Світова історична наука у ХХ ст. 4 страница. Полібієві властиве детальне і докладне висвітлення різноманітних історичних подій

Полібієві властиве детальне і докладне висвітлення різноманітних історичних подій. Крім цього, він намагається встановити причинно-наслідкові зв’язки між явищами минулого, відрізняючи привід від причини. Головним чинником, що управляє окремими людьми і цілими спільнотами, за Полібієм, є Доля (Тихе, або Немезида). Вперше в античній історіографії застосовується ідея причинної зумовленості (детермінованості) історичного процесу. Такий підхід дав можливість Полібію довести, що піднесення Риму не було випадковим. За Полібієм, Рим піднявся до вершин у результаті плідної діяльності і важкої працігромадян міста, а також з допомогою досконалого політичного устрою.Оскільки Рим створив найдосконалішу форму людського співжиття, то римляни мають право, а то, можливо, й обов’язок панувати над усім світом, міркував грецький історик.

Полібій увів до наукового вжитку в історіографії ідею, яка за своїм змістом була близькою сучасній категорії «закономірності». Для Полібія держава подібна людині. Кожна держава у своєму розвитку проходить стадії юності, зрілості, старості і остаточного занепаду, коли їй на зміну приходить інша, але ще «юна» держава. Полібій – знавець грецької філософії, тут творчо переосмислив платонівську ідею кругообігу – одвічного «повторення часів» у певних космічних циклах платонівського Великого Року. За Платоном, астральні тіла у цьому часовому проміжку повертаються до початкової позиції, а космос гине у великому вогні, але після остаточного знищення відтворюється в тих же формах, що й попередній.

Таке розуміння історичного процесу дає Полібієві вагомий аргумент щодо посилення повчальної функції історії. Адже знання старих помилок, які були допущені в минулому, уберігає людей від їх повторення в майбутньому.

Полібій у своїй праці спробував далі теоретично розвинути прагматичну лінію античної історіографії. В ХІІ-й книзі «Всесвітньої історії» можна прочитати таке: «Наука історії є потрібною: по-перше, це заняття з писаними документами і укладання матеріалу, здобутого з них; по-друге, топографія, вигляд міст і місць, опис рік і портів і, говорячи загалом, особливі властивості морів і країв та їх взаємні відстані; по-третє, політичні проблеми... Особливою галуззю історії є передусім встановлення – які слова вжито в дійсності, а потім пізнання, як це відбулось, і чому певна політика або дії вдалися чи ні. Оскільки саме тільки твердження, що щось сталося, може бути цікавим, але не повчальним; якщо ж буде доповнене з’ясуванням причини, тоді вивчення історії стає плідним. Або ж, застосовуючи аналогію до обставин, в яких ми самі перебуваємо, отримуємо засоби і допомогу для передбачення майбутнього; навчаючись у минулого, коли діяти обережно, а коли з більшою сміливістю у теперішньому».

У цьому фрагменті тексту можна виділити кілька важливих методологічних тез: тільки з документів слід отримувати правдиву інформацію про природу, населення, устрій і звичаї народу; історик має виявляти знання про політику, її цілі, реалізацію, наслідки; на основі виявлених знань слід формулювати висновки для застосування у сьогоденні і в майбутньому.

Для Полібія історія є абсолютно відмінною від трагедії і поезії сферою інтелектуальної діяльності. Якщо трагедія і поезія створюють ілюзію правди, то завдання історії полягає в тому, щоб дати «допитливим людям невмирущі уроки і настанови правдивим записом діянь і промов». Услід своєму вчителеві і кумирові Фукідіду Полібій стверджував, що правда повинна бути головною рисою історичного тексту в порівнянні з іншими видами письменства.

Важливою рисою історичної праці Полібія є універсалізм. На його думку, історичний розвиток всіх народів і держав має органічно поєднатися в єдиній могутній римській державі. Це право Рим здобув у результаті створення найдосконалішої цивілізації.

Чимало місця в своїй праці Полібій відводить видатним історичним особам. Думки, плани і розрахунки історичних діячів, на його думку, визначають характер і зміст історичних явищ. Видатні особистості ведуть за собою народ, який в історії виступає лиш пасивним учасником історичного процесу. Так, Полібій зазначав: «З будь-яким натовпом буває те саме, що й з морем. По своїй природі безпечне для моряків і спокійне море усякий раз, як зірветься вітер, саме одержує властивість вітрів, які на ньому панують. Так і натовп завжди проявляє ті самі властивості, якими відрізняються його вожді і порадники».

Надзвичайно уважно Полібій ставився до історичних джерел, як носіїв достовірної інформації. В його джерельному арсеналі можна виділити літературу, свідчення очевидців, власні спостереження, різноманітні перекази. Для посилення правдивості свого твору, Полібій мав особисті бесіди з видатними державними і військовими діячами Риму, відвідав місця, де відбувалися історичні події. Використовуючи історичне джерело в своєму тексті, Полібій вказував місце зберігання цього джерела. Його «Всесвітня історія» наповнена текстами офіційних документів: договорів, законів, листів тощо. Не цурається грецький історик і риторичних прийомів. В уста багатьох історичних діячів – героїв своєї праці він вкладає придумані промови, намагаючись текст промови подати у контексті історичної ситуації.

Для Полібія найважливішою сферою історичного дослідження виступає політика. Дотримуючись платонівської ідеї «кругообігу», вчений тлумачить політичний розвиток, який проходить послідовні стадії єдиновладдя, тиранії, олігархії, демократії і повертається до висхідної стадії. Варто вказати й на таке наукове прозріння Полібія, як виявлення зв’язку між політикою, державним устроєм і природнокліматичними умовами. Тобто, задовго до Монтескьє Полібій був упевнений, що природне довкілля є вагомим чинником історичного процесу. Отож, завдяки Полібієві до давньоримської історіографії було привнесено повною мірою грецьку античну традицію історіописання.

Услід за Полібієм ряд істориків епохи еллінізму намагалися подати цілісну картину минулого у масштабах всієї тодішньої Ойкумени. У зв’язку з цим заслуговує на увагу «Історична бібліотека» у 40-а книгах Діодора Сіцілійського (бл.90 – 21 рр. до н.е.). Тут автор спробував подати історію Греції і Риму синхронно від міфологічного періоду до часів Юлія Цезаря.

Історики грецького походження займали важливе місце в римській античній історіографії і в період імперії. Серед них найвідомішим став Плутарх (бл.46 – бл.125 рр.). Батьківщиною історика була Херонея в давньогрецькій області Беотія. В Афінах молодий Плутарх отримав хорошу освіту. Крім Афін майбутній письменник і історик побував у багатьох великих містах Римської імперії, зокрема, в Александрії і Римі. В Римі Плутарх подружився з Квінтом Сенеціоном, який входив до найближчого кола імператора Траяна. Освіченість і талант Плутарха були помічені самим імператором, який надав грецькому історикові звання консуляра і всіляко йому допомагав. Плутарх був патріотом рідного міста і весь свій вплив намагався використати на благо рідного міста. Зберігся каталог його праць, складений одним із синів історика Лампрієм. Каталог налічував 210 творів. Світову славу Плутархові принесли «Порівняльні життєписи» – 46 парних і чотири поодиноких біографій визначних історичних діячів Греції і Риму. Не менш цікавими з історичної точки зору стали й його «Моралії».

«Порівняльні життєписи» Плутарха містять унікальний історичний матеріал, але, варто зазначити, що він себе не вважав істориком. Щоб збагнути його позицію, варто звернути увагу на те, які він ставив перед собою завдання у вступі до біографії Александра Македонського: «Ми пишемо не історію, а біографії, і не завжди в найбільш славних діяннях буває видно доброчинність чи порочність, але часто який-небудь дрібний вчинок, слово чи жарт краще виявляють характер людини, ніж битви з десятками тисяч убитих, величезні армії і облоги міст. Тому, як живописці зображають схожість в обличчі і в рисах його, в яких виражається характер, мало дбаючи про інші частини тіла, так і нам нехай буде дозволено більше проникати в прояви душі і їх засобами зображати життя кожного, надаючи можливість іншим описи великих справ і битв».

Для Плутарха в «Життєписах» етична мета є важливішою за історичну. Йому вдалося значно розвинути жанр історичної біографії, який вже був присутній в античній історіографії. Той спосіб висвітлення життєвого шляху видатних історичних осіб, яким написані «Життєписи», можна означити як психолого-біографічний нарис. Оскільки класична антична історіографія не цікавилася психологією окремого індивіда, то твір Плутарха вказував на зміну ставлення в пізньоантичний час до особистості.

