівці-авантюристи, воїни, грабіжники, які поступово трансформувалися в міський патриціат; у ХІІІ – ХІV стст. їм на зміну приходять купці-підприємці, які вийшли з ремісничого, лихварського, фінансового середовища; у ХV – ХVІ стст. на перший план у містах виходять універсальні підприємці, на базі меркантилізму; в ХVІІІ ст. капіталістами стають «самостійні люди», підприємці індивідуального типу, які створюють своє благополуччя без допомоги держави.

Концепція середньовічного міста є для Піренна базою для інтерпретації проблеми ґенезису феодалізму в Європі. На його думку, перехід від античності до середньовіччя відбувся внаслідок занепаду середземноморської торгівлі, що зруйнувало всі економічні, політичні і культурні зв’язки в Римській імперії. Занепад же стався не внаслідок варварського завоювання, а через експансію арабів у VІІІ – ІХ стст., які відтіснили європейців від середземноморського узбережжя. Занепад торгівлі, зумовив занепад європейських міст і натуралізацію виробництва, тобто – феодалізацію суспільних відносин, що тривав до ХІ ст. Відновлення міжнародної торгівлі відразу ж підштовхнуло процес урбанізації і виникненню «капіталізму». Отож, визнаючи різкий перерив поступовості суспільного розвитку в Європі, що наступив після античності, Піренн пояснював його, по-суті, впливом випадкового, зовнішнього і нетривалого фактора – завоюванням арабами середземноморського узбережжя.

Головна праця Піренна «Історія Бельгії» присвячена процесові становлення бельгійської нації. Головною подією, яка, за Піренном, сприяла відособленню бельгійської нації від «нідерландської» нації стала Нідерландська революція.

У цей самий час в європейській історіографії набирає сили інший напрям – критичний, представники якого виступали проти соціологічних узагальнень в історичній науці, а також проти історичного синтезу. Для всіх істориків цього напряму було властивим неокантіанське бачення пізнавальних можливостей історичної науки. Більшість істориків цього напряму зосереджувалися на приватній і локальній тематиці наукових розробок, віддавали перевагу фактографічним дослідженням. Практично всі історики цього напряму заперечували об’єктивну закономірність історичного процесу, вважали, що історія часто залежить від випадку або від історичної особистості; вони відкидали уявлення про суспільний прогрес і періодизацію історію за економічними принципами.

Для них історичний процес це не живий, динамічний і спрямований рух, а статичний набір постійно існуючих явищ, які в різні періоди групуються в нові конфігурації. Історики критичного напряму були схильними відродити теорії круговороту і циклічності замість усталеного в новій історіографії лінійного бачення історичного процесу. Заперечуючи закономірність в історії, критицисти виводили на перше місце серед факторів в історії державу, політику, право. Критичний напрям по-новому синтезував здобутки неокантіанців і методологію школи Леопольда Ранке. Головним об’єктом критики для цих істориків були історико-правовий і позитивістський напрями.

У Німеччині найбільш авторитетним представником критичного напряму став Георг фон Белов (1858 – 1927 рр.). Найважливішими працями історика були: «Територія і місто», «Старонімецький міський устрій і бюргерство», «Німецька держава середньовіччя», «Проблеми господарської історії», «Історія німецького сільського господарства в середні віки».

Белов, заперечуючи закономірність і причинно-наслідкові зв’язки в історичному процесі, вважав, що визначальним в історії є політичний чинник. Періодизація в історії повинна відштовхуватися від політичних обставин, а не економічних, доводив він. Здобутки істориків-позитивістів Бюлов вважав мізерними у порівнянні з результатами досліджень представників романтичного напряму.

Досліджуючи середньовічне місто, Белов відкинув вотчинну концепцію походження середньовічних міст, а доводив, що ранньосередньовічні німецькі міста виникали із вільних сільських общин. Яскравим підтвердженням такого шляху походження, на думку вченого була наявність міської альмейди, міських земельних утримань, общинного управління, яке регулювало розвиток ремесел і торгівлі. Визнаючи, що міста виникали на економічній основі, Белов доводив, що міста виникали там і тоді, коли члени певної общини з допомогою общинного права, своєрідним актом общинної «волі» поєднували ранньосередньовічні ремесло і торгівлю в рамки міського господарства. Отож, виходило, за Беловим, що міста виникали не внаслідок економічних потреб, а завдяки ранньосередньовічному праву.

Белов розкритикував вотчинну теорію походження феодалізму. На його думку, в період середньовіччя завжди поряд з феодально залежними селянами була маса особисто вільного селянства. Ці вільні селяни у вотчині поповнювалися за рахунок нових поселенців. Крім цього, історик вказав і на те, що феодальна несвобода селянина була відносною, оскільки селянин перебував у залежності тільки від феодала, а стосовно інших людей і держави він був вільним. Белов справедливо вказав на те, що натуральний характер феодальної вотчини був також відносним, оскільки збереглося чимало історичних джерел, які вказують на тісну взаємодію сеньйорії з ринком. Історик обґрунтовано заперечив одвічне існування феодальної вотчини. На його думку, у давніх германців переважала общинна власність, а вотчина появляється тільки тоді, коли германці переселилися на римську територію і розпочинається процес королівських земельних пожалувань і розшарування в давньогерманській общині.

Для Белова зростання великого феодального землеволодіння не було пов’язане з переворотом в аграрних і соціальних відносинах, бо сеньйорія не стала всеохоплюючою формою господарсько-економічної організації. А там де вона утвердилася, сеньйорія не змінювала суттєво становище селян. Крім цього, вчений стверджував, що визиск селянства зумовлювався передусім судовим правом сеньйора, який його отримав через імунітетне пожалування. Сутність феодалізму німецький історик вбачав у церковній єдності і самостійності місцевої влади.

Георг фон Белов розробив власну концепцію середньовічної держави. На відміну від багатьох медієвістів, що дотримувались думки про занепад держави в період феодальної роздробленості, історик стверджував прямо протилежне. На його думку, сильна держава була властива вже давнім германцям і франкам у формі «союзу підданства», який зберігся аж до ІХ ст. Держава, доводив дослідник, не зникла в результаті бенефіційної реформи, продовжуючи своє існування у вигляді «феодальної держави», що має своїм фундаментом самостійність місцевої влади феодалів. Белов обґрунтував думку про те, що навіть під видимістю феодальної роздробленості цілісність держави зберігалась. «Місцева влада» – окремі феодали і міста розпоряджалися політичною владою, яка ґрунтувалася не на приватно-правових, а на державно-правових принципах. Еволюцію ж ранньосередньовічної держави німців Белов пояснював територіальним розширенням франкської влади, династичними конфліктами після смерті Карла Великого і ранньою смертю більшості німецьких правителів Х ст. Історик доводив, що збереження феодальної роздробленості в Німеччині Х – ХV стст. зумовлювалося італійською політикою німецьких імператорів, внаслідок якої сили імперії розпорошувалися, а внутрінімецькі проблеми не вирішувалися. Напередодні Першої світової війни Белов несподівано знайшов у похмурій середньовічній історії своєї батьківщини оптимістичний епізод. Історик вважав таким перемогу Отона І над військом західних слов’ян під Рекнітце. Белов захоплювався також геноцидом західних слов’ян під проводом Фрідріха Барбаросси. Як і більшість німецьких істориків цього періоду Белов був охоплений шовіністичними настроями.

До критичного напряму німецької історіографії належав також відомий науковець Альфонс Допш (1868 – 1953 рр.). У своїх наукових працях «Господарський розвиток каролінгської епохи» і «Господарські і соціальні основи розвитку європейської культури з часів Цезаря до Карла Великого» історик сформулював своє бачення медієвістичних проблем. Так, він відкидав періодизацію історії за економічними критеріями. Допш по-новому визначив сутність капіталізму. Капіталізм, на його думку, це, передусім «капіталістичний дух». Рівень розвитку товарно-грошових відносин не є для науковця критерієм визначення капіталізму. Капіталістичне господарство це всяке господарство, яке має на меті розширення власності, збільшення обсягу товарної продукції, а також таке, що провадить торгівлю, хоча б і не в значних масштабах. Звідси випливає, що капіталізм спостерігається вже в античному світі, в Римській імперії. Капіталістичною, за Допшем, була вже велика сеньйорія часів Каролінгів; капіталізм проявлявся в діяльності ремісників, торгівців, лихварів середньовічного міста. Історик взагалі не вважав феодалізм за окремий суспільний лад. Для нього феодальний лад – це політичний процес передачі публічної влади на місцях із рук королівських посадовців – графів, до рук сеньйорів-імуністів. Допш заперечував економічний прогрес і закономірний розвиток суспільства. Він доводив, що прогрес проявляється винятково в галузі техніки і технологій. Допш відкидав навіть традиційний поділ всесвітньої історії на античну, середні віки і Новий час.

Історик запропонував свою власну «вотчинну теорію» походження феодалізму. Він доводив, що вотчина завжди співіснувала з вільним селянством і містами. Товарно-грошові відносини між ними ніколи не припинялися. Сеньйорія ніколи не була натурально-господарською інституцією. Допш заперечував пануючу в медієвістиці думку, що упродовж VІ – ХІ стст. у Західній Європі відбувся аграрний переворот. Давні германці, кельти, греки і римляни, вважав він, задовго до цього часу вже знали приватну власність на землю. Сеньйорії епохи Меровінгів і Каролінгів нічим не відрізнялися від великих земельних маєтків пізньої римської імперії і вотчини давніх германців. Поширення вотчини не призвело до ліквідації вільних селян-алодистів. У становищі селянства вотчина відігравала позитивну роль, стверджував Допш. Крім цього, велике число бажаючих могли взяти участь у користуванні земельним багатством сеньйорії через бенефіцій, земельне пожалування, прекарій тощо, отримуючи самостійність, утверджуючи свій статус, зазначав історик.

Нова інтерпретація середньовічної вотчини поєднується у концепції Допша з послідовним запереченням ролі германської общини-марки в економічному житті раннього середньовіччя. На його думку, не тільки ранні германці не знали общинної власності на землю, але навіть франки, алемани, бавари, тюриниги і фризи не мали уявлення про неї. Допш ігнорував численні історичні джерела, які однозначно вказували на існування у давніх германців общини-марки, застосовуючи софістичні виверти. Він називав таку форму суспільного життя подальшим розвитком соціальних відносин, які існували в Римській імперії. Частково таке ставлення Допша до історичних джерел пояснюється його німецьким націоналізмом. Історик не хотів визнавати, що германці до приходу на територію імперії перебували ще у стані варварства. Довільно використовуючи джерела з історії раннього середньовіччя, Допш доводив, що давні германці у своєму соціально-економічному розвитку нічим не поступалися римлянам. Звідси, історик робив висновок, що германці не могли бути руйнівниками Римської імперії і античної цивілізації.

Третьою складовою частиною концепції Допша є ідея про безперервність історичного розвитку між античністю і середньовіччям («теорія континуїтету»). Науковець сформулював тезу, згідно з якою, ніякого стрибка, «цезури» між епохами не було через те, що германці зберегли і розвинули античну спадщину. На його думку, між римськими і давньогерманськими суспільними відносинами не було великих відмінностей, а стосунки між римлянами і германцями на рубежі епох були цілком мирними і конструктивними.

Варто вказати на те, що поряд з оригінальними ідеями, які поповнили світову медієвістику, Допш виявив тенденційність, а також зразок недобросовісного використання історичних джерел на догоду своїй, багато в чому умоглядній, концепції.

Критичний напрям європейської історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст. активно розвивався в рамках англійської історичної науки. Найвидатнішим представником цього напряму в Англії став Фредерик Вільям Метланд (1850 – 1906 рр.). Історик здобув популярність у наукових колах своїми працями з медієвістики. Він належав до числа фундаторів наукового товариства з публікації історичних правових джерел, яке стало відомим у Європі під назвою «Сельденівське товариство». З питань англійського середньовічного права історик опублікував монографію (у співавторстві з Ф. Поллоком) «Історія англійського середньовічного права до кінця ХІІІ ст.». Вагомим був внесок історика і в наукову розробку аграрної історії середньовічної Англії. На початку ХХ ст. світ побачила його робота «Книга Страшного Суду і те, що поза нею». Значний інтерес серед науковців викликала його монографія з проблем середньовічного міста «Сільська община і місто». Внеском у світову медієвістику можна вважати працю Метланда «Конституційна історія Англії».

Метланд започаткував в англійській історіографії локальний метод історичних досліджень, вивчивши на основі різних джерел функціонування одного манора в Кембріджширі.

Те, що Метланд належав до критичного напряму світової історіографії проявляється в його поглядах на можливості історичного узагальнення. Він стверджував, що для ґрунтовних історичних узагальнень «час ще не наступив». На його думку, історична реальність є занадто складною і суперечливою, щоб можна було підводити її під якусь схему. «Критицизм» Метланда виявлявся і в його прагненні піддавати сумніву усталені в історичній науці погляди на різні історичні явища. Дотримуючись позитивістського принципу, згідно з яким економічні і соціальні процеси відіграють значну роль в історії людства, Метланд, все ж віддавав пальму першості таким факторам суспільного розвитку як держава і право. Звідси і його визначення феодалізму. За Метландом, феодалізм – це унікальна правова система, яка базується на умовному землеволодінні і васальних зв’язках між землевласниками, а не цілісна і складна форма суспільних відносин, не окремий суспільний лад. Така позиція зумовила переконання історика в тому, що феодалізм в Англії з’явився тільки після норманського завоювання. Метланд піддав гострій критиці зміст таких загальноприйнятих у медієвістиці категорій як «феодалізм», «манор», «вілла», «місто» і виявив їх наукову неспроможність.

Англійський історик ґрунтовно переглянув класичну маноріальну теорію Сібома-Виноградова, розкритикував общинну теорію походження феодалізму в Англії, концепцію становлення англійського парламентаризму і теорію походження середньовічних міст.

Якщо Сібом доводив, що манор набув поширення ще до норманського завоювання і став головним осередком господарського, економічного, і політичного життя, то Метланд вказував на те, що в донорманський період манор виник лише в деяких регіонах, закріпачення селян ще не набуло великого значення, оскільки в цей час переважна більшість селян ще зберегла особисту свободу. Встановивши суттєві відмінності між різними господарствами, які позначалися терміном «манор», Метланд зауважив, що й сам термін є умовним, отож манор можна визначити лише як податкову одиницю, яку створила королівська влада для більш ефективного збирання податків.

Приблизно таким же чином Метланд тлумачив сутність сільської общини. Для нього головним в общині була не наявність прав її членів, а, передусім система зобов’язань (сплата вергельда, податків). Метланд доводив, що община не є корпоративною єдністю (як вважали представники «маркової теорії»), а виступає лише як «група власників», що не має ніяких колективних прав і спільної власності. Отож, община – це також породження державної влади задля більш ефективного збору податків з населення.

Міста, на думку англійського історика, також виникли в результаті задоволення нагальних потреб держави. Мешканці міст і земля, якою вони користувалися, стверджував науковець, належали не одному, а кільком лордам. Така особливість була викликана військовими обставинами. Найважливішою повинністю феодалів була військова служба монархові. І коли виникала необхідність будувати військове укріплення, феодали посилали туди своїх військових слуг для будівельних робіт і гарнізонної служби. Згодом із таких укріплень виникали міста, населені потомками васалів великих землевласників. Таким чином, Метланд стверджував, що саме державні потреби викликали заснування і розвиток середньовічних міст.

Оригінальними є думки Метланда з питання виникнення англійського парламенту. Він повністю відкидав теорію, згідно з якою парламент став результатом боротьби баронів, рицарів і міст з королівською владою за свої права. Науковець доводив, що парламент в Англії виник як орган феодальної держави. До парламенту входили тільки ті феодали, які мали відношення до короля як верховного власника землі. Звідси, парламент виник тільки як результат волевиявлення самого короля і виконував функцію складової частини адміністративного апарату монархічної влади. Метланд стверджував, що в середні віки парламент не мав самостійного значення.

Критичні ідеї Метланда значно розширили горизонт наукових пошуків в галузі медієвістики і підштовхнули подальше вивчення основних підвалин середньовічного суспільства.

Таким чином, методологічна криза в історичній науці на рубежі ХІХ – ХХ стст. сприяла інтенсифікації наукових пошуків як у галузі методології історії, так і в сфері конкретних історичних досліджень.

ЛЕКЦІЯ 13. Основні тенденції розвитку історичної науки в першій половині ХХ ст.

Перша половина ХХ ст. як особливий період в розвитку історичної науки. Теоретико-методологічні пошуки Бенедетто Кроче і Робіна Коллінгвуда. Оновні напрями і школи історичної науки. Критика позитивізму Арнольдом Тойнбі. Творчість Йоганна Хейзинги. Критика «історицизму» Карлом Поппером. Історична наука і політика.

З початком ХХ ст. історична наука не раз зазнавала суттєвих змін, які можна оцінювати як своєрідні революції. Адже зміни стосувалися не тільки історичного знання, а й інтерпретації предмета історії, змістового наповнення науки, проблематики досліджень, способів здобуття історичного знання. Історична наука у процесі цих змін отримувала новий соціальний статус і професійно-науковий вимір.

Криза історичної науки, яка розпочалася наприкінці ХІХ ст., тривала й упродовж першої половини ХХ ст. Наукові суперечки, методологічні дискусії, утвердження протилежних дослідницьких концепцій і конкуренція між ними супроводжувала цю кризу. Криза історичної науки стимулювала інтенсифікацію історичних досліджень і значне розширення предмету історії. Значною мірою внутрішня нестабільність історичної науки зумовлювалась наявністю величезного масиву нових знань, які отримала історія упродовж ХІХ ст. Ці знання потребували нового способу узагальнення, адже попередня теоретико-методологічна база історії себе вже вичерпала. Отож, на початку ХХ ст. розпочався процес перегляду наукової парадигми. Важливим у цьому процесі було визнання принципової відмінності між історичним і природничим пізнанням. Критики зазнали, передусім позитивістські концепції історичного процесу. Цей суто інтелектуальний рух підштовхнули соціально-політичні колізії Першої світової війни і революційні зміни в Європі. У результаті, формується новий образ історії.

Історія як наука відреагувала на події початку ХХ ст., оскільки історія виступає однією із форм самоусвідомлення суспільства. Ця реакція виразилася у тому, що історики, переважно, втратили оптимістичну упевненість у невпинному і поступальному розвитку західної цивілізації, яка наділена безмежним потенціалом вирішувати усі соціальні проблеми. Теорія прогресу історичного буття зазнала потужного удару. Звідси, в історичній науці спостерігається прагнення віднайти суспільний ідеал у минулому. А сам образ історії як мудрої наставниці життя, що проникає в темне минуле і дає орієнтир на майбутнє, зазнав остаточної руйнації. Успіхи у розвитку природничих наук, формування нової світомоделі, наукової картини світу вплинули не тільки на історичну науку, але й на філософію історії. Відомо, що в ХІХ ст. філософію історії сприймали як теорію про сутність і зміст історичного процесу. На початку ХХ ст. більшість філософів від такого бачення філософії історії категорично відмовились. Дехто з інтелектуалів навіть поставив питання руба: а чи потрібна історія як наука, взагалі? Отож, в цей період з’являється «критична філософія історії», яка ставить перед собою завдання дослідження, насамперед процесу історичного пізнання і з’ясування механізму зародження і становлення історичних уявлень та історичних знань.

Загалом, така переорієнтація в галузі історичної науки та філософії історії відбулася під дією фундаментального відкриття початку ХХ ст. – теорії відносності Альберта Ейнштейна. Зокрема, Люсьєн Февр у зв’язку з цим писав: «Ясно як день, що фактичною відправною точкою усіх нових концепцій, які заволоділи вченими (або, точніше, дослідниками, тими, хто створює, хто рухає науку і частіше буває захоплений дослідженнями, а не їх осмисленням), – цією відправною точкою була велика і драматична теорія відносності, яка потрясла усю споруду науки, яким вона уявлялася людям мого покоління в роки їх юності».

Як ми вже зазначали вище, перегляду зазнали насамперед позитивістські концепції історичного процесу. Європейські мислителі першої половини ХХ ст. критикували позитивістські здобутки в історичній науці з позицій релятивізму і презентизму, тобто, з точки зору абсолютної відносності всякого знання, тим більше – історичного. Найретельнішими критиками позитивістської парадигми в історичній науці, та й взагалі, у сфері соціально-політичних наук, у першій половині ХХ ст. були Бенедетто Кроче і Робін Джордж Колінгвуд. Услід за Гегелем, вони розуміли історичний процес як історію розгортання світового духу. Якщо природа може бути відтворена людською свідомістю, то історія, на думку цих мислителів, не може об’єктивно відображатися свідомістю дослідника. Вони чітко розмежували природний факт і факт історичний. Факт природи вчений здатен безпосередньо спостерігати і сприймати, наприклад, в лабораторії. А історичний факт – подія минулого, яка сталася тільки один раз, в умовах які відтворити практично неможливо. Події минулого постають у свідомості дослідника лише тоді, коли вони не можуть безпосередньо сприйматися. Історик, реконструюючи минуле має у своєму розпорядженні лиш історичні джерела (тексти, артефакти тощо). Якщо науковець безпосередньо може сприймати об’єкт дослідження, то історик цього позбавлений, отже історію не можна сприймати як науку – такими були міркування вищеозначених мислителів.

Концепція Бенедетто Кроче (1866 – 1952 рр.) відома в гуманітарній традиції ХХ ст. під назвою «абсолютний історизм». Ще в 1893 р. Кроче оприлюднив свою першу теоретичну працю «Історія, віднесена до концепції мистецтва», в якій можна побачити головну магістральну лінію його теоретичних пошуків. Кроче критикував позитивізм за те, що ця парадигма не залишає місця «ні для людини, ні для історії людини». Мислитель звернув увагу на неокантіанські ідеї індивідуального характеру пізнання світу. Але крайній індивідуалізм неокантіанської моделі історичного процесу виявився для італійського філософа неприйнятним через нездатність поєднати загальне й індивідуальне в історії. У названій праці філософ намагався ототожнити історію з мистецтвом, оскільки в результаті творчої роботи митця й історика виникає образ. Але художник створює можливий (ймовірний) образ минулого, а історик зобов’язаний наповнити свій образ реальністю. У процесі реконструкції минулого переважає індивідуальне бачення історика-науковця, отже, міркував Кроче, це зближує історію з мистецтвом.

Подальший розвиток концепції Кроче відбувся в його фундаментальній праці «Філософія Духу», присвяченій питанням людського пізнання дійсності. У четвертій частині своєї праці, яка вийшла друком у 1915 р. під назвою «Теорія та історія історіографії», Кроче виклав свою власну філософію історії, яку він сам і назвав «абсолютним історизмом». Передусім, філософ стверджує, що необхідно визнати наявність Духу як втілення універсальної свідомості. Дух органічно єднає індивідуальне і загальне в житті людини і суспільства. Універсальне та індивідуальне поєднується Духом у формі понять, суджень, які виступають результатом історичного пізнання суспільства. Звідси випливає, що Дух та індивідуальна свідомість наділені історичністю. Історичний процес, за Кроче, є історією Духу і намаганням людей його осмислити.

Спираючись на ці ідеї, італійський мислитель розробив теорію поступального руху історії, що складається з чотирьох взаємозв’язаних форм свідомості (Духу) – уяви, розуму, економічної та етичної волі. Для кожної форми свідомості властивими є протилежні начала: для уяви – прекрасне і потворне; для розуму – істина і хибність; для економічної волі – користь і шкода; для етичної волі – добро і зло. Історичний процес, за Кроче, виявляється у поступовому моральному удосконаленні індивідуальної свідомості, у моральному розвиткові окремого індивіда. Універсальним призначенням людського духу, доводив філософ, виступають: прагнення до свободи, добра, справедливості, корисності, істини і прекрасного, і який розкривається через індивідуальне самопізнання. «Наша історія є історією нашого духу, а історія людського духу є історією світу… Всяка людська думка історична, будь-яке судження про факт є завжди історичним судженням, а всякий факт є історичним фактом», – зазначав Бенедетто Кроче. Тобто, філософ вважав всю дійсність історією і всяке знання називав історичним знанням. Його абсолютний історизм підняв історію на небувалу раніше висоту. Історія, доводив мислитель перебуває у центрі людського пізнання. Філософія у порівнянні з історією, для Кроче, лиш невеликий її епізод, оскільки філософія ставила завдання осмислити поняття і судження, які існують винятково як історичні.

Італійський мислитель відділив історію від мистецтва і природничих наук, утвердивши в гуманітарних науках «філософію історії» як реальність, тобто, як «історичну філософію». Кроче, таким чином, претендував на пріоритет в «осучасненні історії». Історія, на його думку, не міститься в книгах і документах. Історія є живою, оскільки виражає сьогоднішній інтерес і сучасний стан знання. Історик, досліджуючи минуле, реконструюючи його, використовує документи минулих епох і змушений переживати стани духу тих епох, які досліджує. Кроче був упевнений, що чим глибшим буде знання історика і чим сильніше історик зможе пережити і відчути минуле, тим сильніше він наблизиться до істинного його розуміння. Однак, і за цих обставин його розуміння минулого буде суто індивідуальним

Історичне знання мислитель поділив на два види: хроніка і історія. На його думку, хроніка – це просте укладання істориком історичних свідчень. Ці свідчення залишаються непізнаними до тих пір, поки ми не спробуємо заглибитися в них з метою розуміння. Тобто, «хроніка» – це «мертва історія», яка втратила зв’язок з сучасністю. Справжньою історією, за Кроче, є знання на базі проведеного дослідження, а дослідник зміг вжитися в минуле через універсальні історичні категорії. Історик як дослідник розкриває минуле з допомогою сучасного і майбутнього і тому, він виступає як «творець» історії.

Загалом, Бенедетто Кроче, дійшов висновку, що слід створити національну історію, яка має бути не простою хронікою подій, а «історією почуттів і духовного життя». Концепція італійського філософа була близькою до ідей іншого італійця – Джамбатіста Віко та істориків епохи Романтизму. Як і вони, Кроче визнавав за активною творчою особистістю визначальну роль і в історичному розвитку, і в історичному пізнанні. Така особистість творить історію, згідно зі своїми моральними, ціннісними орієнтаціями. «Абсолютний історизм» Кроче виразився також і у визнанні того, що справжня історія є завжди сучасною, оскільки суспільство і окремі дослідники пізнають ту історію, яку важливо знати на даний момент.

Історична свідомість, стверджував мислитель, є головною передумовою ефективної соціальної дії. Головним же творцем історії, за Кроче, є вільний, мислячий індивід, який керується у свої вчинках комплексом відповідних суспільних цінностей і установок, а також і Провидінням, волю якого людина пізнати не здатна. Для особистості, яка творить історію, важливим є прагнення пережити і осмислити минуле в сучасному. Причинно-наслідкові зв’язки між подіями соціального буття мислитель знаходив, передусім, всередині процесу мислення, а не в зовнішніх чинниках (Бог чи закон). Дослідник-історик, який вивчає подію минулого, одночасно надає смислу цій події як фактові буття і як складової частини певної цілісності. Осмислення історії, на думку вченого, передбачає наявність унікального і неповторного, кожен елемент минулого включений у відповідну цілісність, але ця єдність не суперечить розмаїттю світу.

Поиск по сайту: