Світова історична наука у ХХ ст. 16 страница

Роджерсові належить першість у запровадженні в науковий обіг теорії «економічної інтерпретації історії». Історик також увів до наукового використання всі найважливіші джерела з аграрної та економічної історії Англії. Англійський науковець став першим у країні адептом вотчинної теорії походження феодалізму в її англійському варіанті – маноріальної. Манор в його розумінні – це господарська єдність доменіальної землі і землі утримувачів – вільних поселенців, вілланів, коттерів і кріпаків. Роджерс залишив ґрунтовний опис англійського села ХІІІ – ХІV стст., порядок організації господарства, становище залежного селянства. Англійський історик доводив, що матеріальні інтереси лендлордів і закріпачених селян, в основному, збігалися. Великі землевласники не підвищували ренту, а свої доходи отримували винятково за рахунок покращення технічного оснащення сільськогосподарського виробництва, якими користувалися також і залежні селяни. Феодальна рента, в інтерпретації Роджерса, виступала не формою експлуатації а винагородою лендлорду «за дозвіл жити на його землі і обробляти її».

Серед історичних проблем, які вперше поставив в англійській медієвістиці Торольд Роджерс, була проблема комутації ренти ХІІІ – початку ХІV стст. (заміна відробіткової ренти на грошову). Спираючись на обширний фактичний матеріал, науковець довів, що до середини ХІV ст. в англійському селі переважала саме грошова рента. Йому належить також перша спроба аналізу економічних і соціальних наслідків «чорної смерті». Історик першим поставив питання про економічні передумови повстання 1381 р. під проводом Уота Тайлера. Але головною причиною повстання він все ж вважав не значне погіршення становища селянських мас, а так звану «феодальну реакцію» яка, на його думку, наступила після трагедії «чорної смерті».

Історик першим серед англійських медієвістів помітив занепад у ХV ст. господарства, яке базувалося на панщині, і поступове поширення самостійного селянського господарства і фермерства. Роджерс також одним із перших почав вивчати економічну історію середньовічних міст. Так, він довів, що головною причиною виникнення і розвитку міст були розвиток торгівлі і ремесел. Крім цього частина англійських міст, на його думку, виникла з манора. Загалом, концепція Роджерса сприяла розвитку англійської медієвістики й історико-економічного напряму історіографії.

Ще одним авторитетним представником історико-економічного напряму англійської історіографії був Фредерик Сібом (1833 – 1912 рр.). Славу медієвіста історик здобув своєю працею «Англійська сільська община». В цій роботі Сібом виступив проти «маркової теорії» походження феодалізму Маурера – Мейна. Застосовуючи ретроспективний та порівняльно-історичний методи, використовуючи, крім письмових джерел, дані археології, лінгвістики і топоніміки, історик проаналізував історію англійської общини. Спочатку автор розглянув атавізми колишньої сільської общини в сучасному йому сільському житті, які виражались у системі відкритих полів і деяких елементах общинних розпорядків. Потім, Сібом аналізує інформацію про общину в англосаксонський період і уважно досліджує «Книгу Страшного Суду». Він порівняв систему родових відносин в Уельсі, Шотландії, Ірландії з аграрними і соціальними відносинами, які склалися в англосаксонському суспільстві. Сібом також розглянув у співвідношенні римські аграрні порядки і маноріальну систему середньовіччя, а цю систему порівняв, відповідно, з родовою організацією давніх германців епохи Цезаря і Тацита.

Медієвістична концепція Сібома зводиться до наступних положень. На ранній стадії розвитку, в період, коли кельти Британії були ще кочівниками, у них і в германців панувала родова або кланова система, яка скрізь була ідентичною. Цій системі відповідала приблизно однакова система землекористування. Вона характеризувалась системою відкритих полів, щорічною зміною орних угідь і колективним обробітком землі. У кельтів така система була панівною майже протягом усього середньовіччя. У давніх германців під впливом римського права рано розпочався розклад такої системи і значно прискорився після переселення германців на територію римської імперії. Тут германці доволі швидко перейшли до осілого способу життя. Це спричинило встановлення регулярної сівозміни, інтенсифікації рільництва і використання в землеробстві праці невільних людей – рабів і колонів. Звідси, робить висновок Сібом, у германців ще в епоху Тацита виникла вотчина, а після англо-саксонського завоювання Британії вона утвердилася остаточно. Вотчинна система продукувалася також і через римську віллу, яка трималася на праці рабів. Отож, за Сібомом, аграрні порядки середньовіччя витікають з системи організації сільськогосподарського виробництва пізньої Римської імперії.

Історик доводив, що в англосаксів відразу після переселення на Британські острови вже була закріпачена сільська община. Кріпосна сільська община, як складова частина вотчини-манора, удосконалювалась, набуваючи рис середньовічної сільської общини. Така община складалася з селян, які утримували землю лорда, перебуваючи під його владою. Утримувану землю селяни не мали права передавати у спадок. Поступово така община трансформувалася в бік особистого звільнення її членів і остаточного розпаду общини.

Сібом в англійській медієвістиці вперше розробив низку проблем «вотчинної (маноріальної) теорії». Він доводив, що в ХІ – ХІV стст. в Англії панувала «маноріальна система господарства». Згідно з його вченням, країна являла собою сукупність відносно відособлених один від одного, замкнутих маноріальних комплексів, які спиралися на кріпосну общину і працю залежних селян, з яких ця община складалася. Історик ретельно розглянув взаємовідносини між манором і общиною, наголошуючи на особистій залежності кріпосних общинників від феодала і вказуючи на непосильність повинностей, які зобов’язані були виконувати селяни.

У англійській історіографії середніх віків Сібом першим звернув увагу на ранній розвиток приватної власності на землю в англосаксів. Поряд з цим, історик довів науково, що на аграрний лад Англії суттєвий вплив здійснювали общинні і аграрні порядки кельтів і римлян. Така позиція науковця нівелювала пануючий до цього в англійській медієвістиці націоналістично забарвлений германізм.

Окреме місце в англійській позитивістській історіографії займає Джон Аткінсон Гобсон (1858 – 1940 рр.). Гобсон був, передусім економістом, читав курс політичної економії в Оксфордському і Лондонському університетах. Належав до числа економістів – прихильників теорії граничної корисності, граничної продуктивності і недоспоживання. Головна економічна праця Гобсона, що принесла йому заслужену славу в науковому світі, «Імперіалізм». За визнанням В.І. Леніна, який також досліджував феномен імперіалізму, Гобсон: «…дав дуже хороший і ґрунтовний опис основних економічних і політичних особливостей імперіалізму». Гобсон критикував імперіалізм за його агресивність і непродуктивність і утопічно закликав повернутися до домонополістичного капіталізму, а найбільш негативні аспекти капіталізму подолати шляхом системних реформ. Ленін у своїй праці «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму» використав фактичний матеріал і окремі висновки роботи Гобсона.

Таким чином, позитивізм значно активізував наукові дослідження в європейській історіографії. Позитивізм остаточно поставив історію на науковий ґрунт. Всі напрями історіографічних досліджень, які зазнали впливу позитивізму, значно поповнили знання про минуле Європи і світу.

ЛЕКЦІЯ 10. Німецька класична історіографія другої половини ХІХ ст.

Організація історичної науки в Німеччині. Основні напрями історичної думки. Політичний напрям історіографії. Історичні погляди Генріха фон Зібеля, Йогана Густава Дройзена, Генріха фон Трейчке. Історико-правовий напрям. «Маркова теорія» ґенези феодалізму Георга Людвіга Маурера. Георг Вайц. Пауль Рот. Історико-економічний напрям. Історичнаконцепція Карла Бюхера. Культурно-історичний напрям. Теорія «культурно-історичного синтезу» Карла Лампрехта. Творчість Якоба Буркхардта.

Після революції 1848-49 рр. німецькі землі переживають процес бурхливого розвитку економіки, господарства, культури. Але поряд з цим тривалий час залишалося невирішеним питання єдності німецького народу в одній державі. Об’єднання Німеччини стало на порядок денний перед усіма німецькими політиками. Турбувало воно й науковців, особливо, істориків. Німецькі історики активізували свої дослідження з метою віднайти відповіді на питання про шляхи об’єднання Німеччини в минулому, в середньовічній історії. Звідси, й проблематика медієвістичних досліджень: історія державних установ; виявлення політичних сил та інституцій в минулому, які сприяли загальнонімецькому об’єднанню. Друга половина ХІХ ст. для Німеччини стала також епохою пошуків шляхів ефективного розвитку сільського господарства. Проникнення капіталізму в німецького село стимулювало наукові студії істориків, в центрі яких стало дослідження питання походження давньогерманської общини і вотчини. Оскільки ці інституції були найважливішими в період середньовіччя, то їх аналіз і осмислення відбувалися в рамках німецької медієвістики.

Об’єднання Німеччини і її вступ до числа найрозвиненіших країн світу спричинили і суттєві зрушення в системі історичної науки. Відтепер дослідження частини істориків зосереджуються на тих моментах історії німецького народу, які можна було тлумачити з позицій націоналізму чи шовінізму. Такими стали історичні праці з питання військового протистояння між давніми германцями і поморськими слов’янами та балтійськими народами. Винищення давніми германцями своїх сусідів – слов’ян-ободритів відтепер в історіографії оцінюється не тільки як військова, але й як культурна перевага більш розвиненої нації – германців. З’являються історичні праці, в яких рух германців на схід («Drang nach Osten») оголошується історичною необхідністю більш розвиненого і більш культурного народу поширювати свою присутність на землях відсталих і примітивних народів.

У цей період відбувається ускладнення предмету історичної науки. Історики Німеччини поділяються на чітко окреслені групи: історики античності, історики середніх віків (медієвісти), історики Нового Часу. Значно розширилась проблематика досліджень. Історики відтепер поряд з політичною, дипломатичною історією та історію права, активно розробляють проблеми історії інституцій та установ, історії культури, історії економіки і сільського господарства. Зростає число публікацій історичних джерел. Свідченням початку нового етапу в розвитку історичної науки Німеччини стало переведення на державний бюджет і під опіку Імперської дирекції в Берліні 1874 р. видання «Історичних пам’ятників Німеччини». Видання очолив один із найкращих німецьких істориків цього часу Георг Вайц. Він організував групу дослідників, які розробили методику наукової критики і публікації документів. Це дало можливість відкрити аналогічні організації з видання історичних джерел у провінції. В німецьких університетах з’являються нові кафедри історії, які відбивають процес диференціації історичної науки. Досвід семінарів Леопольда Ранке поширюється на історичну освіту всієї Німеччини. Учасники цих семінарів, як правило, закінчували його написанням і захистом магістерських чи навіть докторських дисертацій. Семінари давали студентам глибокі і найновіші знання з методики роботи з історичним джерелами, їх критики, систематизації й використання в дослідженні.

У 1859 р. Генріх фон Зібель заснував загальнонімецький «Історичний журнал», який на багато років посів місце головного наукового видання істориків Німеччини. Поряд з цим з’являються спеціальні і місцеві історичні часописи. Крім цього, повсюдно в Німеччині другої половини ХІХ ст. з’являються громадські об’єднання науковців – асоціації істориків. Найвищого авторитету здобуло історичне товариство при Баварській академії наук. Провінційні об’єднання істориків публікують нові історичні дослідження окремих регіонів і міст Німеччини. У 1852 р. всі німецькі історичні товариства об’єдналися в «Загальнонімецький союз німецьких товариств історії і вивчення старожитностей». Ця спілка опікувалася регулярним проведенням історичних наукових конференцій. Спілка мала також і періодичне видання. На цей час припадає й інституалізація музейної справи. За підтримки держави в Нюрнберзі було відкрито Німецький музей, а в Майнці розпочав свою роботу Римсько-німецький центральний музей.

У цей період відбувається й диференціація німецьких істориків на відповідні напрями: політичний, історико-правовий, культурно-історичний і історико-економічний.

Історики-науковці тією чи іншою мірою були залучені до політичного процесу в Німеччині другої половини ХІХ ст. Так, Генріх фон Зібель (1817 – 1895 рр.), Йоган Густав Дройзен (1808 – 1884 рр.), Генріх фон Трейчке (1834 – 1896 рр.) належали до групи «політичних істориків», які були тісно зв’язані з політичним рухом «малогерманців». «Малогерманці», на відміну від «великогерманців», виступали за об’єднання Німеччини під егідою Пруссії без залучення до нового об’єднання Австрії. Як історики, «малогерманці» стали відомі в науковому світі своїм відкритим визнанням абсолютної політичної заангажованості історика. Помітний представник цієї групи науковців Трейчке з цього приводу писав: «З тих часів як існує світ у бурхливі періоди його буття історик завжди називався безпартійним тільки в одному випадку: коли він лежав у могилі». Фундатором і лідером цієї групи істориків був Генріх фон Зібель.

Генріх фон Зібель у студентські роки слухав лекції Леопольда Ранке. Обіймав професорські посади в університетах Бонна, Марбурга, Мюнхена. В Баварії Зібель виконував обов’язки секретаря «Історичної комісії», яка за його ініціативи опублікувала акти німецьких імперських сеймів. Навіть у молоді роки Зібель сформулював для себе низку принципів історика-науковця. Не заперечуючи прагнення істориків другої половини ХІХ ст. поставити історичне дослідження на науковий ґрунт через застосування природничо-наукового підходу до вивчення минулого суспільства, Зібель наголошував на особливостях такого предмету дослідження як людина. Історик-науковець кардинально відрізняється від дослідника природи, оскільки історик вивчає суспільство, де на відміну від природи діють не тільки матеріальні чинники, але й настрої, темперамент, думки, переконання, емоції людей, міркував він. Ці компоненти людської сутності не можуть бути предметом безпосереднього спостереження науковця. До цього Зібель додає ще одну специфічну рису історичного дослідження – пристрасність історика. Тобто, політичні переконання, особисті симпатії та антипатії історика накладаються на увесь процес історичного дослідження. Достовірне знання історик може дати тільки тоді, коли він знатиме загальні закономірності суспільного буття. Вони ж тісно пов’язані з законами «людської природи», доводив німецький історик. Загальним законом людського існування, на думку Зібеля, є «моральний закон». Поряд з цим дещо абстрактним законом на життя людей, вважав вчений, впливають закони еволюції і суспільного прогресу. Щоправда, «суспільний прогрес» для Зібеля – це розвиток політичної системи, вершиною якого була, як вірив німецький науковець, прусська монархія. Не відкидав він також і вплив на суспільний розвиток економічних і соціальних факторів.

Результатом перебування Генріха фон Зібеля на семінарі у Ранке стала медієвістична робота «Перший Хрестовий похід». Молодий історик ретельно опрацював усі середньовічні хроніки з теми і дійшов висновку, що найбільш тенденційними і недостовірними з них були хроніки Альберта Ахенського і Гійома Тірського, на які посилалися всі відомі на той час медієвісти. Вчений встановив, що ні Петро Ам’єнський (Пустельник), ні Готфрід Бульонський не були керівниками Першого Хрестового походу, як вважалося в медієвістиці до цього. Йому вдалося розвінчати легенду про хрестоносців як захисників Візантії. В зображенні молодого історика вожді хрестоносців виступають зажерливими, підступними, жорстокими і грубими провідниками не кращих за них полчищ рядових хрестоносців.

Наступною роботою Генріха фон Зібеля стала монографія «Виникнення німецького королівства». В ній автор виступив проти ідеалізації давньогерманського минулого. Не можна було, на його думку, ототожнювати соціальну і державну організацію давніх германців з сучасними політичними інституціями Німеччини. Вчений доводив, що не могло бути в примітивних варварських племен національної свідомості, а державність у них з’явилася тільки після переселення на територію Римської імперії. Зібель довів, що свідчення Цезаря про родовий характер давньогерманської общини в середині І ст. до н.е. є достовірними, а твердження більшості німецьких істориків, про територіальний характер общини в германців цього періоду помилкові і викликані бажанням довести нібито завжди високий рівень культури предків. Спираючись на солідний комплекс джерел, історик показав еволюцію аграрного і соціально-політичного ладу германців. Йому вдалося окреслити шлях давніх германців від родових зв’язків до територіальних; трансформацію родової общини в територіальну – марку; перетворення родової власності в приватну.

Найвідомішою працею Зібеля стала «Історія французької революції і її часу (1789 – 1800)». Тут автор вперше в європейській історіографії дав глибоку характеристику міжнародних відносин напередодні революції. Для німецького історика Французька революція – це не тільки подія історії французького народу, але й подія всесвітнього масштабу. Німецький історик дослідив у своїй праці низку соціальних питань, проблеми фінансів і аграрних відносин, які склалися в передреволюційній і революційній Франції. Причому, Зібель знаходив причини Французької революції у відсталих феодальних порядках країни. Водночас Зібель звернув увагу на кривавий, плебейський перебіг великого перевороту. На його думку, зміни, які постали на порядку денному французького суспільства, можна було провести з допомогою ефективних реформ, а не через кривавий конфлікт.

Малонімецька політична позиція Зібеля зумовила його негативне ставлення до середньовічної «Священної Римської імперії», яка, на його думку, лиш розпорошувала сили нації і стимулювала центробіжні сили і партикуляризм.

Йоганн Густав Дройзен відомий тим, що носив титул «історіографа Бранденбурзького дому», а також своїми працями «Історія Александра Великого» та «Історія еллінізму». В історіографію античності Дройзен запровадив у обіг поняття «еллінізм», точно окресливши його зміст. Події з життєпису Александра Македонського Дройзен порівнював з подіями сучасної йому Німеччини. Йому належить перша спроба встановити специфічні особливості «німецької історичної школи», до якої належав і він сам.На його думку, «німецька історична класична школа» відрізняється від позитивістської європейської історіографії, яка намагається в історичне дослідження ввести природничо-наукові методи, тим, що в неї є свій унікальний метод. Цей метод, за Дройзеном, полягає в мистецтві «розуміння». Не істина, а розуміння є завданням історика, доводив науковець.

Під час революції 1848-49 рр. світоглядні позиції Дройзена здійснили дрейф від наукового аполітизму до прусського націоналізму. Відтепер вся його наукова діяльність була спрямована на те, щоб довести прогресивний характер соціально-політичної системи Пруссії. В результаті, він підготував дванадцятитомну «Історію прусської політики від початку зародження Пруссії до 1765 р.». Середньовічна історія Пруссії написана автором на основі матеріалів Прусського архіву. Але, незважаючи на те, що Дройзен увів у науковий обіг нові цікаві історичні джерела, його праця мала мету довести провіденційну роль Пруссії в долі германських земель як в період середньовіччя, так і в Новий час. Всупереч джерелам, навіть тим, які використані в роботі, Дройзен намагався довести, що національним і культурним осередком німців в усі часи був Бранденбург. Словом, Дройзен як історик належав до числа німецьких науковців, які створювали так звану «прусську легенду».

Особливе місце в означеній групі німецьких істориків займав Генріх фон Трейчке. Йому належить велика історична праця «Історія Німеччини в ХІХ столітті» у 5 томах. У ній автор доводив, що всі здобутки у розвитку Німеччини з кінця ХVІІІ ст. належать саме Пруссії, а поразки і втрати німецького народу спричинені впливом Австрії. Трейчке гостро засуджує католицьку церкву, дрібні німецькі князівства, ліберально-демократичний рух за те, що вони стояли на шляху єдності Німеччини і підсилювали партикуляристські настрої. На його думку, Пруссія завжди була істинним спадкоємцем і виразником німецької культури. Такі висновки Трейчке робив, спираючись на фактичний матеріал з розвитку економіки, культури і літератури на прусських землях. Так, піднесення німецької філософії і літератури ХVІІІ ст. історик пояснював позитивним впливом військових перемог Фрідріха Великого. А успіх політичних реформ 1807 – 1813 рр. і переможний антинаполеонівський похід Трейчке приписував продуктивному поєднанню прусської державності і класичної німецької культури. Трейчке піддав гострій критиці монархічний абсолютизм дрібних німецьких князівств і «пагубне безглуздя» соціалістичних теорій, на яких базувалася діяльність соціал-демократичного руху.

Трейчке відкрито виголосив своє ставлення до євреїв в Німеччині. На його думку, зростання еміграції євреїв з Польщі до Німеччини негативно впливало на життя німецького суспільства. Культура євреїв, стверджував Трейчке, докорінно чужа німцям. Євреї, писав він, поширюють недобросовісну конкуренцію, чим підривають повагу до чесної праці, утверджують лихварство, взаємно підтримують третьосортні єврейські таланти, які наповнили нішу інтелектуальних професій і почали розкладати свідомість простих німців. Трейчке виступав за те, щоб євреї асимілювалися німецьким суспільством і стали повноцінними німцями. Варто зазначити, що такого роду ідеї стимулювали антисемітські настрої в імперській Німеччині, які в подальшому тільки наростали.

Значних успіхів німецька історіографія другої половини ХІХ ст. досягла в творах представників історико-правового напряму. Представники цього напряму розглядали минуле, передусім з точки зору еволюції права, установ, державного устрою. На їхню думку, саме держава і право визначають увесь суспільний розвиток і прогрес. Попередником історико-правового напряму другої половини ХІХ ст. була історична школа права епохи Романтизму, оскільки обидві течії розглядали суспільство як цілісний організм, який постійно еволюціонує. Але на відміну від науковців історичної школи права, представники історико-правового напряму набагато більше уваги приділяли питанням економічної історії, зокрема історії аграрних відносин в Німеччині. Хоча, варто зазначити, увага до аграрної історії була викликана поряд з науковим інтересом, ще й прагненням знайти в цій історії підтвердження закономірності і продуктивності саме прусського шляху реформування сільського господарства. Історики цього напряму значно поглибили методологічні надбання романтичної історіографії в ділянці використання, опрацювання і критики історичних джерел. Маючи за основу критичний метод Леопольда Ранке, науковці історико-правового напряму аналізували правові й актові матеріали епохи середньовіччя. Ретельно працюючи над історичними джерелами німецькі фахівці не боялися робити великі узагальнення і фундаментальні висновки.

Фундатором історико-правового напряму став Георг Людвіг Маурер (1790 – 1972 рр.). Головна праця Маурера – серія робіт з історії германської общини (марки). Саме з неї, на його думку, виросли феодальні інститути. Суть загальної концепції Маурера з історії Німеччини зводиться до наступного. У давнину в германців земля оброблялася не окремими людьми, а общиною. Общинне, а не подвірне улаштування було першою формою організації землекористування і поселень при переході германців від кочового життя до землеробства. Оскільки відбувався щорічний переділ земельних ділянок, то приватної власності не було. Вся зайнята родом або племенем земля була спільною, тобто, народною землею. З цим пов’язана система щорічних переділів. Згодом її замінила система спадкових наділів з черезсмужжям і примусовими сівозмінами, що виражало спільність власності на землю усіх членів марки. Але, на думку Маурера, вже в часи Тацита (ІІ ст.) деякі члени марки – вожді, представники родової знаті, – отримували при розділі більше земель, ніж інші общинники. Але, все ж основна маса германців аж до поселення їх на римській території не знала нерівності.

Розселення на новій території у більшості германських народів привело до припинення переділів і перетворення окремих польових ділянок у спадкові наділи. І хоча це не ліквідувало одразу общинну земельну власність, але поклало шлях до формування приватної власності на землю. Почалось дроблення старих великих марок на більш дрібні, а в рамках окремих марок – все більше відчуження жеребкових ділянок. Це призводило до концентрації земельної власності в руках більш заможніших общинників і до скорочення числа «вільних польових общин». А формування великої земельної власності – це прямий шлях до феодалізму. Остаточна ліквідація марки завершується, згідно з концепцією Маурера, в ХVІ – ХVІІІ стст.

Георг Вайц (1813 – 1886 рр.) простежив, починаючи з меровінгського періоду зростання королівських пожалувань, і еволюцію форм феодального землеволодіння від алоду до бенефіція і прекарія і зростання приватної влади великих землевласників у вигляді імунітету, приватного патронату, васальних відносин. Його наукової заслугою є розгляд розвитку основних феодальних інститутів, вивчення процесу складання відносин поземельної і особистої залежності, з одного боку, селян, а з іншого – більш привілейованих утримувачів, які входили до феодальної ієрархії.

Джерело і головна рушійна сила формування цих інститутів, згідно з Вайцом, було приватне право. Тому, феодалізм (ленний лад) – це специфічна правова система. Основу панування ленного ладу, доводив історик, складала передача землі та іншої власності різним особам на основі різного права.

Пауль Рот (1820 – 1892 рр.) вважав, що з часів Тацита у германців існував добре організований і централізований державний устрій («союз підданства»). У ньому кожен член суспільства був безпосередньо пов’язаний з королем. Цей державний союз базувався на переважанні в германському суспільстві рівних вільних земельних власників, общинному самоуправлінні, на сильній центральній королівській владі, яка спиралася на загальне ополчення вільних землевласників. Подальший розвиток германської державності – це перманентний процес деградації і занепаду «союзу підданства» за рахунок розвитку феодальних інститутів і перш за все бенефіційної системи. Утвердження нових феодальних порядків відбувалося у формі перемоги приватно-правових принципів над державно-правовими.

Пауль Рот виділив такі головні ознаки феодалізму: 1) виконання посадових функцій перетворюється у приватне право державних чиновників. 2) відбувається повна руйнація громадського порядку, 3) країна перетворюється в конгломерат окремих областей, 4) наступає стан повного беззаконня, 5) найбільш могутня частина населення підкоряється державі не через попередні відносини підданства, а на основі нових відносин васалітету.

Тобто, Вайц і Рот тлумачили процес феодалізації як утвердження спочатку системи бенефіцій, а згодом феодально-ленної системи. Але найважливішими у цьому процесі була втрата вільними общинниками своєї землі і особистої свободи.

Вагомий внесок у розробку проблем медієвістики в рамках історико-правового напряму здійснив також Отто фон Гірке (1841 – 1921 рр.). Головною працею Гірке стала чотиритомна монографія «Германське общинне право». Услід Георгу Гегелю німецький історик сприймав історію як органічний процес, рушієм якого виступає розвиток ідей у складній діалектичній боротьбі протилежних принципів. Людство розвивається внаслідок непримиримої боротьби «принципу єдності» і «принципу свободи». «Принцип єдності» зумовлює прагнення людей до спільного співжиття, а «принцип свободи» виражається в ідеї «панування». Внаслідок дії «принципу єдності» виникають первісні форми соціальної організації (асоціації): сім’я, рід, община. Однак в надрах таких способів соціальної взаємодії людей виникає і поступово зміцнюється «ідея панування». Зрештою, на відповідному етапі суспільного розвитку «принцип єдності» призводить до виникнення держави. Гірке вважав, що німці, англійці й, пізніше, американці, були більш схильні порівняно з іншими народами до асоціативності, що набуло форми ідеї «співтовариства» і ця обставина оберігала їх від деспотизму й зумовлювала тяжіння до громадянської свободи. На основі цієї концепції Отто фон Гірке розробив свою власну періодизацію середніх віків в Європі.

Перший період середніх віків (з найдавніших часів до 800 р.) характерний переважанням ідеї «співтовариства» над ідеєю «панування». Найбільшого поширення в цей період набувають вільні об’єднання-асоціації на базі особистих і територіальних зв’язків у формі сотень, гау, общин-марок. Але від часів Тацита в цьому суспільстві зростав принцип «панування», який і призвів до виникнення держави і королівської влади. На думку Гірке, влада германського короля спочатку мала «народний характер», але в подальшому трансформувалася у владу короля – володаря.

Поиск по сайту: