Світова історична наука у ХХ ст. 3 страница. Геродот відомий насамперед тим, що написав 9 книг «Історії»

Геродот відомий насамперед тим, що написав 9 книг «Історії». Праця присвячена описові греко-персидських війн кінця V ст. до н.е. Війни греків з персами стали серйозним випробуванням для грецьких полісів і загалом для античної цивілізації Вони змусили греків об’єднатися в боротьбі за свободу. Проте, в ході викладу грецький автор багато уваги приділив описові минулого і сучасного стану багатьох народів тогочасної Ойкумени. Джерелами для опису йому послужили твори логографів, власні спостереження і замітки, розповіді учасників подій, перекази. У вступі Геродот виклав головний мотив написання твору — «… щоб минулі події з плином часу не пішли у забуття і великі та подиву гідні діяння як еллінів, так і варварів не залишилися в безвісті, особливо ж те, чому вони вели війни один з одним».

«Історія» кардинально відрізнялась від творів логографів. Геродот тут виявляє себе не тільки традиційним описувачем подій, що відбулися в минулому та сучасному йому житті в Греції і Персії. Він вже послідовно здійснює дослідження, намагається пояснити і оцінити історичні факти з точки зору моралі і суспільної користі. Звичайно, будучи сином свого часу, Геродот зберігає повагу до давньогрецьких вірувань. Але боги в його творах вже не беруть активної участі в земному житті. Тільки в долях великих людей означається присутність надприродного. В людському житті багато залежить від поведінки індивіда, оскільки саме вчинки людини можуть вплинути на богів і навіть змінити долю. В «Історії» Геродота ми можемо побачити, що людські якості, громадська активність, конкретні людські справи набувають пріоритетного характеру в порівнянні з надприродним.

Варто зазначити, що розподіл твору історика на 9 книг була здійснено пізнішими античними видавцями. Вони ж назвали книги іменами дев’яти муз.

За змістом «Історію» можна розділити на дві частини. Перші чотири книги і початок п’ятої оповідають про поступове становлення і піднесення персидської держави.

Незначна азійська держава Персія з приходом до влади Кіра ІІ (559 р. до н.е.) починає серію завойовницьких війн. Згодом, підкоривши країни Малої Азії та Єгипет на початку V ст. до н.е., стає найбільшою і наймогутнішою державою Азії. Геродот детально описує країни і народи, які стали об’єктом персидської агресії. Історик супроводжував свою оповідь детальними географічними, побутовими і міфологічними відступами.

Ці відступи наділені тематичною і композиційною самостійністю. Їх, як і увесь твір Геродот називав логосами. Тут можна виділити лідійський, єгипетський, скіфський та низку інших логосів. Поряд з цим Геродот розглядає й питання внутрішньоперсидської історії.

Книга Перша «Кліо» містить лідійський логос – історію малоазійської держави Лідії до завоювання її Кіром. Тут є оповідь про дитинство Кіра, про його прихід до влади, про його переможні походи і загибель у війні з племенем масагетів.

Поступово Геродот підводить читача до другої частини твору – історії греко-персидських воєн. Саме цю частину свого твору Геродот вважав головною. Він намірявся її продовжити. Отож, перша частина «Історії» є своєрідним розлогим вступом до другої частини.

Геродот намагається виявити глибинні причини військового конфлікту між еллінами і персами. Для цього він заглиблюється в минуле і знаходить низку взаємних образ, які розгорнулись у протистояння. Тобто, Геродот шукає причинно-наслідкові зв’язки і знаходить їх, щоправда, у зовнішньополітичній сфері.

Греко-персидські війни уявлялися еллінові геродотового покоління найважливішою подією століття. Для нього це була не просто війна проти агресора, що замахнувся на свободу його батьківщини. Перемога над варварами символізувала в його очах перевагу еллінського способу життя над варварським, перемогу вільних громадян над масою знеособлених царських підданих, торжество еллінського духу над рабською психологією персів.

«Історія» Геродота вирізняється широтою замислу, умінням ввести історію конкретного військового конфлікту в контекст одвічної боротьби Заходу і Сходу. Тему цієї боротьби Геродот подав у глибокій історичній перспективі. Тема є унікальним «стержнем», на який Геродот нанизує багатий і розмаїтий матеріал.

Грандіозність замислу «Історії» і композиційне мистецтво «батька історії» виявляють його як справжнього новатора. Цим він відрізняється від логографів. Але, все ж історик у деяких аспектах свого стилю залишився на рівні логографів. У першій частині «Історії» переважають різноманітні екскурси, проглядається фольклорна традиція. Вони поєднуються з намаганням Геродота дати раціональне пояснення міфологічних сюжетів. Таким залишаються його міркування з приводу міфів про Іо, Європу, Медею, Єлену тощо. Але, незважаючи на прагнення раціонально пояснити різні дива, Геродот твердо вірить у божественну силу, що править світом і карає людей за їх нечестивість і за злочини їх предків, і за надмірне щастя. Найяскравіший приклад – сюжет з «Історії» про лідійського царя Креза. На думку Геродота божественна відплата настигла й персидського царя Ксеркса за його прагнення заволодіти більшим, ніж призначено йому було долею.

У другій частині Геродот виступає вже істориком сучасності. Хоча він і не брав безпосередньої участі в греко-персидських війнах через малолітство, але в період роботи над «Історією» були ще живі ветерани і частина головних діячів епохи. Події війни були ще свіжими в пам’яті греків. У цій частині роботи менше екскурсів і новел. Але, все ж Геродот увів у текст кілька відступів, присвячених історії Пісістратидів, Алкмеонідів та історії Спарти. Стиль другої частини більш строгіший.

Незважаючи на протиставлення Сходу і Заходу, Геродот залишається на позиціях об’єктивності. Про звичаї і культуру варварів історик розповідає без зневаги. Про доблесні вчинки варварів він розповідає так же спокійно як і про негідні вчинки своїх одноплемінників – еллінів.

Геродот, все ж не уник тенденційності. Оповідаючи про боротьбу греків, історик особливо виділяє роль Афін у перемозі над персами. Частково це було справедливим, бо саме Афінська республіка на чолі з талановитим стратегом Фемістоклом згуртувала греків проти спільного ворога і довела боротьбу до кінця. Але посилення суперечностей у післявоєнний період між Афінами і Спартою з їхніми союзниками виразилось у деяких місцях книги. Геродот виправдовує державу Аргос, незважаючи на те, що під час війни він був на стороні персів. Тут же Геродот всіляко очорнює Корінф (союзник Спарти), хоча під час протистояння з персами це місто було на боці Афін і флот якого відіграв ключову роль у переможній битві коло Саламіна. Метою історика є встановлення істини. Для цього він ретельно підбирає свідчення. Якщо ж їх йому не вистачає для відтворення справжньої картини, то він чесно заявляє: «Щодо мене, то мій обов’язок передавати все, що розповідають, але, звичайно, вірити цьому я не зобов’язаний. І цьому правилу я буду слідувати в усій моїй історичній праці». Тут Геродот робить перший крок на шляху до історичної критики.

Твір Геродота здобув велику популярність ще за життя автора. Вказуючи на те, що вивчати минуле слід ґрунтовно, залучаючи власні спостереження, свідчення очевидців, «батько історії» підкреслював: історичний твір повинен приносити читачеві естетичну насолоду. Текст геродотової «Історії» вирізняється навіть на фоні літературної спадщини класичної Греції високим літературним рівнем. Твір належав до числа найбільш «читабельних» ще в епоху Античності. Відомо, що й сам Геродот публічно виступав з читанням своєї безсмертної «Історії».

Зовсім інший підхід до вивчення минулого запропонував сучасник і суперник Геродота Фукідід (бл. 460 – 400 рр. до н.е.). На його думку, відтворення історичних подій потрібне не так для естетичного задоволення, як для здобуття практичного досвіду, який необхідний у сучасному житті.

Як і Геродот, Фукідід був вихідцем з аристократичної родини. Предки його переїхали до Афін з північної грецької області Фракії і вели своє походження від фракійського царя Олора. Юність Фукідіда минула в Афінах у бурхливий період, що передував Пелопоннеській війні. В Афінах боротьба велась між двома угрупованнями: аристократичним на чолі з Кімоном і демократичним на чолі з Періклом. Незважаючи на родинні зв’язки з Кімоном, Фукідід став на бік Перікла. Він взяв активну участь у політичному житті, як один з провідних керівників (стратег) у Пелопоннеській війні (431 – 404 рр. до н.е.). Під час бойових дій зазнав невдачі. Афінський суд визнав його винним і засудив до вигнання. Фукідід понад 20 років прожив у Фракії та Македонії. Там, перебуваючи осторонь від тривожної і непередбачуваної політики, Фукідід і написав свій головний твір – «Історію» у 8-ми книгах. Наприкінці життя йому вдалося повернутися до рідних Афін.

Головним предметом дослідження «Історії» Фукідіда стала Пелопоннеська війна, передусім, політичні і військові події. У Першій книзі автор подав стислий виклад історії Греції до Пелопоннеської війни. Сім наступних книг присвячено перебігу військових дій на суші і на морі. Автор поставив перед собою завдання показати справедливість воюючих сторін на тому чи іншому етапі війни. Оскільки Фукідід брав безпосередню участь у війні на боці Афін, то, звичайно, йому не вдалося уникнути тенденційності. Але, незважаючи на це, історик зміг детально висвітлити обставини й невидимі пружини збройного протистояння. Для цього він застосував особливий прийом, вкладаючи в промови героїв своєї оповіді наміри і розрахунки кожної з воюючих сторін. Варто зазначити, що цей компонент античного історіописання був зумовлений усною (слуховою) орієнтацією давньогрецької культури, насамперед славнозвісним давньогрецьким театром. Згодом, риторичний прийом набуде значного поширення в світовій історіографії і «протримається» аж до епохи Романтизму. Для дослідницької манери Фукідіда властиві спостережливість, критицизм, об’єктивність.

Наступникові Геродота вдалося встановити і переконливо показати невидиму, але дійсну причину Пелопонеської війни. За Фукідідом, союзом грецьких міст-полісів, що одностайно виступили проти Афінського союзу керував страх перед зростанням економічної і військової сили Афін. У своїй праці Фукідід подає приклад політичного раціоналізму. «Могутність афінян ґрунтується на припливі грошей від союзників, а у війні перемагають розсудливість і гроші», – писав історик. Розкриваючи підземні течії військової і політичної реальності під час Пелопоннеської війни, Фукідід був переконаний, що ця інформація може бути корисною для поточного політичного життя і державного управління. Варто зазначити, що текст його «Історії» базується не тільки на власному досвіді, але й на багатьох документах політичного характеру (договорах, деклараціях законах, листах тощо).

На думку Фукідіда, боротьба за владу, гроші, почесті окремих людей, держав і народів складають сутність історії. Він стверджував, що в суспільному житті існує природний закон – право сильного панувати над слабшим. Війна ж є одним із виявів боротьби за право панувати. Означений природний закон реалізується через головні чинники, які визначають людську сутність: страх, жадібність, егоїзм, амбітність. Боги визначають моральні межі поведінки людини, в рамках яких вона й діє. За Фукідідом, порушення моральних меж людськими вчинками зумовлює поразки і втрати. Отож, Фукідід надає людині значно більшої свободи у своїх діяннях від впливу богів. Боги для історика виступають у якості моральних вимог, що набувають надприродної сили. Від волі конкретної людини залежить її доля і здатність залишати слід у пам’яті народу.

Активна творча діяльність Фукідіда припадає на той період, коли твори Геродота вже стали популярними. Добре знав ці твори й сам Фукідід. Але ставився до них він доволі скептично, вважаючи, що в геродотових творах занадто багато «літератури» і художніх прикрас.

Як і Геродот, Фукідід своїм завданням вважав пошук істини. Але свій метод історик відразу протиставляє методі логографів (до яких він відносить і Геродота). На його думку, логографи механічно передають різноманітні свідчення, не піддаючи їх критичному аналізові. Фукідід відкидає все «легендарне», не остерігаючись, що праця його втратить через це привабливість. Фукідід вважав, що його праця «… створена як надбання навіки, а не для хвилинного успіху в слухача».

Основні принципи роботи Фукідід наводить у Першій книзі: «Що ж стосується подій цієї війни, то я поставив собі завдання описувати їх, отримуючи свідчення не шляхом розпитувань першого зустрічного і не на власний розсуд, але зображати, з одного боку лиш ті події, при яких мені самому довелося бути присутнім, а з іншого – розбирати повідомлення інших з усією можливою точністю. Ґрунтовна перевірка свідчень була справою нелегкою…»

Фукідід йде значно далі від свого попередника. Проста передача «всього, що розповідають» з наданим самому собі правом вірити чи не вірити у Фукідіда замінюється розбором і аналізом доступних йому свідчень. Це – вже початок науково-історичного критицизму. Водночас у творі Фукідіда простежується прагнення використати історичний матеріал для впливу на сучасне йому життя. Згодом цей прагматизм набуде поширення в усій світовій історіографії. Чимало істориків наступних епох навіть розпочинали «науку історії» не від Геродота, а від Фукідіда.

Геродот і Фукідід започаткували розподіл єдиного шляху історичного пізнання на дві великі дороги, що переважно прямували паралельно одна одній, але часто перетинались, чи конфліктували: описову (наративну) історію іпрагматичну (потрібну в практичній діяльності) історію.

Твори Геродота й Фукідіда стали зразком історичного опису для багатьох грецьких, а потім римських істориків. Більшість їх писали свої праці у річищі вироблених великими історіографами засад.

Одним з талановитих продовжувачів античної традиції був афінянин Ксенофонт (бл.430 – 355 рр. до н.е.) – автор численних історичних та літературних творів. Ксенофонт Афінський, очевидно був першим видавцем «Історії» Фукідіда. Як і Фукідід, Ксенофонт належав до знатного роду. Але на відміну від свого попередника, Ксенофонт став послідовним прихильником аристократії. Звідси й його «спартанофільство». Спарта завжди в античний період була оплотом аристократії. Аристократизм Ксенофонта виразився в спрямованості історичного дослідження в його «Грецькій історії».

Свідченням високої освіченості Ксенофонта є те, що він належав до числа найближчих учнів Сократа. Про свого учителя Ксенофонт розповідає в «Спогадах про Сократа» і в «Апології Сократа». Ксенофонт написав також і філософські твори «Бенкет» і «Домоустрій».

Історичні праці Ксенофонта належать до річища прагматичної історії. Для нього зразком дослідника-історика виступає Фукідід. Ще в епоху Античності Ксенофонт став відомим завдяки своїй історичній праці «Анабазис» («повернення в глиб країни»). Тут він помістив опис походу загону найманців-греків до Персії на запрошення царевича Кіра ІІ під час внутріперсидських війн. Вже тут історик виступив як прихильник сильної царської влади.

«Грецька історія» Ксенофонта розпочинається з подій 410 р. – періоду, на якому зупинився Фукідід. Дві перші книги присвячені завершальному періодові Пелопоннеської війни, капітуляції Афін, правлінню «тридцяти тиранів» і їх поваленню.

На відміну від Геродота і Фукідіда, Ксенофонт писав «Грецьку історію» з позицій спартанофільських. Він не спотворює факти, але факти, які з тієї чи іншої причини невигідні Спарті, намагається не акцентувати, або й взагалі опустити. Через таку позицію Ксенофонт скупо оповідає про вождів антиспартанського виступу у Фівах Пелопіда й Епамінонда. Ці діячі вважаються одними з найвидатніших полководців античності. Зате Ксенофонт всіляко виділяє і вихваляє діяльність спартанського царя Агесилая, приятелем якого він тривалий час був. Тут відіграла роль також і позиція Ксенофонта як історика. Він вважав видатну особистість головним рушієм історичного процесу.

Як історик, Ксенофонт перебуває дещо в затінку у своїх видатних попередників. Він менш масштабний ніж Геродот, більш поверховий ніж Фукідід. Але його «Грецька історія» наділена надзвичайно цінною якістю: автор розглядає описувані ним події зсередини, оскільки він був їх сучасником і активним учасником, близьким знайомим багатьох видатних діячів епохи.Крім того, незважаючи на своє спартанофільство, Ксенофонт достатньо об’єктивний і добросовісний як науковець. Стиль його письма – лаконічний, відточений і спокійний – вважається класичним і досконалим зразком давньогрецької прози.

Давньогрецькі філософи також не залишили поза увагою питання реконструкції і збереження подій минулого. Для них це було важливим в контексті формування своїх власних філософських систем. Щоправда, перші філософи більше цікавилися загальними проблемами буття, шукали першооснову світу. Переорієнтація філософів з проблем буття, «єдиного», «субстанції» на проблеми людини відбулась в епоху класики. Започаткував цей грандіозний поворот Сократ (469 – 399 р. до н.е.).

Хоча Сократ і не залишив філософських текстів, але його ідеї щодо вивчення мікрокосму (людини) як невід’ємного елементу макрокосму (природи) набули популярності серед давньогрецьких мислителів. Сократ першим поставив питання про смисл людського існування, про сутність людини, про критерії мудрості, про істину тощо. Він абсолютно по-новому підняв традиційне грецьке гасло «пізнай самого себе». Істину, вважав Сократ, слід шукати не в зовнішньому світі, а у внутрішньому світі людини через самопізнання. Ідеї мислителя щодо пізнання і самопізнання були спрямовані на обґрунтування моральних основ людського існування. Зло в суспільному житті, за Сократом, зумовлюється незнанням, невіглаством. Отож подолання зла можливе за умови пізнання і самопізнання, завдяки яким людина осмислює благо і мету буття. Морально-духовні основи людської сутності, за Сократом, єднають людину зі світом богів, а інтелект людини дає змогу їй пізнати вищу, тобто, божественну сутність речей. Такі ідеї не могли не вплинути на античну історіографію.

Найкращий учень Сократа Платон (бл.429 – 347 рр. до н.е.) поглибив погляди свого вчителя. Удосконаливши метод Сократа, а також продовжуючи давню традицію грецької філософської думки, він розробив колосальну філософську систему, яка в подальшому відіграла величезну роль у світовій культурі. Він доводив, що поряд з земним, тривіальним світом і незалежно від нього існує трансцендентний світ ідей. Ідеї існують самі по собі, будучи незнищенними і вічними. Світ ідей, на думку філософа, відкритий тільки людському мисленню. Те, що дане людині у відчутті, є лиш похідним, залежним від світу ідей. Значною мірою матеріальне буття насичене ідеальним, духовним чинником. Звідси й розуміння людини як органічної єдності матеріального та ідеального, тіла й душі. Але сутність людини визначається її душею, що належить до душі космосу.

За огляду на таке розуміння людини Платон ставив на перше місцепроблеми моралі, ідею Добра, як головного змісту буття і досягнення щастя – осягнення ідеї бога. Цього може досягти кожна особа з допомогою доброчинності.

Вагомий внесок у теоретичну базу давньогрецької історіографії зробив учень Платона Арістотель (384 – 322 рр. до н.е.). Якщо Платон вважав, що об’єктом філософського пізнання має стати світ ідей, то Арістотель стверджував, що слід вивчати світ матеріальних речей і предметів, які дані людині у чуттєвому досвіді. Саме чуттєвий досвід, вважав мислитель, дає людині знання про властивості предметів і можливість пізнати їх сутність.

Важливою категорією філософської системи Арістотеля є категорія «форми». Всі дійсні речі, на його думку, розвиваються від менш досконалих форм до більш довершених. Відповідно, і людина як частка природи, проходить певні етапи розвитку в напрямку найдосконалішої форми божества. Для Арістотеля божество виступає першопричиною змін, руху всіх об’єктів матеріального світу. Такого роду філософські ідеї підвели впритул мислителя до глибокого осмислення таких категорій буття як простір і час. Вже у ІV ст. до н.е. Арістотель висловив здогад про діалектичний взаємозв’язок часу і простору, що виступають мірилом одне одного і є атрибутом всіх змін довколишнього світу.

Цікавими є антропологічні ідеї Арістотеля. Для нього людина є біологічною істотою вищого рівня. Перебування людини на вершині ієрархії природного буття зумовлено тим, що людина здатна мислити, здатна освоювати чуттєвий та ідеальний (понятійний) досвід. Людина, за Арістотелем, керується своїм розумом, а не Долею. Вчинки людини залежать від її волі і розуміння ситуації. На думку вченого, метою людської діяльності є досягнення загального блага.

Арістотель вказав на те, що людині як живій істоті є властивим прагнути суспільної єдності. У своєму розвитку людська соціальність пройшла кілька етапів: сім’я, громада, держава. Людські спільноти, згідно з філософом, є складною сукупністю взаємовідносин між окремими її членами. Головними у цій сукупності виступають відносини панування і підпорядкування, рівності і нерівності, залежності чи незалежності. За аналогією з біологічною істотою Арістотель розглядає суспільство у розвитку, тобто, послідовному переході від народження до старіння і далі до загибелі. Ці стадії життя властиві як окремим народам, так і окремим державам.

Давньогрецькі мислителі значно поглибили уявлення про людину, суспільство, державу. Вони підготували ґрунт для осмислення суспільних процесів як поступальних змін, що спричинені людськими факторами, а не надприродними.

Епоха еллінізму, що настала після завоювань на Сході Александра Македонського, суттєво змінила модель культури, яка усталилась в класичний період. Нова модель культури отримала назву елліністично-римської (ІV – ІІ стст.). Грецька мова і культура стали панівними на величезній території Європи й Азії. Для нового етапу культурного розвитку характерним став синтез західної (античної) і східної культур. Велика імперія включала в себе численні народи і племена, що говорили різними мовами, вірували в різних богів, мали свій побут, через що елліністично-римська культура була ще й космополітичною. Все це не могло не вплинути на сприйняття минулого і, відповідно, й на історіописання.

Замість світу грецьких полісів з’являється світ величезної імперії, в якому єднається не тільки повсякденне життя людей, але й їхнє минуле. Постає потреба створення «всесвітньої історії». Написати історію цього величезного світу вже не можна було з допомогою використання живих свідчень очевидців. Внаслідок чого виникає метод компіляції (зіставлення) текстів, написаних раніше іншими авторами. Компіляція дає можливість створити новий історичний текст різної величини і спрямування. Завдяки новому методові в елінністичний період з’являється низка «всесвітніх історій», історій окремих народів і місцевостей, історико-географічних описів і біографій видатних історичних особистостей.

Історія нового типу утвердилася в культурному житті Греції майже одночасно з красним письменством. В цей час історіописання сприймалось як частина ораторського мистецтва. Через це вимоги до ораторського мистецтва починають застосовувати до історичних текстів. Зокрема, знаменитий оратор Античності Ісократ закликав істориків зображати події минулого в більш привабливій для слухача чи читача формі. Щоб історичний текст не тільки навчав, але й спонукав, розважав, зворушував. Досконало написана оповідь історика повинна викликати масу емоцій: від захоплення до огиди, від співчуття до відрази, від подиву до байдужості, від сміху до жаху.

У рамках елліністичної історіографії доволі швидко усталилася «схема» формування історичного тексту, згідно з правилами підготовки ораторської промови з метою переконати слухача. Як і «переконавча» промова, історична праця мала містити три головні компоненти: 1) вступ, в якому історик формулював мету, 2) оповідь з викладом події, переліком її учасників, означенням обставин, характеристикою країни, місця, де розгортається подія, наведенням свідчень про подію, яка є предметом опису; в цій же частині історичного тексту подаються вигадані промови дійових осіб, 3) заключення з обов’язковим висновком-мораллю.

Варто назвати також і вимоги морального характеру, які ставились в елліністичній історіографії до історичного тексту. Історія, на думку письменників цього часу, мала прищеплювати чесноти, властиві «добрим мужам». Ось, стислий їх перелік: мужність, побожність, вірність, гідність, стриманість, справедливість, милосердя, людяність, стійкість, поважність, серйозність, розсудливість, передбачливість, щедрість, турботливість про «загальне благо», поміркованість, скромність. Звичайно, всі без винятку історики епохи еллінізму оголошували про мету – дати правдивий опис подій минулого. Але морально-дидактична спрямованість їх творів, а також і прагнення догодити вершителям доль повністю нівелювали заявлену мету.

Епоха еллінізму дала цілу низку істориків, різних за талантом і науковими інтересами. Важливо, що значна частина історичних творів цієї епохи дійшла до нас. Серед них, «Сіцілійська історія» у 38-ми книгах Тімея з Тавроменія (350 – 260 рр. до н.е.). Тут автор подав узагальнений опис тих земель, які знаходились на захід від Греції. Заслуговує на увагу й спроба Тімея звести до одного знаменника системи літочислення, які склалися в Афінах, Спарті і Олімпії. Праця історика є компіляцією попередніх авторів з додатками різноманітних переказів. Залишаючись у полоні традиційної грецької історіографії, Тімей наповнив свою «Сіцілійську історію» численними промовами. Цей риторизм автора став предметом гострої критики інших істориків-елліністів. А один з них, Полемон, навіть написав окрему критичну працю, спрямовану проти «Сіцілійської історії», обсяг якої становив ледь не третину обсягу праці Тімея.

Ще за життя Александра Македонського під час його великого походу з’явився новий жанр – «придворна історіографія». На догоду своїм володарям історики спотворювали дійсність, підтасовували факти, перекручували свідчення. Хрестоматійним став випадок, коли навіть Александр був обурений вигадкою свого підручного історика Арістобула, що, нібито цар одним ударом списа звалив слона, на якому сидів індійський правитель Пор. Коли Александрові зачитали цей уривок, роздратований примітивною брехнею цар сказав: «Воістину ти, Аристобул, заслужив, щоб з тобою повелися як з тим слоном».

Якщо Александрові ще вистачало здорового глузду стримувати запал підлабузництва підручних істориків, то при діадохах цей вид історіописання розцвів буйним цвітом. Історики Птолемеїв, Селевкидів, Антигонідів забули про те, що таке правдивість історичного твору і зовсім про неї не дбали. Навпаки, вони намагалися з усіх сил перетворити історичні праці на цікаве і доступне чтиво. Прикладами такої літератури можуть послужити праці Філарха і Гекатея з Абдер. Перший у своїй «Історії» намагається вразити читача описом тортур, придворних скандалів та інтимних подробиць із життя правителів. Другий взагалі написав фантастичну працю про своє перебування в країні гіпербореїв. Однак у масиві такого роду історичних текстів, з’являлися й цінні історичні праці. Зокрема, Агафархід з Кніда залишив цікавий опис повсякдення робітників копалень у праці «Червоне море». А Посідоній з Амапеї розповів нащадкам про виступ рабів на Сіцілії, а також змалював звичаї і традиції давніх германців і кельтів.

Осібно в елліністичній історіографії стоїть творчість видатного грецького історика Полібія (бл.200 – 120 рр. до н.е.). Він народився в Аркадії в аристократичній родині. Після того, як греки зазнали поразки від римських легіонів у 168 р. до н.е., Полібій опинився серед грецьких заручників і разом з ними був перевезений до Риму. До Риму потрапила також і бібліотека македонських царів. Полібій став бібліотекарем і вихователем дітей римського патриція Емілія Павла. Незабаром молодий вчений опинився серед прибічників римлян і навіть поступив до їх на службу, обіймаючи військові і дипломатичні посади. В Римі Полібій завершив свою грандіозну працю «Всесвітня історія» в 40-а книгах. Варто зазначити, що повністю збереглося лише 5 книг, а інші дійшли до нас у фрагментах завдяки цитуванню в творах інших істориків. Науковим завданням цієї праці стало поєднання минулого «Сходу» (елліністичного світу) і «Заходу» (Риму). Засуджуючи більшість елліністичних істориків за белетристичний стиль і за дріб’язковість тематики, Полібій вирішив подати «вселенську історію». Щоправда, історична оповідь переважно обмежується періодом 220 – 168 рр. до н.е. В ці роки елліністичний світ опинився в підпорядкуванні всесильного Риму. Полібій спробував пояснити чому так сталося, що «всі відомі частини землі підпали владі римлян». Крім цього, він мав намір подати зразки «високого мистецтва політики» для державних діячів свого часу. Тобто, його праця належить до прагматичної лінії античної історіографії і підносить цей напрям на якісно новий рівень.

Поиск по сайту: