Світова історична наука у ХХ ст. 10 страница

У цьому столітті історіографія робить ще один важливий крок – розпочинаються спроби виявити загальні закономірності історичного процесу, встановити справжні чинники соціальних змін.

Історіографія ХVІІ ст. розвивалася значною мірою завдяки таким церковним організаціям як Орден бенедиктинців і Орден єзуїтів. Як найстаріший із усіх чернечих орденів Орден бенедиктинців у своїх монастирях зосередив надзвичайно обширний комплекс різноманітних історичних документів. Від самого свого заснування Орден орієнтував свої ченців не тільки на фізичну, але й на розумову працю. Статут Бенедикта містив настанови щодо того, скільки і коли монах повинен працювати фізично, коли – читати, коли – уважно слухати читання, коли – читати мовчки про себе. Монахів привчали до переписування книг і упорядкування бібліотеки та архіву монастиря. Особливо активно цим займалися ченці Конгрегації святого Мавра, або «мавристи» як їх називали у ці часи. Робота з історичним джерелами зумовила формування елементарних навичок історичної критики джерел у «мавристів». Так, вони володіли елементарними знаннями як встановити справжність чи підробку документа, місце і час його походження. Однак, варто зазначити, що ця активність «мавристів» викликана суто прагматичними обставинами. Мислителі епохи Відродження і Реформації завдали важкого удару по католицькій історіографічній традиції. «Мавристи» отримали від генерала Ордену святого Бенедикта Дона Торріса у 1630 р. завдання відшукувати справжні історичні документи, щоб їх використовувати у полеміці зі своїми ідеологічними противниками і зняти з себе звинувачення у застосуванні всіляких історичних фальшивок типу «Костянтинового дару». «Мавристи» не розробляли фундаментальних історичних концепцій, а тільки збирали і систематизували документальний матеріал, який, щоправда, часто використовували проти католицької церкви її вороги.

Серед «мавристів» особливе місце займає Жан Мабільон (1632 – 1707 рр.) Мабільон працював у бібліотеці та архіві монастиря у Сен-Жермені. Ним було написано і оприлюднено дві роботи «Житія святих Ордена Святого Бенедикта» і «Аннали Ордена св. Бенедикта». Незважаючи на назву, в історичних творах Мабільона крім історії бенедектинського Ордену висвітлено також і загальну церковну історію. В роботах історика містяться численні описи чудес і виражено ідеали монастирського способу життя. Однак у роботі видно, що автор ретельно підбирав джерела, щоб ні в кого не виникло можливості засумніватися в їх достовірності. Виклад матеріалу спирається на справжні джерела, на ретельне використання хронології і географічних знань. Матеріал у праці не систематизовано. Мабільон розташував його у хронологічному порядку. Автор не намагається виявити причини подій і їх внутрішній зміст. Але зовнішня історія Ордена святого Бенедикта висвітлена бездоганно. Цікавою з точки зору розвитку історичної науки є праця Мабільона «Шість книг по дипломатиці». «Мавристи» підготували видання 15-томної книги «Християнська Галлія» і «Літературної історії Франції», що складалась з понад 40 томів. Особливо важливим з точки зору вивчення розвитку історичної думки є дослідження «мавриста» Мартіна Буке «Зібрання істориків Галлії і Франції», перші 8 томів якого підготував до видання сам автор. Тут Буке повідомив про низку історичних подій з минулого Галлії і Франції. Помістив також чимало важливих епіграфічних джерел, оскільки вони дають можливість зробити уточнення в місцевій топографії. Сюди автор включив витяги із твору Полібія, а «Записки про Галльську війну» Цезаря виклав повністю. Буке спробував забезпечити хронологічну обробку історичних джерел. Поряд з фрагментами текстів у виданні поміщено покажчик, у якому історичні події розташовані в хронологічному порядку із посиланням на джерело. Отож, роботу Буке можна розцінити як публікацію джерел і один із перших історичних довідників.Понад 150«мавристів» опублікували чимало робіт з історії Ордену і католицької церкви, а також і з місцевої історії. Суперниками «мавристів» на ниві історичного дослідження стали фахівці з Ордену єзуїтів. Можна стверджувати, що єзуїти створили власну історичну науку з огляду на свої релігійні та інтелектуальні інтереси. Працюючи в рамках модного тоді філософського скептицизму, єзуїти витончено проводили свою лінію. Наукове товариство єзуїтів було засноване в Парижі. У Клермонській колегії вони створили свою бібліотеку манускриптів із монастирів навколо Парижу та інших місць Франції. Крім цього єзуїти створили значний науковий центр в Антверпені. Тут найбільш відомий історик-єзуїт Жан Болланд (1596 – 1665 рр.) започаткував колосальне видання «Житія, або діяльність святих, скільки їх шанується у світі». Видання регулярно виходило до 1794, коли роботу єзуїтів перервала Французька революція, і відновилось у 1837 р. Для роботи над проектом було створено ціле товариство істориків, яке за іменем засновника стали називати «товариство болландистів». Болландисти зосередилися на збиранні всіх джерел, які стосувалися біографії святих, піддавали їх системній критиці і публікували. Відтепер життя святих було представлене не як міф чи легенда, а як перевірені істориками і підтверджені джерелами факти. Незважаючи на тенденційність, ці публікації виступають важливим джерелом. Крім цього болландисти зробили внесок у розвиток історичної критики джерел.Встановлюючи факти з життя святого, болландисти змушені були ретельно вивчати текст, порівнювати почерки, стиль написання, каліграфію письмового джерела, використовуючи методи палеографії. Необхідно було порівняти текст з іншим текстом, виявити вставки і перекручення.

Болланду належить перелік вимог до історичних праць агіографічного характеру. Єзуїт-історик вимагав щоб історична оповідь про святого розпочиналась з опису місця і часу, в якому той жив, які посади займав, над чим працював. Важливе місце в оповіді відводилось обставинам смерті святого і тому, як він був похований. Кульмінаційним моментом біографії святого мав стати опис «див», які відбулися на могилі святого. «Дива» могли трапитися й в іншому місці, але вони обов’язково мали бути пов’язаними з постаттю святого хоча б згадкою про ймовірність такої події. Болланд розробив і запроваджував методи роботи з документами, використання хронології, атрибутики. Навчав своїх послідовників встановлювати місця походження документа і його збереження. Незважаючи на потреби релігійної боротьби й місіонерської діяльності, Болланд вимагав оцінювати лише ті історичні факти, які підтверджуються історичними джерелами.

Чи не вперше в історіографії Болланд сформулював програму дослідницької роботи, яка містила наступні етапи: 1) пошук документів, 2) встановлення достовірності знайдених джерел, 3) історичний аналіз отриманих достовірних документів. На останньому етапі потрібно було ретельно співставити інформацію достовірного джерела з тієї інформацією, яку з нього вже отримали інші автори.

Помічником Болланда був Даніель Папеброш (Папенбрук). Йому цілком належить видання другого тому «Житій святих», дні яких відзначаються у квітні. У цьому томі Папеброш помістив цікавий вступ під заголовком «Антикварний вступ щодо розрізнення справжнього і підробного в старовинних пергаментах». Предметом дослідження Папеброша були святі Меровінгської і Каролінгської епох. Аналізуючи історичні джерела цього періоду (грамоти дарування) автор дійшов висновку, що майже всі вони фальшиві. Щоправда, більшість цих грамот перебували в бенедиктинських монастирях, а Папеброш користувався лише кількома і в додаток до них факсиміле і копіями грамот, які не завжди були точними. Співставляючи ці грамоти, єзуїт Папеброш побачив, що грамоти дарування бенедиктинським монастирям підроблені. Отож, підбивав підсумок вчений-єзуїт, претензії бенедиктинців на велике майно є під великим питанням. Взагалі, на думку єзуїта, всі грамоти, які датуються раніше за VІІ ст., є фальшивками і чим давніший документ, тим більша ймовірність його підробки.

Виконуючи завдання Конгрегації святого Мавра, Жан Мабільон підготував відповідь історику-єзуїту Папеброшу. Відповідь перетворилась на повноцінну блискучу працю під назвою «Шість книг з дипломатики». Ця робота стала доступним викладом нової спеціальної історичної дисипліни. Тут поміщено всі, відомі на той час, ознаки справжньості грамот, описано історію застосування різних шрифтів. Мабільон заснував нову історичну дисципліну - дипломатику. Папеброш змушений був вибачатись і визнати свою неправоту.

Однак боротьба на цьому не завершилась. Історик-єзуїт Ардуен (1646 – 1709 рр.) у своїй роботі з нумізматики раптом дійшов глобального висновку, що вся антична традиція за невеликим винятком (Гомер, Геродот, Ціцерон, Пліній Старший) є несправжньою, словом, підробкою. Підробкою є і Акти Церковних Соборів, тексти Отців Церкви, а «Новий Заповіт» спочатку був написаний латиною, а лише значно пізніше перекладений на грецьку мову. Ардуен заявив, що всі документи англосаксонською мовою, як і саму мову придумали бенедиктинці для утвердження могутності й слави свого Ордену.

Серед робіт ерудитів-єзуїтів особливе місце займає робота Діонісія Петавіуса (Дені Пето) (1583 – 1658 рр.) «Про науку хронологію». Пето цією роботою заклав основи практичної хронології. Книга містить ґрунтовний аналіз системи літочислення давнього світу, середніх віків. Тут є також характеристика григоріанської реформи календаря. Поряд з цим Пето виділив чимало місця у роботі питанню вичислення дат Пасхи.

Така своєрідна конкуренція між «болландистами» і «мавристами» дала низку позитивних результатів. Зокрема, світова історіографія звернула увагу на формальну критику джерел. Крім цього, з’явилися такі допоміжні історичні дисципліни як палеографія, дипломатика, хронологія тощо.

У Мабільона, як фундатора дипломатики, з’явилися послідовники. Бенедиктинські монахи Тассен і Тустен підготували велике видання під заголовком «Новий трактат про дипломатику». Вони суттєво доповнили висновки Мабільона, дали нову інтерпретацію побудови палеографії. Саме вони розкритикували ідею Мабільона, що кожен варварський народ, який з’являвся на території Римської імперії приносив свою версію шрифту.

Крім «мавристів» і «болландистів» свій внесок в історіописання зробили представники інших релігійних організацій. До них відноситься релігійно-філософське товариство «Port Royal».Тут зосередились інтелектуали, які представляли доволі відому релігійну течію «янсенізму». Янсеній (1585 – 1638 рр.) – нідерландський теолог, намагався поєднати католицизм з кальвіністською інтерпретацією ідеї Провіденціалізму. При монастирі «Port Royal»було засновано своєрідний гуртожиток для мислителів, серед яких виділяється постать Паскаля.

До того, як цей осередок вільнодумстваЛюдовік ХІV за наполяганням єзуїтів у 1709 р. ліквідував, вчені наукового товариства опублікували чимало своїх досліджень. Серед них є й роботи історико-ерудистського характеру. Луї-Себастьян Тилемон (1637 – 1698 рр.) написав «Історію імператорів та інших государів, які царювали упродовж перших шести століть церкви» і «Записки з історії церкви шести перших століть».

Історик зібрав багато джерел і обережно ними користувався у своїй роботі. Увесь текст побудований на цитуванні джерел. Свої міркування Тилемон навіть бере в дужки. Крім цього, викладаючи зміст якогось джерела власними словами Тилемон обов’язково про це попереджує читача і вказує, де можна ознайомитись з інтерпретованим джерелом безпосередньо.

За правління Людовіка ХІV відбувається спроба упорядкувати інтелектуальне життя країни шляхом створення державних установ – Академій. У 1663 р. було засновано Академію написів і медалей (у ХVІІІ ст. вона стала називатися Академія написів і витончених мистецтв). У 1666 р. з’являється Академія наук природних. Ці установи зробили свій внесок у європейську історіографію.

Історик-академік Жан Батіст Сен-Пале опублікував дві спеціальні праці «Міркування про давнє рицарство» і «Історію трубадурів». Член академії Луї Жорж Брекіньї оприлюднив «Збірку королівських ордонансів».

Крім конгрегацій і академій пошуком, обробкою, систематизацією і опублікуванням історичних джерел займалися й самостійні історики. Найвідомішою публікацією з числа таких досліджень є «Капітулярії франкських королів» Етьєна Балюза (1630 – 1718 рр.) Крім правових документів «Капітуляріїв» Балюз помістив і деякі «варварські правди», оскільки вважав, що «Капітулярії» є доповненням до багатьох розділів «правд».

Велику роботу для медієвістів виконав Шарль Дюканж (1610 – 1688 рр.). Він підготував і опублікував 3-х томний «Словник до творів авторів, які писали на середній і низькій латині». Значення цієї роботи здатні оцінити тільки ті історики, які працюють з середньовічними текстами. Середньовічна латинь містить таку кількість невідомих термінів і слів, що без особливого їх витлумачення текст просто неможливо збагнути. Словник Дюканжа багато разів перевидавався і у ХХ столітті розбух до 10 томів.

У ХVІІ ст. у Франції започатковується наукова візантиністика. Оскільки Франція перебувала у доволі дружніх відносинах з Османською імперією, тут виникли сприятливі умови для збирання давньогрецьких рукописів. Перші давньогрецькі рукописи придбав король Карл V, його почин продовжив Франціск І і незабаром при французькому дворі нагромадилася ціла бібліотека давньогрецьких текстів. До королівської бібліотеки передав свої численні давньогрецькі рукописи і кардинал Мазаріні. Ще 1648 р., згідно з розпорядженням королівського уряду, на королівській типографії було видруковано перший том візантійських джерел. Упродовж наступних десятиліть світ побачило ще 33 томи. Шарль Дюканж написав низку історичних праць з візантиністики: «Історія Константинопольської імперії за французьких імператорів», «Візантійська генеалогія», «Топографія Константинополя у 1453 році». Для медієвістів і візантиністів особливе значення має його «Словник середньовічної грецької мови».

До процесу становлення візантиністики долучився також «маврист» Бернар Монфокон (1655 – 1741 рр.). Йому належить першість у розробці грецької палеографії.Те, що зробив Мабільон для латинської дипломатики, для грецької палеографії зробив Мофокон. Історик визначив і описав основні грецькі шрифти. Обґрунтував принципи точного визначення дати грецького рукопису по його шрифту. Ретельно вивчаючи шрифти візантійських рукописів, які мали точне датування, Монфокон встановив поступовий розвиток грецького шрифту, що уможливило датування непозначених датою рукописів. Фундаментальна робота Монфокона «Грецька палеографія» стала по-суті грандіозним внеском у розвиток візантиністики. Тут автор помістив обширний матеріал по грецькій палеографії, а також дав нарис походження самої писемності та її еволюцію. У книзі міститься низка факсиміле з візантійських рукописів, які ілюструють розвиток грецького шрифту трьох видів, книжного, уставного і курсивного.

Монфокон відомий також і своєю працею «Опис грецьких рукописів бібліотеки Куалена». Історик подає в своїй роботі каталог рукописів, уважно вивчає їх шрифти, визначає час створення і місце походження грецького тексту. У книзі Монфокон помістив фрагменти раніш невідомих грецьких текстів у латинському перекладі, увівши таким чином до наукового обігу нові історичні джерела.

Цінними є також дослідження Монфокона в галузі історії мистецтв. Так, він підготував 15 томів «Старожитностей, пояснених і представлених на малюнках». На малюнках зображені предмети античного побуту, герої, твори мистецтва. Сюжети для малюнків Монфокон знайшов під час відвідин Італії і огляду залишків античних споруд, фресок, скульптур тощо.

Серед істориків-ерудитів ХVІІ ст. особливе місце займає німецький філософ права і придворний історіограф шведського короля Самюель Пуфендорф (1632 – 1694 рр.). Він залишив чимало історичних творів, найбільш відомими з яких стали «Вступ до історії благородних імперій і держав, що існують нині в Європі», «Історія Шведського королівства від Густава Адольфа до зречення королеви Христини», «Історія правління Карла Густава». Приналежність до «ерудитської школи» Пуфендорф підтверджує своєю схильністю до використання історичних джерел. Так, в одному із своїх наукових трактатів він використав понад 6 тис. цитат з різних джерел і творів своїх попередників. Крім того, він у своїй праці «Вступ до історії» залишив міркування про Українську національну революцію середини ХVІІ ст. під проводом Богдана Хмельницького.

Зробили свій внесок в європейську історіографію й італійські історики-ерудити. Серед них особливе місце займає Мураторі (1672 – 1750 рр.). Йому належать такі історичні твори як «Аннали Італії» і «Середньовічні старожитності Італії». Якщо «Аннали» присвячені політичній історії країни, то «Старожитності» являють собою науковий трактат з історії культури, де досліджуються ціннісні установки, звичаї, мораль. Але славу Мураторі як історикові принесла інша праця – «Історики Італії від 500 до 1500 рр.» Це одне з перших суто історіографічних досліджень у Європі. На відміну від «мавристів» і «болландистів» Мураторі виступає як незаангажований історик і тому його історичні дослідження не обтяжені потребою вигороджувати свою партію чи піддавати критиці протилежну сторону.

До Мураторі тісно примикає інший італійський історик-ерудит Джіроламо Тірабоскі (1731 – 1794 рр.). Він опублікував велику працю під заголовком «Історія італійської літератури». Це не культурологічна праця, а суто історичний твір, оскільки в роботі поміщені у хронологічній послідовності історичні джерела з зазначеної теми.

Італієць Сціпіон Мафеї (1675 – 1755 рр.) належить до числа любителів-дилетантів у історичній науці, яким випадково вдалося зробити визначне відкриття. Так, працюючи в бібліотеці Верони для підготовки путівника по визначним історичним місцям, Мафеї випадково знайшов цінні рукописи, які вважалися втраченими під час стихійного лиха і які безрезультатно шукали Мабільон і Монфокон. Ці рукописи були одного походження і дали можливість Мафеї абсолютно точно встановити, що немає ніяких національних шрифтів, нібито принесених на територію Римської імперії варварами під час Великого переселення народів. Всі ці так звані «національні шрифти» є лише видозмінені латинські шрифти. Це відкриття відносить Мафеї до числа основоположників наукової латинської палеографії.

Оцінюючи внесок істориків-ерудитів ХVІІ ст. у розвиток історіографії Нового часу, варто вказати на такі їхні досягнення:

- публікація великої кількості історичних джерел, які раніше були недоступними для істориків, оскільки перебували в монастирських архівах і бібліотеках:

- систематизація і опрацювання історичних джерел;

- заснування наукової палеографії і дипломатики.

Але в теоретичному плані історичні праці ерудитів стали кроком назад у порівнянні з творчістю істориків-гуманістів, оскільки в розумінні сутності історичного процесу вони повернулися до принципів середньовічних хроністів.

Особливістю історіографії ХVІІ ст. є розходження між філософією історії і вивченням фактичної історії, чому є прикладом концепція всесвітньої історії Боссюе і практичні напрацювання істориків-ерудитів. У результаті нагромаджені історичні знання залишаються невпорядкованими і безсистемними. Найвидатніші інтелектуали цього часу Томас Гоббс і Генріх Болінгброк скептично розглядають історію як хаотичне нагромадження подій, в якому неможливо науково розібратися, збагнути його смисл. Частково скептичні думки пояснюються негативним ставленням нового класу буржуазії до минулого, де панували ворожі їм класи і де нічого крім дурості, мракобісся, відсталості, забобонів не могло бути. Але поряд з запереченням системи правління, яку встановили феодали, заперечувався і реальний результат минулого – історія, написана істориками минулих століть. Зрештою, утверджується підхід, згідно з яким пізнати минуле є принципово неможливим.

Найкраще виразив вищеозначену позицію французький історик П’єр Бейль (1647 – 1706 рр.) у своєму «Історичному і критичному словнику». У світовій історіографії це був перший словник з історії. До кожної статті словника автор подає велику примітку, в якій викладає всі суперечливі джерела. У результаті складається враження, що з жодного історичного питання неможливо отримати щось достовірне. Тональність викладу історика грішить легковажністю і поверховістю. Співставляючи в примітках різні джерела Бейль намагається розвінчати історичних героїв, показати їх заурядність і банальність. Через нездатність критично розглянути історичні джерела, систематизувати їх історик свій скептицизм доводить до безнадійного песимізму. Бейль вважає, що на землі не було й нема винагороди за доброчинність і покарання за здійснене зло.

Скептичну лінію в європейській історіографії продовжив Луї Бофор. Його «Дисертація про недостовірність п’яти перших віків римської історії» присвячена аналізові джерельної бази «Римської історії» Тіта Лівія. Бофор стверджував, що після пограбування і спалення Риму галлами, не залишилося ніяких достовірних джерел з історії Риму перших століть. Автор справедливо вказує на те, що Тіт Лівій, здійснюючи реконструкцію ранньої історії Риму спирався на грецькі легенди, надгробні промови, старі пісні, тлумачення родинних прізвиськ, родинних переказів і традицій. Все це, на думку Бофора, не може бути серйозним історичним джерелом. Отож, лівієва історія Риму є недостовірною. Тут варто зазначити, що в часи Бофора справжнім джерелом вважався винятково написаний текст, а всі інші залишалися поза увагою історіографів.

Поступовий відхід від скептичного ставлення до історії намічається у творчості Джамбатіста Віко (1668 – 1744 рр.). Він народився в сім’ї неаполітанського торгівця книгами. До 16 років навчався в єзуїтському коледжі, де отримав ґрунтовні знання з античної класичної літератури. Через прагнення до нових знань покинув коледж і в юному віці став адвокатом. Захищаючи одного разу свого батька на суді виголосив промову виняткової довершеності і краси, вигравши справу. Навіть адвокат протилежної сторони в суді затримався, щоб поздоровити юного оратора. Працюючи домашнім учителем в приміському помісті неаполітанського вельможі, Віко поповнив свої знання самоосвітою. Незабаром молодого вчителя обрали професором Неаполітанського університету. Але професорська зарплатня була занадто низькою і молодий вчений змушений був підробляти шляхом написання промов, урочистих віршів на честь неаполітанських вельмож і аристократів. Злидні переслідували мислителя все життя і лише наприкінці неаполітанський король Карл Бурбон призначив йому пенсію, але немічний і хворий вчений вже не зміг продуктивно нею скористатися.

Найважливішою працею Джамбатіста Віко є «Підстави нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються також нові підстави природного права народів». Праця виявилась занадто громіздкою (понад 300 др.а.) і вчений змушений був її значно скоротити – до 5 томів і в такому вигляді зі скороченою назвою монографія з’явилася в Європі.

Для Віко історичний процес – процес органічний. Розвиток людських спільнот відбувається згідно з власними, внутрішніми закономірностями, які властиві людській природі. Механістичній теорії суспільного договору мислитель протиставляє власне оригінальне вчення про історичний закон розвитку від нижчого, примітивного стану суспільства до вищого, більш досконалого. Важливим відкриттям Віко стала ідея про повторюваність суспільних явищ і процесів. Всі народи у своєму розвитку проходять відповідні стани по певній схемі. Ця схема у кожного народу наповнюється конкретним історичним змістом. Загалом, можна стверджувати, що Джанбатіста Віко увів до наукового обігу вчення про принцип внутрішнього розвитку історії людства. Цей принцип дав людству Бог. Господь втручається у конкретний процес розвитку того чи іншого народу. Але втручання відбувається у формі вічного ідеального закону, що управляє розвитком людських спільнот. Незважаючи на пануюче тоді скептичне ставлення до історичних праць давніх істориків, Віко вважає міфологію, сказання, повір’я, героїчний епос важливим історичним джерелом, з допомогою якого можна здійснити історичну реконструкцію минулого. Так, Віко заперечував історичність Гомера, а його «Іліаду» і «Одіссею» відносив до колективної народної творчості. Самі ж поеми розділяв, вважаючи, що вони не належать до одного циклу, а розділені кількома століттями і місцем створення. Гомер – це втілення самого грецького народу, доводив історик.

Аналізуючи історію людства як універсальний процес, Джамбатіста Віко виділяє три епохи розвитку – божественну, героїчну і людську.

Божественна епоха – це дитинство людства, його перебування в первісному стані. Як і переважна більшість раціоналістів, Віко вважає первісний стан своєрідним «золотим віком». Але, якщо інші раціоналісти уявляли людей цього періоду надзвичайно абстрактно, то Віко вперше змальовує їх як гігантських істот, що обросли шерстю, мають гострі зуби і кігті. Така картина зумовлює сумніви, що ці напівтварини здатні до «суспільного договору», а їх життя – це суцільний «золотий вік». Тобто, уявлення італійського історика про первісний період людської історії відповідає багато в чому сучасній теорії первіснообщинного ладу.

Оригінальними і дещо наївними є міркування Віко про причини і початок духовного життя первісних людей. На його думку, після Потопу на землі залишилось багато озер і боліт, повітря було надзвичайно вологим і почалися великі грози. Перші удари грому перелякали первісних істот і вони розбіглися в пошуках печер. Деякі істоти чоловічої статі прихопили з собою осіб жіночої статі і в результаті цього виникла сім’я. Грім спричинився до того, що первісні люди визнали існування надприродної жахливої і всемогутньої істоти – бога грому Юпітера. Страх перед Юпітером навчив їх розрізняти дозволене і недозволене, умилостивлювати божество з допомогою жертвоприношення. На основі культу Юпітера виросли мова, мистецтво та інші елементи культури. На цьому, божественному етапі історії людства виникає міфологія. Віко вбачає в міфології не зібрання дитячих казочок, а несвідомий поступ перших кроків культури. Міфологія є відображенням певних стосунків між людьми і кожне удосконалення цих відносин супроводжується виникненням нового культу. Так, утвердження окремої сім’ї супроводжується запровадженням культу Юнони. Потреба упорядкування поховального обряду зумовлює виникнення культу Аполлона.

У цю епоху обоготворення сил природи влада належала патріархам – главам великих родин, які виступали посередниками між богами і людьми. Ця влада була сувора, оскільки необхідно було підготувати диких напівзвірів-напівлюдей до прийняття законів громадського співжиття.

Далі Віко оповідає: патріархи жили зі своїми родинами в горах, а інші людські істоти мешкали в долинах. На відміну від гірського життя, де вже патріархи встановили елементарний порядок, життя в долинах було нестерпним, бо одні притісняли інших – слабших. Ці – гонимі і пригноблені втікають у гори під захист патріархів. Потім патріархи спускаються з гір і винищують залишки дикунів у долинах. Міф про гігантомахію і міф про Геракла, на думку Віко, втілюють в собі залишки знань про ці події.

Епоха героїв розпочинається з того, що патріархи-переможці диких гігантів у долинах підкоряють собі раніше пригноблених істот долин і перетворюють їх на рабів. І хоча в нових рабів відсутні релігія, шлюб, власність, вони починають опиратися. Ця обставина змушує патріархів запровадити державу і побудувати укріплені міста. В цьому сюжеті Віко висловив геніальний здогад про обумовленість держави соціальними конфліктами і боротьбою пригноблених проти гнобителів. Перша держава має аристократичний характер. Патріархи великих родин складають сенат. Головні події цієї епохи, на думку італійського історика, висвітлені в поемах Гомера. Поеми містять в собі величезний обсяг історичного матеріалу про цю добу. Втіленням епохи героїв виступають такі історичні персоналії як Лікург, Ромул, Солон. «Закони 12 таблиць» також відповідають духу епохи. Аристократи встановлюють жорстокі порядки і домовляються ні в чому не поступатися простому народові.

Героїчна епоха має свою мову культури. На відміну від міфології попередньої епохи, епоха героїв застосовує свою метафоричну, алегоричну мову. Віко знову робить геніальне відкриття – мова і культура залежать від суспільного устрою.

Епоха людейнаступає внаслідок боротьби народних мас – плебеїв з аристократами. Аристократи змушені поступитися і допустити до влади простий народ. Зароджується демократія і запроваджуються нові компоненти культури, нова мова, поняття, звичаї, спосіб мислення. У повсякдення входить замість ритмічного мовлення – прозаїчне мовлення й абстрактні поняття. Але демократія – це перманентна боротьба між бідними і багатими, що зрештою приводить до анархії. І народ знову змушений повернутися до монархії.

Епоха людей закінчується і розпочинається новий кругооберт. Знову спільнота розпочинає з віку богів і т.д. Віко звертає увагу на роль соціальної боротьби в цьому розвитку, а держава і право розглядаються ним як засоби насильства над людьми.

Поиск по сайту: