Світова історична наука у ХХ ст. 5 страница

Останньою працею історика стала незакінчена монографія «Ідентичність Франції». Тут можна побачити системний аналіз змодельованих вченим структур-цивілізацій. Бродель показує структуру «нерухомої історії» взаємодії людей з довкіллям, географічні і кліматичні умови Франції. Автор майстерно розкриває вплив довкілля на антропологічну, мовну, економічну і політичну розмаїтість регіонів своєї батьківщини. У цій своїй останній праці Бродель дав зразок дослідження французької неповторності і унікальності у «часі довгої тривалості». Вчений здійснює це, описуючи стосунки між містами і селами і те, як на них впливають ландшафти, розвиток комунікацій, зміни клімату тощо. Особливістю дослідження лідера «другого покоління» анналістів є те, що в ньому майже не видно людини, особистості. Такою була концепція науковця, що дало право йому заявити: «люди творять історію, але й історія створює людей, вона нерідко формує їхню долю – це анонімна, але глибоко й часто мовчазна історія».

Характерною особливістю досліджень представників «другого покоління» «Анналів» у післявоєнний період стало значне розширення географії цих досліджень. Історики звернули увагу на минуле країн Азії, Африки, Південної Америки. У цей період було опубліковано чимало праць присвячених країнам Східної Європи і СРСР. А деякі історики школи (Шоню, Шевальє, Моро) оприлюднили праці, які охоплювали величезні регіони Тихоокеанського і Атлантичного узбережжя. Звичайно, це було спричинено специфікою методології школи часів панування в ній Фернана Броделя. Вузькі територіальні рамки не давали змоги виявити і простежити еволюцію таких явищ дійсності як рівні економічного розвитку, міграції населення, поширення основних продовольчих культур, розвиток техніки. Обмежений простір дослідження не сприяв встановленню залежності, наприклад, між щільністю населення і рівнем виробництва, рівнем культури і розвитком техніки, закономірності поширення епідемій і т.п. Вивчення ж цих процесів відкривало шлях до осмислення послідовності і логіки освоєння людством географічного простору, специфіку окремих регіонів, взаємодію великих явищ, процесів і подій.

Захоплення структурною історією тривало упродовж 50-60-х років. Учні Фернана Броделя упродовж 1953 – 1956 рр. оприлюднили семитомну колективну працю під заголовком «Загальна історія цивілізацій». Матеріали книги стали основою для шкільних підручників у Франції. В ній поміщено низку досліджень, в яких перетинаються часи і регіони, цивілізації і «світи». Чимало уваги в цей період учні Броделя приділяли вивченню соціально-економічних структур.

Водночас, історики «другого покоління» школи розробляли й «локальні теми». Територіальні рамки досліджень обмежувалися провінцією, містом, селом. Однак це не суперечило загальній установці дослідників школи епохи Фернана Броделя – вивчати великі об’єкти, що містили в собі кілька цивілізацій. Адже проблеми, які досліджувалися анналістами в локальних масштабах, за своєю значимістю дорівнювали глобальним. Локальні територіальні межі доповнювалися величезними хронологічними рамками в 300 – 400 років. Це давало змогу виявити структури «великої тривалості», зафіксувати ті ж повороти історії, які інші дослідники виявляли в масштабах цілих континентів. Анналісти цього періоду, розробляючи локальні теми, залучали до наукового обігу первинні джерела – кадастрові записи, заповіти, акти народження, шлюбу і смерті, описи майна, протоколи судових засідань, плани поділів землі тощо. Особливістю цих документів крім первинності було й те, що вони мали масовий характер; іноді чисельність їх становила кілька мільйонів.

Основні дослідження цього періоду в школі «Анналів» відбувалися по таких напрямах: соціально-економічна історія, історична географія і демографія, історична і соціальна психологія.

Так, протягом 1955 – 1957 рр. П’єр Шоню оприлюднив 12-томну працю «Севілья і Атлантика 1504 – 1650 рр.». Шоню дослідив документи порту Севільї. Наприкінці Середньовіччя Севілья була торговим центром на шляху між Америкою і Європою. Вчений застосував свій власний статистичний метод опрацювання документів, який полягав у тому, щоб матеріал групувати у так звані «серії даних». Від цього бере свій початок «кліометрія», або «серійна історія».

Оскільки дослідження соціальної історії потребувало залучення великої кількості документів масового характеру: демографічних матеріалів, актів купівлі-продажу, заповітів, описів маєтків, інвентарних списків монастирів, парафій тощо, квантифікація і «вимірювання історичної інформації» набувають значного поширення. Масові історичні джерела переводилися на мову цифр і рівнянь і з їх допомогою відбувалася наукова реконструкція минулого. У цьому ж річищі працював учень Броделя П’єр Губер. У 1960 р. вийшла в світ його книга «Бове і бовейці з 1660 до 1730 року». В ній історик уважно дослідив книги парафіяльного священика з відповідними записами, що дало йому змогу дати яскраву картину родинних стосунків у Бове. Губер не був у цей час єдиним істориком, що взявся за висвітлення демографічної проблеми. Французькі історики слідом за Губером починають досліджувати шлюб, наслідки війн, поширення епідемій, голоду.

Проблеми соціально-економічної історії, співвідношення структурних процесів і кон’юнктурної динаміки, економічних і соціальних факторів набули ґрунтовної розробки в великій статті Франсуа Крузе, опублікованій в «Анналах» 1966 р., «Англія і Франція в ХVІІІ ст.». Застосувавши порівняльний аналіз, Крузе спробував встановити джерела промислової революції в Англії і відставання в цій ділянці Франції. Аналіз передбачав оцінку різних змінних величин економічного розвитку і визначення питомої ваги впливу цих змінних на економічний процес.

Дослідник дійшов висновку, що у ХVІІІ ст. ритми розвитку економіки Англії і Франції майже зрівнялися. Але поряд з цим, рівень урбанізації Англії був вищим ніж у Франції, рівень доходів англійців значно перевищував рівень доходів англійців. Автор встановив, що така картина була викликана низкою обставин. Головна причина кращих здобутків Англії полягала, на його думку, у сфері технологій і техніки. Крузе встановив, що Англія ХVІІІ ст. пережила справжній «вибух винахідницького духу», який був абсолютно відсутній у Франції. «Природна схильність англійців до винахідництва», на думку історика, стала головним фактором розходження між структурами двох типів економіки – англійської і французької. До сприятливих для Англії факторів Крузе відносить фактор інституційного характеру. В Англії держава ще у ХVІІ ст. припинила втручання й регламентацію промислового виробництва. У той час у Франції за врядування Кольбера дріб’язкова регламентація економіки досягла свого апогею. До інституційного фактора переваг Англії над Францією Крузе додавав і соціально-психологічний чинник. Вчений стверджував, що соціальний престиж ділових людей в Англії ХVІІІ ст. був значно вищим ніж у Франції. Французи ще дотримувалися аристократичного ідеалу «жити по-дворянськи». Відіграв свою роль, за Крузе, також і тип умонастроїв в досліджуваних країнах. Для французів цього часу залишався властивим дух «безпечності», тоді як для англійців притаманним був діловий, «капіталістичний дух». Згідно з висновком історика, органічне поєднання всіх вищезазначених факторів і привело Англію до феномена «промислової революції». Стаття Франсуа Крузе стала новим варіантом інтерпретації явищ соціально-економічної дійсності ХVІІ – ХVІІІ стст. в Європі без застосування популярних у марксистській соціології категорій «феодалізм», «капіталізм», «революція».

З середини 60-х рр. у рамках школи «Анналів» спостерігається важливий поворот, пов’язаний з переорієнтацією науковців на духовне життя і розвиток суспільства. Анналісти все більше уваги приділяють питанням колективної свідомості і умонастроїв, уявленням про світ людей різних епох і регіонів, ідеології, образу думок різноманітних соціальних груп, емоційним проявам масової психології тощо.

Однією з перших праць такого характеру стала стаття Жака ле Гоффа «Час клірика і час купця», яка була опублікована в «Анналах» у 1960 р. У ній автор спробував вирішити складне наукове завдання – показати зумовленість неоднакового сприйняття часу соціальним становищем у період середньовіччя. Цікаві знахідки ле Гоффа в рамках означеної проблеми дали йому можливість дійти більш загальних висновків щодо тривалого і складного процесу переходу від «магічного» способу мислення до раціонального.

Свідченням появи нових наукових інтересів в «анналістів» другого покоління стала стаття Жоржа Дюбі «Феодальний лад? Середньовічне мислення». Автор поставив проблему співвідношення умонастроїв з соціальними, економічними і політичними умовами. Інші колеги автора також стали розробляти схожі питання: історія мислення і мистецтво, чуттєві сприйняття і назви книг, які видавалися в конкретну історичну епоху і т.д.

З 50-х років в «Анналах» з’являються публікації історичних документів особистісного характеру – заповіти, особисті архіви, матеріали процесів про розлучення, актів вінчання і т.п. Ці масові історичні джерела давали змогу ґрунтовно вивчати великі історичні проблеми через призму буденного життя людей різних епох. Вдосконалювалась, звичайно ж, і техніка роботи з такого роду джерелами. Спочатку широко використовувався метод перфокарт з наступною їх обробкою на електронно-обчислювальних машинах. Згодом історики почали застосовувати і більш досконалі методи. У 1969 р. Мішель Кутюрьє опублікував монографію під заголовком «Дослідження про соціальні структури в Шатодені, 1525 – 1789», в якій більшу частину відвів описанню способу формалізації документів, методу використання «визначників». Метод давав можливість значно полегшити трудомісткий процес числового кодування масових документів для наступної їх машинної обробки. Ця частина книги називалась «ескіз механографічної методології». Приклад Кутюрьє наслідували інші французькі історики. Переважна більшість авторитетних історичних досліджень упродовж 60-70 рр. були проведені на основі залучення великої кількості нових джерел з використанням нових способів обробки матеріалів. Саме тоді серед анналістів утвердилася думка, що «історія, яка не є квантифікованою, не може претендувати на те, щоб вважатися наукою» (Емануель ле Руа Лядюрі).

Свідченням переходу до осмислення явищ духовного життя в минулому стала публікація у 1966 р. монографії Емануеля ле Руа Лядюрі «Селяни Ланґедока (з XV до початку XVIII ст.)». У рамках аграрного циклу довгої тривалості («нерухома історія») французький історик показав життя унікального, відособленого і самодостатнього світу південно-французького села. Причому, для нього важливим були два аспекти циклу довгої тривалості – ціни на сільськогосподарську продукцію і динаміка зростання населення провінції Лангедок. Несподівано для себе і всупереч поширеним марксистським уявленням про залежність духовних процесів від розвитку виробництва, Лядюрі встановив, що між поширенням грамотності серед селян Лангедоку і економічним розвитком немає ніякого зв’язку. Грамотність поширювалась незалежно від виробничих циклів зростання чи спаду. У результаті видатний анналіст другого покоління дійшов важливого висновку: «...Таким чином, всупереч існуючим стереотипам, не економіка визначає розвиток культури. У даному випадку вона мала б сприяти занепадові народної освіти. Навпаки, це культура, яка при повному застої у виробництві, попереджує майбутній розвиток економіки й сприяє майбутньому відновленню матеріального зростання, тому, яке розпочнеться, починаючи з 1720 р.

Культура попереджує, і ми можемо навіть додати, що вона визначає, поруч з іншими факторами вона сприяла з 1700 р., з хронологічного початку століття Просвітництва, закладенню основ, підготовці умов майбутнього економічного піднесення. Дуже повільне поширення початкової освіти внаслідок згаданих заходів досягає найвіддаленіших сіл, впливає на стан економічних чинників: внаслідок цього процесу клас великих фермерів, ще неписьменний наприкінці XVI ст., у своїй більшості стає письменним наприкінці XVII ст. Це ясно показує співставлення проставлених наприкінці документів знаків і підписів».

У своїй інавгураційній промові на посаду викладача авторитетного Колеж де Франс Лядюрі підкреслив, що історія є «одвічною неперервністю, довгим терміном і постійним коригуванням». Фундаментом її «нерухомості» виступають глибинні структури – «історія зерна і хліба, історія морських шляхів, історія посухи і зрошення, історія рівноваги між голодом та родючістю». Осмислення такої історії логічно спрямовувало анналістів до аналізу явищ духовного життя і людської та суспільної свідомості – менталітету. Бо саме менталітет, на думку істориків, закріплював малорухливість історії.

Незабаром перехід до нової проблематики досліджень виявили анналісти: Філіп Арієс, Робер Мандру, Жак ле Ґофф, Жорж Дюбі. Так, зокрема, Робер Мандру в своєму дисертаційному дослідженні у 1968 р. розкрив механізм формування середньовічних уявлень про нечисту силу. Це дало можливість пояснити трагічний феномен «полювання на відьом» упродовж ХІV – ХV стст.

Інший анналіст Жорж Дюбі,вивчаючи перебіг і результати військової сутички між французами і німцями при Бувінеу 1214 р., змалював світогляд, спосіб життя, традиції, звичаї і стереотипи мислення французів у той час. Отож, як бачимо, тематичний, методологічний і світоглядний поворот у французькій історіографії намітився доволі виразно

Але остаточний, тобто, не тільки світоглядний і методологічний, а й інституційний поворот в еволюції школи «Анналів» відбувся влітку 1968 р. У травні-червні цього року на вулицях Парижа розпочались студентські заворушення, що увійшли в історію під назвою «студентська революція». Фернан Бродель, який читав у цей час лекції в Чікаго, змушений був негайно повернутися до Франції. Відбулось велике засідання співробітників і директорів видання «Анналів», на якому Броделя було усунено з посади головного редактора журналу, а також з посади завідувача кафедрою сучасної цивілізації Колеж де Франс. «Анналами» почав керувати колективний орган «директорат», до якого обрали колишніх учнів Броделя Марка Ферро, Жака ле Ґоффа і Емануеля Ле Руа Лядюрі. Лядюрі замінив Броделя на посаді завідувача кафедри в Колеж де Франс. За організаційними змінами можна було встановити глибинні, світоглядні, методологічні і методичні розходження між представниками старшого і молодшого покоління анналістів. Верх взяли молоді французькі історики, більш відомі в літературі як представники «третього покоління»школи «Анналів». Найвідомішими представниками цього покоління стали Емануель ле Руа Лядюрі, Жак ле Ґофф, Марк Ферро, П’єр Нора. Вони сформували нову проблематику свого наукового видання, про що свідчать назви тематичних випусків журналу упродовж 70-х рр.: «Біологічна історія і суспільство», «Історія і урбанізація», «Історія і структура»», «Сім’я і суспільство», «Історія і довкілля», «Історія та інші науки», «Навколо смерті», «Антропологія Франції», «Медики, медицина і суспільство у Франції у ХVІІІ ст.». Крім цього, в журналі були й «наскрізні теми», які торкалися проблем сексології, релігійних проявів у формі єресей, символіки, фольклористики і т.п. У творчості істориків цього періоду еволюції школи особливе місце посідає антимарксизм і антиреволюційність.

Не забарились і новації в методологічній сфері. У 1974 р. представники «третього покоління» П’єр Нора і Жак ле Ґофф оприлюднили колективну працю «Займатися історією», в якій зазначили, що у Франції склався новий тип історії. Автори вказали також на нові головні проблеми, які постали перед нею. Нора і Ле Ґофф рішуче заперечили існування єдиної теорії історичного пізнання. На їх думку, сучасний історик займається не стільки встановленням взаємозв’язків між подіями, скільки еволюціями соціальних, економічних і психічних структур, процесами і відношеннями. Для авторів історія нового типу, це історія-проблема, а не історія-оповідь.

Історики також подали своє розуміння предмету історичної науки. На їх думку, поле дослідження історика значно розширилось, внаслідок чого, традиційні способи історичного пояснення вже втратили свою колишню силу. Адже в історії соціальних уявлень, ідеологій, умонастроїв виявилась така складна гра взаємодій і такі зміщення смислів, що спрощено пояснити все це на основі понять структури і суперструктури вже не є можливим. Виникають кілька історій – економічна, демографічна, релігійна, політична, кожна з них має свій предмет дослідження і свої претензії на «тотальність».

Згодом, представник «третього покоління» Мішель де Серто поглибив інтерпретацію предмету історії в окремій статті. Він доводив, що «центральним сектором» історичної науки була соціальна історія, тобто, проблема «ставлення суспільства до самого себе». Поряд зі становленням суспільства відбувався процес становлення природи і це становлення є одночасно «даним» і «створюваним». Соціальний порядок, за де Серто, одна із форм природного порядку. Таким чином предметом історії має бути становлення природи, а пізнати це становлення можна лиш шляхом розрізнення на кожному етапі «даного» і «створюваного». Звідси, завдання історичної науки полягає в тому, щоб відшукувати прикордонну зону між «даним і «створюваним», або ж між природою і культурою. Внаслідок такого тлумачення предмету історичної науки серед анналістів посилюється інтерес до географії, до історії людей у їх тісному зв’язку з природою, міського будівництва, змін географії рослин і їх соціально-економічних наслідків, розвитку техніки, проявів сексуальності, історії медицини, захворювань тощо.

Нові об’єкти історичного дослідження істориків школи цього періоду через свою позачасову сутність були настільки незвичними, що іноді виглядали як парадокси: історія дощу і хорошої погоди, міф, свято. Іноді об’єкти дослідження вражали своєю нерухомістю і належністю до інших галузей знань: історія дитинства, історія підсвідомого, епізоди з повією у «Що робити?» Чернишевського і «Підземеллі» Достоєвського. Не цуралися історики школи цього часу і абсолютно тривіальних тем: історія французької кухні, меню ХІХ ст. Словом, предмет історичного дослідження розширився ледь не до безконечності. Предмет історичної науки анналістами «третього покоління» тлумачиться так широко через те, що відмінність між «даним» і «створюваним» виявляється в пограничній зоні між ними, на грані культурного і природного. А ця грань, на думку істориків школи, найвипукліше вимальовується в позасвідомих структурах, що якнайкраще досліджуються в таких його проявах як ворожіння, божевілля, народне свято, фольклор.

Нова генерація анналістів звернула увагу також і на метод історичного дослідження. На їх думку, сучасний історик повинен відійти від статусу «майстер на всі руки», що намагається все пояснити з висоти своєї науки – історії. Історик нової формації має чітко формулювати свої гіпотези, отримані результати, методи і сумніви. Найкращими тут можуть бути строго статистичні і кількісні методи. Чим більше в історичному дослідженні застосовуються вимірювані величини, тим достовірнішими будуть результати дослідження, вважали Жак ле Ґофф і П’єр Нора.

Отож, «нова історія» означала відхід від вивчення соціальних структур і надструктур, відмову від «великих наративів», «глобальних схем» і зосередження на дослідженні свідомісних явищ, індивідуальних і колективних уявлень, описі подій. Перед істориками ставилось завдання повернутися обличчям до окремої людини та її переживань.

Перші результати «нового історіописання» не забарилися. Великого розголосу у 1975 р. набула книга Емануеля ле Руа Лядюрі «Монтайю, окситанське село з 1294 по 1324 р.». Тут представник «третього покоління» школи дав яскраву картину життя сільської общини, яка жила в епоху середньовіччя майже ізольовано від інших поселень. До рук дослідника потрапив унікальний історичний документ – 92-а томи актів докладного розслідування органами інквізиції наявності катарської єресі в селі. Ці документи дали можливість Лядюрі показати світогляд селян, господарювання, традиції і звичаї, особливості сімейних стосунків. Тобто, історична реконструкція мала об’ємний, всеохоплюючий характер. Книга була настільки популярною, що зробила автора багатим (було продано понад 2 млн. екземплярів монографії). Такою ж популярністю користувалася й інша книга Лядюрі «Романський карнавал», в якій йдеться про соціальний конфлікт у французькому місті Роман у 1580 р. Використовуючи цікаву сюжетну лінію, французький історик зміг показати унікальне світосприйняття мешканців Лангедоку даного історичного періоду.

Чи не найбільшим захопленням істориків «третього покоління» була культурна антропологія. Так, Філіп Арієс упродовж 70-х рр. оприлюднив кілька досліджень з питань ставлення людей до смерті в різні епохи. Йому вдалося показати, що сприйняття смерті змінює поведінку людини. Книги Людина перед обличчям смерті», «Нарис смерті на Заході» набули широкої популярності в Європі.

Анналісти і представники різних історичних парадигм написали чимало досліджень на теми народження, шлюбу, почуття, кохання, сексу, одягу та інші прояви людського життя у минулі часи. Набули розголосу монографії Жоржа Дюбі «Лицар, жінка і священик. Шлюб у середньовічній Франції» і Мішеля Фуко – «Історія сексуальності в класичну добу».

Долучився до розробки означеної тематики й Жак ле Ґофф.Головним об’єктом його монографій стали пересічні люди з їх повсякденним побутом, традиціями, цінностями, звичаями і примітивними забобонами. Ле Гофф дав означення таким людям – «мовчазна більшість». Історик уважно досліджував формування і еволюцію колективних уявлень людей епохи середньовіччя, виявляв відмінності між офіційною (християнською) і народною (карнавальною) культурами.

Коли наприкінці 80-х у французькій історіографії в центр уваги дослідників потрапила політична історія як послідовність подій «короткої тривалості» і її вплив на світосприйняття суспільства, ле Ґофф оприлюднив монографію «Людовік Святий». Тут історик виявив нетрадиційний підхід, що випливав із методологічних принципів школи «Анналів». На суд читача дослідник представив не традиційний політичний портрет з описом політичних переконань французького короля і переліком здобутків і втрат в політичній діяльності, а широку панораму суспільного життя Франції ХІІІ ст. Політичний портрет Людовіка ІХ Святого ле Ґофф дав через призму ментальності французького суспільства означеної епохи і усталених стереотипів політичного мислення. Вчений уважно вивчив механізм політичної влади, систему взаємодії влади з суспільством, яскраво показав сформовані ритуали, символіку і способи політичної самоідентифікації доби французького короля Людовіка Святого. Така історія містить мінімум подій, але дає більш об’ємну реконструкцію політичної дійсності.

Представники «третього покоління» школи «Анналів» звернули увагу також і на питання історичної свідомості, історичної пам’яті. І тут ними було зроблено важливе відкриття. З’ясувалося, що упродовж минулого тисячоліття історична свідомість неодноразово була об’єктом маніпуляції з боку державних структур, політичних партій і угруповань, ідеологічних установ. Результати таких маніпуляцій були, як правило, трагічні.

Цікавою у цьому контексті була монографія Марка Ферропро маршала Петена – героя Першої світової війни і «антигероя» Другої світової війни. Дослідникові вдалося показати протистояння офіційної історії і колективної пам’яті.

Офіційні, або пригріті державою історики завжди спотворювали минуле на догоду політичному моментові. Непривабливі для влади, церкви чи партії події минулого вони замовчували, а вигідні – роздували і подавали в героїчному вигляді. Такі висновки зробив у своїй монографії «Драми та секрети історії 1306 – 1643» представник «третього покоління» школи «Анналів» Робер Амбелен.

Вершиною досліджень анналістів у ділянці політичної історії та історичної пам’яті стала колективна монографія в семи томах за редакцією П’єра Нора «Місця пам’яті». Автори – фахівці різного спрямування: соціологи, психологи, етнологи, історики дослідили і реконструювали уявлення французів про найважливіші символи і ритуали, які об’єднують французьку націю. Виявилося, що переважна більшість таких символів виникла після Великої Французької революції. Водночас, автори монографії встановили й ті символи, які роз’єднують націю. Слід зазначити, що культурно-антропологічна історія стала кульмінаційним моментом у розробці анналістами ментальних аспектів історичного процесу. Незабаром в лоні школи «Анналів» відбулися зміни, зовнішнім проявом яких стала чергова зміна назви журналу. З 1994 р. видання має назву «Аннали історії та соціальних наук». У 90-х рр. розпочався процес фрагментації і спеціалізації французької історіографії. Відійшли в минуле прагнення дати загальну картину історичного процесу.

Отож, упродовж ХХ ст. у французькій історіографії безроздільно панувала парадигма школи «Анналів». Доробок її колосальний. Анналісти утвердили науковий авторитет історії і підняли на новий рівень дослідницькі можливості науки. Але наприкінці минулого століття через внутрішню диференціацію потенціал школи суттєво знизився.

ЛЕКЦІЯ 15. Історична наука в другій половині ХХ ст.

Формування нових теоретичних основ історичного пізнання. Нові галузі історичної науки: історична інформатика, соціальна історія, мікроісторія, історія ментальностей, історія понять. Психоісторія. Концепція історичного процесу Еріха Фромма. Історія і інформатика. Структурна антропологія Леві-Стросса та історія. Постмодерністська інтерпретація історичного знання. Повернення до наративізму. Торія історичного пізнання Хейдена Уайта. Сучасний стан історичної науки. І сторія пам’яті, ментальна географія, потестарна імагологія, локальна соціальна історія.