Розум людини завжди прагне до доброчинності, вважав грецький історик. Таке прагнення, на його думку, слід всіляко заохочувати, використовуючи для цього висвітлення діянь, які в своїй основі мають доброчинність. Моралізаторством просякнуті всі життєписи Плутарха. Саме прагнення навчати читача доброчинності зумовило той факт, що серед півсотні видатних історичних осіб античності для Плутарха найбільш улюбленими були Нума Помпілій і Лікург. Ці давні законодавці були не тільки самі доброчинними, але й свою діяльність спрямовували на виховання співгромадян. Істинна ж мета виховання, за Плутархом, – виправлення характерів.

Виховання для грецького мислителя є важливим ще й через те, що як він вважав, поведінка людини залежить не від божества, а від самої людини. Боги лиш «дають поштовх необмеженій волі», а те, як буде реалізований божественний імпульс повністю залежить від самої людини. Недоліками виховання пояснює Плутарх, наприклад брак високих моральних якостей Коріолана, що спричинило його ганебні вчинки. А Нума Помпілій, як зауважував мислитель, самовихованням «вгамував не тільки ниці бажання, але й віддалився від пристрастей, які знаходять собі заохочення серед відсталих народів, – від насильства до корисливості».

Негативне ставлення до поширення таких схильностей у суспільному житті змушує Плутарха критикувати такі протилежні форми державного правління як нічим не обмежена демократія (охлократія) і деспотичне єдиновладдя. Різко розвінчуючи демагогів, які використовують натовп з корисливою метою (Клодій), Плутарх з не меншою силою засуджує й гнобителів. У біографії Коріолана мислитель підкреслює: «Підло лестити народу, але й безчесно його давити».

На думку Плутарха, ідеальним державним устроєм античності був державний устрій Спарти. Обмежена монархія лакедемонян, доводив мислитель, створює найкращі умови для виховання громадян в дусі високої доброчинності. Він всіляко вихваляє суворі закони Лікурга, хоча й не оминає своїм критичним поглядом і жорстокість спартіатів щодо ілотів.

Зображаючи доблесні і доброчинні дії, які заслуговують наслідування, Плутарх викривав недоліки в низці біографій. Темні фарби переважають в життєписах Коріолана, Алківіада, Марія, Сулли. Ці історичні особи в творі служать у якості негативних прикладів. Щоправда, й тут Плутарх намагався знайти причини ганебних вчинків своїх антигероїв.

«...Дивлячись в історію як у дзеркало я намагаюся змінити на краще власне життя й влаштувати його за прикладом тих, про чиї доблесті розповідаю», – стверджував видатний грецький історик. Твори Плутарха належать до числа найбільш популярних вже від самої античності. Його «Порівняльні життєписи» стали вагомим внеском у світову історіографію.

Грецькі історики, які працювали в епоху республіканського, а потім і імператорського Риму, продовжували дотримуватися своїх традицій історіописання. Свідченням цього стала творчість Флавія Арріана (95 – 175 рр.). Арріан був учнем філософа-стоїка Епіктета. За правління імператора Адріана обіймав посаду пропретора в провінції Каппадокія. Залишив декілька історичних творів («Анабазис Александра», «Індія», «Періпл Понту Евксинського»). В історіописанні Арріан намагався наслідувати Ксенофонта. Трактат про Індію тісно примикає до головної історичної праці «Анабазис Александра». Для творів Арріана властиві простота і ясність стилю, відповідальність у ставленні до історичних джерел. Завдяки цьому його праці стали популярними ще в епоху Античності.

Отож, давньогрецькі історики здійснили великий переворот у сфері знань про минуле. Завдяки їхній літературній діяльності світова культура поповнилася не тільки видатними творами, але й фундаментальними методологічними принципами нової сфери пізнання світу – історії.

ЛЕКЦІЯ 3. Історична думка Стародавнього Риму

Виникнення ранніх форм історичного знання в Римі. «Великі аннали». «Старші» й «молодші» анналісти. Традиції і новації історичних праць Гая Саллюстія Кріспа. Історична думка імператорського Риму. «Римська історія» Тіта Лівія. Розквіт римської історіографії. Історичні праці Таціта. Концепція «занепаду моралі римського народу». Розвиток біографічного жанру у творчості Гая Светонія Транквілла. Історіографія пізнього Риму. Концепція історіописання Лукіана з Самосати. Творчість Амміана Марцелліна.

Римська традиція історіописання формувалася за активної участі представників елліністичної історіографії. Значною мірою римська історіографія продовжила античні традиції, але мала також і своє власне коріння. На відміну від давньогрецької, яка походить від логографів, давньоримська виникла із літописів. Найдавнішими пам’ятками римської історіографії були записи римських жерців-понтифіків на таблицях, які отримали назву «анналів» («річників»). Ці записи носили переважно календарний характер. Згодом по цим таблицям стали складати списки консулів – вищих посадових осіб, яких обирали на рік і за іменами яких позначали роки. Вони вміщували опис головних політичних подій, а також астрономічних та кліматичних явищ. Таблиці виставлялись для загального огляду біля адміністративного будинку головного капелана. Записи провадились від V ст. до н.е. Оброблені таблиці, по-суті, стали першими хроніками. У ІІ ст. до н.е. понтифекс максимус (головний жрець) Публій Муцій Сцевола оприлюднив оброблене зведення всіх щорічних записів з року заснування Риму. Пізніше це зведення отримало назву «Великий літопис» у 80 книгах. Після цього ведення таблиць припинилося, що, відповідно, стимулювало історичні студії.

Власне історіографія розпочалась під грецькими впливами з III ст. до н.е. Перші римські історики писали свої твори грецькою мовою, оскільки латинська ще не виробила потрібної термінології. Вони опрацьовували у літературній формі храмові таблиці й тому їх називали «анналістами». Ці перші історики намагались представити римську історію від найдавніших часів, включаючи в опис також історію італійських міст, оповіді про релігійні культи тощо.

Анналістів прийнято ділити на «старших» і «молодших». Серед старших анналістів найбільш відомі Квінтій Фабій Піктор, Луцій Цинцій Алімент, Гай Ацілій, які писали грецькою мовою. Марк Порцій Катон, Луцій Кальпурній Пізон Фругі – старші анналісти писали вже латинською мовою.

Започатковує римську історіографію на латинській мові Марк Порцій Катон Старший (234 – 149 рр. до н.е.). Катон з недовірою ставився до всього грецького. Закликав до патріотизму, вважаючи, що грецька мова і культура «знищують» основи традиційного римського способу життя. Обіймав високі державні посади. Намагався використати своє високе становище для збереження «старих добрих звичаїв». Катон Старший був плодовитим автором і залишив чимало творів з різних галузей знань. Написав він також і твір на історичну тематику «Початки», в якому спробував висвітлити історію Риму. Текст твору засвідчує, що Катон Старший зазнав значного впливу грецької історіографічної традиції. Так, він доводив, що народ італіки походив від греків, а латинська мова – від грецької. У Катона з’явилось чимало послідовників – римських «анналістів». Вони перебували у самому центрі політичного життя Риму, оскільки були вихідцями із заможних і впливових верств міста. Центральними фігурами цієї групи виступають: Луцій Целій Антипатр, Публій Семпроній Аселліо і дещо пізніші автори: Ліціній Макр, Корнелій Сізенна, Валерій Анціат.

Серед них виділявся Публій Семпроній Аселліо. Свій підхід до висвітлення війн римлян з Ганнібалом Аселліо в своєму історичному трактаті сформував на базі методологічних вимог Полібія. Про це свідчать його слова: «...Недостатньо розповідати самі факти, а необхідно вказати на мотиви дій... Писати про те, за котрого консула війна почалась, а за котрого закінчилась, і хто здобув тріумф... або подавати рішення сенату чи народних зборів, а не виявляти причини, означає розповідати байки дітям, а не писати історію». Дане зауваження вказує на принципову відмінність у ставленні до історичного матеріалу між «старшими» і «молодшими анналістами», до яких і належав Аселліо. Праці старших анналістів до нас дійшли у фрагментах і в переказах пізніших авторів. Події в них викладались строго послідовно, без якої-небудь критичної оцінки. Авторів цікавила, передусім зовнішня сторона описуваного. Аналіз причин того, чи іншого явища ніяк не входив до їхніх пошукових завдань.

Інший представник молодшого покоління «анналістів» Луцій Целій Антипатр у своїй роботі про другу Пунічну війну наслідував твори тих елліністичних істориків, для яких літературна сторона історичного опису була найважливішою. Текст його праці містить багато вигаданих і досконалих промов історичних діячів. Він захоплюється описом другорядних деталей, які, на думку Антипатра, мають розважати читача своєю сенсаційністю.

На відміну від старших анналістів молодші любили великі відступи. Стиль їхніх оповідей більш вибагливий, цвітистий. А головною особливістю було прагнення тлумачити історичні події під злободенним кутом зору. Минуле для них слугує кон’юнктурним міркуванням.

Усі «анналісти» писали свої праці, виходячи з положення про «вищість» римського народу над іншими завдяки доблесті і патріотизму. Ідеалізація римлян у цих працях вступала у суперечність з вимогою правдивості. Незабаром це було помічене спостережливими істориками.

Римська історіографія розвивалася під впливом політичного життя. Громадянські війни і занепад республіканського устрою спричинив зміни в історіописанні. Напруженість і драматизм повсякдення зумовили переорієнтацію істориків з вивчення минулого на осмислення подій поточного політичного життя. Найвидатніші державні діячі цього часу прагнули залишити нащадкам своє власне бачення грандіозних подій, учасниками або очевидцями яких вони були. Прикладом таких творів можуть послужити «Записки про галльську війну», і «Записки про громадянську війну» Гая Юлія Цезаря (100 – 44 pp. до н.е.). Твори написані досконалим стилем і містять багато важливої інформації, яка відсутня в інших історичних джерелах. Хоча Цезар намагався подати опис подій об’єктивно (про себе у тексті він писав у третій особі), все ж, твори вийшли тенденційними і переважно були спрямовані на обґрунтування справедливості вчинків римського диктатора.

Досконалість стилю вирізняє історичні твори сучасника Цезаря і одного з його сподвижників Гая Саллюстія Кріспа (бл. 86 – 34 pp. до н.е.). У світову історіографію він увійшов завдяки своїм творам «Змова Катіліни» і «Югуртинська війна». Він жив і працював у переломний для своєї батьківщини період. Це був період кризи республіканського ладу, переддень утворення імперії. Саллюстій пережив кінець республіки, громадянські війни, встановлення диктатури Цезаря і його загибель. Походив Крісп із привілейованого, але не вищого стану вершників. Літературною творчістю зайнявся в юності. Письменництво поєднував з політичною кар’єрою. Будучи прихильником Цезаря, обіймав високі посади квестора, народного трибуна, намісника провінції Нова Африка. Після убивства Цезаря покинув політичну діяльність, повністю присвятивши себе історії.

Славу Саллюстію як історику принесла праця «Змова Катіліни». Ця праця стала багато в чому новаторською. Це – історична монографія, присвячена подіям 63 р. до н.е., коли група змовників на чолі з політичним авантюристом Луцієм Сергієм Катіліною намагалася захопити владу в державі. Змова була розкрита переважно завдяки пильності і мужності Марка Туллія Ціцерона, який того року обіймав посаду консула. Ціцерону належать чотири промови «Проти Катіліни».

У своїй літературній творчості Крісп намагався наслідувати свого кумира – Юлія Цезаря. Саллюстій свідомо обрав монографічний спосіб історичної оповіді замість анналістичного. «Я вирішив описати по частинам діяння римського народу, настільки ті чи інші з них здавалися мені гідними згадування», – писав історик в книзі «Змова Катіліни». Вибір падає на змову, тому, що цей «злочин безприкладний», а погані приклади можуть служити моральним цілям не менш ніж добрі, вважав Крісп. Подібними міркуваннями керувався Саллюстій і при виборі теми для другої монографії. Друга праця Саллюстія – це оповідь про війну римлян з царем північноафриканської держави Нумідії Югуртою, яка велась у 111 – 105 рр. до н.е. Війна з Югуртою – також вражаючий негативний приклад. Тут вперше з усією силою проявились жадібність, користолюбство і продажність римського суспільства.

Будучи заангажованим у політиці, Саллюстій прагнув у обох творах провести ідею про нездатність римської аристократії управляти державою. Його стиль характеризується намаганням проникнути у механізми політичного життя, встановити причини «погіршення» управління державою, застерегти від «негативних» тенденцій, що проявлялися в обмеженому колі римської еліти, котра деградувала у моральному відношенні.

Працю «Змова Катіліни» Салюстій розпочинає роздумами про «дух і тіло» й про розбіжність між ними, з якої випливали, на його думку, усі суспільні конфлікти. Пристрасть до збагачення і влади зіпсувала «дух» й народила боротьбу. Остання є рушієм історії і відбиває «амбіції», які виражають «моральні категорії» (жадоба, панування, задоволення тощо). Тому єдиною можливістю вплинути на суспільний розвиток є очищення і моральне вдосконалення особистості, а історія покликана відіграти у цьому провідну роль.

Наприкінці життя Саллюстій розпочав написання «Історії» – найбільшої й найдосконалішої своєї праці. У ній він звернувся до опису громадянської війни. Праця охоплює період від 78 до 67 рр. до н.е. У творі сформульовано його метод: історія «повинна бути стислою у викладі, і ясною, і достовірною». Критикуючи інших римських істориків за увагу до другорядних і «сенсаційних» дрібниць, він прагне знайти відповідь на питання про джерела і причини «падіння» моралі римського громадянства. Подає короткий екскурс у далеке минуле і стверджує, що «розклад» римського суспільства бере початок від переможної війни з Етрурією, коли зникла небезпека відновлення деспотичної царської влади Тарквінія Гордого, а амбіції і бажання патриціїв розвинулися непомірно. Саме в ненаситності й аморальності римської знаті, в загальному падінні моралі історик вбачає причини багатьох політичних подій. Причинні зв’язки переносяться ним цілком у сферу людських стосунків, тобто, у сферу морального. Обидві його монографії прикрашені портретами, яскравими характеристиками і промовами діючих осіб. Оповідь часто переривається у нього відступами, які доповнюють і розширюють викладення. Прискіплива увага до людей іноді йде у Саллюстія на шкоду фактичній скрупульозності. Люди цікавлять його більше ніж факти. Видатна особистість, на його думку, може стати рушійною силою в ході історичних подій.

Отож, не завжди Саллюстій точний у своєму історичному викладі. Не завжди він дотримується об’єктивності. В «Змові Катіліни» Крісп применшує роль Ціцерона і вигороджує Цезаря, якого вважали причетним до «змови століття».

Вже у І ст. до н.е. в римській історіографії постають проблеми методологічного характеру, оскільки з’ясувалось, що одні й ті ж події істориками висвітлюються неоднаково. Ці проблеми опинилися в центрі уваги Марка Туллія Ціцерона (106 – 43 рр. до н.е.). Ціцерон прославився як політичний діяч епохи Цезаря, як видатний римський юрист, оратор і письменник. Він доклав чимало зусиль для поширення і популяризації ідей грецьких філософських шкіл: стоїків, епікурейців, перипатетиків. Щодо поглядів на історію, то тут Ціцерон дотримувався концепції грецьких істориків-елліністів – історики мають виконувати ту ж місію, що й ритори – «переконувати, схвильовувати, насолоджувати». Саме цю версію історіописання римський мислитель гаряче підтримував і популяризував. Так, він зневажав представників класичної грецької історіографії через те, що вони не допускали у своїх творах літературних «прикрас» і не дбали про естетичні вподобання своїх читачів. Водночас, Ціцерон ставив вимогу перед істориками – дотримуватися правди при викладенні історичних подій. Справжній історик, згідно з Ціцероном, повинен не допускати у своїх творах брехні, не боятися правди, не піддаватися озлобленості, дотримуватися хронологічної послідовності, показувати картину обстановки, роз’яснювати задуми історичних осіб, їх реалізацію і наслідки.

Римські інтелектуали погоджувалися з тим, що греки перевершили римлян в філософії, мистецтві, літературі. Але за собою римляни залишали першість у практичній сфері людської діяльності: державний устрій і управління, господарська діяльність, юриспруденція, військова справа. Саме практична спрямованість римської цивілізації і патріотизм, на їх думку, забезпечили переможний поступ римської державності. Практицизм римлян зумовив і відповідне ставлення до історичного знання. Історія в римській дійсності повинна була виконувати практично-виховну функцію. Через це історіографія опинилась у центрі уваги державців і перетворилась у справу високої політики. Звичайно ж, вплив політики на історію не минув безслідно. Навіть Ціцерон змушений був відверто заявити, що численні «похвальні слова» і промови, які готувалися й виголошувалися з нагоди роковин народження або блискучих перемог політиків і полководців, «затуманюють» реальне минуле. Ціцерон обурювався: «…через ці похвальні слова навіть наша історія сповнена помилок, тому що в них написано багато з того, чого не було: і вигадані тріумфи, і численні консульства, і навіть вигадані родинні зв’язки».

Практична затребуваність історичних, а також й інших природничих та гуманітарних знань зумовила поширення «прикладних» праць. «Прикладні» праці містили стислу або об’ємну інформацію з кожної галузі на зразок довідників. З історії такі праці «анналістичного» характеру з’явилися в І ст. до н.е. Їх писали відомі автори того часу, зокрема Корнелій Непот, Помпоній Аттик та ін.

Особливе місце серед цих письменників займав Марк Теренцій Варрон (116 – 27 рр. до н.е.). Його можна назвати першим римським енциклопедистом. Теренцій за дорученням Юлія Цезаря заснував у Римі бібліотеку, опублікував (поширив) чимало наукових праць з різних галузей тогочасного знання. Його «Дисципліни в 9 книгах» стали першою енциклопедію давньоримських знань. Теренцій виклав тут інформацію з граматики, діалектики, риторики, арифметики, астрології, музики, медицини і архітектури. Крім цього Теренцій написав низку праць з історії: «Помпей», «Аннали», «Троянські роди», «Життя римського народу», «Старожитності» тощо. Ці праці увійшли до величезного доробку автора – понад 500 творів. Провідною ідеєю цих творів була ідея кращих «старих» часів, коли і люди, і звичаї, і мораль були значно досконалішими.

Вершиною римської історіографії стала творчість Тіта Лівія (59 р. до н.е. – 17 р. н.е.). Він був першим істориком, для якого історія стала головним заняттям – професією. Через це він категорично відмовлявся від державних посад і все життя присвятив науковій праці. Залишив після себе багато творів філософського та історичного змісту. В історіографії він слідував принципам, які обґрунтував Полібій.

Тіт Лівій є однією з центральних постатей в усій античній і навіть у світовій історіографії. Народився історик в Патавії (Падуя) в заможній родині. Отримав блискучу освіту. Лівій застав самий кінець республіки, а зрілі роки його припадають на епоху імперії. Лівій був близьким до двору Октавіана Августа. У Римі він поселився 31 р. до н.е. і жив тут до самої смерті у 17 р. н.е.

Твір, що приніс Лівієві світову славу отримав назву «Римська історія від заснування міста». Це була грандіозна праця, яка ледь вмістилася у 142 книгах (збереглося 35). Завдання, яке поставив перед собою історик полягало в тому, щоб змалювати велич й історичну місію римського народу та держави, переконати, що сучасникам слід брати до наслідування кращі зразки доблесті, мужності й справедливості зі старих часів, коли панували добрі мораль і звичаї. Лівій у своєму творі ідеалізував «римський народ». Для цього він навіть використовував явні вигадки й фантазії. У передмові історик детально означив мету написання твору: «Мені хотілося, щоб кожен читач в міру своїх сил задумався над тим, яке було життя, які звичаї, яким людям і якому образу дій – чи вдома, чи на війні – зобов’язана держава своїм зародженням і зростанням; нехай він далі слідує думкою за тим, як у звичаях з’явився спочатку розлад, які потім захитались і, зрештою стали падати невпинно, доки не дійшло до нинішніх часів, коли ми ні вад наших, ні ліків від них витримувати не в силах. У тому і полягає головна користь і кращий плід знайомства з подіями минулого, що бачиш всякого роду повчальні приклади в обрамленні величного цілого; тут і для себе, і для держави ти знайдеш, чому наслідувати, тут же – чого уникати; безславні початки, безславні кінці».

Поиск по сайту: