Світова історична наука у ХХ ст. 18 страница

Історичний процес класики марксизму розглядали як поступальний рух від однієї стадії до іншої. Для означення кожної стадії розвитку людської спільноти Маркс і Енгельс розробили теорію суспільно-економічної формації. Кожна суспільно-економічна формація в теорії німецьких мислителів виглядає як поєднання економічного базису та ідеологічної надбудови. Економічний базис складається з усієї сукупності пануючих у суспільстві на даний момент виробничих відносин, найважливішими з яких виступають відносини власності. До ідеологічної надбудови відносяться уявлення, переконання, теорії, які переважно визначаються економічним базисом. Класики марксизму в своїх творах визначили історичний процес як поступальний рух від первіснообщинної до рабовласницької, феодальної, капіталістичної і, насамкінець, до комуністичної суспільно-економічної формації. Рабовласницька, феодальна і капіталістична суспільно-економічна формації є експлуататорськими за своєю суттю. Примітивний рівень розвитку продуктивних сил первіснообщинного суспільства не сприяв створенню надлишкового продукту, що й зумовлювало соціальну рівність первісних людей. Зародження приватної власності на стадії переходу первісного суспільства до рабовласницького ладу кардинально змінило увесь характер виробничих відносин. Наявність приватної власності спричинило утвердження соціальної нерівності і виникнення антагоністичних класів. Класове суспільство завжди супроводжується, на думку Маркса й Енгельса, експлуатацією, тобто, присвоєнням результатів чужої праці. Отож, найважливішою причиною соціальної нерівності і, відповідно, несправедливості є різновиди приватної власності: рабовласницька, феодальна, капіталістична.

Поряд з цим у центр наукових інтересів Маркса й Енгельса включається проблема взаємовідносин між класами, питання класової боротьби. Мислителі приєдналися до тих дослідників, які уважно вивчали становище нового суспільного класу – класу робітників (пролетаріату). Зокрема, першою значною самостійною працею Фрідріха Енгельса була робота «Становище робітничого класу в Англії за власними спостереженнями і достовірними джерелами». Енгельс, спираючись на обширний матеріал, показав важке становище англійських робітників. У книзі автор проаналізував боротьбу пролетаріату проти капіталістів, обґрунтував форми і методи цієї боротьби. В цей період в Англії набув поширення «чартистський рух». Енгельс виявив сильні і слабкі сторони цієї форми боротьби англійських робітників за свої права. Мислитель простежив історію робітничого руху і розробив власну періодизацію цього руху, яка потім лягла в основу наступних досліджень робітничого руху в Європі. Головний висновок наукового дослідження Енгельса полягав у тому, що європейський пролетаріат перетворюється в самостійну і вагому суспільну силу.

Стислий і концентрований виклад нового вчення Маркса й Енгельса містить «Маніфест Комуністичної партії». Тут йшлося про те, що історія всіх суспільств з моменту остаточного розкладу первісного ладу відбувалася в умовах перманентної боротьби між головними класами, які собою визначали соціальну структуру даного суспільства. Класики марксизму писали з цього приводу: «Історія всіх суспільств, що до цих пір існували, була історією боротьби класів. Вільний і раб, патрицій і плебей, поміщик і кріпак, майстер і підмайстер, словом, гнобитель і гноблений перебували у вічному антагонізмі один до одного, вели безперервну, то приховану, то явну боротьбу, яка завжди закінчувалася революційною перебудовою всієї суспільної споруди або загальною загибеллю антагоністичних класів». У «Маніфесті» для характеристики сучасного авторам суспільства застосовано концепцію історичного матеріалізму. З точки зору нової соціальної теорії, в фундаменті історичного розвитку закладена ідея лінійного руху, безперервного і цілеспрямованого розвитку, який відбувається об’єктивно, тобто, незалежно від волі людей. Варто зазначити, що такі уявлення, незалежно від однозначно атеїстичної позиції класиків марксизму, були багато в чому схожі з християнськими поглядами на історію. Всю історію людства, йдеться в «Маніфесті», можна розглядати як картину постійного руху вперед, від рабського поневолення до визволення, до справедливого суспільства без класів і визиску. Процес суспільного розвитку, за Марксом, відбувається згідно з об’єктивними закономірностями. Слідуючи за Гегелем, Маркс і Енгельс доводили, що все буття, в тому числі й суспільне, підкоряється єдиному універсальному принципу діалектики. Осмислення цього принципу дає можливість осягнути внутрішній механізм історичного розвитку і суспільного ладу. Звідси й бере свій початок марксистська теорія класової боротьби.

У «Маніфесті» показано як в надрах феодального суспільства зародився новий клас – буржуазія, як його боротьба проти застарілих феодальних порядків вивела новий клас на вістря соціального прогресу. Але як тільки буржуазія захопила політичну владу, вона державний механізм використала задля задоволення свої власних егоїстичних інтересів. Буржуазна держава, згідно з «Маніфестом», перетворилася на «комітет, що управляє спільними справами всього класу буржуазії». З цих пір, тобто, з середини ХІХ ст., система буржуазних суспільних відносин перетворилася на гальмо на шляху зростання продуктивних сил, а сама буржуазія стала реакційним класом, що протистоїть соціальному прогресові.

У надрах капіталістичного суспільства формується, загартовується і набуває політичної єдності «могильник буржуазії» – робітничий клас (пролетаріат). Оскільки робітники не володіють засобами виробництва, вони набувають значення найбільш прогресивного і найреволюційнішого класу. Маркс і Енгельс виявили в «Маніфесті» закономірності перетворення пролетаріату в провідний клас. Вони показали процес виділення із загального антикапіталістичного суспільного руху робітничого руху, боротьба якого за власне визволення відбувається в інтересах всіх пригноблених класів.

Класики марксизму дійшли висновку, що робітнича революція стає невідворотною. У результаті цієї революції і завоювання демократії пролетаріат з пригнобленого стає панівним класом. Однак, як вважали автори «Маніфесту», новий панівний клас, на відміну від буржуазії, ставить перед собою завдання ліквідації усіх форм експлуатації. Для цього пролетаріат скасовує відсталі виробничі відносини і «…поряд з цими виробничими відносинами він знищує умови існування класової протилежності, знищує класи взагалі, і тим самим власне панування як класу…».

Концепція історичного матеріалізму давала можливість Марксу й Енгельсу аналізувати всесвітню історію і виводити власні висновки. Класики марксизму залишили чимало конкретно-історичних досліджень. Тільки з ключових питань медієвістики вони висловилися в таких своїх роботах як «Селянська війна в Німеччині», «Давня Ірландія», «До історії давніх германців», «Франкський період», «Марка», «Походження сім’ї, приватної власності і держави», «Про розклад феодалізму і розвиток національних держав».

Зокрема, новим у медієвістиці було вже те, що середні віки Маркс і Енгельс розглядали як епоху панування феодалізму – окремої соціально-економічної формації. Для них основа феодалізму знаходилася в пануванні феодальної земельної власності, якій «протистоять, у якості безпосередньо виробничого класу, не раби, як в античному світі, а дрібні кріпосні селяни». Унікальність виробничих відносин феодалізму, на думку німецьких мислителів, полягала в поєднанні великої земельної власності з дрібним господарством наділених землею селян, які володіють засобами виробництва. Маркс і Енгельс поряд з земельною власністю епохи феодалізму визначали також і дрібний капітал міських ремісників, який здійснював визиск підмайстрів. Вони доводили, що феодальні відносини власності забезпечували експлуатацію великими землевласниками позбавлених власності, але наділених землею селян у формі феодальної ренти. Вони встановили, що умовний характер феодальної власності на землю визначив васально-ленну ієрархію панівного класу. Ієрархічна структура феодальної власності на землю, за Марксом, зумовила також всю військову організацію, суспільний і державний лад феодального періоду. Оскільки феодальна суспільно-економічна формація була антагоністичною, то феодальна ієрархія і система озброєних дружин призначалася для забезпечення влади феодалів над закріпаченим селянством. Маркс і Енгельс вказували на особливе значення за феодалізму системи позаекономічного примусу та особистісних зв’язків. Важливою особливістю феодального способу виробництва мислителі визнавали панування традиції.

Маркс і Енгельс сформулювали також свої власні концепції з найважливіших проблем феодалізму в Західній Європі. На відміну від «романістів», «германістів» і медієвістів, які дотримувалися теорії «синтезу», німецькі мислителі запропонували свою версію походження феодалізму. На їхню думку, становлення феодалізму слід розглядати через призму кардинальних змін, які відбулися напередодні падіння Західної Римської імперії. Загальна криза всього рабовласницького ладу, що вразила пізньоримське суспільство стала закономірною, доводив Енгельс. Виявом цієї кризи став занепад земельних латифундій, які функціонували на базі рабської праці, а також поширення колонату.

Спираючись на матеріалістичне розуміння історії, засновники марксизму розробили свою власну общинну теорію. Вона суттєво відрізнялася від «маркової» теорії Георга Маурера. Відмінності зводилися до чотирьох позицій. Передусім, на відміну від Маурера і його послідовників, Маркс і Енгельс вбачали в марці не тільки правовий інститут, що випливає з національного характеру германців, але органічну господарську і соціальну організацію, що на протязі певного часу розвивалась, набуваючи різних форм. По-друге, марксизм виявляє у процесі розвитку давньогерманської общини кілька етапів: родова община, землеробська община, сусідська община. По-третє, марксистська концепція давньогерманської общини містить визначення причин її розвитку. За Марксом, головним чинником розвитку марки був розвиток продуктивних сил. Також Маркс і Енгельс вважали, що марка проіснувала увесь період середньовіччя і зникла тільки з поширенням капіталізму в німецькому селі.

Німецькі мислителі в процесі становлення феодалізму виділяли велику роль прямого насильства з боку класу феодалів. Вони показали шляхи концентрації земельної власності і обезземелення франкських вільних общинників і роль у цьому процесі католицької церкви. На їхню думку, сприяла феодалізації й ранньосередньовічна держава. Визнаючи роль особистісних зв’язків у процесі утвердження феодалізму класики марксизму вважали, що в їх основі були суто економічні відносини.

Класики марксизму, давши матеріалістичне тлумачення феодального ладу, вказували на його антагоністичний характер. Конкретним вираженням головного антагонізму, на їхню думку, є феодальна рента, через те, що вона є «економічна форма, в якій реалізується земельна власність». Оскільки в умовах дрібного виробництва селянин за феодалізму завжди залишався утримувачем землі і власником знарядь праці, реалізувати своє право власності на землю, тобто відібрати у селянина додаткову працю або її продукт у вигляді ренти, феодал міг тільки з допомогою позаекономічного примусу. Тому, за феодалізму відносини власності, доводили Маркс і Енгельс, виступають як відносини панування і поневолення. Селянин, тобто безпосередній виробник, завжди перебуває в стані несвободи, і ступінь цієї несвободи може бути різним.

На відміну від пануючого в ХІХ ст. у медієвістиці погляду, що саме феодальна вотчина виступає рушієм прогресу продуктивних сил, класики марксизму доводили, що джерелом повільного, але неухильного зростання продуктивних сил в аграрній сфері було дрібне селянське господарство.

Оригінальним у медієвістиці стало тлумачення Марксом ролі традиції у розвитку виробничих відносин феодалізму. Він стверджував, традиція дійсно консервувала в інтересах пануючого класу феодалів систему відносин між землевласником і селянином, у тому числі й перелік повинностей. Але розвиток продуктивних сил у масштабах дрібного селянського господарства зумовлював зростання продуктивності, що за умови збереження існуючих феодальних порядків йшло на користь селянинові. Підвищення продуктивності селянського господарства призводило до пониження норми експлуатації і тому традиція виступала в окремі періоди середньовіччя свого роду знаряддям захисту інтересів закріпачених селян.

Таким же чином, Маркс оцінював і сільську общину в умовах феодалізму. Кріпосна община, з одного боку, виступала знаряддям експлуатації селян, але, водночас, вона давала можливість селянам згуртуватися для того, щоб чинити опір феодалові.

Класики марксизму проаналізували процес розвитку аграрних відносин через призму розвитку феодальної ренти. На їхню думку, розвиток феодального суспільства відбувався шляхом переходу від натуральної ренти до відробіткової (панщини), а від відробіткової до грошової ренти. Утвердження грошової ренти, доводили вони, є останнім етапом у розвитку феодалізму, за якого відбувається руйнування системи позаекономічного примусу, а стосунки між феодалом і селянином зводяться до простого оброчного зобов’язання з поступовим особистим звільненням селян.

По-новому класики марксизму розглянули роль товарно-грошових відносин у феодальному суспільстві. Так, вони неспростовно довели, що в умовах феодалізму не можна ототожнювати товарно-грошові відносини з капіталізмом, як це робили деякі європейські медієвісти. Наявність капіталізму можлива за умови існування капіталу і найманої праці, тобто, капіталізм з’являється тоді, коли праця перетворюється в товар. Коли ж основним виробником за феодалізму виступає закріпачений селянин, то для розвитку капіталізму відсутня головна передумова. Товарно-грошові відносини, на думку Маркса й Енгельса, прискорили розклад феодалізму, хоча лихварський і торговий капітал, навпаки були тією силою, що гальмувала процес розкладу феодалізму.

На відміну від інших медієвістів, які досліджували процес виникнення середньовічних міст, концентруючись на самому механізмі їх появи, класики марксизму поставили проблему інакше – чому виникали міста? На їхню думку, середньовічні міста виникали внаслідок розвитку продуктивних сил феодального суспільства, який зумовив відособлення на певному етапі промислової і торгової праці від землеробської. Міське товарне виробництво середньовіччя не можна вважати, доводили вони, капіталістичним виробництвом, оскільки середньовічний ремісник працював не заради прибутку, а заради того, щоб прогодувати свою родину.

Оцінюючи державні форми епохи феодалізму, Маркс і Енгельс вказували на їх експлуататорський характер. Водночас, вони підкреслювали відносно прогресивний характер королівської влади, яка виступала за встановлення порядку посеред хаосу феодальної роздробленості.

Цінним для історіографії всесвітньої історії стало дослідження Марксом у фундаментальній праці «Капітал» ґенези європейського капіталізму. Головним рушієм процесу становлення основ капіталізму в рамках пізнього феодалізму вчений вважав не розвиток товарно-грошових відносин як такий, а зрушення, які відбувалися під впливом цих товарно-грошових відносин. Цьому питанню присвячений 47 розділ ІІІ тому «Капіталу». Тут Маркс неспростовно довів, що розклад феодалізму на селі під впливом грошової ренти відбувався шляхом поступового перетворення землі у власність незалежних селян або шляхом поширення капіталістичної оренди. Зростання селянського землеволодіння упродовж пізнього середньовіччя зумовлювало різні перехідні форми землеволодіння і панування дрібнотоварного виробництва. Однак з часом в сільській общині відбувається диференціація, внаслідок якої з’являється дрібна сільська буржуазія і наймані робітники.

Велику наукову цінність має дослідження Марксом питання «первинного нагромадження капіталу», яке він здійснив у 24 розділі І тому «Капіталу». Вказавши на історичну закономірність зародження капіталізму, мислитель показав, що первинне нагромадження капіталу в Європі підготувало кардинальний соціальний переворот, і що цей переворот відбувався не мирно, а супроводжувався грубим насильством над селянами. Маркс визначив сутність цього кардинального перевороту. На його думку, первинне нагромадження капіталу відбувалося шляхом відокремлення селянина і ремісника від власності на умови його праці і перетворення його на найманого працівника. Класичним зразком «первинного нагромадження капіталу» став соціальний переворот, який відбувся в Англії упродовж ХVІ – ХVІІІ стст. За цей час в Англії зникло феодально залежне селянство і, натомість з’являється капіталістичне фермерство і система найманої праці на селі. Маркс показав всю жорстокість «кривавого законодавства проти експропрійованих» ухваленого за династії Тюдорів. Додатковими важелями первинного нагромадження капіталу Маркс вважав колоніальний грабунок, систему державних позик і податків, політику протекціонізму.

Вагомим внеском в історіографію Нового часу стало дослідження класиками марксизму сутності і характеру абсолютної монархії. Так, вони показали, що абсолютизм виникає в перехідну епоху, коли феодальний лад занепадає, а новий суспільний лад тільки зароджується і дві суспільні сили – феодали й буржуазія ще перебувають у стані хиткої рівноваги. Через це державна влада отримує відносну самостійність від класу феодалів і від класу нової буржуазії і виступає в якості посередника між ними. Абсолютистська влада потребувала свого визнання від буржуазії і тому надавала останній тимчасову політичну підтримку. Але, все ж феодальна сутність цієї влади виявилася пізніше, у прагненні за всяку ціну зберегти феодальні порядки, що й зумовило грандіозні соціальні конфлікти як в Англії, так і в Франції.

Маркс і Енгельс значно поглибили наукову інтерпретацію місії католицької церкви в епоху феодалізму. Вони доводили, що середньовічна релігія і церква мали класовий характер. Утвердження християнства в ранньому середньовіччі відбулось не через занепад культури античності чи невігластво тодішнього суспільства, як вважали філософи-просвітителі, а тому, що християнство перетворилося в ідеологію панівного класу феодалів. Католицька церква своїм віровченням «санкціонувала» новий суспільний лад. До того ж, як зазначали класики марксизму, католицька церква сама перетворилася в «крупний інтернаціональний центр феодальної системи». Маркс і Енгельс розкрили матеріальні причини могутності католицької церкви в епоху середньовіччя. Це було не тільки велике землеволодіння єпископів і монастирів, але й монополія на інтелектуальну освіту. Вчені довели, що єретичні рухи епохи феодалізму носили, передусім соціальний характер. Найбільш послідовними і непоступливими противниками феодального ладу показали себе представники селянсько-плебейських єресей (катари, вальденси, богоміли). Релігійну оболонку мали перші виступи буржуазії на континенті. Маркс і Енгельс показали бюргерську соціальну основу першої течії протестантизму – лютеранства. Лютеранство як релігійна ідеологія бюргерства суттєво відрізнялася від радикального, революційного вчення анабаптистів Томаса Мюнцера, які виражали інтереси, передусім селянських мас і міських низів.

Заслуговують на увагу погляди Маркса і Енгельса на історію Ренесансу. Для них Відродження – це, насамперед грандіозний переворот у світогляді. Від цього часу, на їхню думку, бере свій початок розвиток наукового знання, ґрунтовне вивчення природи. Ренесанс поклав край духовній диктатурі церкви, яка придушували всі паростки вільної наукової думки. Енгельс доводив, що причини Відродження слід шукати в унікальних соціально-політичних обставинах, які виникли у результаті географічних відкриттів, розширення торгівлі, переході ремесла до мануфактури. Новий, гуманістичний світогляд виник як світогляд нового, прогресивного класу буржуазії. Енгельс називав видатних діячів Ренесансу «титанами», яких народила сама епоха, яка потребувала таких «титанів».

Багато уваги класики марксизму приділяли проблемі класової боротьби в епоху середньовіччя і Нового часу. Класова боротьба середньовіччя, на їх думку, могла виступати у формі містичних ідей, у вигляді відритого єретичного руху або ж у вигляді збройного селянського повстання. Селянські виступи періоду раннього середньовіччя, як вважали науковці, відбувалися, насамперед проти особистого закріпачення дрібних землевласників-селян. У період розвиненого феодалізму відкриті селянські повстання поєднуються з селянсько-плебейськими єресями. Саме такими були, на думку Енгельса, діяльність Джона Болла і повстання під проводом Уота Тайлера в Англії, активність угорського проповідника і «повстання пастушків» у Піккардії, а також рух таборитів у Чехії.

Пояснюючи поразки селянських повстань у період середньовіччя, класики марксизму вказували на ізольованість селянських родин, які залишалися прив’язаними до своєї землі, вузьким кругозором селян через примітивність повсякденного життя, їхньою відособленістю один від одного і нездатністю до організаційної дисципліни. Загалом, ідентичними були причини поразок і представників міського плебсу і навіть їх найпрогресивнішої частини – підмайстрів.

Вперше у світовій історіографії народні рухи і повстання отримали співчутливе висвітлення. Маркс і Енгельс підкреслювали, що причиною народних виступів було немилосердне гноблення селян і міського плебсу феодалами і міським патриціатом. Вони завжди наголошували на справедливості вимог повсталих.

У фундаментальному дослідженні Фрідріха Енгельса «Селянська війна в Німеччині» світова історіографія отримала абсолютно нову інтерпретацію важливої епохи історії середньовічної Німеччини. Передусім, Енгельс встановив класову основу усіх конфліктів між політичними і релігійними угрупованнями періоду Селянської війни. Для Енгельса Реформація і Селянська війна були безумовно класовими конфліктами, які через особливості середньовічного життя набули релігійних форм. Мислитель визначив класову структуру конфлікту, а потім встановив інтереси якого класу виражала та чи інша релігійна доктрина: католицизм, лютеранство, анабаптизм тощо.

Досліджуючи перебіг Селянської війни на основі класового аналізу, Енгельс зміг переконливо довести, що поразка повстання сталася внаслідок нездатності селянської маси встановити союз з бюргерством, а також боягузтвом, класовою обмеженістю і, нарешті відкритою зрадою селян бюргерами. Багато уваги Енгельс у своєму дослідженні приділив Томасу Мюнцерові, який, на його думку, був «плебейським революціонером», оскільки об’єднав навколо себе представників міських низів – «зачатковий пролетарський елемент». Програму політичної боротьби Томаса Мюнцера Енгельс розцінював не тільки як перелік вимог тодішніх плебеїв, але й як геніальне політичне прозріння умов майбутнього звільнення пролетаріату.

Оригінальними ідеями доповнили засновники марксизму історіографію Нового часу. Так, Маркс, розробляючи концепцію класової боротьби, як рушія суспільного прогресу, ретельно вивчав досвід Великої Французької революції. Він уважно прочитав мемуари учасників революції, опрацював революційну пресу, протоколи Конвенту, стенограми промов Робеспьєра, Сен-Жюста, трактати Марата і Бабефа, а також наукові праці Тьєрі й Ґізо. Щоправда, спеціальної праці він так і не встиг написати, але висловлювання з проблем Великої Французької революції, які розсіяні по багатьох інших працях мислителя, дають нам уявлення про марксистське тлумачення цієї епохальної події в житті Європи. Увагу Маркс звертав передусім на рушійні сили розвитку і поглиблення революції. Отож, для нього найважливішим епізодом революції була якобінська диктатура. Йому вдалося дати ґрунтовний аналіз політичних програм жірондистів, якобінців, і «болота». Маркс підкреслював, що перемога Гори відбулася тому, що її політична програма і діяльність повністю відповідали основній частині революційних мас. «Гора йшла з партією народних мас, де знаходились жилаві руки, енергія і відданість», – писав Маркс. Досліджуючи вирішальну роль трудящих мас у приході до влади якобінців, мислитель дійшов загального висновку про історичне значення високої активності пролетаріату в революції. Глибоке дослідження «диктатури низів» у період перебування при владі якобінців, привело Маркса до фундаментального теоретичного висновку – вчення про диктатуру пролетаріату.

Причини поразки якобінців і термідоріанського перевороту, Маркс вбачав у трагічному неспівпадінні двох прагнень революціонерів: з одного боку, запровадити права людини і забезпечити створення буржуазного суспільства з його атрибутами (анархія виробництва, загальна конкуренція, панування приватновласницьких інтересів), а з іншого боку, обмежити нагромадження багатств окремих осіб за рахунок трудящих.

Класики марксизму залишили також ґрунтовний аналіз революційних подій ХІХ ст. У роботі «Революція і контрреволюція в Німеччині»,застосовуючи свій класовий підхід, Енгельс за участю Маркса дав масштабний аналіз революційних подій 1848-49 рр. Згідно з науковими висновками Енгельса, революція в Німеччині мала буржуазно-демократичний характер. В ній виявили свою неспроможність як ліберальна буржуазія, так і німецька дрібнобуржуазна демократія. Причому, ліберальна буржуазія виявляла острах перед пролетаріатом, а дрібна буржуазія остерігалась державної влади. У цій революції тільки позиція пролетаріату, на думку Енгельса, відповідала інтересам всієї нації, але через свою незрілість і неорганізованість пролетаріат не зміг стати на чолі загального революційного руху.

Класики марксизму цікавилися також революційним рухом в інших країнах Європи. Циклом своїх статей «Класова боротьба у Франції» Маркс заклав фундамент наукової історіографії Французької революції 1848 р. На відміну від більшості дослідників, які події 1848 р. означили як початок соціалістичного перевороту, Маркс науково довів, що ця революція мала буржуазно-демократичний характер. Виступ народних мас у лютому 1848 р. мав метою встановлення демократичних свобод та інституцій. Від цього моменту революція у Франції, на думку Маркса, розвивалась по низхідній лінії. Виступ паризького пролетаріату в липні 1848 р. відбувався вже під іншими гаслами, які мали чітку антибуржуазну спрямованість. У цій роботі Маркс вперше тлумачить ідею «диктатури пролетаріату», як закономірний етап пролетарської революції. Загалом, марксизм мав чимало споріднених рис з попередніми соціальними доктринами. З філософами Просвітництва його єднало споглядальне конструювання історичного процесу, а також фіналістське бачення майбутнього. Маркс і Енгельс розробили концепцію «комунізму», як останньої стадії суспільного розвитку, за якої наступить своєрідний «золотий вік» людства. Як і просвітителі німецькі мислителі були упевнені в тому, що ідеальні (розумові) конструкції можна втілити в життя.

Маркс і Енгельс мали багато послідовників. Зокрема в Європі марксистські ідеї розвивали В. Зомбарт, М. Вебер, А. Матьєз, Ж. Жорес. Д. Гобсон. Варто зазначити, що не всі ідеї марксизму сприйняли західні інтелектуали. Їх приваблював діалектико-соціологічний підхід до осмислення сутності суспільного процесу. Але вони вже у другій половині ХІХ ст. піддали жорсткій критиці революційні ідеї класиків марксизму, їх схематичну інтерпретацію класової структури суспільства, переконання про автоматизм соціальних змін і вчення про диктатуру пролетаріату. Соціальна дійсність в Європі наприкінці ХІХ ст. суттєво змінилася і це зумовило необхідність внести певні корективи в марксистське вчення.

Творчий розвиток марксизму відбувся у працях Карла Каутського (1854 – 1938 рр.). У своїх ранніх творах німецький вчений ретельно розглядав економічні категорії Маркса, вважаючи, що вони забезпечили органічне поєднання природничих і гуманітарних наук у вивченні суспільства. Вагомий внесок в історичну науку Каутський зробив своїми дослідженнями «Походження християнства» і «Етика і матеріалістичне розуміння історії». Каутський першим серед марксистів заявив про те, що трактування теорії Маркса й Енгельса, особливо її історико-соціологічної частини може бути прямо протилежним. Підтвердженням його спостереження стала російська революція 1917 р. Упродовж 1927-29 рр. Каутський написав 2-томну працю «Матеріалістичне розуміння історії». У цій роботі німецький вчений ґрунтовно переосмислив деякі базові категорії марксизму – класи і класова боротьба, нація і національна свідомість, революція й еволюція. Залишаючись на позиціях марксизму, Каутський погоджується з головною ідеєю Маркса – «соціалізм – це поступове і неухильне звільнення людини у суспільстві». Звільнення людини, на думку мислителя, є невідворотним, оскільки воно відповідає усім можливим ідеалам людського духу.

Оригінальною є інтерпретація Каутським перспективи історичного часу, співвідношення між минулим, сучасним і майбутнім. Для нього сучасне – це неподоланна межа між сферою необхідності (минулим) і сферою свободи (майбутнім). Кожна свідома людина живе у двох вимірах – у минулому, де вже все відбулось і нічого змінити не можна і у майбутньому, де є відкрите поле для застосування людської волі. Ідея соціального прогресу, як втілення загального прагнення людини до визволення, діє невідворотно і спрямовує людство до реалізації соціальних ідеалів.

Каутський був одним із небагатьох марксистів, які визнавали, що природне середовище суттєво впливає на суспільне життя, змушуючи людей пристосовуватися до його змін. Воля до життя кожної людини відіграє головну роль у цьому пристосуванні, що призводить до перетворення як природних, так і соціальних умов життя включно з економічними.

Поиск по сайту: