Світова історична наука у ХХ ст. 6 страница

Серед американських вчених, які поставили перед собою завдання посилити наукову спрямованість історії, особливе місце належить Дугласу Норту (1920 р.н.). У 1966 р. він оприлюднив монографію «Зростання і добробут в американському минулому: нова економічна історія». Норт проаналізував добробут американців у минулому. Особливо, він звернув увагу на прискорений соціально-економічний розвиток рабовласницького Півдня США упродовж 1815 – 1860 рр. Науковець застосував удосконалені методи наукового аналізу. В результаті він прийшов до парадоксальних висновків. З’ясувалося, що господарство довоєнного Півдня було далеко не «збитковим і застійним». Рабовласництво не зумовлювало зниження якості підприємницької діяльності, зменшення обсягу капіталовкладень чи нераціональний розподіл капіталу між сільським господарством і промисловим виробництвом. Навпаки, плантатори Півдня більш раціонально вели господарство, краще обробляли землю і використовували капітал та працю рабів для отримання найбільшого прибутку. Щоправда, вчений визнав, що провівши дослідження, він залишив за дужками моральні аспекти рабства. В монографії Норт, зокрема зазначив: «Якщо історія є чимось більшим, ніж суб’єктивним впорядкуванням фактів минулого, що змінюється разом з кожним поколінням, то мусимо застосовувати до історичного дослідження теорії інших суспільних наук наукові методи, які тестують вироблені гіпотези».

У своїй монографії «Структура та зміни в економічній історії» Норт проаналізував історію економіки, розвиток прав власності, фундаментальні економічні проблеми і серед них проблему обмеженості ресурсів. У другій частині монографії під назвою «Історія» вчений розглянув «довготривалі» («вікові») структурні зміни в західній економіці, «дві економічні революції» і їх найбільш значимі наслідки. Перша економічна революція, на думку Норта, відбулась внаслідок переходу людства до землеробства і тваринництва 10 тис. років тому. Ця «революція» забезпечила можливість створення запасу продовольства. «Промислова революція», за Нортом, стала, фактично, «водорозділом історії людства». Це був не стільки розрив з минулим, як стверджували класики історіографії, скільки кульмінацією еволюційного розвитку серії попередніх подій. «Реальна революція відбулась значно пізніше, в ХІХ ст., коли комплексне використання результатів науково-технічного прогресу привело до Другої економічної революції», – зазначав Норт. Друга економічна революція, на думку американського вченого, виявилась у фундаментальних змінах в економічній системі в результаті збільшення обсягу й охоплення ринку і структурно-організаційних змін. Норт підкреслював: «Якщо Перша економічна революція створила сільське господарство і «цивілізацію», то Друга економічна революція забезпечила виробництво зростаючими новими знаннями, вивівши економічне зростання в систему за рахунок шлюбу науки і технології, а не класової боротьби, згідно з марксовою теорією історії».

Колега Норта Роберт Фогель (1926 р.н.) провів фундаментальне дослідження на тему: що було б з транспортною системою США, якби залізниці не були винайдені. Він неспростовно довів, що заміна залізничного транспорту більш прогресивним автомобільним не дасть позитивного ефекту для американської економіки. Норт і Фогель сприяли поширенню нової методології дослідження на соціальну і політичну історію, а також квантифікації історичних джерел. Науковці вважали, що історія має таку ж будову як і природничі і технічні науки і дає такі ж доказові результати досліджень як і вказані науки. Доказова історія, на думку американських дослідників, є органічним синтезом «доброго історика», «доброго економіста», «доброго соціолога» (перелік можна продовжувати) і комп’ютерного аналізу. Водночас, Норт і Фогель намагалися уникати глобальної економічної історії, вважаючи, що «мікроекономіка» може дати більш об’єктивні результати. Теорія не здатна, на їхню думку, визначати поведінку людей у конкретних ситуаціях. Поведінка людини спрямовується, передусім обставинами. Теорія здатна виступати у якості прикладної гіпотези і завдання науковця полягає в тому, щоб підтвердити її або спростувати. Норт, Фогель, а також інші представники «нової економічної історії» вважали, що об’єктом дослідження мають бути раціональні дії людей в рамках відповідних економічних систем, параметри яких можна чітко визначити. Власне, такі системи можна змоделювати. Отримана модель здатна стати теорією, яку слід перевіряти на фактичному матеріалі.

«Нова економічна історія» як один із напрямів «нової історії» виявилася найбільш успішною. Дуглас Норт і Роберт Фогель отримали Нобелівську премію з економіки за 1993 р.

Чимало для утвердження «нової економічної історії» як окремого напряму зробив британський історик Майкл Постан (1899 – 1981 рр.). Головна сфера його наукових інтересів – історія середньовічної Європи, демографічні процеси і міграція населення в цю епоху. Постан залишив і ґрунтовні праці з методології і методики історії «Історичний метод в суспільствознавстві» і «Факти та їх значення: есе з історичної методології».

Процес оновлення історичної науки охопив також і британську історіографію. У 1961 р. науковий світ Англії сколихнула робота Едварда Хеллета Карра (1892 – 1982 рр.) «Що таке історія?» Визнаний класик англійської радянології стверджував, що історичне дослідження залежить від соціальної дійсності, в якій працює історик. Історик, фактично заново конструює минуле, спираючись на джерела. Але ця реконструкція здатна наближати до істини, якщо вона має у своїй основі «вірну теорію». Карр доводив, що історія є «нескінченним діалогом історика з фактами, сучасного з минулим» і вона показує постійне збагачення людського розуму. Історичний процес є об’єктивним і причинно зумовленим. Історичний процес потребує об’єднуючої ідеї. На думку англійського вченого, такою ідеєю може бути ідея прогресу, тобто нагромадження і використання матеріальних і духовних цінностей, вдосконалення соціальних відносин. Карр доводив, що історик-дослідник повинен реконструювати минуле з позицій універсалізму, ніколи не втрачаючи з поля зору загальнолюдської перспективи.

У Англії знайшлись послідовники Карра, які доводили необхідність позбутися ідеологізації історії і вказували на її гуманістичну сутність. Чимало зробив для утвердження наукового статусу історії Джефрі Барраклоу. Услід за Карром та його прихильниками він вступив у дискусію з представниками традиційної історіографії Англії.

У 1978 р. Джефрі Барраклоу оприлюднив у ЮНЕСКО велику працю «Головні тенденції в історії». В ній він стверджував, що фахові історики переважно схиляються до принципів і методології «нової історії», для якої властивим є прагнення усунути з дослідницького процесу суб’єктивізм. Автор зазначав: «Доки історія не звільниться від міфології, як це зробила астрономія чи хімія, доки вона не розірве раз і назавжди зі своїм міфологічним корінням, як астрономія розірвала з астрологією, а хімія – з алхімією, шанси історії розімкнути порочне коло, в яке історію завело її минуле, є невеликими».

У Англії в цей період було доволі потужним традиціоналістське крило історіографії. Історики-традиціоналісти виступили з гострою критикою методології «нової історії». Зокрема, Дефрі Рудольф Елтон (1921 – 1994 рр.) у праці «Практика історії» доводив, що історичні оцінки завжди мають культурно-аксіологічний характер і їх не можна перетворити на «наукові» та абсолютно безсторонні. На його думку, історичний метод має свої особливості, що виражаються в описовості і деталізації. Історичний метод включає в себе поряд з іншим уяву й інтуїцію. Елтон, як і інші традиціоналісти, не довіряв можливостям універсального підходу до історії. Такий підхід, вважав він, обов’язково зумовлює спекулятивні історіософські побудови, що зводять суспільство на манівці. Дискусії між «новими істориками» і традиціоналістами стимулювали подальше переосмислення теоретичних основ історії.

Такого ж роду наукові конфлікти були характерними й для «нової соціальної історії», яка мала численних послідовників у Франції, Німеччині та інших країнах.

У 1976 р. в Англії Ейза Бріггс ініціював створення «Британського товариства соціальної історії» й окремого часопису. Наслідуючи технології американської «нової економічної історії», англійські історики запроваджували до наукового дослідження математичні методи під час вивчення соціальних груп та інституцій. Були й такі історики, які поряд з соціологічною інтерпретацією історії застосовували й марксистську соціальну теорію (Р. Біверс, П. Берк).

Англійська «соціальна історія» набула високого наукового статусу завдяки творам видатного історика Джорджа Маколея Тревельяна (1876 – 1962 рр.). Основні принципи й результати соціального підходу до минулого історик виклав у своїй відомій монографії «Англійська соціальна історія: огляд шести століть від Чосера до королеви Вікторії». Тревельян визначив соціальну історію як «історію народу без врахування політики». Він також вказав на проблеми, які були найбільш важливими для соціальної історії: «… економічні і неекономічні відносини між класами, характер родини і домашнього господарства, умови праці і відпочинку, відношення людини до природи, культура кожного століття яка виростає із загальних умов життя і набуває постійно змінюваних форм у релігії, літературі, музиці, архітектурі, а також система освіти і громадська думку». Соціальна історія, таким чином містила не тільки елементи соціальної системи, але й складові системи культури.

Тревельян поділяв історичне знання на три головні компоненти – економічну, соціальну і політичну історії, які досліджують три пласти історичного минулого. Він вважав, що економічні умови визначають соціальну дійсність, а соціальна дійсність впливає на політику. З цього приводу він зазначав: «Без соціальної історії економічна історія безплідна, а політична історія незрозуміла».

Спираючись на здобутки Тревельяна, Едуард Томпсон, Ерік Гобсбаум та інші англійські дослідники забезпечили формування «нової соціальної історії».

Чимало послідовників «нової соціальної історії» крім Англії було в Німеччині. Тут відчувався вплив теоретичної спадщини видатних німецьких мислителів Карла Маркса, Карла Лампрехта і Макса Вебера. Інституалізація німецької «нової соціальної історії» відбулась у 1972 р. шляхом створення спеціальної дослідницької групи з теорії історії (Юрген Кокка, Йорн Рюзен, Райнхарт Козєлек та ін.) і заснування окремого наукового видання «Історія і суспільство». Представники дослідницької групи розглядали суспільство як систему зі складною структурою, в якій одночасно діють правові, адміністративні, економічні фактори. Взаємовплив усіх цих чинників на відповідний момент дає феномен суспільства. Отож, аналіз масових соціальних процесів слід проводити із застосуванням різноманітних теорій прикладних наук. Ці ідеї німецькі теоретики виклали в тритомному збірнику методологічних досліджень «Об’єктивність і партійність в історичному дослідженні» (1977 р.), «Історичний процес» (1978 р.), «Теорія і метод в історії» (1979 р.).

«Нова наукова історія» в означений період поповнилась, як ми вже зазначали в попередній лекції, «кліометрикою». Цей науковий напрям зародився в США, оскільки саме тут відбулось поширення ЕОМ і досягла найбільших успіхів інформатика. Серед частини істориків виникли сподівання на те, що квантифікація допоможе перетворити історію на строго доказову науку на зразок природничих і забезпечить подолання суб’єктивізму і наративізму. Історики виявили зацікавлення квантифікацією історичних досліджень, особливо в ділянці обробки джерел масового характеру з соціально-економічної, політичної і культурної історії. Вже в 70-х рр. спостерігається створення різноманітних «банків даних» на ЕОМ. Історики нагромаджували факти і могли з їх допомогою вирішувати різноманітні дослідницькі питання, отримувати точні відповіді на конкретні завдання. Як в США, так і в Європі з’явилося кілька десятків асоціацій з квантифікації історичної інформації. Зокрема, в США набула вагомого авторитету Асоціація соціально-наукової історії, яка виникла ще в 1976 р. До неї вступила понад тисяча істориків. Кліометричні центри функціонували в Франції, Бельгії, Британії, Німеччині. Навіть в Україні у 80-х рр. було сформовано науково-дослідну лабораторію із застосування математичних методів в історії (керівник В. Підгаєцький). Кліометрика, зрештою вийшла і на міжнародний рівень. У Голландії було створено Міжнародну асоціацію «Історія і комп’ютеризація», а в Бельгії – «Об’єднання історії та інформатики».

Варто зазначити, що в європейській історіографії використання математичних методів мало обмежений і допоміжний характер, але у США просте застосування математичних методів в історичному дослідженні переросло в «нову наукову історію» – кліометрику. У США для цього були сприятливі умови, оскільки панівним напрямом соціальної психології тут був «біхевіоризм» – найбільш «технологічна» теорія психології. Біхевіоризм встановлює закономірності поведінки людини чи людських спільнот у відповідних соціальних ситуаціях. Отож, така теорія мала успіх у поясненні багатьох значних подій політичного життя США: результати президентських виборів, губернаторів, ухвалення законодавчих актів. Біхевіоризм давав змогу встановити найважливіші чинники політичного життя в різні періоди американської історії. Зокрема, дослідження Д. Сундквиста, А.Д. Боуга, Л. Бенюна, Д. Сілбі, П.Г. Філда та інших встановили, що політична історія США у XX ст. значною мірою залежала від етно-культурних факторів, а не партійних чи релігійних.

Представники кліометрики поставили перед собою завдання створити власну теорію, але без загальноісторичного синтезу. Залишаючись на позиціях сприйняття суспільства як системи, кліометристи все ж вважали, що кожен елемент цієї системи функціонує майже повністю автономно від суспільства. Для вивчення соціальних явищ кліометристи розробляли різноманітні моделі суспільних структур і закликали застосовувати теорії суспільних наук.

Щоправда, незабаром з’ясувалося, що ґрунтовно дослідити минуле з допомогою комп’ютерної техніки не вдається. Комп’ютер значно полегшує технічні аспекти історичного дослідження, але без історичної теорії при постановці дослідницьких гіпотез і формуванні моделей, при інтерпретації отриманих результатів, як виявилося, обійтися неможливо. За любих обставин історикові потрібне загальне розуміння суспільства, його структури, форми організації на тих чи інших історичних етапах. Отож, один із фундаторів американської кліометрики А. Боуґ був змушений заявити: «Наївні очікування піонерів квантифікації, що вони своїми точними результатами негайно розв’яжуть старі спори... і «закриють розкриті книги» в окремих галузях знання, не підтвердилися. Більше того, отримані з допомогою кількісних методів результати, як правило, підносять нові питання... Ми потребуємо професіонального визнання цього факту...». Таке визнання метра «нової історичної науки» означало, що, розширивши перспективи і потенціал історичного дослідження, кліометрика не тільки не усунула проблему світоглядної позиції історика, але й значно її загострила.

Західна історіографія цього періоду поповнилася ще одним напрямом «нової історичної науки» – «психоісторією». Для представників цього напряму поєднання історії з психоаналізом є надзвичайно перспективним видом соціально-історичних досліджень. Теоретичним фундаментом «психоісторії» стали ідеї видатного австрійського лікаря-психіатра Зиґмунда Фрейда (1856 – 1939 рр.). Згідно з «фрейдизмом» і «неофрейдизмом», усі форми соціального і культурного життя визначаються проявами первісних підсвідомих потягів. «Психоісторія» була дуже результативною в дослідженні історичної особистості і соціальної групи. Одна з перших праць у цій галузі «Молодий Лютер» Еріка Еріксона (1902 – 1994 рр.), яка вийшла у світ 1958 р., стала зразком для наслідування. В ній історик дав ґрунтовну інтерпретацію вчинків видатного німецького реформатора християнської релігії на основі психоаналізу. Згодом прихильники цього перспективного напряму історичних досліджень почали обґрунтування методу і розробку методологічних засад. Так, для «психоісторії» головним дослідницьким завданням стало «осмислення історії через мотиви, а мотивів – через історію» (Еріксон). «Психоісторія» стверджує, що мотиви людських вчинків є суб’єктивними реакціями людей на подразники зовнішнього світу, які спрямовують їх поведінку у кожній конкретній соціальній ситуації. Упродовж розгортання «психоісторичних» досліджень з’явилось чимало праць з вивчення екстремальних, нестандартних, пограничних ситуацій, в яких реакція людини визначається мотивами самозбереження. «Психоісторія» розкриває механізм дії людей і спільнот під час голоду, війни, бунту тощо.

«Психоісторія» значною мірою перетиналася з філософсько-пізнавальними принципами «неофрейдизму» американського філософа і соціолога Еріха Фромма (1900 – 1980 рр.). У науковому світі Фромм став відомим завдяки блискучому психоаналітичному дослідженню феномена фашизму «Втеча від свободи».

Концепція людини Фромма містить положення про те, що виникнення людської свідомості стало глобальним переломом, внаслідок якого була зруйнована гармонія з природою і з’явилась екзистенціальна суперечність людського існування. Свідомість людини зумовила її відчуження, породила відчуття самотності і страху. Внаслідок цього людина постійно перебуває в пошуку гармонії з природою, суспільством і з собою. Фромм, виділивши окремо суперечності між людиною і природою, виявив базові психічні потреби людини у формі прагнень людського «Я», і які є сталими і позаісторичними. На думку філософа, саме ці потреби виступають рушієм історичного процесу і його метою – встановлення майбутньої гармонії людини з довкіллям і з самою собою.

Згідно з філософією Фромма, історія є драматичним процесом народження, становлення і розвитку людини до стану гармонії. У попередні епохи людські природні прагнення не отримали можливостей для самореалізації у суспільстві, що набуло трагічного характеру. Водночас, суспільство для Фромма це поєднання психологічних особистостей, що в сукупності складає «соціальний характер». «Соціальний характер» – соціальна психологія встановлює рамки індивідуального пристосування людини до соціальної структури. Індивідуальна адаптація відповідає «соціальному характеру», що склався на даний історичний момент.

Концепція Фромма містить вчення про типи «соціальних характерів». На думку філософа, їх налічується чотири: рецептивний, експлуататорський, нагромаджувальний і ринковий. У рамках кожного з них окрема людина реалізує своє власне буття чотирма способами: мазохістським, садистським, деструктивістським, конформістським. Мазохістський і садистський спосіб самореалізації важливі для самоідентифікації індивіда, деструктивізм виступає як компенсація безсилля людини змінити обставини, конформізм є засобом відмови від власного «Я» і розчинення в масі. Соціальні обставини, за Фроммом, диктують пріоритет одного із вказаних способів людського буття. Практично всі вони залишаються непродуктивними і виводять індивіда на манівці суспільного буття. Але Еріх Фромм знаходить один єдиний спосіб людині віднайти ефективний шлях існування – це Любов, у якій втілюється уся повнота буття. Любов дає окремій особистості єдність зі світом, з іншими людьми, при цьому особистість завжди залишається сама собою, утверджуючи у світі своє неповторне «Я».

Окрема людина сама обирає спосіб реалізації своїх життєвих потреб у залежності від власних розумових потенцій, усвідомлення цінностей свободи і критичного мислення. Ці чинники людського існування ставлять індивіда у ситуацію вибору життєвої орієнтації. На думку Фромма, цей вибір знаходиться між «Бути» і «Володіти». Нова релігія Любові здатна зорієнтувати кожну повноцінну людину на «Бути», а не «Володіти», тобто, споживати. У результаті історичного розвитку, за Фроммом, має сформуватися нове суспільство «комунітарного» соціалізму.

Інформатика здійснила переворот у розвитку світової науки ХХ ст. Цей науковий напрям стимулював виникнення численних футурологічних концепцій, зокрема й теорії «інформаційного суспільства майбутнього». Водночас, інформатизація суспільства спричинила й утвердження нових підходів до пізнання і осмислення минулого. Під впливом нових інформаційних технологій, результатів досліджень в галузі штучного інтелекту з’явився інтерес науковців до психології творчості. Незабаром виникла і набула повсюдного поширення нова наука «соціальна когнітологія». Адепти нового вчення поділяють головний висновок «соціальної когнітології» – здобутки у сфері досліджень інформаційних механізмів людської творчості стимулюють перегляд і переосмислення вихідних методологічних положень соціальної та історичної активності людини. Сьогодні ці ідеї набули подальшого розвитку у творчості українського науковця Юрія Канигіна і російського філософа Анатолія Ракитова.

Переорієнтація соціальних і гуманітарних наук на інтелектуальні механізми людської і суспільної свідомості, на думку Канигіна, означають, що ці науки переживають справжній «когнітивний поворот». Сьогодні з’ясувалося, що будь-які знання людини виступають як семантична інформація. Ця інформація надходить до людини не через чуттєве сприйняття під час споглядання довколишнього світу, а через сферу соціальних комунікацій від соціального оточення. Соціальне оточення кожної людини включає батьків, вчителів, книжки, телебачення, Інтернет тощо. Через це живе споглядання вже не відіграє головної ролі у процесі пізнання. Словом, вже не речі, а слова формують свідомість людини. Виникає явище інформаційного світогляду, для якого вже не є важливим питання про первинність буття, чи свідомості. Для такої свідомості головним є інше конструктивне начало – інформація. Інформацію не можна означити як матерію чи ідею. Але вона виступає у якості «об’єктивізованої ідеї». Це поняття можна визначити як ідею, яка може бути об’єктивізована винятково при умові її реалізації. Для суспільства інформація виступає як сукупний інтелект, від якого залежить рівень соціальної організації на даний момент часу.

Отож, людські спільноти є самоорганізованими «розумними системами», в житті яких спрямовуючу роль виконують не «об’єктивні закони», а процес акумуляції, переробки і застосування інформації у людській взаємодії. Як стверджує Канигін, рівень досконалості соціальної організації і увесь комплекс відносин у суспільстві залежить від того, наскільки оперативно і продуктивно члени спільноти сприймають і застосовують інформацію. Так, на заміну традиційним парадигмам суспільства (психологічна, політична, економічна, культурна) Канигін і його послідовники запропонували парадигму інформаційного суспільства.

За Канигіним, інформаційний чинник можна виявити і в минулих соціальних спільнотах. Однак тут вчений робить суттєве застереження. Інформація перетворюється в фактор суспільного буття лише тоді, коли рівень організації людей досяг потреби раціонального облаштування свого життя. До цього моменту замість інформації в житті людей більшу роль виконують механізми «природного відбору і мутації».

Канигін дійшов висновку, що марксистський формаційний і культурно-цивілізаційний підходи до історії слід доповнити «інформаційним» підходом. Органічне поєднання марксистської і інформаційної моделей суспільства, на думку вченого, забезпечить уникнення однобічності матеріалізму та ідеалізму, бо в основі усіх суспільних взаємодій (економічних, політичних, релігійних, етичних, культурних) перебуває інформація.

Для російського філософа Анатолія Ракитова історія є «інформаційно-культурним процесом». Цей процес виступає як «народження, трансформація, акумуляція і поширення інформації на підставі змінюваних одна одну технологій». Рівень цивілізації і культури залежить від обсягу і якості доступних у даному соціумі знань, можливостей їх поширення, засвоєння, переробки і виробництва інформації. Таким чином, Ракитов запроваджує до наукового обігу нову періодизацію всесвітньої історії. Щаблями цієї історії Ракитов вважає «інформаційні революції». Першою «інформаційною революцією» вчений називає виникнення мови як засобу поширення інформації; другою – винайдення писемності, яка суттєво змінила й інтенсифікувала збереження і поширення інформації; третьою – початок книгодрукування, що розширило доступ до інформації; четвертою – винайдення електричних сигналів, з допомогою яких інформація стала поширюватися по всій планеті; п’ятою – винайдення комп’ютера, який і створює умови для раціональної організації соціального життя на основі знань.

Варто вказати на те, що концепція Ракитова дає можливість під новим кутом зору глянути на історію. Інформація як соціальний фактор поєднує в одне ціле об’єктивне і суб’єктивне, матеріальне та ідеальне, індивідуальне і соціальне, у результаті чого суспільство, за Ракитовим, це «зовнішня структура людської пам’яті».

Потужний струмінь «онаучнення» історії викликав низку негативних наслідків, на першому місці серед яких можна було побачити падіння суспільного інтересу до історії. «Нові історики» так «онаучнили» історію, що історичні тексти стали схожими на складні теореми вищої математики. Для більшості освіченого читача історичні монографії, статті, доповіді стали малозрозумілими. До того ж, за складними математичними розрахунками, формулами і квантифікованими джерелами було втрачено «людські» виміри історії. Дегуманізація історії стривожила багатьох дослідників 70-80-х рр. Деякі з них, зокрема Отто Ексле, закликав істориків повернутися на шлях «історичного релятивізму», бо «моделі і «процеси» вихолощують присутність людини в історії. «Чим би не займалася історія, вона повинна бути по суті оповіданням (розповіддю) про змінні долі людей», – зазначав з цього приводу Джефрі Рудольф Елтон.

І хоча вказані думки тривалий час не визнавалися більшістю істориків, все ж, незабаром саме життя повернуло науковців до нових методологічних проблем, викликаних «новою історичною наукою». Зокрема, надзвичайно гостро постала проблема викладення здобутих істориком результатів дослідження, тобто «нарації». Обговорення цієї проблеми завершилося виникненням «нової філософії історії», або «наративної філософії історії». Головні концептуальні підходи цієї теорії набули популярності упродовж 70-80-х рр. Слід зазначити, що нова методологічна парадигма базувалася на теоретичних засадах структурної антропології.

Фундатором структурної антропології був відомий французький мислитель Клод Леві-Стросс, який спеціалізувався в галузі етнології і соціології. Він присвятив чимало своїх досліджень вивченню свідомості представників примітивних народів. У процесі вивчення Леві-Стросс широко застосовував математичні методи, антропологію, психоаналіз, лінгвістику, соціологію. Такий широкий вибір сприяв тому, що вчений зміг створити спочатку свій власний метод, а згодом і свою власну теоретичну систему. Головний результат наукових пошуків Леві-Стросса було викладено в праці «Структурна антропологія» у 1959 р.

Досліджуючи свідомість представників племен, які жили ще первіснообщинним життям, з метою виявлення чинників поведінки їх у реальному житті, вчений встановив наступне. Форми життя первісних колективів наділені однією природою – поєднання систем поведінки, які являють собою проекцію універсальних законів підсвідомої структури мислення на рівень свідомості і соціалізованої думки. Людина, сприймаючи і осмислюючи довколишній світ органами чуття і мислення спотворює образ довколишньої дійсності. І щоб розкрити механізм спотворення, на думку Леві-Стросса, слід вивчати людський розум і психіку з допомогою мови, яка виступає засобом мислення. Такий спосіб дає можливість вивчити спочатку структуру свідомого, а потім і підсвідомого і на основі цього встановити універсальні закони, які притаманні і людині і природі.

Щоб вирішити це глобальне завдання Леві-Стросс застосував структурний метод аналізу мовних конструкцій. Застосування такого методу, як вважав вчений, допомогло б встановити у мовних конструкціях інваріантні форми, які б і вивели дослідника на ті підсвідомі структури, які відображають природну реальність. Таке завдання, на думку дослідника, по силам новій науці – антропології. Згідно з його баченням, антропологія – це наука, яка органічно поєднує три виміри людського – природно-біологічний, психологічно-розумовий і соціальний.

Клод Леві-Стросс не зміг за допомогою свого методу встановити загальні «універсальні закони» соціального буття. Вивчення мови міфів дало можливість вченому виявити лиш деякі найпростіші поняття первісної людини, які функціонують згідно з бінарним принципом – «життя-смерть», «верх-низ», «земля-вода», «хаос-космос» тощо. Але цих відкриттів недостатньо, щоб пояснити зміст розвинених і складних стосунків.

Для історії важливим став метод Леві-Стросса, який полягав у сходженні від загальних явищ свідомості до елементарних, що, зрештою і вказує на послідовність їх виникнення і розвитку. Цікавим для історіографії є твердження вченого про те, що всяке явище культури включає в себе два пласти інформації: поверховий, який люди осмислюють розумом і глибинний, який завжди залишиться неусвідомленим. Дослідник зобов’язаний залишати в полі зору саме цей другий глибинний пласт культури. Адже така увага може дати відповіді на багато питань з «прихованої» частини наукової творчості й історичної, зокрема.

Леві-Стросс залишив низку глибоких міркувань про історію. Так, він постійно розмежовував історію і антропологію. З цього приводу він писав: «Історія узагальнює дані, що стосуються свідомісних проявів суспільного буття, а етнологія – його підсвідомих основ». Вчений зазначав також, що історія вивчає «як люди роблять історію», а антропологія – як люди усвідомлюють свою роль. Метод антропології, на думку мислителя також здатний прислужитися історикові, оскільки веде під час дослідження «від явного до неявного».

Поиск по сайту: