Світова історична наука у ХХ ст. 17 страница

Другий період тривав від 800 до 1200 рр. Це, за Гірке, період панування феодального ладу за якого всі форми взаємодії між людьми мають приватноправовий характер. Завершує піраміду феодальних відносин васально-ленна система, що базується на великому землеволодінні, подвірному улаштуванню та імунітеті. Тобто, в цей період головною є ідея «панування». Але в суспільстві ще зберігаються традиції «співтовариства».

Третій період (з 1200 по 1525 рр.) відрізняється тим, що ідея «співтовариства» поступово починає переважати над ідеєю «панування» і це втілюється в формі вотчинних союзів, міністеріалів, васалітету і рицарства, феодальних станів, міських корпорацій. У цей період відбувається утвердження вільної єдності Німеччини на основі добровільної федерації окремих областей під владою імператора. Але німецькі князі виступають носіями ідеї «панування», яка й набуває своєї сили в наступному періоді.

Четвертий період тривав від 1525 по 1806 рр. і він характерний тим, що після жорстокого придушення Селянської війни верх в суспільному житті беруть німецькі князі. Ідея «панування» охопила всі суспільні відносини через те, що, як вважав Гірке, в попередній період до «співтовариств» не були залучені селяни, що перебували в особистій залежності від феодалів і не мали ніяких політичних прав. Абсолютизм князів, зрештою забезпечив проникнення в усі елементи державної влади, доводив Гірке, общинної народної основи і підготував ґрунт для справжньої «громадянської свободи».

Упродовж п’ятого періоду (від 1806 р.), на думку німецького історика, має відбутися органічне поєднання поміркованого конституціоналізму з могутньою королівською владою. Такий союз на новому рівні відтворить «німецьку державну ідею», для якої є властивим від давніх часів прагнення до гармонійного поєднання принципів «співтовариства» і «панування».

Історики, які спиралися на позитивістські принципи дослідження (історико-економічний напрям), пішли ще далі в питанні інтерпретації феодалізму. На їхню думку, на розвиток феодального суспільства суттєвий вплив здійснювало природне середовище, географічне розташування, клімат, рельєф, ландшафт, рух народонаселення й економічні відносини. Саме вони підготували ґрунт для соціально-економічної концепції феодалізму Карла Маркса.

У рамках історико-економічного напряму була розроблена «класична вотчинна теорія» походження феодалізму. Ця теорія набула значного поширення в європейській медієвістиці в останній третині ХІХ ст. Її представниками в Німеччині були Карл Інама-Штернегг (1843 – 1908 рр.), Карл Бюхер (1847 – 1930 рр.), Карл Лампрехт (1856 – 1915 рр.).

Інама-Штернегг у своїй праці «Господарська історія Німеччини» розглядав феодальну вотчину, а не общину-марку як основний осередок феодального суспільства в Німеччині і в усій Західній Європі. Феодальна вотчина і визначала упродовж багатьох століть все господарське, соціальне, політичне життя середньовічного суспільства. З початком меровінгського періоду основними тенденціями економічного і соціального життя стало зміцнення приватної власності на землю, зростання великого землеволодіння у вигляді вотчини і закріпачення раніш вільних селян. Завершилися ці процеси вже у каролінгський період. Це було пов’язано з реорганізацією всього сільськогосподарського виробництва, яка стала наслідком зростання числа вотчин і їх перемоги над дрібним селянським господарством. Відбулась ліквідація старого гуфового устрою, зв’язаного з общиною і заміна його системою «співпідпорядкованих вілл» («віллікаційна система»). Всі вони залежали від центральної панської садиби. Важливу роль у цій реорганізації належить Карлові Великому («Капітули про помістя»). Вотчину Інама-Штернегг вважав джерелом виникнення середньовічних міст, міського права, торгівлі, цехів, ринкового права. Вотчина виникла тому, що дрібне селянське господарство було неспроможним прогодувати зростаюче населення. Вотчина стала осередком удосконалення обробітку землі, розчистки лісів, покращення техніки і підвищення урожайності. Закріпачення селян було позитивним фактом, оскільки воно було необхідним для задоволення потреб і піднесення духу всього народу. Той селянин, який чесно працював, від вотчинної системи отримував тільки вигоду.

Карл Бюхер в монографії «Виникнення народного господарства» сформував нову періодизацію економічної історії людства. Вся історія господарства, на думку історика, поділяється на три періоди: І період – «домашнє господарство»; ІІ період – «міське господарство»; ІІІ період – «народне господарство».

Для першого періоду «домашнє господарство» властивим є замкнуте натуральне господарство, у якому все виробляється для власного споживання. До цього щабля господарського розвитку Бюхер відносив три стадії: «родове господарство», «ойкосне господарство» великого дому (панувало в Давній Греції і Римі), до якого входять вже не тільки родичі, але й раби, «середньовічна вотчина». У вотчині, де панувало натуральне господарство вже появляються елементи обміну. По мірі того як обмін стає регулярним, вотчинне господарство поступається «міському господарству». Тут розвинений обмін, щоправда, носить безпосередній характер. Типовим зразком такого щабля господарства були середньовічні міста – центри обміну з прилягаючими округами, але майже не зв’язані між собою і через це виступали замкнутими виробничими одиницями. Тільки політична централізація, яка розпочалася наприкінці середніх віків, створила з цих роз’єднаних міських господарств «народне господарство», в якому панують мінові відносини вже не прямого, а опосередкованого характеру.

Представники «класичної вотчинної теорії», яка виникла в рамках історико-економічного напряму, вважали, що економічну базу феодалізму і його головний осередок складала велика феодальна вотчина (сеньйорія). Вони встановили, що вотчина функціонувала на панщині залежних селян, які сиділи на землі феодала. Спираючись на обширну джерельну базу, ці історики яскраво показали, що у вотчині панувало натуральне господарство. Послідовники «класичної вотчинної теорії» визначали феодалізм не тільки політико-юридичними, але й соціально-економічними ознаками. Але, поряд з цим вони різними шляхами намагалися пов’язати соціально-економічний аспект феодалізму з традиційними політико-юридичними ознаками.

Авторитетний німецький історик другої половини ХІХ ст. Карл Лампрехт опублікував монографію «Історія Німеччини» в 14 т., у якій дослідив еволюцію аграрного устрою, культуру сільського господарства і технології. Вперше в медієвістиці він звернув увагу не тільки на марку і вотчину, але й на долю селянства і на зміни в його становищі. Вперше використав такі джерела як картулярії та межеві карти ХVІІІ – ХІХ стст., крім цього, залучав дані топоніміки. Услід Інамі-Штернеггу Лампрехт вважав вотчину осередком прогресу, а феодалам приписував роль благодійників селян. Адже, по-перше, міркував він, організовуючи своїх невільних людей, феодал сприяв зростанню у них розподілу праці і розшаруванню і тим самим відкривав шлях до соціального зростання. По-друге, Лампрехт був переконаний, що вотчинник рятував селян від тиску міста.

На відміну від Інами він не вважав, що віллікаційна система мала повсюдне поширення. Часто вотчинні землі були розкидані на території марки, або між марками. У вотчинах не могло бути великого виробництва і доменіальна рілля в кожній із них не перевищувала одну гуфу. Лампрехт визнавав експлуататорський характер вотчини. Услід Гірке він в історії германської марки виділяв три основні стадії: на першій стадії напівкочового землеробства (в часи Цезаря) земля у германців знаходилася у колективній власності і оброблялася спільно. Згодом, (в часи Тацита) у зв’язку з переходом германців до більш міцної осілості орна земля стала ділитися між окремими господарствами, які складалися з великих споріднених груп, але ще не стала приватною власністю. На третій стадії припинилися переділи орної землі, яка перетворилася спочатку в спадкове володіння, а потім і в повну власність. Із розвитком вотчинної системи марка не щезла, зберігаючись подекуди до кінця середньовіччя. Перемога вотчинної системи відбулась тільки на початку ІХ ст. Перехід від дрібної власності селян-общинників до панування вотчини Лампрехт вважав переворотом у відносинах земельної власності. Колективно-комуністична епоха натурального господарства змінилася більш індивідуальною епохою натурального господарства, найхарактернішою установою якого є велика поземельна власність. Середньовічні міста, доводив Лампрехт, виникли з вотчини у результаті зростання виробництва і розподілу праці у вотчинному господарстві. Вотчинне господарство функціонувало плідно, в результаті чого з’явився надлишковий продукт. Надлишковий продукт став предметом обміну (торгівлі), що, зрештою й стимулювало урбанізацію.

Крім розробки «класичної вотчинної теорії» Карл Лампрехт запропонував свою оригінальну концепцію всесвітньої історії, яка стала відомою в історіографії під назвою «культурно-історичний синтез». Головною постійно діючою силою («константою») в історії, згідно з цією концепцією, є духовне життя нації, яке виражається у відповідному рівні розвитку соціально-психологічного складу, властивого епосі і, передусім у національній свідомості народу. Цей соціально-психологічний склад визначає закономірності розвитку всього історичного процесу. Кожному щаблю розвитку соціальної психіки і національної свідомості відповідає відповідний щабель господарського, соціального і політичного розвитку суспільства. Перший щабель у розвитку соціально-психологічного складу – міфолого-символічний, коли в суспільстві панувало уявлення про природну єдність народу, який походить від одного предка. У господарському житті цьому щаблю відповідала колективна родова власність і колективне користування землею, соціальна рівність, відсутність держави.

Друга стадія у розвитку соціальної психології – типова, коли виникає племінна, а потім політична свідомість, на основі якого створюються вже більш крупні племінні, а потім і державні об’єднання. Людина звільняється від влади роду. Внаслідок цього відбувається знищення колективізму і виникнення суспільства індивідуальних власників. Ця стадія тривала до кінця ХІ ст. Третій період розвитку соціально-психологічних факторів – конвенціональної (договірної) свідомості, що тривав до кінця ХV ст. У господарському житті цього часу повсюдно панувала велика феодальна вотчина при повному закріпаченні селянства і переважанні натурального господарства. На цій стадії почався ріст міст і почали складатися міські стани (особливо упродовж ХІV – ХV стст.). Однак подальшому прогресові соціальної психіки і національної свідомості у цей період заважали універсалізм папської й імперської політики. Вони були зломлені лиш розквітом індивідуального соціально-психологічного складу і свідомості. На початку ХVІ ст. відкривається новий етап в історії німецького національного духу. На цій стадії німецький національний дух звільнився від впливу церкви у духовному житті. У соціальних відносинах відбулось звільнення від корпорацій. В економічному житті спостерігається розвиток особистої господарської ініціативи і поширення грошового обігу. В політичному житті починається національне об’єднання країни у формі створення територіальних князівств. Цей період тривав до ХVІІІ ст., коли постало завдання повного політичного національного об’єднання Німеччини. Об’єднання країни стало можливим лиш на останній стадії розвитку німецького національного духу – суб’єктивній. На цій стадії людський дух остаточно звільнився від усіх корпоративних та станових оков і отримав повну свободу господарської діяльності. Наслідком повного визволення національного духу стала необхідність державного громадянства у рамках єдиної централізованої національної держави. Тільки така держава здатна забезпечити заможне життя німців.

Неважко помітити, що концепція «культурно-історичного синтезу» має чимало спільного з соціологічними схемами інших науковців, зокрема, Огюста Конта. Адже головним рушієм суспільного розвитку, за Лампрехтом, виступає не матеріальне виробництво, а соціальна психологія і, передусім, національна свідомість.

Упродовж 50-70 рр. ХІХ ст. у німецькій історіографії утвердився культурно-історичний напрям. Поява цього напряму зумовлювалася бурхливим розвитком історичної науки в Німеччині напередодні об’єднання і поглибленням її внутрішньої диференціації. Культурно-історичний напрям виник як противага тій течії історіографії, яка занадто багато уваги в історичних дослідженнях і в своїх наукових концепціях приділяла державі, політиці і праву. Всупереч історикам-державникам і політичним історикам представники культурно-історичного напряму доводили, що звичаї, вірування, моральні цінності і переконання людей здійснюють не менший вплив на суспільний розвиток ніж держава і право. Культура для них була, передусім сукупністю матеріальних і духовних надбань суспільства, релігійних вірувань, моральних ідеалів, традицій і звичаїв різних народів.

Першопрохідцем в царині культурологічної інтерпретації всесвітньої і німецької історії став Генріх Ріль (1823 – 1897 рр.). У своїй фундаментальній праці «Природна історія народу як основа німецької соціальної політики» Ріль доводив, що єдність німецького народу визначається «народною культурою». «Народна культура», згідно з уявленнями історика, містить серцевину національної спільноти – «душу народу». Традиції, звичаї, вірування, народне мистецтво, моральні цінності, ставлення до праці – це зовнішні прояви «народної душі». Тому, розділи вищезгаданої праці Ріля присвячені описові повсякденного життя, побуту, родинних стосунків і зв’язків, ставлення німців до землі і до праці.

Інший представник культурно-історичного напряму німецької історіографії Густав Фрейтаг (1816 – 1895 рр.), продовжуючи розвивати головні ідеї цього напряму, зосередив свою увагу на вивченні чеснот такої соціальної групи німецького суспільства як бюргерство. У своїй праці «Картини з німецького минулого» історик спробував показати шляхи формування німецької «народної душі». На його думку, джерела національної ідентичності німців зародилися ще в давніх германців. Фрейтаг змалював особливості побуту, вірувань, моральних цінностей, особистих і суспільних зв’язків німців у різні епохи історії. Крім цього, автор сформулював ідею, згідно з якою, «народна душа» німців значною мірою викристалізувалася у боротьбі бюргерства з аристократією і, передусім з головним ворогом німецького народу – слов’янами.

Найкраще головні ідеї цього напряму втілились у творчості Якоба Буркхардта (1818 – 1897 рр.). Славу історика вчений здобув завдяки своїм працям «Епоха Константина Великого» і «Культура Італії в епоху Відродження». У цих роботах історик обґрунтував думку про те, що головним змістом історичного процесу є розвиток людського духу, який втілюється в культурі, а також у найвидатніших її творцях. Для Буркгардта культура – це сукупність всіх матеріальних і духовних досягнень людини – побут, техніка, мистецтво, поезія, наука.

Розвиток людського духу, який зумовлює поступальний рух культури суспільства відбувається внаслідок боротьби двох антагоністичних начал, властивих людині – руйнівного і творчого. Внаслідок цього, у суспільстві утверджуються дві інституції – держава і культура. Держава, вважав Буркхардт виконує стримуючу функцію для руйнівних тенденцій людської психіки. Щоправда, держава, внаслідок виконання основного свого призначення, як вважав історик, перетворюється на гальмо суспільного прогресу. Релігія і церква через свій догматизм і консерватизм також стримують творчий поступ суспільства. Тільки культура, наголошував Буркхардт, завжди є найбільш динамічним компонентом історичного процесу. Між державою і культурою виникають суперечності і тільки в окремі періоди історії ці два фактори суспільного життя перебувають у стані органічної взаємодії і гармонії. На думку науковця, такими періодами були: епоха існування античних грецьких міст-полісів, ранній період римських міст, час розквіту північно-італійських міст-держав пізнього середньовіччя. Тобто, в часи, коли форма держави є такою, що забезпечує свободу особистості, умови для розвитку вільної думки і творчості. Тоді й відбувається інтенсивне піднесення культури. Концепція Буркхардта також зазнала впливу позитивізму, оскільки він також намагався в історичному процесі відшукати закономірні зв’язки. Щоправда, замість категорії «закон» історик вводить категорію «культурний тип», як втілення найважливіших культурних цінностей відповідної історичної епохи.

Заслугою Якоба Буркхардта як науковця стала розробка і обґрунтування схеми розвитку європейської культури, яка не втратила свого значення і сьогодні. На його думку, витоки європейської культури знаходяться в Античній Греції. Саме тут, у сприятливих умовах міста-полісу відбувся розквіт духовного життя, що дав світові глибоку філософію, блискучу літературу і неповторне мистецтво. Античний Рим, згідно з концепцією історика, не дав значних досягнень у розвитку культури, але його місія полягала в тому, що зберегти і передати наступним поколінням здобутки великих греків. Християнство в період середньовіччя спромоглося зберегти і творчо переробити частину культурних цінностей античної епохи, але воно незабаром перетворилося в гальмо розвитку власне середньовічної культури. Відновлення творчої свободи людини в північно-італійських містах стимулювало нове піднесення культури. Але Реформація поставила під загрозу, на думку швейцарського мислителя, здобутки італійського Ренесансу. Реформація започаткувала низку руйнівних і кровопролитних релігійних війн, під час яких гинули пам’ятники культури, нівелювались моральні цінності, занепадало мистецтво. Французьку революцію і її наслідки Буркхардт також відносив до тих історичних подій, які суперечили культурному розвиткові, оскільки революції і реакція, яка після них закономірно наступає, стимулюють посилення мілітаризму, націоналізму і державних інституцій на шкоду прогресу культури.

Схема Буркхардта має своїм центром епоху Відродження. Він першим в європейській історіографії використав термін «Ренесанс» не тільки для означення явищ пожвавлення в сфері духовного життя північно-італійських міст, а як означення цілої епохи в історії Європи. Історик здійснив ґрунтовний аналіз всієї сукупності явищ культури, які мали місце в Італії упродовж ХІV – ХVІ стст. Він поставив проблеми сутності ренесансного індивідуалізму, значення античної спадщини для гуманістів і митців епохи Відродження, про місце внутрішнього світу людини в культурі цієї епохи, про поєднання релігії і моралі в світогляді гуманістів.

Спираючись на характеристику найвидатніших діячів Відродження, побуту і звичаїв цієї епохи, Буркхардт встановив головні ознаки «культурного типу» Ренесансу. Вони зводяться до наступного: ренесансний індивідуалізм, утвердження людини з її внутрішнім світом як найвищої цінності, секуляризація інтелектуального і мистецького життя, перевага морально-етичних проблем над онтологічними в філософії гуманістів тощо.

Значний інтерес в європейських інтелектуалів викликала «концепція держави як мистецтва», яку обґрунтував Буркхардт. Він стверджував, що саме в період Ренесансу в Італії вперше з’являється держава, яка опікується винятково власними інтересами, виявляє жорстокий і нічим не обмежений егоїзм і яка ставить себе вище права і вище суспільства. Саме такий тип держави, на думку історика, став панівним в Європі протягом Нового часу. Однак, ще під час Відродження з’являються поодинокі приклади нового типу держави, в яких вищевказані тенденції нівелюються, або врегульовуються. Держава будується як заздалегідь продумана, спланована і розрахована споруда-інституція, тобто стає схожою на твір мистецтва. У зв’язку з цим швейцарський мислитель писав: «В середні віки обидві сторони свідомості – та, що звернена людиною до світу і та, що звернена до свого внутрішнього життя – перебували ніби під загальним покровом у напівдрімоті. Цей покров був зітканий з віри, дитячого остраху та ілюзії; крізь нього світ і історія поставали в дивному окрасі, а людина пізнавала себе тільки як частина раси, народу, партії, корпорації, сім’ї, чи іншої якої-небудь форми спільноти. В Італії цей покров вперше розвіюється; пробуджується об’єктивне бачення держави і об’єктивне до неї ставлення, як до всього світу взагалі; разом з тим, з повною силою заявляє про себе суб’єктивний первень, людина стає духовним індивідом і пізнає себе такою».

Отож, у рамках класичної німецької історіографії активно розроблялися проблеми античної, середньовічної історії та історії Нового часу. Крім цього німецькі історики значною мірою були залучені до ідейно-політичної боротьби в Німеччині напередодні її об’єднання і в роки Другої імперії.

ЛЕКЦІЯ 11. Марксистська концепція історичного процесу

Формування марксистської концепції історичного процесу. Основні марксистські категорії історичного дослідження. Історичні погляди Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Марксистський напрям європейської історіографії другої половини ХІХ ст. Розвиток марксистських ідей у творах Карла Каутського та Едуарда Бернштейна. Внесок Володимира Леніна в марксистське вчення.

Незважаючи на значний розвиток історичної думки в рамках романтичної історіографії, в середині ХІХ ст. історія опинилася в кризовому стані. Намітився суттєвий розрив між постійним нагромадженням фактичних історичних знань і теоретичним узагальненням і систематизацією цього матеріалу. Історія потребувала цілісної, несуперечливої концепції суспільного розвитку, в яку можна було б вкласти нагромаджений історичний матеріал. Свій власний варіант інтерпретації історичного процесу запропонували знамениті філософи і соціальні мислителі ХІХ ст. Карл Маркс (1818 – 1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895 рр.). Незабаром їхня концепція отримала загальну назву «марксизм». Теоретичну базу марксизму становили: класична німецька філософія, англійська політична економія і французький утопічний соціалізм.

Формуванню нової соціально-історичної концепції сприяла специфічна інтелектуальна атмосфера, яка виникла в Західній Європі в середині ХІХ ст. У цей час більшість країн пережили революційні потрясіння. За своїм характером революції були буржуазно-демократичними. У результаті, на континенті поширився парламентсько-конституційний лад. Новий політичних устрій сприяв економічному піднесенню. Бурхливо розвиваються міста, промислове виробництво, запроваджуються нові технології; суттєвих змін зазнає повсякденне життя європейців. Постають нові соціальні проблеми, які опинилися в центрі уваги переважної більшості європейських інтелектуалів.

Інтелектуальна активність цього періоду отримала значний стимул в новому напрямі наукової думки – позитивізмі. Після песимістичних настроїв, які виникли внаслідок розчарування в можливостях науки і людського розуму, що їх продукували мислителі й історики романтичного напряму, з’являється нове світовідчуття. Відроджується в цілому оптимістичне бачення майбутнього людства, суспільного прогресу. Цей оптимізм вселяли успіхи позитивістської науки. Фахівці-гуманітарії, а також історики прагнуть запровадити до свого дослідницького арсеналу методи природничих наук. З’являється упевненість, що вивчення суспільства за допомогою методів природничих наук, може дати достовірне знання. Філософи, що досліджували суспільство, й історики ставлять перед собою завдання виявлення загальних закономірностей історичного процесу. Переважало уявлення про те, що існують загальні закономірності, які діють однаково на рівні біологічного і соціального життя. Індивідуальне, щоправда, залишалося поза увагою мислителів. Передусім, йшлося про осмислення історії як загального поступального руху, в якому не мають ніякого значення не тільки окрема особистість, а навіть і окремі народи.

Головні ідеї соціально-історичної концепції Маркса й Енгельса викладені в таких творах: «До критики гегелівської філософії права», «Злиденність філософії», «Святе сімейство», «Німецька ідеологія», «Анти-Дюрінг», «Людвіг Фейєрбах і кінець німецької класичної філософії» та ін. Соціально-історична концепція німецьких мислителів згодом стала відомою під назвою «історичний матеріалізм».

Замолоду Карл Маркс належав до гуртка «молодогегельянців» – молодих інтелігентів, які намагалися розвивати гегелівську філософію з урахуванням нових соціально-історичних умов. Згодом, він зацікавився проблемою взаємовідносин між державою і суспільством. Це підштовхнуло його до переходу від ідеалістичного до матеріалістичного розуміння суспільних процесів. Працюючи редактором опозиційного до прусської влади видання «Рейнська газета», молодий вчений отримав обширний матеріал з питання жорстокого визиску бідних селян і батраків Рейнської провінції багатими землевласниками. До того ж, йому вдалося з’ясувати, що неймовірна експлуатація відбувається згідно з законодавством Пруссії. Маркс дійшов висновку, що правова система має класовий характер і захищає, передусім багатих і впливових. Згодом, Маркс отримав чимало інформації про діяльність перших робітничих організацій, а також про поширення серед робітників ідей утопічного соціалізму. Всі ці обставини спонукали Маркса до ґрунтовного переосмислення гегелівського бачення держави і права.

Для розробки власних поглядів на стосунки між державою і суспільством Марксові довелося ґрунтовно вивчити європейську і всесвітню історію. У результаті цих студій вчений дійшов висновку, що не держава і право визначають суспільний устрій, а, навпаки, «громадянське суспільство» визначає особливості державного устрою і правових засад. Під «громадянським суспільством» він розумів всю сукупність економічних відносин цього суспільства. Цей висновок означив перехід Маркса на матеріалістичні позиції у вивченні суспільства.

Нове бачення суспільного процесу Карл Маркс виклав у низці своїх творів, зокрема в статті «До критики гегелівської філософії права». Тут автор доводив, що суспільні інституції, політичні форми, правові норми не можуть бути результатом розвитку «світового духу». Всі вони виникли внаслідок впливу матеріальних умов життя людей, які змінювалися з часом. Маркс звернув увагу на такі сторони суспільного життя, як виробництво, господарство, техніка, технології, знаряддя праці. Йому вдалося встановити, що різним історичним епохам відповідають різні рівні організації виробництва, застосування знарядь праці і технічна досконалість цих знарядь праці. Ці компоненти людської діяльності Маркс позначив терміном «продуктивні сили». Далі, вчений встановив, що займаючись виробничою діяльністю люди вступають між собою у відповідні зв’язки (відносини), які виникають поза їхнім бажанням і волею, тобто, які наділені об’єктивним характером. Передусім, це відносини власності, а також відносини виробництва, обміну, розподілу і споживання, які в концепції Маркса набули означення «виробничі відносини». Німецький мислитель сформулював висновок – виробничі відносини, які складають економічну структуру суспільства, повністю визначають свідомість людей. Отож, всупереч Гегелеві, Маркс доводив, що не «Дух» чи «Ідея» визначають суспільне буття, а навпаки, «суспільне буття» визначає свідомість усього суспільства і, відповідно, свідомість окремого індивіда.

Глибокому переосмисленню філософії Гегеля була присвячена полемічна робота Маркса й Енгельса «Святе сімейство, або Критика критичної критики». Тут мислителі гостро розкритикували не тільки ідеалістичну гегелівську філософію, але й суб’єктивно-історичні погляди «молодогегельянців». У роботі було сформульовано і науково доведено важливу марксистську ідею про визначальний вплив на історичний розвиток матеріального виробництва.

Вивчаючи всесвітню історію, Маркс поставив і вирішив питання про рушійну силу історичного процесу. На його думку, рушієм історичного процесу виступають продуктивні сили суспільства, тобто виробники у поєднанні зі знаряддями праці. Продуктивні сили і виробничі відносини у своїй єдності складають спосіб виробництва. Згідно з Марксом, під впливом постійного розвитку продуктивних сил змінюється і спосіб виробництва, який зумовлює суттєві зміни у сфері суспільної думки. Мислитель дійшов висновку, що панівні погляди в ту, чи іншу історичну епоху належали, насамперед представникам панівного класу. Ці ідеї спільно з Фрідріхом Енгельсом Карл Маркс виклав у праці «Німецька ідеологія».

Спираючись на свою концепцію «способу виробництва» як основного чинника історичного процесу, німецькі мислителі розробили свою систему бачення всесвітньоісторичного процесу. Вони дійшли висновку, що історичний процес відбувається у формі поступального переходу від одного щабля соціально-економічного розвитку до іншого, більш досконалішого від попереднього. Оскільки серцевиною способу виробництва виступають відносини власності, історичний процес, згідно з Марксом і Енгельсом, виглядає як перехід від ладу племінної власності, до античної форми власності, від неї до феодальної або станової форми власності, а від феодальної, до буржуазної капіталістичної форми власності.

Маркс і Енгельс сформулювали закон соціального буття: органічний і успішний розвиток суспільства відбувається тільки тоді, коли продуктивні сили суспільства відповідають пануючим виробничим відносинам. Якщо ж рівень розвитку продуктивних сил не відповідав застарілим виробничим відносинам, то це призводило до конфлікту, що завершувався революцією і ліквідацією існуючих виробничих відносин. Нові, більш прогресивні виробничі відносини, які встановлювалися в результаті революційного перевороту, створювали умови для більш інтенсивного розвитку продуктивних сил і суспільного процвітання. Удосконалення знарядь праці, технології виробництва, згідно з марксизмом, закономірно вело до змін соціально-економічних відносин. Зміни у сфері соціально-економічних відносин зумовлювали зміни в ідеології і в системі соціальних інституцій, внаслідок чого відбувався перехід від однієї стадії суспільного розвитку до іншого.

Поиск по сайту: